Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Путивльський вістун Чернов переказує так (з пам'яті, але мовляв бачивши ці листи на власні очі) зміст листа розсиланого Лісницьким в своїм полку після чигринських нарад: Присягали ми цар. величеству, щоб бути нам при своїх вільностях, як ми у війську Зап. привикли; і так були ми в підданстві цар. вел. на своїх вільностях до смерті гетьмана Б. Хмельницького. А тепер ідуть до нас: боярин А. Н. Трубецкой і Г. Г. Ромодановський з військом, маєте їм давати хліб і всяку поживу, не відмовляючи. В черкаських городах хочуть завести царських воєвод: в Києві, Чернігові, Переяславі, Умані й інших головніших містах, і їм треба буде давати «живность». Податки, що бралися на короля і на панів — з усяких пожитків і з худоби, тепер збиратимуться на государя. Запорізького війська буде тільки 10 тисяч «на Запорогах», і їм даватиметься жалування — з доходів [108], а більше 10 тисяч війська не буде — будуть міщани і холопи. А хто не хоче бути міщанином, буде в драгунах. Бихів, що піддався полковникові Нечаю, має бути під царською рукою. А хан кримський присилає з миром, щоб ми були його (підданцями), в згоді й братстві як давніше [109].

Роменські і лохвицькі козаки, провожаючи московського післанця в листопаді і потім назад у грудні, розповідали йому, що тижнів за три (себто при кінці жовтня) у полковника Грицька і у сотників були ради спочатку в Миргороді, а потім по всіх городах збирали козаків і читали їм «пункти» нібито від ц. в-ва, а в тих пунктах було написано, що має бути Запорізьких козаків 10 тисяч тільки на Запоріжжю, а решта козаків будуть записані в драгуни та салдати, з усього даватимуть десятину, і оранди будуть на вел. государя» [110].

Пушкар так оповідав московським післанцям: «Перед присягою Виговського скликав (Лісницький) потай від мене до Миргорода сотників та іншу старшину, і намовляв присягати кримському ханові, мовляв це буде краще; а коли присягнуть московському цареві, буде лихо: звелить вас записати в драгуни, а жінки ваші ходитимуть у личаках. Але сотники сказали: Хочби великий государ велів нас написати в салдати ми йому служити раді і зрадити йому не хочемо!» [111].

Пізніше (в березні 1658 р.) противники Лісницького оповідали його промови після чигринських нарад так: Приїхавши з Чигрина після смерті небіжчика Б. Хмельницького, Лісницький зібрав у дворі своїм раду і говорив їм: «Панове сотники полку мого Миргородського і отамани! Цар посилає до нас воєводу Трубецкого з тим, щоб війська запорізького було тільки 10 тис. — на статтях поставлених з небіжчиком Хмельницьким цар не тримає, тільки хоче мати 10 тис. «на Запорогах».

«Цьому військові буде платитися з поборів, збираних з городів».

«Панове сотники й отамани! пише до нас цар кримський, дуже ласкаво до всіх — і до всієї черні війська Зап., щоб ми йому піддалися, а од царя московського відступили». На це сотники Павло Апостол і Степан Прокопович мовляв відрекли, що як вони з усією черню війська Зап. цареві присягли, то до смерті від нього не відступлять і ні ханові ні іншим поганським царям голдувати і піддаватися не хочуть. На це Лісницький, потверджуючи свою мову, говорив, що краще піддатися цареві кримському, ніж московському, «бо московський поробить вас драгунами і невільниками вічними, а жінок і дітей ваших буде водити в личаках. А цар кримський буде вас водити в атласі й оксамиті і в чоботях турецьких» [112].

Звісний нам ніженський протопоп Максим Филимонович так писав 2 (12) жовтня окольничому Ртіщеву, рекомендуючи йому подавця, попа Василя Бабського, що хотів випросити собі посаду в новій московській фортеці [113], в Десятинній церкві, і від себе пересилаючи деякі політичні новини:

«Найбільше зволь в. м., мій мил. пане, радити цареві, щоб негайно взяв на себе тутешні краї і городи черкаські та своїх воєводів поставив, бо того всі щиро бажають і чернь всією душею рада, аби вже мали одного справжнього государя, щоб було на кого сподіватися. Бояться тільки двох речей: щоб їх відси до Москви не виганяли і щоб тутешніх звичаїв, церковних і світських не переміняли; але ми їх запевняємо, що цар того не вимагає, тільки вільності нашої. Як прихильник государя, бажаю і прошу, щоб ми одного господа на небі і одного на землі царя знали, і не я один, а всі того бажаємо, духовний і мирський чин, а коли тому кілька старшин противляться, то не для чого іншого, як для своїх доходів: розмилувавшися у владі, не хочуть її позбутися. Але чернь уся, як пішла чутка, що цар має прислати своїх бояр, щоб одібрати й перейняти на себе маєтності, — тому раділа та й тепер з охотою того чекають».

В супровіднім листі до путивльського воєводи, висловлюючи ті ж побажання, він розвиває ці гадки: «Коли старші наші — гетьман та полковники, того не [114] хочуть попустити, то це через своє лакомство — хотіли самі панувати і не хочуть без того зістатися, так тільки кажуть: військовий скарб, а військо того не знає, знають один або два, а війську з того ні провіанту ні заплати нема. Тому зволь і твоя мил.: про це поклопотатися перед цар. в-вом, аби доконче прислав і перейняв на себе. Тому ніхто на Україні не противиться, тільки треба того скоро, і тоді все буде добре, а ми всяко будемо до того людей прихиляти».

Після Корсунської ради, додаючи те, що там говорилось [115], він писав Ртіщеву: Як перед тим я писав, так і тепер заявляю, (що треба) аби була між нами царська влада — аби цар володів нами. Багато таких, що того бажають, особливо «на нашім Сівері». Хоч старшина тої влади прагне — для своєї користі, і так поспільство страшить, що як цар і Москва візьмуть у свої руки, то невільно буде поспільству («крестьянам») ходити в чоботях та сукманах, і поженуть їх на Сибір або на Москву. Пришле (цар) своїх попів, а наших туди ж поженуть. Так і на Раді в Корсуні говорили [116], що цар постановив, аби в Києві митрополит московський був, а козаків щоб було тільки 10 тисяч і то на Запоріжжі, а по городах, щоб їх не було, хіба тільки ті, що служили б салдатську службу під начальством капітанів. Але я так розумію, що цар свого слова додержить, як постановив [117], а їм (старшині) не хочеться зіставатися без шинків і панства свого — задля прибутків від торгу [118], а не для посполитого добра. А цар. в-во нехай би наказав, щоб шинки були повернені (на царя — очевидно), і щоб до Чернігова прислано доброго воєводу, а на всякого полковника, щоб цар призначив дохід (кормъ) з чого б йому жити і своїх людей тримати [119].

Данило Колугер такі мав відомості [120]: Після смерті Хмельницького був післаний з Москви посол до козаків і від свого князя зажадав у них категоричної декларації: чи вважають його тільки за союзника чи за свого пана (regem). Коли не за союзника, що він уважає за мало, а за пана хочуть його мати, бажає собі той князь московський — поперше, щоб в реєстрі вписано було козаків на цілу Україну не більшу 40 тисяч; з них на Запоріжжі пробувало постійно 12 тисяч, a на Україні 28 тисяч; вся решта має вважатися за мужиків. Подруге, аби в володіння йому передали зараз три воєводства: Ніжин, Переяслав і Білу Церкву, прийняли туди московських воєводів і віддавали їм усякий послух. Потретє, щоб гетьманом постановили собі не Виговського, а сина покійного Хмельницького. Таке посольство дуже вразило всіх козаків і щоб знайти добрий вихід і відповідь на ці пропозиції московського князя, вони зібралися в Корсуні в великім числі особливо старшина (відповідь відкладаю далі).

Єрлич записує в своїм літописці такі балачки: Московський цар довідавшися про смерть Хмеля прислав в вересні до Виговського і всього розбійницького збору (такі вимоги): аби мали гетьманом, кого призначить цар; друге — аби по всіх містах і містечках були воєводи з москалів; третє: аби всі доходи йшли на царя; четверте — аби сина Хмельницького з усім заграбленим добром і скарбами батьківськими до столиці відіслали; аби число їх було тверде — 12 тисяч; шосте — аби на військо московське давалася стація, як на королівське кварцяне. Мова ця не сподобалася всім козакам, не в смак була, і посла того зневажено, кілька разів ударено в лице, а потім і обухом дістав, з такими словами, що і цареві вашому те саме може бути, коли він нам буде такі накази давати і справувати. Так говорили: «Вже Хмель помер, що цареві московському присягав, і присяга з ним померла» [121].

На підставі наведеного можемо собі виробити поняття про зміст доповіді Тетері і товаришів і тої дискусії, яка розвинулася з приводу її в Чигрині. З того, що чули Тетеря, Хв. Виговський й ін. в Москві, офіціального й неофіціального, з того, що говорили Кікін і Матвєєв в Чигрині, з агітаційних балачок Желябужського і Кікіна — людей високо авторитетних, царських послів, перед зібраною в Чигрині старшиною вирисовувалася перспектива нового порушення Переяславської умови: скасування гетьманського правління, заведення московської воєводської управи, зменшення до мінімума козацького війська, знищення економічних і політичних привілегій старшини, ліквідація автономної української церкви і т. д. Уперте ігнорування наступників Богдана на гетьманстві — Юрія і Виговського (царська грамота, що признавала факт вибору Виговського прибула геть пізніше) все це давало привід підозрівати заміри повного скасування гетьманського уряду. Агітаційні балачки з козаками і з міщанами проти гетьмана і старшини викликали побоювання, що Москва хоче викликати на Україні бунт против старшини, соціальний переворот і т. ін. Великі воєнні сили московські, що мали прибути на Україну з Ромодановським і Трубецким, давали змогу до дуже серйозної пресії на козацьку Україну, проби перевороту, ультимативних жадань, особливо з огляду на неполагоджені відносини з Кримом і Польщею і небезпечну ситуацію на Запоріжжі (про неї далі). Старшина, що обговорювала ці перспективи в Чигрині в середині і в другій половині вересня н. с. була збентежена, стривожена, роздражнена. Констатуючи, що Москва ламає переяславську умову, заводила балачки про можливості повного розриву з царем, виходу з його протекції, відновлення союзу з Кримом і т. д. Але в цих дискусіях брала участь мабуть невелика частина; вся та публіка, що з'їхалася на похорон гетьмана ще в останніх днях серпня і в початках вересня, не могла лишитися так довго, і тому рішено було для грунтовнішого обговорення і твердших постанов з'їхатися за два тижні, на покрову [122] в Корсуні, в можливо більшім числі і мабуть — відповідно дібранім складі. Супроти перспективи приходу московського війська рішено було мобілізувати козаків — ніби для того, щоб прилучити своє військо до московського [123], в дійсності мабуть на те, аби не бути безпорадними супроти якихнебудь військових московських маніфестацій. Ухвалено було завершити формальним союзом переговори з шведами і війти в переговори з ханом що до відновлення старого союзу.

Листи до хана і його візира виписано 10 вересня (с.с.?); вони не дійшли по призначенню — були перехоплені січовиками, що підозріливо слідили за діяльністю гетьманського осередка, і потім були відправлені цареві на доказ зради Виговського (через те й заховалися в оригіналі в актах посольського приказу) — але цінні як ілюстрація української політики. За притоку взято якогось листа від Сефер-казі до Лісницького, де Сефер-казі відказував на неприязну поведінку Виговського. Виговський запевняв, що завсіди був прихильником союза козаків з татарами, і тепер ставши гетьманом «за добровільною й згідною радою полковників, всієї старшини й черні», — про що сповіщає хана, він бажає відновити старі союзні відносини. — Зносини перервалися, тому що післанці не могли добитися до хана: останні, що були післані під Білгород, навперейми ханові, «з звичайною приязню», «ледве з самими тільки душами назад повернули». За одержанням листа від хана, військо готове зараз післати своїх послів на трактати, — для безпечності одначе добре було б, щоб хан прислав когось у застав, хочби й не визначну особу. Навіть сам гетьман готов виїхати під Іслам-городок, на трактати, «аби той — не знати з чиєї вини розірваний вузел нашої милої приязні міг знову вернутися до першого стану нерозривної братерської любові між нами» [124].

Супроти царського уряду гетьман хотів заховати всякі апаранси. 5 н. с. жовтня київський воєвода одержав від нього листа, гетьман сповіщав його, що поляки збираються під Тернополем, щоб іти на Україну. Тому він скликав полковників, щоб з'їхалися на цей день 5 н. с. жовтня під Корсунем «на посполиту раду», а постановивши про все на раді, зберуть військо. Сам гетьман поїде до Переяслава, щоб побачитися з кн. Ромодановським і про все порозумітись, розписати царське військо по становищах для збору запасів і одпочинку, і потім, приготовившись рушити на неприятеля. З Запоріжжя йому доносять, що хан повернувсь уже до Криму, ляхи післали до нього свого післанця, закликаючи до спільного походу на Україну. Тому гетьман післав своїх людей на Запоріжжя, щоб добути язиків і розвідатися про хана [125].

Одержавши цього листа, Бутурлін з свого боку став збирати відомості, провіряючи те що написав йому гетьман. Про поляків якихось нових і безпосередніх відомостей зібрати йому не вдалось, тільки старі балачки, що на зиму треба сподіватись польсько-татарського наступу на Україну. А про раду в Корсуні говорять таке, що буде рада над «пунктами» присланими від царя і розісланими від гетьмана для загального відома; по всіх полках, «до епископа» (розуміється мабуть замісник митрополита Л. Баранович) і по монастирях. В тих пунктах між іншим, очевидно написано, що цар велів збирати гроші з оранд на плату, «служивим людям» (не ясно, чи це про козаків, чи про московське військо), а тепер (ухвалою Чигринської ради, очевидно) гетьман позволив держати оранди замість жалування [126], і це на Корсунській раді тепер постановлять як з тим бути.

Щоб довідатися, як буде на раді ухвалено, воєвода 7 н. с. жовтня вислав до Корсуня капітана Чернишова; повернувшися 19 жовтня, він розповів воєводі: приїхавши до Корсуня, гетьмана ще не застав, приїхав на третій день після нього, з ним багато старшини і к о з а к і в. Як з'їхалися на раду полковники, гетьман віддав полковникам булаву і сказав, що не хоче бути гетьманом, тому що в пунктах, присланих від вел. государя відбираються їх дотеперішні вільності, а він в неволі бути не хоче. Суддя Самійло Богданович і полковники, прийнявши булаву віддали йому назад, приказуючи, щоб був у них гетьманом, а вільності щоб були дані як попереду — «ми за це будемо стояти всі одностайно, щоб нічого нам не відбирано». «І інших непристойних слів було у них в раді багато», і кінець кінцем ухвалили післати до царя послів (в справі вільностей). Гетьман за ухвалою («за словами») всього війська, що було на раді, взяв булаву, а всі присутні присягли, що за гетьмана і за вільності дотеперішні стоятимуть одностайно. І по такій ухвалі і присягах (гетьман) роздав всім полковникам універсали, що вільності будуть по давньому» [127].

Інший вістун, висланий з Путивля, Микола Юдін, побувавши в Корсуні розповідав так: «Октобра 11 була у гетьмана Ів. В. і старшини рада в полі. Гетьман клав булаву і гетьманство віддавав: положив булаву і поїхав з ради геть. Старшина догонивши просила, щоб був гетьманом далі, і він погодився. На тім того дня і розійшлися. Другого дня була рада у гетьмана в Корсуні в дворі, була вся старшина, і я був в тій світлиці, де була рада. На раді гетьман говорив перед всією старшиною: За небіжчика Б. Хмельницького ради і нарад (совЂту) між нами ніколи не бувало, тепер як ви мене вибрали гетьманом, я без вашої військової ради (совЂту) ніяких справ не чинитиму. Тому заявляю: Прислав до нас шведський король, закликає нас до себе в підданство. А цар прислав грамоти з докором, що ми без його відома війшли в спілку з Ракоцієм. — «Попереду зрадили литовському королеві і кримському ханові, Ракоцієві і волоському господареві, а тепер хочете мені зрадити — доки вам бути в таких хитаннях (шатости)». «Коли ми — говорив гетьман — відступимо від цар. в-ва, ми його прогніваємо, і ніхто нам не повірить супроти такої нашої непостійності, і ми до конечного упадку прийдемо. Подайте ж мені свою гадку без усякого вагання і знайдіть міру, як тому буть?». На ці слова встав П. Тегеря, полковник ніженський Гр. Гуляницький, полтавський Пушкаренко, прилуцький Петро Дорошенко, іркліївський полковник (Джалалий) також, і так говорили гетьманові: «Ми цар. в-ва ніколи не відступимо, так як присягли, і по цім боці Дніпра (очев. лівім) старшина, і всякого стану люди і чернь від цар. в-ва не відступлять: як присягали, так в тій гадці стоять; а з тим усім як ти нам прирадиш, так ми твоєї гадки й будемо». Гетьман на те сказав: «Скажу вам свою гадку: бути нам певними милості цар. в-ва і твердо стояти при присязі, до нікого іншого нам приставати не можна і бог нам того не попустить». Але полковники: Зеленський, Богун і третій, імени не пам'ятаю — так говорили: «Не можна нам бути з цар. в-вом, бо хоч він сам до нас ласкав, але начальні люде до нас не добрі і таки намовлять його привести нас у всяку неволю і відібрати у нас все, що маємо (наші пожитки)». Гетьман, вислухавши їх, сказав сердито, «Говорите не доречі і робите тим в війську замішання (смуту), нам від цар. в-ва з огляду на присягу і на його ласку відступити і подумати не можна». На тих його словах рада й скінчилась» [128].

Юрій Миневський, висланий з Корсунської ради до Москви, оповідав про неї по дорозі в Путивлі, 22 с. с. жовтня: «Була у гетьмана Ів. Виговського з полковниками і всією старшиною (начальними людьми) із черню рада під Корсунем у полі 11 жовтня. На раді гетьман булаву покладав і гетьманство здавав, так говорив війську: «По нинішній день моя робота вам, війську Запорізькому, а нині вибирайте собі гетьманом кого хочете; я за ласкою божою і в ряду пробуду, а гетьманом бути не хочу». І таке сказавши поїхав з ради геть. Догонили його значні люди (лутчие люде) і чернь під городом Корсунем, стали його прохати, щоб був у них гетьманом далі, і він на їх прохання прийняв гетьманство й булаву. На тій же раді (ис тое рады) гетьман, вся старшина і чернь постановили і вислали до в. г-ря мене, Ю. Миневського — просити щоб в. г. велів потвердити гетьмана на гетьманстві і все військо запорізьке укріпити в своїй милості, за попереднім договором, з чим прийняв у підданство Б. Хм. і все військо Зап. [129] А ми йому вірні неодступні во віки» [130].

Перевибір Виговського, чи потвердження на гетьманстві в цих оповіданнях не виступає яскраво: виглядає скорше як вотум довір'я і ухвали його твердої політики супроти Москви в обороні козацьких вільностей. Тим часом це був очевидно один з головних пунктів програми ради. Данило Калугер підчеркує в своїм звідомленню про українські події, що Виговський зайняв місце Хмельницького «свобідним і щирим вибором всього війська Запорізького — навіть подвійним: раз в Чигрині, другий раз в Корсуні з величезною нарадою на тім уряді потверджений» [131]. Посольство до царя, вислане з ради (нижче) підносить це як основну справу, для котрої зібралась ця «совершенна рада» — але висуваючи момент, що досі цареві не було офіціального звідомлення про вибір Виговського на гетьманство, не згадуючи про саму процедуру вибору — так що можна б думати, що самий вибір вважався безсумнівним — довершеним на Чигринській раді, так що переголосування не потрібувалося. В розмовах з київськими воєводами в Києві після ради Виговський висловляв занепокоєння, що цар не признав за ним досі гетьманського титулу, в листах своїх далі називає його тільки писарем — «боїться він государського гніву, що без його указу вибраний гетьманом» [132]. Ця обставина доволі необережно і нетактовно висунена гетьманом, не була усунена розуміється і корсунським голосуванням, і тому кінець кінцем прийшлося просити царя прислати свого чоловіка, щоб при нім ще раз проголосувати вибір гетьмана. Але були може якісь інші слабі моменти в чигринськім виборі, які хотіли усунути новим голосуванням в Корсуні? Ті балачки про тимчасовість гетьманського уряду Виговського — до повнолітності Юрія, або що, які могли, мовляв, ослабити його позицію в боротьбі за вільності?