Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

В пізніших розговорах з дяками в Москві військові посли, брати Миневські розповіли про забіги коло гетьманства з боку Грицька Лісницького. «Він уже попереднього літа, як військо запорізьке ходило против татар, і гетьман Б. Хм., будучи хворим, посилав наказним гетьманом на своє місце Грицька, давши йому булаву і бунчук, — потім як гетьмана не стало і стало то йому відомо, — він, Грицько, булави й бунчука віддавати не хотів. Ів. Виговський посилав по них до нього гетьманича Юрія, а Грицько і Юрію їх віддати не хотів, тримав у себе цілий тиждень. Аж полковники зібравшися відібрали у нього булаву і бунчук і принесли Юрієві» [133]. Його ж при тім виставляли головним провідником против-московської опозиції — мовляв бунтує против Виговського і против Москви, тому що не вибрано його гетьманом (в дійсності Виговський можливо й закрив ним як контр-кандидатом всю іншу опозицію Москві, про котру говорить Юдін): він наробив замішання в Миргородськім полку, пустивши поголоски, що цар ламає вольності козацькі, полковників і сотників відставляє, посилає своїх воєвод, зменшує число війська і всіх інших переводить на мужиків. «Гетьман Виговський, то почувши, козаків заспокоїв, щоб йому не вірили, а на полковника Грицька за це гнівається і на ніяку раду не велів його пускати: як Виговського на раді вибирали, Грицька теж на раду не пустили, і як вел. государ гетьмана Ів. Виговського пожалує — давні привілеї потвердить, тоді гетьман того Грицька відставить (від полковництва)» [134].

При тій нагоді Миневські, на запитання бояр про склад обох рад — чигринської й корсунської, пояснили: «На першій раді, в Чигрині були полковники, а черні небагато [135], і з Запоріжжя козаки були, а бунту (рокошу) ніякого не було. А як була друга рада, в Корсуні, то за гетьманським наказом були полковники і сотники з усіх полків, і з кожним сотником було черні чоловіка по 20. З Запоріжжя на тій раді козаків не було, бо не можна було по них післати: пройшло б у тім тижнів 3 або 4, але прислані були козаки з Запоріжжя на ту другу раду з листом в військових справах. На тій раді гетьман Ів. Виговський положив булаву і бунчук і поїхав з ради геть, а військо догонивши його упросило, щоб був гетьманом далі і дали йому булаву і бунчук». [136].

Ухвали ради щодо відносин до Москви — як відповідь на поставлені, мовляв, жадання царя Данило Калугер стилізує так: «Після грунтовного обміркування дали таку декларацію:

«До першого: козаків знайдеться 200 або 300 тисяч, всі вони однаково билися за свою свободу, тому було б дуже тяжко вибирати з них тільки 40 тисяч, і навіть дуже небезпечно, якби вони хотіли сповнити бажання московського князя — бо як можна б було забезпечити ті 40 тис. від такої маси? вони і не пристали б на те, щоб позбавити їх тих же привілегій, і з огляду на неможливість цього бажання, вони не беруться його виконати.

«До другого: поскільки безпечніші місця будуть передані в володіння московського князя, козакам лишаться самі пограничні, виставлені на безнастанні напади татарські, і цього вони в ніякім разі не зроблять.

«До третього: будучи добре свідомі цього становища, що для того аби в нім справуватись і його забезпечити треба не хлопця, який би легко дав себе вести і туди і сюди, а людину дозрілого розуму і великого досвіду, вони не сумніваються, що як раз яснов. п. Виговський потрапить добре повести справи, коли йому буде доручена найвища влада, як людині величезного розуму і неменшого досвіду в воєнних справах.

«Додали (до московського посольства) свого посла з такою заявою, що коли московський князь схоче триматися попереднього договору, зложеного з небіжчиком Хмельницьким, то вони також будуть його виконувати, коли він захоче щось у нім змінити, вони самі подбають про своє добро і свою добру репутацію» [137].

Пушкар в своїх пізніших інвективах на Виговського розповідав ще такі історії про його виступи против московської влади [138]:

«Як ми, полковники з тим гетьманом були на раді в Корсуні він підняв булаву, говорив полковникам: «Присягайте мені! А я цареві не присягав — це Хмельницький присягав». Я йому казав: «Я і все військо Зап., чернь, присягали в. государеві і його дітям на вічне підданство [139] з жінками і дітьми, — а тут кому присягати? Шаблі чи гарматі?». Виговський вийняв з кишені царські мідяні гроші, кинув на стіл і так говорив: «Полковниче! цар московський хоче нам давати жалування мідяними грошима, а що то за гроші і як їх брати?» [140]. Я на те сказав: «Хочби вел. государ велів з паперу нарізати гроші і нам такі прислав, я радо прийму і таке жалування — аби тільки було на них ім'я вел. государя».

Що крім відносин до Москви рада винесла рішення також щодо союзу з Швецією не лишилося секретом для київського вістуна:

«З послами шведського короля у них постановлено: коли хтонебудь на козаків наступить, швед має їм помагати і з ними за один стояти. Від шведського короля приїхав до них поляк Немирич, що був перед тим підкоморієм київським, він тепер живе у гетьмана Виговського і безнастанно намовляє його на все лихе» [141].

Завдяки реляціям Данила Калугера і автентичним актам шведсько-українського договору знаємо тепер справу цю далеко докладніше.

5 (15) жовтня в Корсуні гетьман виставив таку повновласть.

«Ми, Іван Виговський, гетьман війська Запорізького з усім військом Запорізьким тим заявляємо — сповняючи наміри покійного Б. Хм., нашого попередника, що для загального добра всього війська постановив був війти в згоду і союз з початку з світлішою королевою Христиною, а потім з щасливо нині пануючим Карлом-Густавом королем шведським й. мл., ми не захотіли відступити від цих його спасенних замірів прагнучи так само бачити в як найкращім розцвіті військо Запорізьке, а його привілегії й вільності в повнім захованню. Отже як згаданий світлий і необорний король шведський прислав до нас свого покойового яснов. п. Густава Лілієкрону, дідича Гальстадського, з новим уповноваженням для переговорів і заключення союзу з нами, ми також постановили делегувати од боку нашого для сповнення цього загального спасенного діла яснов. п. Юрія Немирича з Чернихова, дідича Режан і Ушомира, підкоморія київського, овруцького і кремінецького старосту, Івана Ковалевського генерального стражника (осавула) війська Запорізького, і полковника Івана Федоровича (Богуна). Делегуємо і уповноважуємо їх зійтися з згаданим послом і заключити союз між нами і світл. королем і короною шведською, зложити договір, вести договори і договоритись, — обіцяючи все це заховувати, що вони постановлять» [142].

Другого дня ці делегати списали з Лілієкроною такий протокол (пропускаю титул): «Даємо знати всім кому треба, що світл. король Карло-Густав і яснов. гетьман Іван Виговський постановили продовжити стару приязнь світл. кор. Христини і яснов. гетьмана Б. Хмельницького і в спільних інтересах заключити між собою союз і воєнну спілку, і доручити нам Густавові Лілієкроні, Ю. Немиричеві, І. Ковалевському й І. Федоровичу, як своїм уповноваженим, це діло полагодити. Ми ж обмінявшися уповноваженнями і договорившися про цю спілку, ухвалили такий договір для ратифікації й. в-вом і яснов. гетьманом:

«Має бути вічна приязнь і постійний союз між королем шведським і його наступниками з одної сторони, і яснов. гетьманом і військом Запорізьким з другої. Обов'язуються вони цим договором до обопільної любові, приязні, помочі і воєнної спілки против спільних ворогів і тих що помагають ворогам другої сторони — з виключкою світл. князя московського, з котрим військо Запорізьке зв'язане тісним (формальним) союзом і буде йому заховувати вірність непорушно. Коли один з союзників довідається про які небудь неприязні заходи против другої сторони, він повинен її завчасу остерігати і по силі всяку шкоду від неї відвернути, і свої сили або сполучити або окремо боротися против її ворогів і їх атакувати. Одна сторона другій сприятиме і ніколи не візьме участі в замислах ворожих другій стороні, тим менше - не поможе ні радою ні засобами її неприятелів. Одна сторона без другої не може входити в згоду з неприятелями, але кожного разу як їй прийде миритися, це мусить вестися і заключатися за спільним порозумінням. Подробиці ж цього договору відкладаються з обох сторін, тому що королівський посол не знає гадки короля щодо пропозицій поданих з боку ясновельможного гетьмана, — до того моменту, можливо, недалекого, коли король зможе дати своє рішення послам запорізького війська. Дано в Корсуні 6 октобра старого стилю». Підписи з української сторони Немирича, Ковалевського і Богуна (перші два латинські, останній український) [143].

Окремо — «Договірні пункти запропоновані від яснов. гетьмана через комісарів війська запорізького яснов. послові шведського короля:

1. Воєнна спілка має бути офензивна — крім в. кн. московського, против котрого Запорізьке військо відмовляється підняти зброю.

2. Світл. король шведський признає і проголосить військо Запорізьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий [144], і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів.

3. Границі і території володінь Запорізького війська признає і проголосить, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Прусії, пообіцяє спільними силами здобувати і до рук. Зап. війська віддавати — як от у Литві воєводство Берестейське і Новгородське.