Розділ VI. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

У становленні й розвитку європейської культури особлива роль належала мистецтву, яке від часів античності пройшло складний і часом суперечливий шлях. Як і будь-яке інше соціальне явище, мистецтво має свою історію, динаміку становлення видової й жанрової специфіки, поглиблення художнього мислення.

Та модель історії мистецтва, яка склалася в європейській науці у XVIII столітті, починала аналіз художньої діяльності людини від античності. Ця традиція зберігається й у пізніші періоди, адже античність пов'язана з численними культурно-етнічними, стилістичними формами мистецтва, які творчо впливали на подальші художні пошуки. Водночас кожний наступний історичний етап у розвитку мистецтва фіксував принципово нові надбання, демонструючи реальність руху: традиція — спадковість — новаторство.

Мистецтво європейського культурного регіону започатковано в добу Середньовіччя, яка в широкому плані вбирає в себе візантійське, давньоруське мистецтво, а в більш вузькому - мистецтво Західної Європи У—ХVІ століть. Однією з важливих ознак мистецтва Середньовіччя є становлення активного, дієвого зв'язку естетичної теорії з художньою практикою. Біля джерел середньовічної естетики стоїть складна, суперечлива постать Аврелія Авґустина (354—430 рр.), естетична концепція якого склалася на ґрунті містичних ідей неоплатонізму й раннього християнства. Важливе місце в теорії Авґустина належить концепції краси — ієрархічного руху від матеріального через духовне до абсолюту. Августин обґрунтовує значення таких понять, як спів-розмірність, симетрія, гармонія, спираючись на які формується твір мистецтва.

На розвиток середньовічного мистецтва вплинув і ранньохристиянський теоретик Іоанн Скот Еріуґена (810-877рр.), котрий розробляв ідею втілення божественної краси в "зримих образах" — у єдності, цілісності, формі. Еріуґен підходив до думки про можливість існування "внутрішньої" (духовної, змістовної) краси — прекрасного, яке вище й важливіше за зовнішню досконалість (людини, предмета, мистецького твору).

Значний інтерес до естетики як теоретичного "наставника" мистецтва виявляють XII—XIII століття, які представлені працями Бернара Клервоського (1090 —1153 рр.) та Гуґо Сен-Вікторського (1096—1141 рр). На їхню думку, мистецтво компенсує те, чого людині не може дати природа. Звідси виводилася теоретиками пізнього Середньовіччя класифікація мистецтв на "вільні" й "механічні". Д° останніх належали ті види, в яких домінувала розважальна функція, задовольняючи "спрощені" потреби. До "механічних" Гуґо Сен-Вікторський відніс і театр, не збагнувши величезних емоційних і виховних можливостей цього виду мистецтва. Значний теоретичний доробок містили концепції схоластів XIII століття — Альберта Великого, Ульріха Страсбурзького, Фоми Аквінського.

У XIII столітті завдяки праці Вітело "Перспектива" європейці знайомляться з ідеями арабського філософа Альхазена (965—1039 рр.), який розробляв проблему специфіки зорового сприйняття мистецтва, геометричних основ перспективи, оптики. Філософсько-естетична спадщина Вітело— Альхазена сприяє розширенню мистецтвознавчих уявлень не лише Середньовіччя, а й Відродження.

Серед найважливіших осередків середньовічної художньої культури Європи було мистецтво Візантії, тобто мистецтво народів, об'єднаних у період з кінця IV до середини XV століття Візантійською державою, яка склалася на фунті Східної Римської імперії. Візантія пройшла складний шлях історичного розвитку, котрий позначився на долі й специфіці її мистецтва. Процес формування феодальних відносин відбувався у Візантії між IV і VII століттями, поступово й дуже повільно руйнуючи рабовласницьку традицію. Вважається, що залишки рабства зберігалися у візантійців аж до XI століття. Як Західна (Римська), так і Східна частина імперії зазнали навали варварів, проте руйнівні процеси в цій частині країни не були такими катастрофічними. На території Візантії збереглися міста, високорозвинені ремесла, активні торговельні зв'язки з іншими країнами. Візантія виконує функцію спадкоємиці античної культури й творчо трансформує певні її елементи в культуру феодального суспільства. Взаємозв'язок Візантії з такими країнами, як Грузія та Вірменія, а також постійні творчі контакти зі слов'янськими культурами, які прийняли візантійську модель християнства, збагачували художню культуру Візантії.

У процесі формування середньовічного світогляду принципово змінювалися художнє мислення, система художніх образів. Середньовіччя розглядає релігійність як найважливішу якість художнього твору, й усе, що намагається відтворити митець, має бути пройняте духовною експресією. Ця тенденція найпослідовніше втілилася у візантійській архітектурі, адже для візантійця церква була головним типом будови й виконувала важливу ідейно-виховну роль. Слід пам'ятати, що церква у Візантії послуговувала світській владі, а імператор вважався намісником Бога на землі.

Для архітектури Візантії характерне створення церков двох типів: базиліки й центричної купольної споруди.

Витягнутої форми, розчленована рядами колон на нефи, базиліка була розрахована на велику кількість віруючих! Зводячи базиліки, архітектори значну увагу приділяли інтер'єрові. Серед ранніх зразків центричної купольної споруди особливе місце відводять так званому мавзолеєві Ґалли Плацидія, в оздобленні якого були застосовані мозаїки яскравого синього кольору, стилізовані рослинні прикраси, зображення золотих оленів і птахів. Справжнім шедевром ранньосередньовічної архітектури став споруджений у Константинополі храм Святої Софії.

Важливе художньо-естетичне навантаження у візантійській культурі мало декоративно-ужиткове мистецтво, яке практично підкорило собі живопис. Проте, хоча й у межах релігійних вимог, малярство розвивалось у трьох аспектах: церковна мозаїка й фреска, іконопис і книжкова мініатюра. На розвиткові книжкової мініатюри позначилася зміна форми книги, а саме, перехід від античної книги-сувою до "кодексу", тобто книги, яка складалася зі зшитих аркушів паперу. Водночас змінювалася й форма ілюстрації — типовими стають окремі ілюстрації, які "вшивалися" в книгу й потребували завершеної, обмеженої прямокутним форматом паперу "станкової" композиції. Цей тип ілюстрацій у подальші періоди вплинув на розвиток живопису. Візантійське мистецтво розвивалось і як світське, а саме, створювалися приватні будівлі, палаци, скульптури. З візантійського живопису ніколи не зникали мініатюри історичного та природничого характеру.

Важливим етапом розвитку візантійського мистецтва був період від середини IX до середини XI століття. Дедалі активніше мистецтво підкоряється канонові — системі чітких норм і правил. Простежується також тенденція до "грецизації" культури і як наслідок — зростання інтересу до античності. При цьому слід враховувати якісні зміни щодо використання античної традиції. Якщо теоретики ранньовізантійської культури сприймали античність як певну реальність, то візантійці X—XII століть вбачали в античності "пласт високої еллінської освіченості й художньої культури, який зник у минулому. Звідси нові тенденції у Візантії 2-ї пол. IX—X ст. до збирання, колекціонування й збереження пам'яток (передусім словесних) античної культури, до введення викладання античних дисциплін у школах, до наукового вивчення античної культурної спадщини".

Творчість візантійських майстрів у різних видах мистецтва зберігала світову славу до XII століття. У багатьох країнах світу, передусім в Італії, були відомі візантійські вироби з бронзи, тканини, предмети домашнього вжитку. Хоча в перше десятиліття ХНІ століття Константинополь зруйнували хрестоносці, відродження Візантійської імперії починається вже за панування династії Палеологів. Період з 1261 до 1453 року отримав назву "палеолозький" і був пов'язаний з кризою феодальних відносин, зі спробами раціональної критики релігії. У цей період пробуджується інтерес до природничих наук, з'являються численні математичні трактати. Атмосфера творчого пошуку позначилася й на мистецтві. З XIV століття у візантійській художній культурі поширюються реалістичні тенденції, пробуджується щирий інтерес до життєвих спостережень, почуттів людини, її проблем. Проте, залишаючись і в період свого найбільшого піднесення в межах середньовічної художньої культури, ці реалістичні тенденції не позбулися умовностей феодального мистецтва. Після жорстокого придушення народних повстань XIV століття у Візантії починаються економічний занепад, феодальна реакція, які не дали змоги утвердитися ранньокапіталістичним відносинам і спричинили досить легке захоплення країни турками.

У подальшій історії західноєвропейської середньовічної культури виділяються два етапи: романський — XI—XII століття і готичний — XIII—XIV століття (в окремих країнах — до XVI ст.).

Романський стиль (від лат. Roman — римський) повноцінно виявив себе передусім в архітектурі. Будови романського стилю різноманітні за типами, за конструктивними особливостями, за декором. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів, монастирів, замків.

У межах романського стилю водночас з архітектурою й у тісному зв'язку з нею розвивалися монументальний живопис та скульптура. За художніми ознаками мистецтво цього періоду схематичне, умовне. Романська композиція давала змогу використовувати простір, позбавлений глибини, різномасштабні фігури, утрирувані жести.

Слід відмітити важливу роль орнаментального мистецтва, яке в романському стилі вражає багатством і різноманітністю мотивів. В орнаменті своєрідно спліталися традиції античності, Візантії, Ірану й навіть Далекого Сходу.

Щодо мистецтва готичного (від італ. gotico— готський, варварський) стилю, то передусім привертає увагу пошук синтезу між архітектурою, живописом і скульптурою. Майстри готики широко зверталися до образів народної фантазії. Водночас в їхньому мистецтві сильніше, ніж у романському, відбився вплив більш раціонального сприймання світу, прогресивних тенденцій ідеології того часу.

Значного розвитку готика досягає у Франції, особливо в розвиненіших північно-східних регіонах країни. Готична архітектура Франції та інших країн Європи пройшла через етапи ранньої, високої та пізньої готики. Одним із шедеврів ранньоготичної архітектури можна вважати собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі). У межах готичного стилю митці XIII—XIV століть велику увагу приділяли розвиткові багатокольорових вітражів, оновлювалося мистецтво книжкової мініатюри, ілюстрації, великого поширення набували гобелени.

У XIV столітті бурхливий розвиток європейських міст стимулював демократизацію готики, її застосування в поза-культовій архітектурі. Елементи готичного стилю починають використовувати навіть у предметах повсякденного вжитку (меблі), а таке широке використання готичного стилю сприяло виникненню численних національних і регіональних варіацій. Історія мистецтва оперує поняттями "англійська, французька, німецька готика". Слід враховувати, що протягом подальшої (від XIV ст.) історії ставлення до готики було неоднозначне. Приблизно до середини XVIII століття готика асоціювалася з "варварським мистецтвом", сприймалася як порушення художнього смаку, почуття симетрії й пропорцій. Вважалося, що готичне мистецтво принижує людину, викликає почуття страху та приреченості. Нове сприймання готики пов'язане з ідеологією німецького й французького романтизму, які начебто знову "відкрили" цей стиль, наголосивши на пафосному характері готики, на її здатності пробуджувати в людини почуття піднесеного, величного почуття захоплення. Значення готики в історії європейської культури було підкреслено й у XIX столітті появою неоготичних тенденцій у мистецтві деяких країн Європи.