Розділ ІІІ. КУЛЬТУРА ІНДІЇ

У своїй першій Бенареській проповіді Будда проголосив істину, за якою світом правлять страждання. Тотальність страждань — фундаментальна властивість емпіричного існування. Тому основною метою людини є віднайдення шляхів індивідуального спасіння, вивільнення від страждань. Учення Будди викриває первісну причину страждань. Тим самим буддизм проголошує, що існує можливість звільнення від страждань, і проповідує шляхи й методи досягнення позбавлення страждань. Виголошуючи свої головні чотири істини, Будда фактично всі мирські проблеми виводить із морально-психологічного стану індивіда. Зло, страждання, труднощі життя — результат людської необізнаності (авіды), людських помилкових уявлень про істинне й належне.

Обґрунтовуючи свою доктрину, Будда виходить із традиційних індійських світоглядних уявлень, значно радика-лізуючи свої висновки. Так, на відміну від брахманізму, в якому основною метою людини має бути досягнення мокші як стану звільнення й заспокоєності Атмана, індивідуального начала в Брахмані, космічному абсолюті, буддизм критикує саме виокремлення Атмана як ілюзорне виокремлення індивідуального "Я", що спричинює страждання в людському існуванні. Потреба егоїстичного самоствердження в житті породжує безмежність людських бажань, пристрастей. Останні спричинюють постійне хвилювання дхарм, складових частинок усього існуючого, в тому числі й людини. Хвилювання людських дхарм призводить до постійних нових народжень людини, підкоряючи її сансарі (колу постійних перероджень), прирікаючи її на постійні страждання. Тому вічність і невід'ємність страждань щодо людського життя випливають з егоцентричного світо-відношення.

Єдиним виходом із цього сповненого стражданнями існування, перебігу нових і нових перероджень є з'ясування ілюзорності тих цінностей, потреб, пристрастей, якими традиційно захоплена людина. Зреченням своїх егоцентричних жадань, звільненням від небайдужості до світу, самочинним гасінням життя може бути досягнуто духовного вгамування в істині "ніщо", власне буде досягнуто стану нірвани. Нірвана — ідеал буддійського вчення. Це — стан зникнення всіх пристрастей та бажань, стан абсолютного непорушного спокою, стан блаженства вічного звільнення, припинення колообігу народжень і смертей, це вищий стан духу. Нірвана — кінцева мета людського життя.

Для досягнення стану нірвани необхідно обрати єдино правильний шлях самовдосконалення, так звану "восьмирічну благородну путь". Він охоплює як сфери психічного стану, так і соціально-етичні виміри індивіда. Можливість досягнення блаженного стану нірвани — на шляху подолання авіды (незнання), набуття етично правильного способу життя, що відкривало перед віруючими в буддизмі широкі можливості для спасіння.

Буддизм не сповідував крайнощів аскетизму, він проголошував "серединний шлях" спасіння. Більш того, його вимоги до ченців та мирян були різного рівня, у зрілому ж буддизмі вони оформилися навіть двома окремими напрямами — хінаяною (вузький шлях) і махаяною (широкий шлях). Таким чином, у буддистському вченні поєднувалася концептуальна ідея необхідності відходу від життя та його радощів із проповіддю матеріального добробуту. Якщо ченцям не належало звертатися до земних справ і благ, то миряни, навпаки, мають бути добрими господарями, прагнути матеріального достатку й процвітання. Будда проповідував "повсякденне працелюбство" як моральну чесноту мирян і застерігав проти лінощів.

Буддизм вирізнявся також своєю релігійною терпимістю. Його метою було знищення нерушимих меж між своїми адептами й прихильниками інших релігійних систем.

Завдяки таким своїм якостям буддизм набув широкої популярності у різних верств індійського суспільства, сприяв активізації ролі варни кшатріїв у соціально-культурних процесах тогочасної Індії, стимулював її подальший культурний розвиток. Протягом декількох століть буддизм перетворився з доктрини, що.була прийнята невеликою общиною ченців, на поширену релігійну систему.

УIII столітті до нашої ери, за царювання Ашоки, буддизм було затверджено як державну релігію, яка відповідала культурно-соціальним потребам свого часу. Більше того, саме завдяки такому високому становищу в тогочасній індійській культурі буддизм став відомий далекосхідним племенам, які прийшли й завоювали Індію наприкінці І століття до нашої ери. Цар Канішка з племені юач-жи (гунів), котрий протягом певного часу правив країною, був популяризатором буддизму за її межами, в далекосхідних землях. Буддизм у формі махаяни поширився на півдні Індостану й на Цейлоні. Слід підкреслити, що, перетнувши кордони Індії, буддизм став дуже популярним в інших культурах, наприклад у Китаї, у вигляді чань-буддизму, * Японії — дзен-буддизму, в Монголії — ламаїзму. В самій Індії буддизм залишився неортодоксальною релігійною системою, яка відіграла суттєву роль у розвитку основних релігійних вірувань індійців — від брахманізму стародавніх часів до існуючого й панівного в сучасній індійській культурі індуїзму.

Виникнення індуїзму було проявом консервативних тенденцій традиційної індійської культури, а з іншого боку — свідченням синкретичних тенденцій культурного становлення багатонаціонального індійського суспільства на шляху єднання. По-перше, релігійна система індуїзму склалася в період пізньої індійської давнини як результат певної реставрації ведійських засад брахманізму після критики його неортодоксальними релігійними вченнями. Внаслідок цього нова релігійна система позбулася деяких недоречностей ускладненого брахманістського ритуалу, але, у свою чергу, поновила традиційний для індійського світогляду численний пантеон божеств, реабілітувала кастовий устрій. Від часів свого виникнення й дотепер індуїзм освячував архаїчні соціальні інституції, звичаї та установи. По-друге, він формувався як синтез ведійських істин, релігійно-філософських розробок і міфології, традиційної' не лише для індоаріїв, а й для протомундів та протодравідів, тим самим убираючи всі культурні надбання, якими володіла тогочасна багатонаціональна Індія.

В період пізньої давнини й у Середньовіччі індуїзм утвердився як панівна релігійна система країни, яка існує й досі у двох головних формах — вішнуїзмі та шіваїзмі. Цей поділ відбувався на підставі шанування одного з численних богів індуїстського пантеону як верховного божества. Так, вішну-їги, або бхагавати, були прихильниками бога Вішну чи однієї з його аватар (втілень) Васудева-Крішни. Для них бог Вішну — основа світу й джерело всього існуючого. Вже в "Бхагавадгіті" — релігійно-філософській поемі епосу "Махабхарати" — Вішну визначається як "всемогутнє божество". Всі інші боги є його еманацією або втілюють його окремі аспекти.

Вішну вважався доброзичливим божеством. Він постійно трудився заради блага світу й задля цього, за вченням про аватари, час від часу втілювався у світі повністю або частково. Вішну періодично з'являвся серед людей, утілившися в певні особи (аватари) для спасіння світу від зла. Він був шанований як Гадаухара, Васудева, Говінда. Пізніше його втіленнями стали міфічний герой Крішна ("Маха-бхарата"), цар Рама з епосу "Рамаяна" й навіть сам Будда. Спершу вішнуїзм був популярним тільки в Північній Ішш в районах Матхури, але пізніше поширився по всій країні.

Прихильники бога Шіви — шіваїсти. їхній головний бог вів своє походження від ведійського бога Рудри. Його образ сформувався завдяки поєднанню ведійських основ з елементами неарійського міфологічного божества плодючості яке було популярним у протоіндійців. У ведійську епоху Рудра був божеством руйнації, грози, бурі. Це був грізний, страшний бог, що являв собою життєву енергію й караючу зло силу. Водночас він мав і позитивні риси. Так він був довершеним лікарем, владарем лікарських засобів покровителем худоби, хоча й міг її винищувати. Пізніше Рудру перейменували на Самбуку, Шанкару та Шіву. Його вважали милосердним божеством, хоча й жахливим, моха-йогином, що самотньо блукав у місцях спалення трупів одягнений у шкуру, з намистом із черепів, в оточенні диких звірів та злих духів і демонів. Він утілював смерть і неспинний час, які руйнують усе існуюче. Шіва був суворим упорядником світу. Він також вважався покровителем мистецтв, ученості, гультяйського життя й любовних утіх. Він — бог містичного спокою, що перебуває на горі Кайласа в Гімалаях у постійній медитації, і разом з тим владика танцю (Натараджа). Античні автори вважали Шіву "індійським Діонісом". Шіва був шанованим богом, але не любимим як, наприклад, олюднений Крішна. Однак шіваїзм став популярним нарівні з вішнуїзмом. Особливо багато прихильників шіваїзму було в південних районах Індії.

Окрім Вішну та Шіви, шанувалися й інші боги — Брахма, Індра, Варун, Адітья, Лакшмі, Парваті, зміїний бог Нага, обожнювався Ганг. Серед індуїстів був популярним культ богині-матері Деві. З цим культом пов 'язані ідеї тантризму. Він являв собою поєднання монізму, універсалізму й синтетичності вед. Його мета — піднести людину до божественної досконалості, пробуджуючи силу самосвідомості й приховану в ній нервову енергію. З тантризмом був пов'язаний культ такті — породжуючої сили природи, втіленої в образі жінки. Тому прихильники цього культу шанували бога й природу в жіночих образах як втіленнях життєдайної сили. У храмах вклонялися різним богиням — Дурге, Калі, Амбі, Чанді, Деві та іншим. Пізніше тантризм із культом шакті трансформувався в окультний містицизм і деградував до екстатичної обрядовості.

Різноякісність і багатоманітність культів, що увійшли до синтетичної системи індуїзму, вимагали їх гармонійного поєднання. Фундаментом такого об'єднання стала "Бхагавадгіта". Тут безпосередньо на ниві міфології була зроблена спроба осмислення індуїстського пантеону як єдиного цілого. Вона вилилася в появу "триєдиного образу" (тримурті), що символізував творіння світу, його існування та загибель. Ці традиційні фази індуїстської космогонії були ототожнені з трьома богами — Брахмою (творіння), Вішну (існування), Шівою (руйнування). Так, у поєднанні цих трьох богів відбулося примирення абстрактних уявлень про Абсолют часів упанішад і регіональних божеств сільських общин. Цим був досягнутий компроміс між строгою індійською філософсько-релігійною думкою про непізнаваність бога і народними уявленнями про вшанування втілених богів. Як відгук на таке примирення у віруючих склався культ бхаті — самовідданої, некорисливої любові й вшанування богів.

Процес становлення індуїзму як певного синтезу трансформованого брахманізму з культами численних етнічних груп стародавньої Індії з моменту створення ідеї тримурті був завершеним. Після очевидної поразки буддизму індуїзм стає основною релігією Індії. Його головні доктрини були переосмислені, з'явилися філософські розвідки вищого рівня, а також доступніші для народу релігійні виклади — пурани. Індуїзм мав тепер широкодоступні форми, на відміну від кастово замкненого брахманізму, і навіть асимілював релігію Будди. Від Кашміру до мису Коморін народ поклонявся індуїстським богам та святиням, що ґрунтувалися на стародавніх божественних ведах. Індуїзм на віки поширив свій вплив майже на всі сфери культури, для якої він став вираженням її самобутності, зводом правил повсякденного життя кожного індійця, змістом художньої творчості.

4. Наукове пізнання в індійській культурі

У культурі Індії поряд із домінуванням релігійних цінностей усе ж важливе місце посідала й науково-пізнавальна діяльність. Хоча щодо ранніх культурних періодів визначення пізнавальної діяльності індійців як наукової досить умовне. Адже з власне наукою в її західному розумінні індійці познайомилися лише завдяки європейцям. Але протягом своєї культурної історії вони високо цінували й активно розвивали знання релігійно-практичного та прикладного характеру. Більше того, досягли неабияких успіхів у розвитку математичного, астрономічного, медичного, лінгвістичного пізнання, випередивши багато відкриттів, зроблених європейськими вченими Середньовіччя й Нового часу.

В релігійному світогляді індоаріїв знання освячувалося. Божественна істина як основа релігії була представлена у формі вед — знання, відання. У ведійській релігійній традиції розрізнювалося вічне, незалежне від людей знання вищої істини — шмруті (почуте) і знання, здобуте мудрістю конкретних осіб, — смріті (запам'ятоване). Останнє визнавалось як коментарі й методики оволодіння божественною істиною й заклало в ті часи основи позитивного пізнання.

Так, у VI столітті до нашої ери у зв'язку з розробленням питань культу й релігійної літератури виникли керівництва (сутри, або шастри), які називалися "веданги" (складові вед) і стали предтечами майбутніх наукових дисциплін. До них належали: фонетика (ІЇІикша) — учення про звуки, наголоси, вимову священних гімнів вед, де неприпустимими були помилки, що зашкоджували містичному ефектові й навіть накликали білу на читаючого; метрика (Чхан-дас) — учення про правильне інтонування священних гімнів, що розробило систему індійських музичних розмірів високої складності — октаву на 22 напівтони; граматика (В'якарана) — учення про точність і красу виразів завдяки знанню різноманітних елементів мови та їхньої класифікації; етимологія (Нірукта) — пояснення незрозумілих слів у ведійських текстах і створення словників; астрономія (Джьо-тіша) —- наука про календар і засоби визначення точного часу для жертвопринесень; обрядові приписи (Кальна) — правила виконання ритуалу, що стали широким керівництвом щодо створення культових споруд, культових зображень, виконавчої майстерності й заклали основи теорії архітектури, будівництва, живопису, акторської майстерності. На цих керівництвах ґрунтувалися засади розвитку індійського пізнання.

Індія уславилася лінгвістичними дослідженнями. На фундаменті ведійських граматичних та етимологічних керівництв Паніні в IV столітті до нашої ери створив першу граматику санскриту. З її створенням санскрит набув своєї класичної форми й майже не змінювався відтоді. Унікальність проведеного в граматиці Паніні звукового аналізу вражає сучасних лінгвістів. Такої точності й складності європейські лінгвістичні дослідження набули аж у XIX столітті. Більше того, тільки після знайомства із санскритом у Європі почала розвиватися фонетика як наука. Наступні роботи з граматики санскриту були лише коментарями до праці Паніні. Серед його послідовників треба згадати Катьяяну, Патанджалі (II ст. до н. є.), Джаядітью та Вамана (VII ст. н. є.).