Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

«Тепер від гетьмана прийшли до полковника листи, щоб Миргородський полк ішов за Дніпро. Але полк піде тільки до Яблонова — далі не піде: там стануть, а за Дніпро не підуть. Коли воєвода Ромодановський піде за Дніпро, то й наш полк піде, а без царського указу — без грамоти, і без царських воєвод не піде».

В Лубнях приходив на ратушний двір, де Рагозін знову пристав, замісник війта бурмістр Котляр, і потвердив те, що розповідали оце лубенські козаки. «Коли зійдуться полки, буде крик на наших старшин, що їх дарма забивають (посилають на війну). Гетьмана ми не дуже то долюблюємо, а боярам і воєводам і ратним людям царським раді. Тепер на Миколу буде ярмарок і ми будемо з своєю братією раду радити, щоб послати до царя бити чолом про воєводів: щоб були у нас воєводи, — як договоримося так першою зимньою дорогою будемо в Москві у цар. величества [195].

Такі балачки дуже зацікавили Рагозіна, і він спиняючися в Тишках і в Лохвиці наводив розмову на цю тему, і тутешні міщани говорили йому мовляв так як лубенці. Лохвицькі козаки розповідали про агітацію Лісницького, з деякими новими подробицями.

На раді в Миргороді, що скликав був Лісницький, були з усіх городів і містечок його сотники, осавули і козаки — чоловіка по 5 з города чи містечка. Прочитавши пункти, питав, чи хочуть вони піддатись ханові або ляхам. Але козаки пізнали, що ті пункти невірні і відмовились тим, мовляв: що зроблено без черні. Тоді передано справу на місцеві ради — розіслано листи до сотників і отаманів, щоб прочитати пункти на радах у себе. На раді такій місцевій «козаки і міщани сказали: Ми піддались вел. г-реві і за ним хочемо жити, йому служити і сприяти, а до кого іншого не хочемо: ні до хана, ні до ляхів»; «так договорившися ми послали про ці листи полковникові, бо наша старшина непевна, хитається; і гетьмана ми не любимо. А без царських воєводів полк наш за Дніпро не перейде».

Роменський бурмістр, прийшовши вночі до Рагозіна (не видно чи з власної ініціативи, чи на запросини Рагозіна) розповів: «Я був в Миргороді у полковника відвозив йому гроші за оранду; саме була у нього рада, він зрікався полковництва: положив булаву перед ними, але сотники, отамани й осавули за нього «ухопились» і почали намовляти, щоб був у них далі полковником. Він відмовлявся, але вони його прохали, і він взяв назад булаву — «хіба якийсь малий час ще побуду у вас», каже. А чернь стоячи лаяла його матірними словами, і він то все чув; чернь його вся не любить!»

В кінці свого звідомлення Рагозін додає ще, що за царським указом разом з ним були з Путивля вислані на Україну на звіди двоє путивльських людей; котрі ходили по городах і містечках розпитуючися козаків і міщан; загальний голос такий, що люди хочуть бути під царською владою.

«А про А. Н. Трубецкого і государевих ратних людей гетьман, полковники, сотники й осавули не питали, і розмови про це не було» [196]. Правдопобідно Рагозіну було доручено прослідити, чи цієї посилки Трубецкого не бажає хто. Царський уряд, повідомивши гетьмана, що він цю посилку відмінив, все таки чекав чи не буде з України якогось голосу за неї. Але не було.

Саме в тих днях московські дяки вели «розговори» з послами Виговського, ор. Миневськими в Москві [197].

Але вже на границі, в Путивлі розпитано їх про все, 22 с. с. жовтня. Розповівши про раду Миневський сказав, що після ради гетьман поїхав до Києва, на похорон митрополита; після похорону будуть вибори. «Думають, що митрополитом буде луцький епископ Діонісій Балабан, або печерський архимандрит Гізель. Вибравши котрогось з них, думають послати осіб духовного чину до свят. Никона патріарха московського і всієї В., М. і Б. Росії — просити благословення.

«Посли були від турецького царя і кримського хана, від короля шведського і польського — просити миру; всіх їх відправлено з ради, щоб вони посилали послів до в. г., а ми, гетьман і козаки, ніякого договору без указу ц. в-ва не можем учинити. А тепер прислано до Чигрина з Криму від хана 8 мурзів — просять згоди, щоб війни між нами не було».

В дорозі, в Ромні і Константинові сотники розповідали послам про листи Лісницького з новими царськими пунктами — нібито з тої причини військо має відступити від царя і піддатись ханові — «А у гетьмана і у нас — у всього війська Зап. того і в гадці не було, миргородський полковник писав це «на ссору» гніваючись, що військо зап. не вибрало його гетьманом, як він хотів. Бо й перед тим він наробив заколоту, (смуту) на Ташлику, для себе, схотівши бути гетьманом, як прийшла відомість, що Б. Хм. помер. Розслідивши це докладно військом, хотіли його за це вбити (скарати на смерть). І тепер як тільки стане відомо гетьманові і всьому війську Зап. про цю «ссору», — це йому дурно не пройде, я вже написав про це гетьманові й послав нашвидку [198].

В Москві перша розмова відбулася перед аудіенцією, 8 (18) листопада.

Дяки спитали, з чим посли приїхали — відповідь ми знаємо. Далі одно з перших питань було: чи гетьман виконав царське бажання в справі посередництва в замиренню з шведським королем, чи посилав про це гетьман. Відповідь випала дуже невиразно: як були у гетьмана шведські посли, висловляли таку гадку, що шведський король буде повинен замиритися з польським королем. Гетьман доказував їм, що навпаки, вони повинні замиритися з царем, і мовляв їх у тім переконав [199].

На запитання, чи нема якихось «прелестних посилок» з польської сторони, і чи не викликають вони «шатості» серед простих людей, посли дали заспокоюючу відповідь. Бєньовського гетьман відправив з категоричною заявою: козаки від царя не відступлять, і нехай король і пани рада ніяких надій на них собі не роблять, і більше з такими пропозиціями повороту під владу польського короля нехай до них не пристають. «Прелестних посилок» від них не чути і хитань ніде не видно, в війську і по всіх козацьких городах, між старшиною і черню все тихо, всі однодушно хочуть бути в підданстві у вел. государя. «Пробував був тільки викликати бунт Лісницький, видумував нібито цар посилає в козацькі городи бояр — велів (їм) поставити в городах війська Запорізького воєводів — вільності козацькі ламати, полковників і сотників від урядів відставити, маєтки від них відібрати, війська зап. лишити тільки малу частину, а решту переписати в хліборобів». Гетьман за це його виключив від усяких рад і як тільки цар потвердить козацькі привілеї, так він його і від полковництва відставить.

Дяки почали виясняти послам всю безпідставність таких видумок, які пускає Лісницький. Цар не шукає на Україні ніякої користі для себе, прийняв її під свою руку виключно задля віри, обороняє її своїм військом, не вибираючи для нього ні поборів, ні кормів. А поляки хочуть тільки на те звабити її назад під свою владу, аби її дорешти знищити: як вони казали у Львові на переговорах Репнінові й тов.: хоч вони й змушені будуть замиритися з військом Зап., вони приязні йому ніякої не будуть чинити — декого захоплять, на штуки розберуть. Посли заявили, що козаки царську ласку добре розуміють і готові її заслужувати своїми головами [200].

Але за цим пішло доволі дражливе питання: чи укарав гетьман Ждановича, за те, що він ходив в Польщу і там багато людей стратив? Посли відповіли, що Антона і його товариша Сулименка хотіли вбити, але вони втекли й ховаються по монастирях.

На запитання де тепер Виговський, відповіли, що має бути тепер у Києві, щоб побачитися з воєводою Бутурліним, перед тим, мовляв їздив до Ромодановського, щоб намовити його не виходити з України до повороту їх посольства. По їх повороті гетьман хоче вислати нове посольство, більш урочисте: Самійла Богдановича з іншими, думає Ю. Миневський, що йому прийдеться їхати, в яких справах незнає, але знає, що хоче гетьман з ним післати цареві турецьких коней (очевидно — дякуючи за потвердження на гетьманстві).

Потім була ще мова про справи турецькі. Посли розповіли про турецьке посольство, що приходило з проханням, аби гетьман стримав козаків від морських походів, а він за те накаже татарам не нападати на військо Зап. Гетьман обіцяв, що коли орда не зачіпатиме козаків то й вони не будуть турків тривожити.

Послав туди чоловіка — на звіди мовляв. 11 (21) листопада прийнято їх на аудіенцію; цар спитав про здоров'я нового гетьмана — але через дяка, а не сам — як питав бувало про Хмельницького. До дяків їх більше не кликали. Тим часом 16 (26) приїхало нове посольство виправлене з Переяслава — Почановський з товаришами. З огляду на це Миневські прийшли до приказу проситись, щоб їх відпустили. Дяки потішили, що їх довго не затримають і вишлють з ними якогонебудь «чесного чоловіка» (поважну особу) — але завели при тім розмову з приводу вістей про бунт на Запоріжжю — принесених Почановським і тов. Посли пояснили: «Бунтує на Запоріжжі козак Барабашенко з своєвільними гультяями: хоче вчинити на Запоріжжю армату, так як у війську при гетьмані» — і звели знову на Лісницького: що то він гніваючись на Виговського, що гетьманство йому перехопив, заводить ті бунти.

Дяки спитали послів, чи не добре було б, на їх думку, щоб цар також казав кн. Ромодановському послати на Запоріжжя когонебудь від себе — намовляти їх, щоб вони від цього бунту відстали і були гетьманові послушні по давньому? Посли висловили переконання, що гетьман буде тому рад; але він і сам потрапить з тими своєвільниками упоратись, але не сміє доки не затверджений царем на гетьманстві.