Розділ VI. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ КУЛЬТУРНИЙ РЕГІОН

Позитивну роль в історичній долі Англії відіграє буржуазна революція 1688—1689 років, завдяки якій ця країна перетворюється на країну класичного капіталізму. Північноєвропейські держави — Нідерланди, Англія, частково Франція — завдяки активним соціально-політичним процесам динамізують розвиток мануфактурного виробництва, торгівлі, науки, техніки, мистецтва. Ці країни значно випереджають Італію та Іспанію, які переживають духовну й культурну кризу.

Культура XVII століття набувала гуманістичної орієнтації передусім завдяки яскраво вираженій антифеодальній спрямованості. Філософія Нового часу, розглядаючи себе як спадкоємицю епохи Відродження, протиставляє ідеї Бога ідею розуму, орієнтується на науку, на пізнавальні можливості людини: XVI—XVII століття можна вважати періодом становлення науки в сучасному розумінні цього слова. Формування нової науки супроводжувалося суттєвими змінами світоглядних принципів, які виробляє саме філософія. У цьому контексті особливого значення в європейській культурі набувають постаті англійця Френсіса Бекона (1561— 1626 рр.) та голландця Бенедикта Спінози (1632—1677рр.), котрі спрямували загальнофілософський (Бекон) і морально-етичний (Спіноза) рух європейської культури XVII століття.

Життєвий і творчий шлях Ф. Бекона дає підстави сприймати його як політичного діяча, філософа, письменника, а його праці — "Новий Орґанон", "Про гідність та примноження наук", "Нова Атлантида" — визначним надбанням у духовому становленні Європи. Наукова концепція Ф. Бекона ґрунт ується на переконанні, що знання — сила. Цей загальновідомий афоризм філософа відображає його захоплення наукою, віру в дієвість наукового пізнання. Ф. Бекон критикує попередню науку, філософію за споглядальний характер і формує новий погляд на призначення наукового пізнання — допомагати людині опановувати навколишній світ і вирішувати проблеми, які постають перед суспільством і кожною конкретною людиною.

Тему зв'язку теоретичного і практичного аспектів наукового пізнання розкриває думка Ф. Бекона про існування "плодоносних" та "світлоносних" дослідів. Перші мають практично-корисне призначення, а другі — розкривають фундаментальні закони природи, забезпечують науковий і технічний прогрес. Ф. Бекон розуміє, що концепція нової науки може реалізуватися лише завдяки новому методові, який би докорінно відрізнявся від старого, схоластичного, побудованого на хибних засадах. Перетворення та оновлення науки здійснюватиметься, на думку філософа, завдяки новій логіці, протилежній, передусім, логіці Арістотеля.

Нова логіка, вважає Ф. Бекон, навряд чи буде відразу зрозумілою й прийнятою. Вона може наштовхнутися на чимало перешкод — "примар" людського розуму (забобони, хибні уявлення, суб'єктивні судження, недосконалі смаки тощо). Ф. Бекон формулює чотири види "примар": "примари Роду", "примари Печери", "примари Ринку, або Площі", "примари Театру".

"Примари Роду" — вроджені, це те, що є в самій людині. Позбутися їх практично неможливо. "Примари Печери" пов'язані з умовами формування, виховання людини, примушують враховувати особливості її індивідуальної психіки. Особливо тривожать теоретика "примари Ринку, або Площі", які через спілкування людей проникають у розум разом зі словами й іменами. Неправильне використання слів, незбіжність слова й предмета або явища, яке воно повинне визначити чи пояснити, перешкоджає опанувати істинне. "Примари Театру" не є вродженими й не проникають у людський розум таємно. Бони є наслідком засвоєння хибних теорій, упереджених гіпотез, помилкових філософських ідей. Театр, сцена, декорації, гра акторів -це, як відомо, певна умовність. На думку Ф. Бекона, ті чи інші філософські системи нагадують театральні вистави, тобто теж є певною умовністю, яка не допомагає осягнути реальну дійсність. Ф. Бекон назвав три хибні філософські системи, де причинами помилки є софістика (Арістотель), емпірика (необґрунтовані природничі теорії) та забобони (Піфагор, Платон).

Як справедливо зауважують дослідники, вчення Ф. Бекона про "примари" людського розуму не втратило свого значення й по нинішній день, адже провідна теза англійського гуманіста — це заклик до вивчення природи, виходячи з неї самої. "Звільняючи розум дослідників від хибного впливу всіляких авторитетів, філософських та релігійних передумов, антиципацій, він наголошує, що джерелом істинного знання є сама природа, а формою безпосереднього зв'язку з нею — чуттєвий досвід"1.

Гуманізм досягає певної вершини свого розвитку в умовах філософії XVIII століття передусім у концепціях просвітителів, які проголошують ідеї свободи, рівності, братерства, захищають право людини на утвердження й розквіт її "природної" сутності. Найпослідовніше гуманістична тенденція у філософії цього періоду викладена в працях "Про розум" (17.58 р.), "Про людину, її розумові здібності та її виховання" (1773 р.), які належать видатному французькому матеріалістові Клоду-Адріану Гельвецію (1715— 1771рр.).

XVIII століття продемонструвало як досягнення, так і недоліки гуманістичного світогляду. Адже навіть у найкращих своїх зразках гуманізм не зміг подолати суперечності між гаслами людинотворчого характеру й реальним втіленням прав людини в життя суспільства. Суперечливими залишилися ідеї свободи людини в умовах жорсткої соціальної структури, співвідношення індивідуальних інтересів і вимог певного колективу, свобода морального вибору й проблема обов'язку.

У XIX столітті в межах філософії марксизму формується "соціалістичний гуманізм", що стає ідеологією пролетаріату — класу, який має на меті знищення приватної власності, експлуатації людини людиною, утвердження справді гуманістичних цінностей — рівності, братерства, взаємодопомоги між людьми. В умовах кризи світової соціалістичної системи в 90-х роках XX століття розгляд соціалістичного гуманізму передбачає передусім відокремлення, так би мовити, "чистої" теорії від практики її втілення в тій чи іншій моделі ("радянській", "китайській" чи "кубинській").

Соціалістичний гуманізм як теорія XIX століття формувався в той час, коли розвиток капіталізму, з одного боку, вимагав звільнення від феодальних кайданів, прояву людської активності, ініціативності, творчих задатків людини,

1. Гусєв В. І. Історія західноєвропейської філософії XV—XVII ст. С. 95-96.

а з іншого - викликав поляризацію "приватного" й "суспільного" життя людини, загострював її конфлікт із суспільством.

Протиріччя капіталістичного ладу виявилися в економічних кризах, зубожінні трудового люду, в класовій боротьбі. Тому закономірно, що проблеми людини й гуманізму опинилися в центрі уваги засновників марксизму. Теорія соціалістичного гуманізму формувалася в умовах, коли в європейській філософії відбувався активний процес теоретичного осмислення проблеми людини, який завершився в 30-ті — 40-ві роки XIX століття зверненням С. К. К'єркегора, Л. Фейєрбаха та інших мислителів до "конкретного" існування людини й формування антропологічного принципу у філософії.

Марксизм критично переосмислив гуманістичні теорії минулого, успадкувавши їхні найкращі надбання. В "Економічно-філософських рукописах 1844 року", а також у працях "Святе сімейство" й "Німецька ідеологія" К. Маркс і Ф. Енгельс формулюють загальні положення діяльнісного матеріалізму, обґрунтовуючи практику як одну з фундаментальних категорій нового діалектичного матеріалізму, розробляють основи реального гуманізму, концепцію самореалізації й соціалізації людини, ліквідації відчуження, персоналізації відносин між людьми.

Марксистська концепція людини виходила з визнання єдності людини й природи, спиралася на визнання людини як природної істоти. Людина — не породження якоїсь надприродної сили, а частина предметного, матеріального світу. Проте не слід спрощувати ідею зв'язку людини й природи, адже людина в марксистській концепції — вищий етап розвитку природи, це істота особливого роду. Такий підхід відкрив можливість аналізу людини в контексті не лише її природних, а й суспільних зв'язків, інтерпретації людини як носія біологічної форми руху матерії й соціальної. Людина — водночас "продукт" навколишнього середовища і її творець.

Слід зазначити, що теорія соціалістичного гуманізму була об'єктом критики, гострих дискусій, по суті, протягом усієї історії свого існування. Критики соціалістичного гуманізму вважали, що ця ідея змішує наголоси й переоцінює значення соціального параметру в житті людини. На думку опонентів К. Маркса, його теорії не вистачає людяності, моральності. Так, усупереч соціалістичному гуманізмові були висунуті концепції "етичного соціалізму", "живого соціалізму", які мали значний розголос у 50—60-ті роки XX століття в таких європейських країнах, як Югославія (Гайо Петрович, Дранко Грлич, Светозар Стоянович), Франція (Анрі Лефевр, Жюль Мок, Роже Ґароді), Чехо-Словаччина (Іван Світак, Мілан Прух). Прихильники цих трансформацій Марксової ідеї соціалістичного гуманізму вважали необхідним повернення до "антропологічного гуманізму", до побудови справедливої соціалістичної структури на основі морально-етичних принципів, на основі свободи людини. Зазначимо, що такі поняття, як "мораль", "етика", "свобода", представниками "етичного" й "живого" соціалізму тлумачилися вкрай абстрактно, поза обґрунтуванням реальних шляхів їх утвердження.

Гуманізм відіграв видатну роль у розвитку європейської культури, залишаючись водночас остаточно не осмисленою, не "вибудуваною" в певну світоглядну цілісність філософською ідеєю. Історична строкатість гуманізму, відсутність "пластичного мосту" між соціально-політичним і художньо-естетичним аспектами, певна розпорошеність дослідження гуманістичної традиції різними науками — філософією, історією, етикою, естетикою, мистецтвознавством — залишили гуманізм, так би мовити, "відкритою" проблемою.

Новий інтерес до нього пов'язаний з другою половиною XX століття. Гуманізм як філософія, ідеологія, специфічне світовідношення продовжує бути об'єктом теоретичного інтересу вже у нових, нетрадиційних для історичного досвіду, аспектах, а саме, у гуманістичних вимірах культури, гуманістичних цінностях і проблемах самототожності суспільства, гуманізмі та істині, гуманістичному потенціалі наукового пізнання тощо.

3. Мистецтво в структурі європейської культури