Розділ «4. Домінанти літературознавчого процесу початку XXI ст.»

Розуміючи, що запропоновані ним терміни ще не набули популярності в українському літературознавстві, дослідник все ж сподівався на їх гносеологічне вкорінення у сучасну наукову свідомість. Особливо це стосувалося поняття "міфопоетика", котре, на думку автора,, "фіксує основне і— передусім парадигматичне значення літературно-естетичного канону (літературний напрям, жанр, стильова течія, своєрідність ідіостилю і т. ін.) у творчому освоєнні міфології" [181,17].

Монографія Юрія Пелешенка "Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII—XV ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції" (К., 2004) зосереджена на оригінальній та перекладній середньовічній літературі. У ній автор осмислював важливі для того часу морально-етичні категорії, окреслював духовні течії пізнього Середньовіччя (богомильство, ісихазм, раціоналізм, реформаторство), проблему єдності Церкви та ін.

Сюжетний репертуар, функції хору та інтермедії, фомування ремарки, звільнення від декламаційності, місце історичної, різдвяної та великодньої драм, взаємодія сцени і залу, а також відлуння шкільної драми у новій та новітній українській драматургії — провідні проблеми, що постали перед дослідницьким оком у монографії Миколи Сул йми "Українська драматургія XVII—XVIII ст." (К., 2005).

"Есеї про українське бароко" (К., 2006) Леоніда Ушка-лова — оригінальні розмірковування про цей феномен у різних стильових та історичних контекстах, особливості барокової поезії, барокові досвіди на Слобожанщині, італійські образки в українському бароковому письменстві, полемічну літературу, а також про барокові джерела нового українського письменства (Котляревський, Квітка, Шевченко), вплив на творчість Миколи Хвильового і Павла Тичини української класичної літератури та ін.

Петру Білоусу у навчальному посібнику "Історія української літератури XI — XVIII ст." (К., 2009) вдалося поєднати сучасне прочитання давніх творів з використанням цінних інтерпретаційних надбань вітчизняного літературознавства за всю історію його розвитку.

У збірці "Тарас Шевченко: імператив України. Історіо-й націософська парадигма" (К., 2004) Юрій Барабаш розкривав історіософію, націософію, християнську філософію Т. Шевченка, аналізував його "петербурзький текст", містерію "Великий льох", повість "Художник". її концептуальне ядро — думка автора про ідейно-художню парадигму України як осердя та літературне втілення історичного призначення, націотворення та політичних змагань українства.

Синтезувала біографію Шевченка та поетапне тлумачення його літературних і малярських творів монографія Івана Дзюби "Тарас Шевченко" (К., 2005). Вона охоплювала весь обшир літературної та громадянської діяльності Кобзаря в широкому історичному контексті, розкривала центральне місце Шевченка в національному житті як "великого й вічно живого явища", як "одного з наріжних каменів нашої національної будови". Цілком доречним став вимогливий висновок автора: "...якщо ми хочемо, щоб Шевченко залишався такою системою духовного життєзабезпечення і для наступних поколінь, потрібно подбати про те, щоб у Шевченковому слові сприймався Шевченків зміст" [57, 9].

Осягнення етичного змісту Шевченкової поезії — ключове завдання історико-теоретичної монографії Василя Пахаренка "Начерк Шевченкової етики" (Черкаси, 2007). Із позицій екзистенціалізму автор аналізував етичні мотиви у творчості Т. Шевченка в межах проблем: джерела Шевченкового етизму, опозиція "добро — зло", теодицея, феномен людського зла, антроподицея, шляхи подолання зла, еволюція світобачення письменника. Особливо акцентовано наскрізні для "Кобзаря" питання — теодицею — боговиправдання попри існування зла; антроподицею — возвеличення людини попри її недосконалість.

У монографії "Універсалізм Шевченка: Взаємодія літератури і мистецтва" (К., 2008) Леся Генералюк показала Шевченка-поета й Шевченка-художника в єдності його творчої природи, дослідила міжвидову взаємодію мистецтв у доробку Шевченка, апробувала термінологію на позначення причин і явищ літературно-мистецького інтеракціонізму (синестезія, екфразис, гіпотипозис), зіставила творчі досягнення Шевченка із надбаннями західноєвропейських та російських митців, осмислила співдію раціонального й естетичного, синкретичні явища світогляду у Шевченка, його універсалізм як митця, а також систему образів-концептів.

Монографія Василя Івашківа "Художня, літературознавча і фольклористична парадигма ранньої творчості Пантелеймона Куліша" (Львів, 2009) охоплювала важливі питання формування ранньої прози письменника, становлення його історично-романного мислення, фольклористичну діяльність, історіософську концепцію України, публіцистику, літературну критику та мемуаристику.

Найзначущіше дослідження у сфері тогочасного франкознавства — збірник статей Івана Денисюка "Невичерпність атома" (Львів, 2001), до якого ввійшли кращі праці дослідника, написані впродовж сорока років, що стосувалися творчості Франка та розвитку франкознавства: інтерпретації Франкових творів, здобутків і перспектив франкознавства як науки, методологічних питань, контактів з Анною Павлик та родиною Косачів, краєзнавства, мета-критики й опублікування невідомих матеріалів.

Монографія Миколи Ткачука "Жанрова структура прози Івана Франка (бориславський цикл та романи з життя інтелігенції)" (Тернопіль, 2003) цікава поглядом автора на твори бориславського циклу як на метажанр і їх розгляд у європейському контексті. Смислову структуру монографії сформували осмислення наративних стратегій, натуралістичних пошуків, поетика, інтертекстуальність та дискурс епічних творів І. Франка;

Валерій Корнійчук у монографії "Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики" (Львів, 2004) розглядав еволюцію естетичної свідомості письменника, жанрову систему його поетичних збірок, образний світ і ритміко-ін-тонаційні особливості, намагаючись осягнути не лише "незглибиме творче ремесло" митця, а й загадку його "безсмертного духу".

Полемічна книжка Тараса Салиги "Франко — Каменяр" (Ужгород, 2007) містила чотири розвідки —"Ні, я не кинув каменярський молот", "Перегуки в часі", "Франко і ми", ""Semper tiro" з Франкової "академії'наук"" — і передрук виступу Івана Труша "Іван Франко і наша сучасність" (1912). її концептуальна спрямованість та еристична загостреність були спрямовані яе лише на спростування десак-ралізаторських міфів, ініційованих постмодерними авторами, а й актуалізацію, глибинних сенсів Франкової творчості.

Життя і творча спадщина Михайла Коцюбинського — предмет розгляду в монографії Ярослава Поліщука "І ката, і героя він любив... Михайло Коцюбинський. Літературний портрет" (К., 2010). Немало уваги в ній приділено рецепції його дискурсу, еволюції творчого таланту (від натуралізму до імпресіонізму та символізму) і світогляду, проблемі впливів, психології творчості. Цікавою, видається спроба порівняти творчість М. Коцюбинського зі Шніцлером та Гамсуном.

Лариса Горболіс у монографії "Парадигма народноре-лігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХГХ — початку XX ст." (Суми, 2004) зосередилась на виявленні раніше не досліджуваних питань: народнорелігій-на мораль у контексті тогочасного літературного процесу, моделювання народнорелігійного ідеалу людини у прозі, вияви народно-релігійної моралі у зв'язках персонажів із "етнічним сакральним", різноманітні аспекти етнорелігій-ної етики в системі життєдіяльності героїв української прози кінця ХГХ — початку XX ст., "розуміння персонажами Бога, сутність церковної проповіді, традицій народнорелі-гійної моралі, культури мислення" та ін. [32,193],

Діалог між художньою літературою та народним світоглядом, народний світогляд і питання національної самобутності, особливості типізації, народні джерела поетизації людини і дійсності, звичаєві основи шляхетності духовного світу, народнофілософські витоки художнього мислення, світогляд народу і становлення української ідеї, специфіка формування поетичної системи — основні концепти монографії Олексія Вертія "Народні джерела національної самобутності української літератури 70— 90-х років XIX століття" (Суми, 2005).

Результативним тлумаченням творчих досвідів стали монографічні збірники статей Лідії Голомб "Із спостережень над українською поезією ХГХ—XX століть" (Ужгород, 2005) та "Новаторські тенденції в українській літературі кінця ХГХ — перших десятиліть XX ст." (Ужгород, 2008). Літературознавча наука отримала продуктивне розпра-цювання багатьох теоретичних проблем (тлумачення лірики Іваном Франком, метакритичне осмислення раннього українського модернізму), компаративістичних питань (типологія національно-визвольної ідеї в українській та угорській поезії, символіка Старого Завіту в творчості Лесі Українки), вивчення поезій у прозі (В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Черемшини, Г. Хоткевича), осмислення маловивченої закарпатської літератури, застосування різних методологічних моделей тлумачення (неоміфологізму, компаративізму, націології, теорії інтертекстуальності та ін.) тощо.

У 2000-х роках активізувалися оригінальні прочитання літературного процесу XX ст. На маловідомих сторінках західноукраїнської та діаспорної драматургії зосередився Степан Хороб у монографії "Українська драматургія

20—ЗО-х років у Західній Україні та діаспорі" (Івано-Франківськ, 2008). Вперше до літературознавчого обігу він увів п'єси християнського спрямування, стрілецькі твори, драми письменників-емігрантів, переосмислив канонізовані твори деяких західних драматургів, піддав новаторському розгляду традиційне та модерне художнє мислення. Важливий елемент книги — публікації маловідомих літературознавчих студій Гр. Лужницького, В. Руснака, В. Бе-зушка, В. Хорольського, Л. Залеської-Онишкевич, С. Волинця про тогочасні драматургію і театральне мистецтво.