Розділ «4. Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.»

У цей період з'являються й синтетичні праці, в яких літературно-критичні оцінки та узагальнення (переважно стосовно літпроцесу 90-х) поєднано із виявленням істори-ко-літературних закономірностей.' Найпомітніші критичні студії: В. Неборак "Введення у Бу-Ба-Бу" (Львів, 2001), Л. Тарнашинська "Закон піраміди: діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї" (К., 2001), О. Ло-гвиненко "Дзвін тиші. Українська література наприкінці II тисячоліття в діалогах із письменниками" (К., 2003), І. Бондар-Терещенко "Текст 90-х: герої та персонажі" (Тернопіль, 2003), "№оліт. Літературно-критичні студії" (Луцьк, 2009), К. Москалець "Гра триває: літературна критика та есеїстика" (К., 2006), Є. Баран "Навздогін дев'яностим" (Івано-Франківськ, 2006), "Порнографічна сутність правди" (Івано-Франківськ, 2007), "Наодинці з літературою" (Івано-Франківськ, 2007), "У полоні стереотипів та інші есеї" (Івано-Франківськ, 2009), Я. Голобородько "Артеґраунд. Український літературний істеблішмент" (К., 2006), Р. Харчук "Сучасна українська проза: Постмодерний період" (К., 2008), О. Поліщук "Автор і персонаж в сучасній украшсьюй прозі" (К, 2008), В. Даниленко "Лісоруб у пустелі: Письменник і літературний процес" (К., 2008) та ін. Певне літературно-критичне значення мала й упорядкована Василем Табором антологія "Українські літературні школи та групи 60—90-х pp. XX ст." (Львів, 2009), що містила вибрану поезію, есеїстику та критичні статті, які стосувалися низки літературних середовищ другої половини XX ст.

Цінне літературно-критичне видання — збірка діалогів Людмили Тарнашинської "Закон піраміди: Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї" (К, 2001) з відомими українськими літераторами (І. Дзюба, М. Жулинсь-кий, Вал. Шевчук, Є. Сверетюк, А Макаров, М. Вінгранов-ський, Л. Талалай, П. Загребельний, І. Жиленко, С. Павличко, В. Герасим'юк, Ю. Андрухович, І. Кошелівець, Е. Андієвська, І. Шевченко, А.-Г. Горбач, І. Качуровський, Я. Розумний, М. Тарнавська, Л. Рудницький, Б. Рубчак, С. Пушик, С. Андрусів, С. Процюк, Є. Баран та ін.) різних поколінь та естетичних орієнтацій, в яких ідеться про сутність та лабораторію художньої творчості, сучасну літературну ситуацію.

Елементи протеїчного дискурсу, що в ігровій суб'єктивістській манері поєднував методологеми постструктура-лізму, націоцентризму, формалізму, банального стьобу, простежувались у збірниках критичних есе Ігоря Бондаря -Терещенка, які охоплювали майже всі помітні літературні явища та порухи постколоніального періоду. Наприклад, книжка "Текст 1990-х: герої та персонажі" (Тернопіль, 2003) присвячена різноманітним тенденціям ("соціокуль-турній парадигмі", "ідеології як культурі", "цензурі як критиці", "механізмам письменницької популярності" тощо) письменства 90-х років XX ст., а також творчості В. Медвідя, С. Жадана, Ю. Андруховича, О. Ульяненка, В. Цибулька, Ю. Позаяка, О. Забужко, С. Процюка, П. Вольвача, Л. Дереша та ін. Про характер збірника "№оліт" (Луцьк, 2008) свідчать його іронічні рубрики: лікнеп, культпросвіта, губком, ґалянтерея, общепит, пубдом, медпункт.

Не без певного суб'єктивізму, однак із набагато чіткішими академічнішими критеріями моделював свій літературно-критичний дискурс Євген Баран: збірник статей "Читацький щоденник-2005" (Тернопіль, 2006) становили публікації, що стосувалися поетичних (Б. Андрусяка, І. Павлюка, В. Слапчука, Б. Чепурка, о. Я. Лесіва), прозових (Д- Білого, І. Гнатюка, Л. Дереша, Р. Іваничука, А. Кокотю-хи, Ю. Луцького, М. Матіос, В. Слапчука, С. Процюка, О. Соловея та ін.) та літературознавчих (Г. Зленка, В. Дончика, М. Ільницького, М. Коцюбинської, Л. Куценка) видань, непретензійно окреслених як "публічне ведення читацького щоденника" [9, 6]. Порівняно із попереднім десятиліттям стиль викладу цього надзвичайно плідного критика став більш виваженим та вдумливим.

Онтологічна вдумливість — одна з прикметних ознак збірки критики та есеїстики Костянтина Москальця "Гра триває" (К., 2006). Без претензій на академічну об'єктивність, наукову системність чи герменевтичну аргументо-ваність суджень у ній запропоновано цікаві культурологічні прочитання творів українських письменників М. Зеро-ва, В. Свідзинського, Г. Чубая, Н. Білоцерківець, Л. Таран,

B. Кашки, В. Герасим'юка, І. Римарука, І. Малковича, М. Рябчука, а також польського філософа Л. Колаковсько-го, російського письменника Б. Парамонова.

Своєрідною спробою легітимізувати новітній постмо-дерно-авангардистський канон в межах постколоніальної української літератури постав збірник есе Ярослава Голо-бородька "Артеґраунд. Український літературний істеблішмент" (К., 2006). За основу розгляду десятьох, за словами автора, "іміджевих і брендових" українських письменників (Ю. Андрухович, А. Бондар, Т. Прохасько,

C. Жадан, Ю. Покальчук, О. Ірванець, Ю. Винничук, А. Дністровий, Ю. Іздрик, Л. Подерв'янський) взято доктрину естетизму, репрезентовану як принцип "артеґраунду", в якій декларовано "верховенство мистецької самосвідомості, мистецьких начал, ритуалів, канонів, урешті мистецько! онтології над не-мистецьким і позамистецьким простором" [28, 5]. Насиченість текстів елементами антиестетики (обсценна лексика, деконструктивістський цинізм, порнографія та ін.) контроверсійно було потрактовано як "одну з найсучасніших моделей естетики" [28,21], оскільки ігровий артеґраунд "наближає мислячу творчу особистість до усеможливого й усеможливостей" [28, 6].

Академічний синтез історичного, метакритичного та критичного дискурсів застосовано в навчальному посібнику Роксани Харчук "Сучасна українська проза: Постмодер-ний період" (К., 2008). Подавши основні аспекти дискусії про постмодернізм в українському літературознавстві і визнавши, що більшість українських дослідників зайняла стосовно нього негативну ("консервативну") позицію, дослідниця зосередилась на висвітленні специфіки розвитку новітньої української прози в межах трьох основних течій: неопозитивістської (Вал. Шевчук, М. Матіос), неомодерної (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, С. Процюк) та постмодерної, що охопила авангардистські, феміністичні та підліткові альтернативні феномени (В. Діброва, Б. Жолдак, Л. Подерв'янський, Ю. Винничук, Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, О. Забужко, Є. Кононенко, С. Жадан, І. Карпа, Л. Дереш, С. Поваляєва, Т. Малярчук). На непрості роздуми налаштовував висновок авторки про те, що "останнім часом українських авторів стає дедалі більше, а цікавої і вартісної української літератури—дедалі менше" [199,234].

До урізноманітнення літературно-критичного простору доклався альманах "ЛітАкцент", перше число якого вийшло у 2008 р. У ньому репрезентовано все найкраще із оприлюдненого на сайті інтернет-видання "ЛітАкцент" від моменту його заснування у 2007 р. в межах рубрик—"Дискусійне поле", "Рефлексії з приводу", "Полиця бібліофіла" та "Візаві". У передмові редактор цього видання Володимир Панченко так аргументував його потрійність, водночас окреслюючи культурну ситуацію в країні: "Ми виходили з того, що чутки про смерть літератури, книги в епоху комп'ютерних технологій дуже перебільшені Просто — в Україні є гостра потреба культурних комунікацій: книга як видавничий продукт важко народжується, а ще важче доходить до того, кому вона адресована. Катастрофічно мала кількість книгарень, домінування книжкового "імпорту", байдужість до художньої літератури з боку телебачення і впливових газет, майже цілковита відсутність спеціалізованих видань, які б інформували про новинки, формували ієрархію цінностей, зрештою — інтригували читача, — все це рано чи пізно має залишитися позаду. Якщо, звісно, ми хочемо бути культурною, інтелектуальною нацією" [121,11].