Розділ ІІІ. КУЛЬТУРА ІНДІЇ

Храм перетворився на складний комплекс споруд, що утворюють прямокутний двір, займаючи досить великі плоші. Тут є одне або кілька святилищ, павільйони й галереї для притулку й зібрання прибулих на молитву, басейн дія священних обмивань, вівтарі-жертовники, монументальні колони-світильники.

Кам'яна архітектура дедалі більше зливалася з монументальною скульптурою. Архітектурні форми прикрашалися численним декоративним оздобленням. З VIII століття живопис поступається місцем пластичному мистецтву. Так, знамениті печерні храми Еллори демонструють високу скульптурну майстерність індійців. За різноманітністю й багатством пластичного декору Еллора перевершувала Аджанту. Тут на всіх існуючих поверхнях розгорталися багатофігурні композиції із зображеннями богів і міфологічних героїв. Для півдня Індії — Декану — центральним образом храмової скульптури був бог Шіва. На півночі Індії храми присвячувалися Вішну чи богові сонця. У печерному храмі бога Шіви в Гахаракурі на острові Елефант висічена знаменита гігантська скульптура триликого Шіви — широковідомий символ індуїзму три-мурті. Це — всемогутній бог Шіва втілює в собі сили трьох богів: творителя (Брахми), руйнівника (самого себе) та охоронця світового порядку (Вішну).

Головний зміст пластичного декору в індійських храмах із цього періоду строго канонізується. Тому на кожному індуїстському храмі можна знайти шість канонічних сцен про життя головних богів індуїстського пантеону.

Найвідомішими комплексами цих часів є Кайласанатха в Канчі (VIII ст.), храм Сонця в Мартанді (VIII ст.), джайнські храми в Майсурі зі скульптурним шедевром — 21-метровою статуєю джайнського святого Гамматашварі (ХП—ХШ ст.), храми в Гуджараті, Раджастані, храмовий комплекс Конарак в Оріссі (XIII ст.).

Цікавою особливістю храмового зодчества Індії є присутність у скульптурному декорі еротичних мотивів майт-хуне — з'єднання пар тварин, птахів, людей. Цей мотив походить від стародавнього культу плодючості. Але в системі індуїзму він набуває містичного смислу ідей тантризму. Вважається, що в ньому об'єднано два божественні принципи: сутності життя й природної енергії. В релігійно-філософських творах упанішадах еротизм є виявом великого божественного начала в єдності двох протилежних статей. Упродовж усієї історії індійського мистецтва постійно трапляються різні форми зображення еротизму: у формі лінгама, в оголених фігурах богів та богинь плодючості, у видах майтхуне. Найбільшими зразками таких сюжетів пластичного мистецтва є широковідомі храми Кхаджурахо (X ст.). За часів панування індуїзму ранні форми нескладних обрядів змінилися виконанням пишного й складного релігійного ритуалу, в якому брало участь багато священиків, музикантів, танцівниць. Така форма обрядовості піднесла на особливе місце в культурі Індії мистецтво танцю, який має своє релігійне освячення в образі танцюючого бога Шіви як багаторукого Натараджа. Це — бог танцю, що виконує космічний танець народження світів — символ вічного руху Всесвіту по незмінному круговороту. У світлі цього танець у середньовічній Індії разом із декламацією й виставами на релігійно-міфологічні сюжети мав релігійне, символічне значення. За легендами, танець — стародавнє мистецтво, що зародилося в Гімалаях. Своєї досконалості воно досягло в країні Тамілів, що на крайньому півдні Індії. Танцівниці навчалися цьому мистецтву з малоліття й присвячували йому своє життя. Було досить почесним віддавати свою доньку танцівницею в храм.

Упродовж пізньої давнини та Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.). Варто підкреслити, що характерною рисою індійського мистецтва на всіх етапах його розвитку було яскраве відображення повноти й радощів життя, незалежно від того, релігійне чи світське воно було за своїм змістом. Можна сказати, що для багатьох митців Індії, країни з різноманітною природою й кліматом, був характерний "жах пустоти". Тому так щедро вони відображали у своєму мистецтві буяння життя, багатоманітність цього природного світу. Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.

6. Мусульманська епоха в культурі Індії

Проникнення арабів в Індію розпочалося ще в VII столітті шляхом зовнішньої торгівлі. Займаючись в основному торгівлею морем, вони заклали свої торгові поселення в кількох містах Індії вздовж її південного узбережжя. Але з VIII століття розпочалися завойовницькі походи на Індію, в результаті яких території Сіндху та Пенджабу потрапили до рук арабів.

Багаті плодючі землі басейну Інду в свою чергу приваблювали завойовників з країн Середньої Азії. Наприкінці XII століття, після епізодичних набігів афганського султана Махмуда із Газні, північ Індії остаточно потрапила до рук правителів з Афганістану та Ірану. У XIII—XV століттях тут панувала досить велика держава Делійського султанату.

Ранні мусульманські династії були нетривкі й часто змінювали одна одну. Панівний спосіб життя правлячої верхівки мав військовий і кочовий характер. Основною рисою їхніх взаємин з підкореним народом була відокремленість. Мусульмани — перші завойовники Індії, які не асимілювалися з індійцями. Попередні іноземці, такі як греки, скіфи, монгольські племена, парфяни, через Декілька поколінь індіанізувалися. Мусульмани завжди залишалися виокремленою спільнотою. Дві великі релігії — індуїзм та іслам — були строго замкнутими релігійними системами, що не сприяло поєднанню. Однак на культурному рівні синтез усе ж відбувався. До того ж, вплив був взаємним. Однак не лише арабо-мусульманські риси з'явилися в індійській культурі, а й мусульмани Індії відрізнялися від своїх середньосхідних братів.

У XIV столітті Делійський султанат був розгромлений Тимуром — потомком Чингісхана. Нові завойовники протягом століття поширили свою владу на багато різних областей Індії, досягши й Декану - крайнього півдня Індії, який завдяки своїй захищеності горами майже не знав загарбників. Однак Індія продовжувала залишатися розділеною на невеликі держави. Правлячі династії і правителі змінювалися доти, доки на початку XVI століття на північ Індії не прийшли нові завойовники — Великі Моголи.

Засновником їхньої династії став Бабур — правитель Кабула, який здобув освіту в Самарканді й Бухарі в час їхнього нового розквіту й могутності. Могонльська імперія проіснувала два століття. Періодом її найбільшого розквіту був час правління Акбара. Тоді імперія простяглася майже на всі території Індії, за винятком крайнього півдня, приєднавши до себе сучасний Афганістан і Кашмір.

Період панування в Індії мусульман був часом збагачення індійської культури культурами народів Близького та Середнього Сходу. Але дух Індії та характер її світосприймання ніколи не був цілком змінений ісламом.

Іслам в Індії з'явився ще за перших приходів арабів. Мирний шлях проникнення мусульманської культури був пов'язаний з діяльністю арабських купців і проповідників (дервішів). Арабські, тюркські та могольські завойовники насаджували іслам силоміць. На початку мусульманського правління іслам завдав тяжкого удару індуїзмові. Було підірвано верховенство брахманів. Індуїзм утратив покро-вительство влади. Численні святилища й храми були зруйновані. Розвиток індуїзму припинився, а іслам дуже поширювався, особливо за Делійської династії. В той же час сам індуїзм, значно деградувавши, втрачав свою популярність у народі ще й через жорстку політику кастовості. А прості й демократичні ідеї ісламу знайшли широкий відгук у країні. Тим більше, що він справді ніс ряд позитивних світоглядних настановлень, таких як концепція рівності людей, традиції гордості за свою релігію, досконалість юридичної системи. Все це з часом спонукало людність країни на активнішу боротьбу за оновлення індуїзму й відродження його соціально-культурного функціонування. Тому згодом розгорнувся реформістський рух, що базувався на культі бхаті — самовідданого поклоніння й любові до бога та засуджував ідолопоклонство, кастовий устрій, ускладнену обрядовість, засилля верховенства брахманів. Протягом століть сумісного існування не лише індуїзм відчував вплив ісламу, а й іслам зазнавав певного індуїстського впливу. Так, на індійському ґрунті виник суфізм -містичний рух в ісламі. На основні доктринальні позиції суфізму мала вплив філософія індуїстської веданти. Він швидко розвивався за могольської династії, особливо за Акбара та його синів, які проводили політику релігійної терпимості.

У період мусульманського панування, коли скінчилася безмежна влада брахманів, мистецтво Індії набуло світського характеру. В архітектурі стали панувати не культові споруди, а палацово-фортечний ансамбль — укріплена резиденція владики та його загробна резиденція-мавзолей, що увічнювала й звеличувала його ім'я.

Зміна панівного релігійного світогляду привела до появи нових форм монументальної архітектури. В Індії ще з XIII століття майже не будувалися нові храми. Лише існуючі оточувалися новими рядами огорож, поступово перетворюючись на укріплення. Але з остаточним утвердженням ісламу храми зовсім перестали будувати. На зміну їм виростали мечеті, мінарети, медресе з усіма характерними для мусульманських культових споруд ознаками.

Існуюча в ісламі заборона на зображення живих істот загальмувала розвиток образотворчого мистецтва, водночас стимулювала нові види архітектурного декору. Індійські різьбярі по каменю сягнули досконалості в арабесці — витончених і різноманітних стилізованих рослинних та геометричних орнаментах, що перемежовувалися каліграфічними релігійними написами, виконаними арабським шрифтом.

Внаслідок нових надбань канонізоване індійське мистецтво завдяки творчим стимулам збагатилося низкою конструктивних рішень, зокрема в архітектурі — арки, склепіння, куполи, навіть використання зв'язувального розчину в будівництві. Однак і нові споруди, зведені індійськими майстрами, набули певних традиційних рис індійського художнього колориту. Вся архітектура Індії мусульманського періоду все ж таки відрізнялася своєрідністю від подібних будов у самому мусульманському світі — у Туреччині, Ірані та країнах Середньої Азії. Індійські майстри використовували традиційне для них різьблення по каменю, інкрустації мармуром, коштовними каменями на відміну від типових арабських оздоблень — барвистих мозаїк чи розписних глазурованих плиток. Найвідомішими архітектурними будовами цього періоду є мінарет Кутб-Мінар у Делі (XII—XIII ст.), мавзолей Мухамеда Лдил Шаха Гол-Гумбаза в Біджапурі (XVII ст.), перлина східного зодчества — широковідома усипальниця Тадж-Махал в Агрі (XVII ст.).

Ісламські релігійні обмеження в зображенні живих істот, особливо людини, сприяли розвиткові в Індії художньої мініатюри й мистецтва каліграфії. З приходом мусульман Індія познайомилася з папером, що стимулювало як мистецтво рукописів, так і свою літературу. Адже Індія здобула спосіб поширення знань за допомогою численних переписувань творів. У цей період були подаровані світові справжні шедеври книжкової мініатюри.

Тюрксько-афганські правителі, хоч і були передусім воїнами, широко підтримували літераторів. При дворі делійських султанів перебували письменники, поети, вчені, філософи, теологи, юристи, хроністи. В цей час активно розвивалася література як арабською й перською мовами, так і мовами народів Індії. Хоча мусульманські правителі сприяли розвиткові передусім ісламської літератури, однак, бажаючи взаєморозуміння в державі, підтримували також переклади із санскриту й твори поетів-мусульман місцевими народними мовами. У цьому процесі виникла навіть синтетична мова міжкультурного спілкування — урду. Вона стала результатом поєднання перських, арабських, тюркських слів і понять із мовою та поняттями західної гінді й діалектів району Делі. У XVIII столітті урду утвердилась як літературна мова в Північній Індії.