Розділ «Вступ»

У1917-1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі лекцій він видав книгу

"Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу" (К., 1918), яку можна вважати першим підручником з історії української культури. У ній головний акцент зроблено на національній самобутності культури, виявленні визначальних тенденцій її розвитку, доведенні впливу української культури на російську. І. Огієнко докладає зусиль, щоб зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської або польської. Він доводить, що протягом багатьох століть українська культура, по суті, майже не мала сприятливих умов для розвитку, вирізняє навіть окремий розділ про "кривди, заподіяні народу українському", логічно підводячи до думки, що витворення національної державності є необхідною умовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні. Автор зазначав; "Тернистим шляхом, згинаючись під важким тяглом чорної недолі, утворили ми свою велику культуру... Якою ж була б ця культура, коли б ми творили її увесь час вільними руками?". Після громадянської війни І. Огієнко продовжив наукову діяльність у Західній Україні та в Польщі, а з часів Другої світової війни - у Канаді.

За кордоном опинилися й інші визначні культурологи, історики культури - Д. Чижевський та Д. Антонович. Останній надрукував у Празі роботу "Історія українського мистецтва", яка сьогодні стала бібліографічною рідкістю. Д. Чижевський працями "Нариси з історії філософії на Україні" та "Історія української літератури" зробив великий внесок у теоретичний аналіз культурно-історичного процесу.

Найкращою узагальнювальною працею західноукраїнських учених, що висвітлювала культурний процес в Україні від найдавніших часів до 30-х років XX ст., була "Історія української культури" (1937) за редакцією І. Крип'якевича (видавництво І. Тиктора у Львові). У книзі, розрахованій на масового читача, містився досить глибокий аналіз трьох сфер культури: побуту (І. Крип'якевич), літератури (В. Радзикевич) і мистецтва (М. Голубець); до останньої додано невеликі розвідки про театр (С. Чарнецький) та музику (В. Барвін-ський). У 1940 р. у Празі вийшов друком курс лекцій для студентів Українського технічного господарського інституту під назвою " Українська культура" (ред. Д. Антонович), авторами якого були В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, Д, Чижевський, В. Січинський - кращі на той час знавці окремих галузей української культури. Книга пізніше витримала кілька перевидань.

У радянській Україні історико-культурні дослідження гальмувалися, розвивалися однобічно внаслідок одержавлення культури, адміністративно-командного втручання у процеси літературно-мистецького та наукового розвитку, поділу культурних цінностей за ідеологічними критеріями. Тому за роки радянської влади так і не було витворено цілісної концепції розвитку української культури, не видано узагальнювальних праць, хоча духовна атмосфера 20-х років здавалась обнадійливою. Це був дуже короткий період, коли Україна мала право на свою історію і свою культуру. З робіт концептуального характеру, в яких здійснювалася спроба втілити весь процес історичного розвитку української культури, слід назвати книгу А. Козаченка "Українська культура, її минувшина та сучасність1* (Харків, 1931). Однак і вона не дійшла до читача: розпочалася боротьба з "українським буржуазним націоналізмом" і все, що хоч трохи наближалося до істини і могло розхитати офіційні ідеологічні постулати, виводили з широкого вжитку.

Під час війни було зроблено спробу видати історичний нарис "Українська культура" за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського та С. Маслова (1944), з'явився навіть набірний примірник цієї книги, але до читача вона так і не дійшла; пізніше ЇЇ було піддано нищівній ідеологізованій критиці. Під час "відлиги" кінця 50-х - початку 60-х років побачив світ перший і, на жаль, єдиний тоді підручник - "Історія української культури" М. Марченка (1961), у якому систематично викладено історію культури українського народу з найдавніших часів до середини XVII ст. Автор висвітлював матеріальну культуру, побут і звичаї, усну народну творчість та шкільну освіту, письменство і книгодрукування, розвиток мистецтва. Але цей підручник не дає уявлення про культурний розвиток України XVII- XX ст., до того ж він концептуально застарів.

Узагальнювальні роботи з історії культури України виходили на Заході. Великою заслугою українських науковців було видання тематичної "Енциклопедії українознавства" у трьох частинах (Мюнхен; Нью-Йорк, 1949), де подано загальну характеристику та проаналізовано головні складники української культури. До участі у виданні були залучені відомі дослідники, зокрема О. Пріцак та Д. Чижевський. Протягом 1955-1984 рр. Наукове товариство ім. Т. Шевченка випустило багатотомну "Енциклопедію українознавства" за редакцією В. Кубійовича, яка також містить великий фактичний культурологічний матеріал. У 1953-1954 рр. побачили світ "Нариси з історії нашої культури" відомого українського поета, літературознавця, мислителя Є. Маланюка. Автор висвітлює генезис національної культури, її джерела та витоки, роль етнокультурних взаємовпливів, аналізує культуротворчу роль козацтва та козацької держави, вказує на ті втрати, які зазнала українська культура протягом тривалої "ночі бездержавності".

Одна з виданих за кордоном узагальнювальних робіт - "Тисяча років української культури" М. Семчишина (1985) - написана у науково-популярному стилі, подає процес розвитку української культури в різні періоди нашої історії, періодизацію цього процесу, його особливості. М. Семчишин, за його словами, зосереджує головну увагу на "національності культури", прагнучи показати культуру "означеної спільноти, духовної спадщини суспільства і його традицій". Значну роль у висвітленні багатовікового процесу розвитку української культури відіграють глибокі дослідження І. Дзюби, вченого незалежної України.

За останні роки вийшла друком велика кількість праць, у яких прямо або опосередковано висвітлюються питання розвитку української культури. Особливий інтерес становить навчальний посібник М. Поповича, в якому зроблено досить вдалу спробу подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи, а духовна культура українського суспільства розглядається у взаємозв'язку з політичною і господарською в контексті світового культурного процесу. До духовної культури включені не тільки різні види і жанри мистецтва, а й спосіб життя, система цінностей, традицій та вірувань.

Заслуговує високої оцінки те, що в Україні зусиллями видатних науковців уперше видається фундаментальна п'ятитомна "Історія української культури" за загальною редакцією президента НАН України академіка Б.Є. Патона. У 2001 р. побачили світ перші два томи цього видання, у 2004 р. - третій, у 2006 р, - друга книга четвертого тому. Поява цих колективних досліджень викликала великий інтерес і схвалення громадськості. Характерною їх ознакою є намагання авторів подати усю повноту культурного життя України. Заслуговує на позитивну оцінку те, що у дослідженні висвітлюється рівень політичної культури населення, технічної оснащеності виробництва, особливості побуту на різних етапах історії українського народу, фольклор тощо, тобто ті питання, на які автори або взагалі не звертають уваги, або роблять це недостатньо. Вихід п'ятитомника - величезне досягнення української культурології та історичної науки. Наукові праці з історії української культури початку XXI ст. характеризуються наростанням уваги українських науковців до інтеграційних процесів у світовій культурі, її глобалізації, зростання взаємовпливу з духовним життям України. Українська культура розглядається у цих працях як складова світової. Зазначається, що від давніх часів Україна сприймала духовні цінності і досягнення народів світу на різних етапах історичного процесу і в той самий час щедро ділилася з ними своїми багатствами.

Зауважимо, що за останні роки вийшло друком декілька монографій (Українсько-польські культурні взаємини XIX-XX століття / Ред. кол.: О, Федорук та ін. - К.: Видво М.П. Коця, 2003. - 293 с; Безклубенко СД. Українська культура: погляд крізь віки: Історико-теоретичні нариси. - Ужгород: Карпати, 2006. - 512 с; Українська культура в контексті світових глобалізаційних процесів / Г. Скрипник (голов. ред.). - К., 2005. - 360 с; Шевчук Б.О. Українська культура: загальні питання: культурно-стилістичні епохи. Освіта. Національна ідея. - К.: Знання, 2007. - 227 с.) та значна кількість підручників з історії та теорії культури (Верещагіна ЯД Українська та зарубіжна культура: Метод, рекомендації. - О.: Чорномор'я, 2005. - 159 с; Заковик М.М., Зязюн І А. та ін" Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч, посіб. - К.: Знання, 2007. - 567 с; Хорошун Б.І., Язвінська ОМ. Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. для студ. ВНЗ: У 2 т. - К.: НТУ, 2007. - 296 с; Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб. для ВНЗ / За ред. С.М. Клапчука. - К" 2007. - 358 с), які суттєво поповнили скарбницю історії української культури, хоча в цілому і не змінили наявні концептуальні доробки. Найзмістовнішою, із новими методологічними підходами є монографія за редакцією Ю.П. Богуцького (Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко, Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько. - К.: Знання, 2007. - 679 с).

Сьогодні повернулася до нас замовчувана раніше спадщина діячів української культури, чиї книги і статті лежали у спецфондах. Тож є надія отримати правдиву й повноцінну історію рідної культури. Але, незважаючи на значні успіхи, неупереджений та всебічний історичний аналіз наших культурних надбань залишається справою майбутнього, сподіваємося, недалекого.

Українська культура перебуває сьогодні на роздоріжжі. Внаслідок брутальних суспільно-політичних колізій XX ст. вона зазнала глибоких, непоправних втрат. Гинули у зовнішніх і внутрішніх війнах творці матеріальних та духовних цінностей, винищувалася та усувалася з ниви культурної творчості значна частина національної інтелігенції, під гаслами "інтернаціоналізації" та "злиття націй" відбувалися процеси русифікації, звужувалася сфера вживання української мови, штучно знижувався престиж національної культури. Нині постала нагальна потреба у радикальних державних та громадських заходах, спрямованих на обстоювання національної справедливості, відродження духовних цінностей народу, забезпечення широкого функціонування і всебічного розвитку української мови - визначального чинника існування народу та його культури. Сьогодні українська культура - це культура з неповною структурою, низку її ланок послаблено, а деякі взагалі втрачено. Відновлення їх - важливе завдання фахівців-культурологів, митців, усіх працівників культурної сфери. Вивчення курсу історії української культури має сприяти виконанню такого завдання.

Головна мета цієї книги - ознайомити читача з основними тенденціями та результатами розвитку української культури від її джерел до сьогодення. Вона досягатиметься шляхом виявлення історичних коренів національної культури, через розгляд становлення й еволюції професійних форм культурної творчості у зв'язку з розвитком традиційної народної культури, аналіз головних етапів розвитку української культури, показ її сучасного стану і виявлення напрямів національно-культурного відродження. Історико-культурний процес характеризується на основі принципів загального зв'язку та діалектичного розвитку, із врахуванням автономного характеру еволюції суспільної свідомості. Українська культура розглядається як самобутнє явище, але водночас береться до уваги її постійний діалог з іншими національними культурами, висвітлюються етнокультурні взаємовпливи. Автори намагалися вийти за межі "галузевого" підходу до культури, реалізувати її інтегральне бачення.

Сучасне культурознавство розглядає культуру як універсальну характеристику всіх видів людської діяльності. Культура - не лише сукупність матеріальних і духовних надбань людства, "друга натура", яку витворює навколо себе людина для забезпечення своїх нагальних потреб, а й якісна характеристика людської діяльності, покажчик одухотворення різних боків людського буття, міра співвідношення "земного і небесного" у самій людині та результатах її творчої активності. Ступінь розвиненості, розгортання культури - це ступінь визволення людини, незалежності її поступування від "закону гріха й смерті" - насильних зовнішніх чинників, та міра свідомої, добровільної гармонізації своїх поривань із "досконалим законом свободи". Ступінь розвитку культури особистості виявляється, між іншим, і в тому, як вільно людина орієнтується в історично визначених способах сприйняття світу, вміє включати їх у діалог зі своїми потребами та розумінням світу, утрудненням буття в ньому. У понятті "культура" людина та її діяльність виступають як синтезуюча основа, оскільки культура - це витвір людини, результат її творчих зусиль. У культурі людина виступає не тільки як істота, що діє, а й та, що творить себе, формує за допомогою суперечностей внутрішню єдність.

Історія культури спирається на досягнення низки спеціальних дисциплін. Вивчення розвитку культури передбачає необхідність проаналізувати різні її сфери - історію науки й техніки, побуту, освіти і суспільної думки, фольклористики й літературознавства, історію мистецтва тощо. Відповідно до цих галузевих досліджень історія культури є узагальнювальною дисципліною, яка покликана розглядати культуру в її цілісності, в єдності та взаємодії усіх її частин.

Культура завжди виявляє певну внутрішню цілісність; культурно-історичний процес постає як рух від одних цілісних типів культури до інших, кожен із яких має істотну специфіку, неповторне історичне обличчя. Це добре відомо, зокрема, мистецтвознавцям, котрим доводиться визначати історичне місце творів живопису, скульптури, архітектури, автори яких невідомі, і єдиним орієнтиром вивчення яких залишається їхня історико-культурна специфіка. Визнання цілісності культури ставить питання про "дух культури", що пронизує всі її елементи, незважаючи на їхню специфічність і неповторність. "Дух культури" не зводиться до співвідношення окремих синтезуючих механізмів у науці, техніці, мистецтві, моралі та ін., але виступає як дещо всезагальне. Він наявний як у виробничій діяльності, так і в суспільно-політичній сфері, в художньому житті. Всепроникливість "духу культури" вимагає від дослідників охоплення максимально повного обсягу культурних явищ тієї чи іншої історичної епохи для визначення її специфіки. "Дух", як визначав його видатний мислитель О. Лосєв, - це "сукупність і зосередження усіх функцій свідомості.., він - активна діюча сила людини".І. Кант називав дух "живлющим принципом у душі". Поняття "дух" стосовно національного менталітету, культурних особливостей народу у певних історичних умовах ми бачимо вже в біблійній профетичній літературі: так, пророк Ісая говорить про "дух Єгипту". Увага до "духу культури" сьогодні є необхідним моментом побудови моделі. Отже, сутність "духу культури" полягає в його безпосередньо спрямовувальній, регламентуючій функції щодо діяльності людини та суспільства загалом. Це певна орієнтація, бачення світу, що формується у процесі суспільного розвитку і надає специфічного забарвлення громадській життєдіяльності епохи.

Автори посібника виходять із визнання культури фундаментальною базою творчості в усіх сферах діяльності людини, а орієнтацію на культуру розглядають як перспективний шлях соціального розвитку людства у XXI ст. В основу такого підходу покладено узагальнення відомого філософа, логіка, культуролога Володимира Біблера та співзвучні розробки вітчизняних культурологів, істориків, психологів (І. Дзюба, М. Попович, Г. Балл, О. Забужко та ін.). В. Біблер зазначає: "У XX столітті культура... зсувається в епіцентр людського буття. Це відбувається в усіх сферах нашого життя:

- у виробництві (НТР замикає на вільний час всю предметну діяльність людини, виявляє та робить безпосередньо значущою всезагальну "самоспрямованість" цієї діяльності);

- у соціальних феноменах (малі динамічні самодіяльні групи поступово стають головними осередками людського спілкування);