Розділ ІІІ. КУЛЬТУРА ІНДІЇ

В індійській культурі варни й касти зберігали й передавали культуру наступним поколінням від часу формування їх і дотепер. Бо ж норми, устої і способи життєдіяльності певної групи передавалися від покоління до покоління без якихось суттєвих змін. Така традиція поширення культурного досвіду зародилася ще в давнину й пов'язана зі специфікою мови індійської культури.

Серед специфічних засад індійської культури особливе місце належить її мові. Так, завдяки індоаріям культурне спілкування в країні здійснюється через санскрит — літературну мову стародавньої та середньовічної Індії. В сучасній культурі країни він є мовою індуїстської релігії. За етимологією санскрит — прикрашений, вироблений, удосконалений. Саме цими якостями, а також досконалою, майже математичною граматикою, він відрізнявся від повсякденних мов — пракритів. Будучи мовою священної та світської літератури й науки, санскрит став засобом культурного єднання в багатонаціональній Індії. Адже говорити й писати можна було різними мовами, але ж культурне спілкування здійснювалося саме санскритом. Класичний санскрит не був повсякденною мовою. Але як офіційну мову держави й церкви його розуміли всі. Володіння санскритом було ознакою освіченості й культурності.

Складність його, що полягала в труднощах правильності вимови й наголосу, диктувала домінування усної мовної традиції в культурі стародавньої Індії. Виступаючи передусім мовою релігійних текстів, де помилки й відхилення від вимови розглядалися як викривлення змісту, санскрит надовго був пов'язаний саме з усним переданням релігійних істин. Тим самим особливо підвищувалася роль брахманів як носіїв релігійних змістів у культурній життєдіяльності. У зв'язку з цим виникла також характерна саме для Індії інституція учителів-наставників (гуру). Хоча основною місією останніх було передавання релігійних істин і досвіду, але досконале тлумачення тонкощів вимови теж було важливим. В цілому освіта отримувалася шляхом вивчення тисяч слів-термінів санскриту. Так, обов'язковим було вивчення напам'ять санскритського словника синонімів Паніні, першого граматика санскриту. Це, безперечно, розширювало інтелектуальний горизонт культурного індійця й надавало певної енциклопедичності його знанням.

Мовна специфіка санскриту протягом віків зумовлювала певні культурні риси Індії. Так, усна традиція стала панівною стосовно інших наукових і практичних знань, літературних надбань. Письмове оформлення багатьох релігійних і літературних текстів було зроблено з великим відставанням від часу їхнього створення. Навіть такі практичні знання, як досвід ремісників, передавалися протягом багатьох століть усно. Канон ремісницької діяльності заучувався з дитинства як молитва. Лише під кінець І тисячоліття до нашої ери було записано так звану Шильпашастру — теоретичне керівництво для будівельників, скульпторів, ремісників різних спеціальностей. Такий шлях усної трансформації, безперечно, вносив консерватизм і жорстку канонізацію діяльності. Але ж він дисциплінував діячів, зберігав культурні засади.

Можливо, завдяки цьому культурна специфіка Індії дійшла до наших днів. Тим більше, що Індія у своєму дальшому культурному існуванні переживала випробування щодо її мовних устоїв. Так, мусульманство часів Великих Моголів першим завдало удару по санскриту, ввівши в ужиток перську мову. Ще суттєвішим обмеженням застосування санскриту було введення за часів британського панування в Індії англійської мови як офіційної. Саме завдяки усній традиції збереження й передавання, зокрема релігійних уявлень, санскрит залишається культурною цінністю й сьогодні. Він же виступає засобом-збереження для наступних поколінь живої культурної традиції Індії зі стародавніх часів.

Той факт, що саме канал релігійної традиції зберіг стародавню індійську мову, засвідчує місце й роль релігії в культурі країни. Релігія була однією з основних культурних засад тамтешнього суспільства. Брахманізм як перша релігійна система Індії, що склалася з ведичної релігії індоаріїв, був основою світоуявлення й соціально-культурної життєдіяльності стародавніх індійців. Більше того, основні релігійні устої брахманізму залишилися канонами щодо всіх інших наступних релігійних систем — чи неявно у буддизмі або джайнізмі, чи явно як первинні, стародавні засади індуїзму. До цього часу знання напам'ять стародавніх гімнів "Рігведи" є обов'язковим для кожного освіченого індуїста. Ведичне світоуявлення багато в чому визначило специфіку релігійно-філософської думки наступних епох у культурній історії Індії.

3. Релігія в культурі Індії

Культура Індії протягом тисячоліть формувалася й розвивалася в тісному зв'язку з релігійними уявленнями її народу. Тому інколи дослідники індійської культури визначали її як культуру релігії.

Першою релігійною системою індійської культури, як уже зазначалося, був брахманізм. Система брахманізму створилася в результаті розвитку ведичної релігії індоаріїв завдяки подоланню її міфологічного характеру, символічної трансформації її ритуалу жертвопринесення, філософської інтерпретації її основних космологічних та етичних уявлень.

Зміст ведичних вірувань викладено в найстародавні-ших релігійних текстах Індії — збірнику релігійних гімнів "Рігведі", збірнику тлумачень релігійних текстів "Самаведі", збірнику описів ведичних релігійних ритуалів і жертвопринесень "Яджурведі" та збірнику заклинань і магічних формул "Атхарваведі".

Основна ідея "Рігведи" — поклоніння силам природи, благоговіння перед ними, ідея гармонійної відповідності життя кожної істоти "ритму буття". Основний зміст найдавнішої із самхіт — міфологія.

Міфологічний пантеон ведичної релігії, як і відповідні архаїчні системи в інших культурах, налічував тисячі божеств. Серед них бог Сур'я (сонце), богиня Ушас (зоря), Варуна (божество вод і світобудови), бог жертовного вогню — Агні, бог вітру — Ваю, грози — Рудра, блискавки, грому та руйнівної стихії — Індра та інші. Але тут уже була і своя специфіка.

Обожнювання природи у ведичній міфології пов'язане з пріоритетом ідеї її цілісності, в якій зникає різноманітність складових. Тому так легко в подальшому розвитку індійська релігійна традиція переходить до обожнювання єдиного безособового принципу, що стоїть над усім і проймає все існуюче. Так, у текстах "Рігведи" ця ідея ще має своє уособлення в образах основних богів пантеону. Але вже у філософсько-релігійних уявленнях упанішад цей принцип стає безособовим космічним абсолютом — Брах-мою чи Брахманом.

За космологічними ведичними уявленнями, світом править рита — впорядковуючий світовий закон. Завдяки риті сонце переміщується по екліптиці, змінюються пори року, розпочинається день після нічної темряви, тобто плине буття. Риті підвладні всі: і люди, і небожителі. Гарантами її ствердження як гармонізуючої та продукуючої сили природи є, за ведичними уявленнями, людські жертвопринесення. Тому культова практика жерців стала не лише засобом здобуття від богів різних благ для людей. Передусім вона забезпечує панування рити, отже є складовою світобудови. Звідси походить панівна для індійців ведичних часів ідея головного життєвого завдання людини як ретельної релігійності й жертовності. Однак із подальшим культурним розвитком пряме жертвопринесення трансформується через ідею тотожності рити й сатії -таких моральних якостей людини, як правдивість, чесність, вірність обов'язку, хоробрість, працелюбність, у символіку культового жертовного слова — релігійні формули, вимовляння мантр.

Людське й божественне підкорення риті полягає в наявності для кожного своєї дхарми — індивідуального життєвого завдання, індивідуального закону, обов'язку, в якому конкретизується рита. В подальшому цей принцип дхарми перетворюється на "закон карми", за яким кожна істота (чи то людська, чи то божественна) залежить від звершених нею раніше вчинків і справ.

Трансформація ведичних вірувань відбувалася протягом кількох століть через коментування жерцями ведичних текстів, філософське розроблення головних понять і світоглядних засад. Вже наприкінці ведичного періоду (близько VIII—VI ст. до н. є.) із ведичних гімнів (самхіт) і брахманів, араньяків та упанішад, які коментували й роз'яснювали їх, склалася релігійна система поглядів, ритуальних правил та соціальних норм, яка дістала назву "брахманізм".

У брахманах містилися правила жертвопринесення та їх теологічне обґрунтування, коментарі міфів і легенд. У них філософськи розроблялися ідеї першопричини світу, походження людини, факторів, що визначають цілісність природних процесів та явищ. У цих текстах аналізувалася ідея єдиного космічного абсолюту Брахмана. Творцями брахманів були жерці.

Араньяки — тексти для відлюдників (аранья — буквально ліс), які залишали світ, щоб усамітнитися в лісі для пошуку духовних істин. Найсуттєвіша тема араньяків — нове бачення людської особистості, її можливостей і життєвого призначення. Тут уперше сформульоване поняття Атмана. На противагу безособовому абсолюту Брахману, Атман — це те власне, особисте, своє, в чому виражена сутність живого організму.

Упанішади (буквально "сидіти біля") — тексти, що виникли впродовж тривалого процесу осмислення головних принципів і положень ведичної літератури. їх інколи називають "ведантою", тобто "кінцем вед".

Центральна доктрина упанішад — розроблення ідеї єдності Атмана та Брахмана. Виходячи з уявлення про безсмертя індивідуальної незнищенної душі (дживи), упанішади стверджують її безперервне перебування в колі перероджень (сансарі). Сутність життя й релігійна мета індивіда — у подоланні кола перероджень і в злитті з Брахманом. Останнє стає можливим тільки завдяки праведній вірі та праведному життю, моральному вдосконаленню, адже у світі панує закон карми. Істина про світ полягає в тому, що він є ілюзією, марою {майя). Людська схильність чи ненависть до нього — то облуда, що призводить до неправильних учинків і породжує коло відплат (карму). Тому той, хто знає істину про буття, повинен уникати хибного світо-відношення й прагнути стану звільнення (мокші).