Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658

 Царський уряд відступає від своїх планів, посольство Рагозіна до Виговського, розмови Рагозіна з козаками і міщанами, розмови з Миневськими в Москві, місія Хитрово.

 Перед тим московська політика зайняла була досить сприятливе становище до гетьманського осередку. На жаль, і тут не маємо ні дискусій, ні пояснення мотивів, тільки факти. А факти такі, що взявши під увагу реляції своїх агентів з України московський уряд при кінці жовтня н. с. рішив признати і продовжити фактичний стан речей і стриматися до слушного часу з задуманими обмеженнями української автономії. Постановлено було Трубецкого тим часом не посилати, признати вибір гетьмана і зажадати від нього тільки присяги. Відомості про усобицю, бунти і замішання не потверджувалися. Чигринська й Корсунська рада пройшла цілком гідно і спокійно, під доглядом московських вістунів і висланців. Виговському на пункті лояльності не можна було нічого закинути, і далі він виконував московські жадання неухильно (напр. в справі Ст. Бихова). Навпаки дезідерати і агітаційні гасла висунені московським урядом: заведення воєводів, переведення козацького реєстру, вибирання податків і т. ін. викликали контр-агітацію, в наслідках своїх нелегку до передбачення. Не тільки вища старшина видимо «оскорблялась» ними, але і в ширших кругах козацтва і міщанства ці поголоски про те, що цар хоче «ламати вільності військові» викликали тривогу і псували настрої. Вище згаданий приятель московського протекторату «миргородський міщанин» Каленикович, розповівши про агітацію Лісницького і ворожі Москві задніпрянські настрої таку додав від себе характеристику лівобічних настроїв: «І на цім боці Дніпра козаки, міщани і вся чернь занепокоїлись і пишуть своїм полковникам: Як небіжчик гетьман Б. Хмельницький з військом Запорізьким і всією черню присягли, ми й тепер на тім стоїмо, а поза тим як ваша — старших воля, ми з вас волі не знімаємо». Інакше сказавши: заявляєм готовість стояти разом з старшиною в обороні вільностей. Тому цей Калениченко питав путивльського воєводу від себе: «Чи тобі це відомо? чи велів цар писати до гетьмана, щоб козацькі вільності ламати». Коли воєвода заперечив і висловив здивування, що гетьман і старшина так захитались і починають бунти, коли цар держить козаків і міщан у всіх вільностях, і Трубецкого посилає на оборону України від поляків, згідно з проханням покійного гетьмана, — Калениченко сказав: «Так ти напиши великому государеві, щоб присилав свого боярина до війська запорізького і до всієї черні як швидче, аби ці сумніви заспокоїти і запевнити військо, всю чернь і міщан в своїй ласці, аби в теперішній тривозі (шатости) їх не звабив котрийнебудь неприятель: як цар боярина пришле з таким писанням, що таких пунктів як гетьман вигадує — не було, тоді і старшина і чернь будуть спокійні, цареві вірні, і гетьманові та старшині не позволять бунтувати» [175].

Виявом московських рішень і настроїв була царська грамота до гетьмана з 18 (28) жовтня [176], в котрій найважливіше було — сама адреса: «війська Запорізького гетьманові Ів. Виговському і всьому військові Запорізькому». Цар ще раз згадував останнє посольство з грамотою покійного гетьмана, переказував її зміст і свою резолюцію з приводу неї — послати для охорони України Трубецкого з військом. Потім прийшли грамоти Ів. Виговського [177] і всього війська Запорізького вислані з Кікіним і Матвєєвим, в них було повідомлення, «що на раді генеральній, учиненій після смерті Б. Хм. вибрано гетьманом тебе, Івана, на уряд гетьманський; а що ми, вел. государ, жалуючи вас як одновірних підданих своїх, православних христіан, писали вам в своїй грамоті наказуючи, щоб ви жили в любові і не мали між собою ніякої ворожнечі (розни), то ви, військо Зап., і самі того пильнуєте, аби бути між собою в любові і неприятелям давати однодушну відсіч, і хоч військо запорізьке було розпущене, одначе за ухвалою тої ж ради, що на тебе той уряд вложила, ти наказав військові знову зібратися, і ви спільно з ратними людьми нашими промишляєте над неприятелями. А нашому цар. в-ву раз обіцявши вірно служити, повік того будете триматися і ніякої одміни в тім не вчинете, а проти ворогові н. ц. в-ва завсіди готові.

«То ми, вел. государ, видячи тепер між вами, підданими нашими згоду й любов і против неприятеля однодушну і тверду чуйність [178], ми нашому бояринові кн. А. Н. Трубецкому з тов. тепер наказали до вас, війська Зап., не йти — аби від того походу нашим підданим, Малої Росії жителям не понести тим походом великих утрат в підводах і кормах. Ти ж, гетьмане Іване, і все військо Запорізьке, як єдиновірні православні христіани, пробуваючи під нашою государською рукою, будьте між собою в згоді й любові, а супроти неприятелів майте велику обережність».

З цією грамотою мав їхати стряпчий Дмитро Рагозін [179]. Офіціальною притокою посилки була радісна подія в царській родині — народини царівни Софії, славної пізніше керманички Московської держави, що сталась одначе, ще місяць тому! З тої нагоди Рагозін віз гетьманові «радісну грамоту», котрої не маємо [180], а політичний зміст цієї місії лежав власне в признанні вибору гетьмана і мовчазнім затвердженні цього факту [181]. Так як гетьманський уряд, так і царський не знали, що властиво вважати повною формою такого акту; в жалувальній грамоті згідно з петицією війська, 1654 р., сказано було, що в випадку смерті гетьмана військо має вибирати гетьмана згідно з давніми звичаями своїми і повідомити про це царя, а нововибраний гетьман має зложити присягу, «при кім цар накаже» [182]. Але і московській стороні і гетьманській здавалось, для більшої правосильності цього акту може треба б чогось сильнішого, ніж просте оповіщення, послане гетьманом аж двічі з Кікіним і Матвєєвим; це бачимо особливо ясно з наведених вище балачок Виговського з Бутурліним. Мотиви були, розуміється, цілком відмінні: московський уряд думав про те, щоб поставити насгупство гетьманів в можливо тіснішу залежність від себе; Виговський та його однодумці бажали надати якнайбільше політичного престижу своєму пануванню через московське «благословення» (як висловилася старшина в своїй грамоті з Корсунської ради). Але кінець кінцем одні й другі сходилися на цім бажанні — обставити владу нового гетьмана можливо повною і всесторонньою московською апробатою. Але це цікаво, що ні одна ні друга строна в цих грамотах, якими оце обмінювалися в жовтні, не поставила його виразно і конкретно, а намацувала «розговорами» своїх делегатів. Побачимо це зараз у цих розговорах — бо інструкції Рагозіну не маємо так само як і інструкції бр. Миневських.

Крім грамоти посланої з Рагозіним маємо ще інтересний для ситуації начерк царської грамоти, що мала заспокоїти українську людність супроти тих чуток, які пішли по Україні про задумане царем скасування українських вільностей. Він має дячу поміту, що його читано цареві в присутності кн. Трубецкого і Ртіщева — тодішніх спеціалістів для українських справ — 30 с. с. жовтня. Чи була ця грамота післана, не знати; більш того, що ні; тим не менше вона, кажу, цікаво освітлює ситуацію [183]. Початку на жаль нема; те що маємо починається спростованням, що царський уряд ніяких нових статтей в військо не посилав, ані в останніх переговорах з Тетерею не порушував нового нічого понад те, що говорилося й уставлялося в 1654 р. «А що бунтівники говорять, що в ваших городах будуть воєводи на те аби ламати вільності ваші, то вам, як вірним підданим таких злосливих балачок і слухати не годиться. Бо ж у Києві є вже воєводи, але вони ніякої неволі тамошнім людям не чинять, прав і вільностей ваших в нічім не ламають. З ними чимало ратних людей — але вони живуть там (тільки) для охорони від неприятельського наступу; ніякого корму ви їм і досі не даєте, живуть вони з нашого жалування». Трубецкого малося на гадці послати для заспокоєння «шатости и старшинам не послушанія» -«військо умовити і привести до попереднього послуху старшині», а не для чогось іншого — як то тепер у вас в війську Зап. говорять для замішання («смуты») деякі «враждотворці».

«Тому ви, гетьман Ів. Виговський і все військо Запорізьке — будьте під нашою високою рукою в вірнім підданстві без усяких сумнівів по давньому: що нам перед Христовою євангелією обіцяли, на тім стійте, а таким неприятельським злосливим вигадкам не вірте, і полковникам, сотникам і всьому війську це поясність, щоб вони таким злосливим вигадками не вірили, а то собі пригадали, як недавнього часу давні неприятелі наші ляхи підослали були фальшиві пункти договору наших послів з польськими комісарами під Вильною, ніби то ми хочемо віддати вас польському королеві» і т. д.

«Ми від вас, як вірних підданих ніякої зради і щоб ви на неприятельські прелесті звабилися, того не чаємо, — але й вам не треба ані в гадці не мати, щоб від нас могли бути якісь утиски на вольності ваші, — ми хочемо вас тримати у всім за вашими правами і вільностями, а наше царське слово ніколи не змінне».

«Розговори» обох делегацій відбувалися сливе одночасно. Але в розвою мотивів, настроїв і планів балачки з Рагозіним ілюструють стадію ранішу ніж московські «розговори» з бр. Миневськими, тому я починаю від звідомлення Рагозіна [184].

Рагозін виїхав з Москви тільки 22 жовтня (1 листоп.) — мабуть були прийняті на увагу новини з України, що прибули в останній мент. На Україну, до Ромнів прибув 11 (21) листоп. і ставши «на ратушнім дворі» розпитував сотника Войтенка і отамана Глущенка, але нічого особливого не довідався від них, крім того, що татари набігали по язиків під Кишеньку, і що Ромодановський з 30 тис. стояв «на полях», і мав недостаток в запасах. Натомість від провожатих козаків, що їхали з ними до Лохвиці, Рагозін почув дещо цікаве: розповіли про ради, що скликав Лісницький і його сотники по городах після Корсунської ради (вище с. [185] і розповівши про прислані від царя пункти на них питали: чи хочете підклонитись котромусь іншому? Але козаки вислухавши закричали: «Ми піддались і підклонились і хрест цілували вел. г-реві, щоб йому служити вірою й правдою і за нього помирать!». «А полковник наш і сотники хотіли зрадити, і як би ми на їх волю здалися, було у них задумано, щоб військо зараз і рушилось. Але ми полковника і сотників своїх не послухаємо, без царського наказу нікуди не підемо, а як накаже вел. государ, готові зараз».

Це повторилось і далі: в Лохвиці, Лубнях, Березниках, Жовнині: офіційні представники війська були дуже здержливі, питали про здоров'я государя і на запитання говорили тільки те, що годилось, про татар, поляків, тощо, а провожаті потверджували оповідання роменців з новими подробицями. Так лохвицький козак Данило додав, що у них на раді разом з козаками кричали против пропозицій старшини також і міщани; «а від сотників і отаманів тепер єсть наказ, щоб бути готовим, порох, олово і кульки готовити». Лубенський козак Івашко заявив: «Ми козаки і чернь війська Зап. всі раді служити вел. г-реві своєю правдою, а полковник наш Грицько, як були ми під Вінницею скликав нас і питав: Чи хочете піддатися ляхам? Ми на нього всім військом кричали, — так йому говорили: ми цілували хрест вел. государеві. Тоді був московський посол [186]. Ми полковнику своєму Грицьку спротивилися й пішли до дому, — а то повів би нас до поляків».

Козаки з Березників оповідали, що Виговський писав до Криму, і з ним усі полковники, «а написалися з ним тільки полтавський Пушкар та Переяславський Тетеря» [187].

В Бужині сотник Лукіан Іваненко, складаючи Рагозіну офіційну візиту, розповів про посольство, що поїхало до Москви з Січі: «З Запоріжжя пішли до вел. государя без відома гетьмана, а на Запоріжжю повстало багато голоти (голяков), ріжна наволоч [188] не слухає полковників, сотників та осавулів, кажуть ми їх поб'ємо і добро їх заберемо». А господар тої господи, де Рагозін пристав, міщанин Аврам Скорина, говорив: «На Запоріжжі козаки хвилюються і бунтують, не слухають старшини і без відома гетьмана послали посланців до вел. г-ря. А гетьман в Запоріжжя послав, щоб до нього бунтівників прислали; коли не пришлють, то гетьман уже велів полкам збиратись: хоче йти на Запоріжжя й їх вирубати; а полковники, сотники й осавули з ним тримають».

Не доїздячи Чигрина за 2 верстви 17 (27) листопада, стрів Рагозіна осавул Мисько з невеликим супроводом («чоловіка з десять») і привітав іменем гетьмана. Потім як його заквартировано привів коня осавул Ковалевський, щоб їхати до гетьмана. На гетьманськім дворі стріли його «полковники, сотники й осавули, чоловіка з десять», і потім стріли ж у сінях, а сам гетьман «в хоромах, небагато не доходячи до дверей». «По обидві сторони стояли полковники, сотники й осавули». Аудіенція мала цілком етикетальний характер: Рагозін іменем царя спитав про здоров'я гетьмана і війська, передав грамоту, оповістив радісну вість про народження царівни, і другу — що кн. Хованський побив шведів; гетьман висловив велику радість, свідчив про готовість війська служити цареві, потім дав підпискові Гарасимові Борисенкові в голос прочитати царську грамоту і висловив побажання цареві всякого добра.

20 (30) листопада прислав гетьман «гарматного обозного» Семена Марковича запропонувати Рагозіну, чи не хоче побачитися і поговорити з новим польським послом Вороничом, що приїхав на місце відправленого Беньовського, Рагозін не виявив бажання (очевидно тому, що не мав на це інструкції) — мотивував це тим, що той йому однаково не скаже правди. Потім гетьман прислав того ж Марковича з конем і запросив Рагозіна на розмову з цього приводу; стрів його Ковалевський запровадив «до хором», — де його стрів гетьман «серед світлиці» і посадивши коло себе заговорив про свою пропозицію побачитися з Вороничом. Рагозін повторив сказане перед тим, — він воліє довідатися про цю місію від гетьмана, і просить передати через нього цареві присланого з Вороничом королівського листа. Але Виговський відказав, що Воронич приїхав без листа, на звіди: у поляків пішли чутки, що Запоріжжя збунтувалось, хочуть іти на городи, а про нього, Виговського, оповідали, що його вбили, от король і післав Воронича довідатися, чи це правда, і наказав Вороничеві, коли Виговський живий, заохочувати до згоди — щоб козаки знову були під польським королем, краще мовляв було воювати їм (полякам) з султаном та з ханом, ніж з козаками». «А я йому відповів: Як ваш король буде миритися з вел. государем, тоді ми пошлемо наших послів з царськими послами — миритися з вами, — миритись, а не піддаватись!»

Потім почав розповідати політичні події: «Беньовського я відпустив, взявши з нього присягу, що ляхи на козацькі городи не будуть наступати, ні татар не наводитимуть. Сопіга і Гонсевський зібрали військо і збираються наступати на Чернігів і Чорнобиль, а польські гетьмани з ханом — на Браслав, хан з Ордою тепер за Уманю; мені треба до їх приходу перевести (туди) полки з-за Дніпра. На Запоріжжя послано полк для охорони від татар. Цар. в-ву дали знати про польського посланця, а самого його затримано на границі доки від цар. в-ва прийде указ».

Ці офіціальні відомості доповнив Рагозіну приватно чигринський козак Василь Клименко («Клементьев»): Після похорону Хмельницького поїхав послом до Швеції Федор Коробка, а до Криму посилає тепер гетьман Федора Бута й Опанаса Процуню — миритися з ханом. По всіх дорогах розіслав застави, щоб переловити запорожців що поїхали до Москви, до царя. До Кременчука приїхав був Якуш Клишенко, один з запорізьких «заводчиків», так його взяли й прислали до гетьмана; а інший «заводчик» — Дмитрашко Січена-Щока приїхав з Запоріжжя до гетьмана з листом, так того гетьман велів закувати в кайдани і посадити до в'язниці.

Того ж дня приніс Рагозіну вино від гетьмана челядник його Ярош і розповідав деякі новини, і Маркович ще раз приходив «со здоровьем» і дещо додав — але для нас не цікаве.

21 листоп. (1 грудня) прийшов Мисько кликати Рагозіна на відпуск. «В розговорах гетьман сказав: «Нехай би в. государ тих бунтівників («воров») запорізьких козаків, що поїхали до нього бити чолом, зволив затримати, або до мене прислати, аби далі не було замішання («ссоры») — а то вони собі іншого гетьмана вибрали. А коли в. государ не схоче їх тримати, ані до мене прислати, то у мене для них поставлені на всіх дорогах застави, щоб їх перейняти. І з запасом торгових людей до них накажу не пускати — не буде їм що їсти».

В пояснення цього Рагозін подає в своїм звідомленню, що при нім саме приїхали з Запоріжжя козаки з листом і просили, щоб гетьман Запоріжжя не воював, бо які були «воры, заводчики-бунтовщики» то вже всі розбіглись, і щоб дозволив пускати до них торгових людей з запасами.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 12. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи