Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658

«Тимош Носач єнералный обозный войска Запорозкого рукою. Самойло Богданович, Герман Гапонович судЂ войсковыє, Иляш Богаченко полковник чигринский, Федор Джулай полковник черкаский. Семен (?) Левонович полковник каневский. А (?) Креховецкий полковник корсунский, власна рука. Григорий Гуляницкий полковник нижинский рука власная. Петро Дорошенко полковник прилуцкий, рукою власною» [752].

Що можна сказати з приводу цих актів, в зв'язку з усіми тими відомостями, що ми маємо про ці переговори?

Навіть не дуже уважно приглядаючись гадяцькому актові (і текстові), ясно видно, що він з'явився в результаті завзятих торгів, завзятого бою за і проти постулату української автономії, «вел. кн. Руського». Можемо в повній мірі прийняти звістку Перетятковича, що протягом тижня акт цей перероблювано й переписувано разів з десять, і нарешті нашвидку, в ночі виготовлено — цю останню редакцію. Перерібками цими приведено її до повного хаосу, і від головного постулату — оцього «в кн. Руського»: означення прав третього, новопризнаного члена Річипосполитої — народу Руського, зісталися тільки цілком непоказні сліди, не говорячи вже, що зіпхнуто його на сам кінець, замість від нього, як головного постулату почати. Це пункт сьомий нашої нумерації — але в нім навіть не згадується це «в. кн. Руське». Воно заціліло в інших місцях принагідно — в титулі гетьмана й то не в повній формі («гетьман князівств Руських», «військ руських» тощо) — ця повна форма: «в. кн. Руського» виступає в петиції на сойм — «т. зв. екзекуції Гадяцьких пактів», доказуючи тим, що не з волі і бажання старшини в уніоннім акті цю повну формулу замінено такими, приблизними субституціями. Декларативно воно, це поняття, в уніоннім акті не виступає ні тут ні в 7 пункті, ні де інде. Навпаки, акт старанно маскує це формулою реституції довоєнних відносини Річпосполита, зложена з цих трьох народів: польського, литовського і руського (замість сказати — з трьох державних одиниць — «Корони Польської», «в. кн. Литовського» і «в. кн. Руського») «відновляється цілком такою як була перед війною» (п. 2) — коли ніякого в. кн. Руського не було. Правда, нібито мова йде при тім про територіальне statu quo, не зменшення території і границь передвоєнних, але при тім говориться про заховання і старих політичних прав і старих конфесій, так що гасло передвоєнних норм проголошується на всіх ділянках публичного життя. А з нового постулату — політичної автономії Русі, чи в. кн. Руського, на перевірку тільки й лишається конкретного, що капулерство, чи «печатарство» руське, що має фактично контролювати виконання постанов цієї нової унії. Глухо згадуються інші уряди: маршалка, підскарбія «й інші»; яка конкретно їх роля, не виясняється цілком: це голі рамки, що мають бути заповнені живим змістом тільки дальшою активністю творців унії. Такі самі рамки — це «конвокація» — збори сенаторів, дігнітарів чи може й усієї шляхти трьох українських воєводств, сурогат місцевого сойму. Конкретніше — це той трибунал, що його має організувати українська шляхта — субститут колишнього луцького трибуналу заснованого при першій унії. Цілком проблематичною величиною являється наємне військо, що має утримуватися з доходів трьох воєводств і пробувати під начальством гетьмана: має воно бути гарантією гетьманської влади і автономії проти переваги «Корони» — чи противагою війську Запорізькому? Це друге фактично певніше: може бути, що аргументувалось перед ширшими козацькими кругами інтересами автономності Русі, але в дійсності малося дати українській шляхті зброю проти переваги козацтва, особливо — козацької черні [753].

Коли на пункті структури і прав нової української держави опозиція комісарів дала тільки неясність і хаотичність, то на пункті її територіального обсягу вона задала цілком ясний погром змаганням козацького (чи старшинського) осередку до об'єднання в «Козако-руській державі» (вживши термінології Величка) всіх земель українських — разом з білоруськими (з цими може не в цілості, то принаймні частинно).

З одного боку цілком виразно виступає етнографічний критерій — «доки сягає руська мова» (в розумінню української і білоруської), або підмінюючи поняття народності поняттям віри — «доки досягли церкви грецького обряду». Це те що розуміється під поняттям «народу Руського». В ідеї «князівства Руські» і його уряду, «війська руські», гетьманат руський або «військ руських», границі народу Руського з Москвою — очевидно повинні розтягтися на всю цю територію; ця постулірована, неокреслена актом виразно державність руського народу повинна обіймати всі ці землі, доки сягає руська мова і доки — в залежності від мови — мають сягати права «грецької віри».

В дійсності тільки право грецької віри, властиво тут навіть тільки деякі права — реституція церков і рівноправність міщан грецької і римської віри виразно розтягаються на всю етнографічну територію «руську»: куди сягає руська мова, має право грецька віра, куди сягає грецька віра — мають міщани грецької віри право на магістратські уряди рівно з католиками.

На всі землі Корони і в. кн. Литовського очевидно розтягається контроль капулерів руських, щоб з ніяких установ не виходили акти противні постановам уніонного акту. Але це сказано глухо. Натомість сказано виразно, що контрасигновання королівських грамот руськими капулерами розтягується не на всю цю руську територію, а тільки на 6 воєводств коронних (Руське, Подільське, Волинське, Київське, Браславське й Чернігівське) — і то тільки на справи духовні, надання якихнебудь урядів і бенефіцій («gratiae» — жалування). На територію в. кн. Литовського ця компетенція не розтягається. В справах же світських функція капулерів обмежується тільки козацькою територією в тіснішім розумінню — трьома східними українськими воєводствами. Це властива державно-юридична територія «князівств Руських», інші державні права народу руського крім деяких релігійних гарантій (крім вичисленого вище ще участь галицьких владиків у сенаті) не виходять поза цю територію.

В збірці Голінського вичислено «пункти згоди з козаками», числом 18 і потім додано: «тих пунктів козаки подали були нашим комісарам 22, але їх обтято [754]: добивалися князівства абсолютно Руського [755] — при нім воєводства Волинського, Руського, Подільського, Белзького в Короні, а в в. кн. Литовськім — Пинська, Бихова, Стародуба, Овруча та інших земель — але те все обтято і не дано на те згоди». Серед тих ніби прийнятих 18-ти єсть також екстраваганції в змісті і стилізації, напр.: «Аби повернено люблинську церкву (4). Аби сойм був по черзі раз у Львові, другий у Луцьку, це відложено до волі короля й. м., также і трибунал — часто говорили: «Нам далеко їздити до Люблина, нехай буде нам тут трибунал» (6). «Біскупа в Києві не хотіли мати і костел тільки один, в Хвастові призначали резиденцію біскупові, але потім погодилися» (7). Можливо, що запис належить авторові дневничка і відзначає дещо з живих уст [756].

Таким чином мовчки відтиналися козацькі займанщини на Волині, Поділлі, в Пинськім Поліссю, в воєводствах Минськім, Мстиславськім, Новгородськім (район Чауського полку). Того що не важилися написати виразно в акті те договорювалося в секретній декларації Виговського: він обов'язувався вивести залоги з Волині (очевидно разом з тим — з Поділля і Берестейщини), при першій можливості зліквідувати Чауський полк. Козаччина вирікалася всієї політичної роботи, що запопадливо велася протягом останніх п'яти літ, була властиво нервом козацької політики — об'єднання української і сумежних частин білоруської території під патронатом війська Запорізького.

Завдавалися й інші болючі удари політичній самостійності й авторитетові війська — напр. на пункті заграничних зносин. Старшина старалася обстояти свої фактичні зносини і договори з Кримом і навіть з Москвою, але принципіально, буквою гадяцького акта позбавлялася всяких дипломатичних зносин.

Нема сумніву, що гетьманський осередок і старшина мали інші вимоги і не були індиферентними до цих ампутацій їх державних домагань. В згаданій інструкції козацьким послам на сойм 1659 р. (так зв. «Екзекції гадяцьких пактів») маємо домагання, щоб «до в. княз. Руського були прилучені воєводства Волинське, Руське і Подільське». Про скасовання Чауського полку гетьман у своїй декларації признає, що явно поставити цього пункту не можна, бо білоруська козаччина могла б перекинутися на московський бік.

Може бути питання, наскільки болізно відчував ці ампутації сам Виговський. Ми бачили вище запевнення Бєньовського, що він зовсім не поділяв «єретичних видумок Немирича» і дбав тільки про власну небезпеку. Таку репутацію виписав йому потім і Рудавський: «тепер відомо, що Виговський тим договором хотів тільки здобути королівську ласку, щоб потім утекти з величезними скарбами, зібраними ще Хмельницьким». Але це мало ймовірно; ідея об'єднання українських земель і їх політичної окремішності настільки тісно сплітається з усією діяльністю Виговського в часах Хмельницького і по його смерті, що цьому трудно повірити. Він не легко зносив ті уступки з цих постулатів, котрі видерала від нього Польща користаючи з його трудного становища, і ті живі подробиці записані Перетятковичем з цих моментів (далі їх побачимо), дійсно дихають правдою життя, хоч може й помиляються в деяких подробицях. Виговський мусив належати до тих, що з болем давали виривати з державного плану української політики живі шматки і перевертати його на те лахміття, яким стала в останніх редакціях Гадяцька угода.

В чім же полягали ті спеціальні труднощі Виговського і тов., що змушували їх до таких болючих уступок? Очевидно багато значив провал піднятих против Москви операцій під Києвом. На границі Слобожанщини йшло також не гладко. Не було чим Москву залякати і змусити до політики невмішання в українські справи. Але рішаюче значення мабуть мала Орда — як стільки вже разів перед тим — оповідання Перетятковича про порозуміння осягнене комісарами з Карач-Беєм: це могло справді переломити всі заперечення Виговського і старшини. Карач-бей міг поставити українсько-польську угоду умовою своєї дальшої помочі, інакше погрозити, що полишить козаків і піде до дому.

Але супроти неподатності комісарів в угоді Виговському і тов. пропала охота йти на рішучий розрив з Москвою і здаватись на ласку польську. Ясно було, що й те на що комісари годилися, вони не годилися радо і не давали гарантій, що воно буде прийнято й переведено — так як то й дійсно сталось потім. Від Виговського жадали секретної відмови від того що признавалося в офіціальнім тексті. Це не віщувало нічого доброго на будуче. Тому гетьман кінець кінцем пішов на перемир'я з Москвою і відкинув план походу за московську границю. Може хотів за той час побачити, яке становище займуть в справі угоди двір і сенатори.

Може сподівався дочекатися присилки польського війська. Може думав, що Москва піде на уступки і на замирення з ним. Взяв політику вичікування поміж Польщею, Москвою і Швецією — це ясно. З-за такого понівеченого і непевного щодо своєї будучності «шматка паперу» рішучо не варто було палити за собою мости.

Трудно вгадати, чи учасники цього акту — з української і польської сторони, в повній мірі відчували інші ще, основні небезпечності заложені в нім: конкуренцію козацького і шляхетського елементу, що в нім містилася. Тим часом тут як раз була найслабша сторона акту, який можна було провести в життя тільки фуксом — за помічю неясностей, недоговорень і масковань, або під непереможним натиском обставин. В основі своїй гадяцька унія — унія шляхетська, яка має забезпечити політичні впливи української шляхти, більше того — відреставрувати економічне і політичне посідання марних недобитків цієї соціальної верстви, вернути те чим вона колись була або бажала бути. Коли переяславська угода 1654 р. виходила з фактичної гегемонії козацтва і старалась сформулювати його соціально-політичну ролю і забезпечити її, Гадяцька унія постулірує, домагається такої гегемонії для української шляхти і в аспекті її політичних і соціально-економічних бажань і мрій будує цю нову унію. Питання амнестії, скасовання конфіскат, повернення всього на що могла претендувати ця шляхта, що зв'язалася з козаками (до речі пригадано і шведів, без прямого логічно зв'язку) розроблені в гадяцькім акті з особливою докладністю. Постанови про релігійні права, поставлені в головах акту і також нібито з великою увагою розроблені, в дійсності являються передумовою для політичних претензій православної шляхти. Виходячи з релігійної рівноправності православної і римської людності, для недобитків православної шляхти виторговується привілегійоване становище на українській території Річпосполитої: шляхта хотіла всі шість українських воєводств, комісари згодилися на три, сенат потім зрізав це ще більше, лишивши тільки Київське воєводство в такім виключнім володінню, а Браславське і Чернігівське тільки на половину. Домагаючися виключного права на всякі уряди і держави цієї руської території, ставлячи — доволі прозоро — різні труднощі для повороту до тутешніх маєтків утікачів-католиків, висловлюючи різні побажання (в петиції на сойм 1659 р.) щодо відібрання з їх рук (через компенсації в інших провінціях) урядів і держав. розданих до цього часу, — українські шляхтичі сподівалися в короткім часі, під патронатом козацького війська і нової уніонної хартії, утворити нову економічну базу (в вигляді цих урядів і держав) — котра б дала їм змогу помірятися на два фронти — і з усякими католицькими зайдами і з самим козацтвом.

Голова держави — гетьман переставав бути вибранцем самого війська тільки: його вибиратимуть «стани» в. кн. Руського; які саме, в якім представництві (наскільки б мали бути представлені міста, які пропорціональні взаємовідносини мали б бути між військом та іншими станами), це не було пояснено, і це давало задаток сильних непорозумінь і колізій при реалізації цього пункту, але (принцип чи тенденції були ясні. В руках гетьмана мала бути самостійна сила поруч війська Запорізького - військо наємне, затяжне, утримуване з податків складаних станами, і очевидно в тій чи іншій формі залежне від них; фактично воно могло б складатися з шляхти, бути під командуванням шляхетських офіцерів і т. д. Кермування загальне, кермування справами краю очевидно мало б перейти до цього шляхетського передпарламенту — «конвокації», що мав би підготовляти справи для сойму і т. д.

Принцип нобілітації визначніших представників козацтва мав нібито перекинути міст між цими двома таборами — шляхетським і козацьким і злагодити їх колізії. Значна кількість козаків за рекомендацією гетьмана мала дістати від короля шляхетські права. Старшина могла сподіватися стати причетними шляхетським привілегіям — не мала чого дивитися на них заздрісними очима [757]. Але цілком ясно, що в останнім рахунку це означало тільки скріплення шляхетської верстви супроти козацької маси. Визначні представники старшини мали скріпити її не тільки арифметично, але і в її специфічній вазі (удельный вес), вносячи з собою придбані в війську впливи і майно, не розриваючи з військом, але збільшуючи їх коштом коефіціент значення шляхетської верстви.

Розуміється, поруч того можна говорити також про збільшення цією дорогою впливів війська на шляхетську верству. Але ясно, що в дійсності вага мала лежати на першім результаті — зросту ролі й значення шляхти як верстви і пересякнення її ідеологією козацької старшини, козацьких верхів.

Цими заходами і планами відповідали старшинські верхи на рух черні, демократичних елементів війська, їх гасла боротьби з панськими потягами старшини. Старшина не вирікалась цих потягів і тенденцій; супроти того, що чернь шукала собі помочі і опори в московській адміністрації — заведенню нейтрального, як їй здавалось — воєводського правління, старшина поставила проблему обгрунтування і скріплення своїх класових змагань в рамках польської конституції. З цього становища — в конкретнім зв'язку з боротьбою з черню, що зайняла цей рік 1657/8 треба оцінювати формальне заключення Гадяцького акту, спішність в його складанню і прийманню, і різні уступки пороблені задля скоршої його реалізації, — хоче принцип кооперації старшини з шляхтою, заміни козацького монізму козацько-шляхетським дуалізмом з'явився значно раніш.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 58. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи