Розділ ІІІ. КУЛЬТУРА ІНДІЇ

Завдяки такому переосмисленню ведичних релігійно-міфологічних вірувань брахманізм став новою, своєрідною світоглядною системою, на якій ґрунтується індійська культура. Загальнокультурне значення брахманізму виявляється в усіх подальших культурних надбаннях Індії. Основні сюжети індійського епосу, головні релігійні поняття та уявлення, ряд філософських ідей, навіть деякі соціально-політичні стандарти пов'язані з брахманізмом.

Правового закріплення ідеологія брахманізму набула в VI столітті до нашої ери в "Законах Ману" — першому політико-правовому кодексі індійської культурної єдності, яка переживала процес становлення. Ману, за ведичною міфологією, був прабатьком усіх людей, лише він один вижив після потопу на землі. Від призначеної йому богами дружини Іди й походить рід людський. За легендою, мудрі люди отримали від Ману закони, згідно з якими обов'язково належить усім жити.

У законах Ману віддзеркалюються основні світоуявлення, виводяться обов'язкові норми життєдіяльності й поведінки людей різних каст. Через усі дванадцять розділів і багато сотень статей законів проходить думка про вічність і космічну необхідність кастового устрою людського суспільства й головні завдання людського життя.

Так, кожний двічі народжений повинен поділяти своє життя на чотири періоди (ашрами). В першому періоді він — учень (брахмачарін), у другому — домохазяїн (гріхастха), у третьому — лісовий відлюдник (ванапрастха), у четвертому — мандрівний аскет {яті, саньясі). Коли двічі народжений засвоїть великий закон буття, про який свідчать веди, народить на світ синів, принесе в міру своїх сил належні жертви, він повинен пройнятися думками про конечне звільнення. Тоді хай він блукає один, залишивши своє добро, свій дім, свою родину, роздумуючи про бога.

Оволодівши почуттями, позбувшись любові й ненависті, не чинячи насилля, він готує собі безсмертя. Так промовляють закони Ману. Отже, головним завданням людського життя визначається усвідомлення релігійної істини й підготовка до смерті. Упродовж усього свідомого життя індієць дотримується свого релігійного обов'язку. Така присутність релігії в повсякденному житті вплинула на особливе забарвлення індійської культури. Більше того, усі подальші її надбання на різних етапах передусім висвітлюють стан релігійного світовідношення.

Наступні щодо брахманізму релігійні перетворення пов'язані зі згадуваним VI століттям до нашої ери. Межа цього століття має особливе значення для культурної історії Індії. Цей період став початком бурхливого культурного розвитку. Тоді вперше культурні реалії стародавньої Індії дістали свою історичну конкретність. Саме в цей період індійське суспільство почало формуватися як державний організм. Розпорошені індійські царства через ряд міжусобиць прийшли до імперської централізації. Центр економічного й культурного життя Індії надовго зосередився в басейні Гангу, де сформувалася перша централізована держава Індії — імперія Магадха з особливо яскравим періодом культурного розквіту під час правління династії Маур їв (IV—НІ ст. до н. є.). З цього часу культурна історія Індії починає проступати з туману легенд і недостовірних переказів.

Тогочасна Індія — одна з найрозвинутіших країн стародавнього світу з досконалою для свого часу аграрною культурою, розвинутою внутрішньою і зовнішньою торгівлею, з високомайстерним ремеслом. Тут виростають великі впорядковані міста, серед яких особливо уславилася столиця держави Маур Чв — Паталіпутра. В цей час Індія входить у широкі міжкультурні контакти з іншими розвинутими країнами, протистоячи перській державі Ахеменідів, греко-елліністичному світові. Все це сприяє інтенсивним духовним та інтелектуальним пошукам індійського народу.

Головним стрижнем цієї епохи є виявлення нової соціально-культурної сили, що прагне політичного й культурного лідерства. Йдеться про варну кшатріїв — стан воїнів і правителів. Для Індії ведійського періоду характерне панівне становище варни брахманів-жерців, освячене релігійними устоями брахманізму. Але зміни в соціальній ієрархії епохи Маур'їв стосовно кшатріїв передусім потребували релігійно-ідеологічних реформувань. Отже, релігійні пошуки стали нивою нових культурних зрушень і надбань.

Для цього періоду міжусобиць, духовно-релігійних протистоянь були характерні багатство й глибина філософської думки, широта інтелектуального кругозору культурних діячів Індії. Основні духовні зусилля були зосереджені на розробленні ортодоксального обґрунтування брахманістської релігійної системи, з одного боку, і на неортодоксальному реформуванні релігійно-світоглядних засад — з іншого.

У ці часи на основі коментувань і філософських інтерпретацій брахманізму розвивалося шість ортодоксальних філософських шкіл стародавньої Індії. Це — вже згадувані веданта, санкх'я, міманса, йога, ньяя та вайшешика. Усі вони тлумачили ведійську істину, аналізуючи теоретичні проблеми дуалістичної природи світу, пріоритету духовного начала, сенсу людського буття, й розробляли засоби практичного досягнення особливого психофізіологічного стану людини, що сприяв би реалізації її релігійно-духовного завдання.

Однак поряд з ортодоксальними школами виникає декілька неортодоксальних релігійних сект, що зазіхають на джерельні засади брахманістської традиції, заперечуючи передусім авторитет вед та ведійської літератури, а також виступаючи проти ведійського ритуалу. Це — буддизм і джайнізм. Обидва релігійні вчення були створені зусиллями не брахманів, а вихідців із варни кшатріїв. Обидва ж проголошували духовну рівність щодо володіння релігійною істиною та обрання шляху індивідуального спасіння, тим самим ігноруючи традиції варн і залучаючи до числа своїх прихильників широкі верстви. Обидва вчення мовою проповідей обрали не санскрит, а пракрити. Обидва критично ставилися до громіздкого брахманістського ритуалу жертвопринесень як до головного релігійного обов'язку віруючих. Однак і буддизм, і джайнізм виходили з основних понять і світоглядних уявлень брахманізму, хоча й по-новаторськи їх використовували. Така традиційність світоглядних засад навіть для неортодоксальних учень іще раз засвідчує силу консерватизму індійської культури. Але все ж таки буддизм і джайнізм відіграли революційну роль у подальшій долі культури в Індії.

Засновником джайнізму вважається Вардхамана з роду кшатріїв, відомий на ім'я Махавіра (великий герой) та Джина (переможець). Він жив традиційним життям тогочасного індійця і в тридцять років покинув дім, ставши аскетом у пошуках духовної істини. Та саме ці шукання привели його до нових переконань, що лягли в основу нового вчення. Сорокарічним "переможцем пристрастей" — Джиною — повернувся він до рідного краю, аби проповідувати нову істину, яку він пізнав.

Джайнізм виходить із дуалістичного тлумачення буття, де вічними, нестворенними й незнищенними началами є джива (душа) та аджива (матерія). Тому метою життя, з погляду Махавіри, є індивідуальне спасіння шляхом вивільнення дживи від матеріального начала. Адже душа, з'єднуючись із матерією, набуває кармічного тіла, тобто приречена до постійних перероджень. Припинення кола перероджень дає бажане звільнення.

Як бачимо, джайни переконані в обов'язковості закону карми, у принципі перероджень, в ідеалі мокши як єдиної гідної мети людського життя. Однак подібність кардинальних положень джайнізму й брахманізму на цьому закінчується. На відміну від брахманізму, який закликав людей звернути всі свої надії на майбутнє життя в його безконечних перевтіленнях і покоритися будь-якій своїй долі в теперішньому житті, джайнізм покладав усі надії на характер і поведінку людини в сучасному її житті, на безперервне її самовдосконалення. Якщо метою душі є звільнення, то окремий індивід повинен бути зорієнтованим тільки на такі дії й етичні норми, котрі сприяють цій меті.

Передусім для адепта джайнізму є обов'язковою жорстка аскеза як засіб протистояння матеріальному світові. Так, джайнський монах не повинен жити довго на одному місці, він блукає по країні в простому одязі, а в деяких джайнських сектах і — зовсім без нього. Голова його не просто поголена: волосся на ній вирване з корінням. Він постійно суворо поститься і нещадно умертвлює плоть. Найвищим подвигом на шляху самоспасіння у джайнів була визнана смерть унаслідок голодування. Вкрай загострена в джайнізмі суворість аскетизму особливо виділяє це віровчення з-поміж інших релігій Індії.

Серед етичних норм, обов'язкових для джайнів, особливу роль відіграє ахінса (незавдавання шкоди живим істотам). В основу цього принципу було покладено уявлення про те, що боги, люди, тварини, рослини або навіть так звані "земні тіла" — усе має душу. Тому необхідно співчувати кожному прояву життя й поважати його існування.

Але у виконанні цієї норми джайни демонстрували перебільшені зусилля. Так, щоб не зашкодити живому, потрібно було проціджувати воду для пиття, підмітати перед собою шлях, не пересуватися й нічого не робити вночі, адже в темряві неможливо контролювати свої рухи. Заборонялася землеробська діяльність тощо. При всій екстраординарності вимог принцип ахіней був і залишається дотепер високоморальною цінністю індійської культури.

Слід підкреслити, що джайнська доктрина орієнтувалася не на формальну культово-ритуальну практику, а на високий етичний стандарт, де обов'язковими були правдивість, чесність, стриманість у словах, помислах і вчинках. Однак радикальність джайнської релігійної практики, з одного боку, різко розмежувала джайнських ченців і мирян, негативно вплинувши на долю адептів, і тим самим, з іншого боку, перешкодила широкій популярності цього вчення, особливо на ранніх стадіях його існування. Джайнізм серед індійських релігій залишився сектою. Тоді як друге не-ортодоксальне вчення — буддизм — набуло ваги однієї зі світових релігій.

Засновником буддизму був представник варни кшатріїв принц Сіддахартха (для сучасників — аскет на ім'я Гаута-ма, в легендах — Шак ямуні), котрий на шляху пошуку духовної істини став "просвітленим" — Буддою.

Будда зазіхнув на створення альтернативної доктрини, яка б могла протистояти езотеричній мудрості брахманів, хоча він не відкинув кардинальних брахманістських положень. Просто він не переймався космологічними проблемами, не розглядав проблем сутності буття. Своїм головним завданням Будда вважав проповідь засадничих істин свого вчення, які фокусувалися на індивідуально-етичних проблемах. Буддизм — найбільш етизована релігійна система Індії.