Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

З Ромодановським дійсно вийшла повна неув'язка. Так страшно алярмував його старий Хмельницький в липні, щоб нагнати холоду на Орду і не міг зрушити. Царський уряд хотів укарати старого гетьмана за його політичні самовільства і взяв його на витримку.

Доперва після перепросин, відкликання Ждановича і т. д., десь мабуть в середині серпня н. с., після приїзду посольства Тетері [162], дав він Ромодановському наказ, щоб ішов на Україну. Згідно цього наказу Ромодановський 1 вересня н. с. вирушив і 15-го прийшов до Лохвиці, але тут одержав нового наказа: в дальні черкаські городи не запускатись, а запитати Виговського, чи є дійсно якась небезпека; післанцеві наказано тайно розвідатися, «що там у них робиться», і коли навіть Виговський дасть знати, що небезпека єсть, не йти самому з усім військом, а вислати частину свого війська з своїм товаришом, а самому стояти в приграничних городах. Одначе того ж дня одержав він від Виговського заклик — спішно прибувати, бо хан з усією Ордою й ляхами йде на Чигрин. Тому Ромодановський спішно виправив свого товариша Льва Ляпунова з його полком, і сам пішов за ним у слід. Треба одначе сказати, що всього того війська було небагато: 5 тисяч чоловіка, — дворян, дітей боярських, райтарів і драгунів, а при перевірці зробленій в Переяславі виявилося, що багато з них розбіглось [163].

12 (22) вересня Ромодановський прийшов до Переяслава і не отримуючи більше відомостей від Виговського послав до нього якогось міщанина Шеншина, запрошуючи його, щоб приїхав до Переяслава, щоб про все порозумітись, а тимчасом визначив становище його війську, коли нема потреби в дальшім поході. Алярмні вісті за той час затихли; козаки і греки в Переяславі оповідали, що сілістрійський баша військо розпустив і хан вернувся до Криму, хоча й лишив велике число татар на правім боці: Шеншин приїхавши 20 (30) вересня, розповідав, що при нім приїхав до Виговського козак Кирило посланий на звіди до Польщі, і приніс такі вісті, що польським силам визначено на 18 жовтня під Тернополем, щоб разом з татарами йти на Україну. Виговський же нічого про похід уже не писав, обіцяв скоро приїхати, а на становища визначав самому Ромодановському Переяслав з околицею, а Ляпунову Пирятин [164].

Але минав тиждень за тижнем, Виговський не приїздив, а тим часом московські вояки не маючи ні провіанту, ні фуражу по достатком, ані добрих приміщень, розбігались, коні подихали. Ромодановський доносив цареві і питав, що має робити, і 9 (19) жовтня цар послав наказ ще раз запитати Виговського, і коли неприятеля на Україні нема, а «корму» його людям не визначено, — вертатися назад до Білгороду і розпустити людей — тільки щоб далеко не розходились [165].

Але 5 н. с. листопаду Виговський нарешті до Переяслава приїхав і другого дня запросив Ромодановського на розмову; були з ним обозний Носач, суддя Богданович, Тетеря, осавул Ковалевський, Данило Виговський. На цій розмові Ромодановський вичитав Виговському все це: що він через його безрадність розгубив даремно військо, і тепер має наказ вертатись, коли не буде вістей про неприятеля, і не буде забезпечене війську все потрібне для постою. Виговський на це відповів, що: За присилку війська він і військо цареві дуже вдячні, і дійсно завинили, що це військо не мало подостатком поживи і фуражу, «а це тому, що після смерті Б. Хм. я довгий час не утвердився на гетьманстві — до Корсунської ради, багато було мені непослушних», а тепер царському війську і двори, запаси і фураж буде подостатком. Ромодановському з України виходити не годиться, ляхи стоять в зборі, 20 тис. татар стоїть на поготові теж — «чекають, щоб між нами, в війську зап. учинилось замішання і розбрат (рознь)», або щоб царське військо відійшло — зараз підуть на українські городи; і так за Дніпром татари безнастанно набігають під городи і забирають людей.

«А після гетьмана Б. Хмельницького в багатьох городах були між людьми замішання і бунти [166], а як ти з ратними людьми прийшов, все утихло. А на Запоріжжю тепер счинився бунт (мятеж) великий: хочуть побити свою старшину і піддатися ханові. Я за цей бунт і зраду ц. в-ву хочу йти на Запоріжжя з військом, щоб їх привести до ладу (усмирить), а ти з государевим військом іди за Дніпро і стій против ляхів і татар. Козацького війська будуть з тобою полки: Білоцерківський, Уманський, Браславський й інші, а упоравшися з бунтівниками і я зараз прийду до тебе за Дніпро з військом.

«А що відомо нам — різні бунтівники балакають, нібито невірно служимо цареві, то присягаємось живим богом, клянемось небом і землею, і нехай нам біг ласки своєї не покаже, коли ми щось лихе замишляємо, а не те щоб вірно йому служити», і т. д.

Але Ромодановський відрік, що без царського указу він за Дніпро йти не може, і мусить написати наперед цареві.

За два дні, 8 листопада, під вечір Виговський знову приїхав з Тетерею з вістями: на Браславський полк набігли татари, але козаки їх відгромили, за ними гнались, полон відбили і татар чоловіка з 20 узяли, бранці кажуть, що хан з ляхами «першою зимовою дорогою, як ріки стануть» буде наступати на козацькі городи; чекають, щоб між нами сталось якесь замішання — тоді зараз наступлять і всі городи знищать: «своєвільники черкаси, незаможники [167] цареві зрадять і неприятелеві піддадуться, а коли ще й ти, князь Гр. Гр., з царським військом відступиш, а хан з ляхами довідаються про це і наступлять, тоді задніпрянські (правобічні), бачучи, що помочі їм від в. г-ря не буде всі піддадуться — одні ляхам, а інші ханові». І знову повторяв, що бунтівники неправду кажуть, ніби він, гетьман, цареві не вірний, а він присягається в своїй вірності і готовності служити цареві, і т. д. [168].

Ромодановський, очевидно, зістався при своїм попереднім рішенню, і тоді другого дня, 9 н. с. листопада, гетьман вислав від себе нове посольство — якогось Самійла Почановського, Івана Шамошенка, Маркіановича і писаря Федора Прокоповича [169]; від листа висланого з ними до царя маємо тільки кінець з датою: Переяслав 29 октобра, але заховався цілий лист гетьмана до боярина Морозова з тою ж датою, і він до певної міри доповняє фрагмент листа до царя, тому я почну від нього. Нагадуючи бояринові свою вірність і ревність вірі православній він писав: «А нині своєвільники, люди байдужі для віри і гідності ц. в-ва підіймають усобицю (междоусобную брань), на знищення власного тіла і крові, не для чого іншого як тільки щоб грабувати вірний і крівавий доробок і майно підданих царських. Тому просимо ласки твоєї: будь щирим і приязним заступником нашим перед й. ц. м., щоб він не вірив таким своєвільникам, байдужим для віри і щирої служби й. ц. в-ву, і післанців від тих своєвільників висланих [170] покарав з милосердного розуму свого (!). Бо ті своєвільники думають не що інше як Чугуївську своєволю: не дбають ні про віру, ні про службу цар. в-ву, ні жінок ні дітей не мають, ні пожитку, ні добичі ніякої, тільки на чуже добро чигають, аби мати за що пити, в кості грати та всякі мерзькі богові й людям вчинки чинити. А ми за віру православну і гідність цар. в-ва при жінках і дітях і маєтках наших завсіди помирати готові [171].

З того що цар відповів на грамоту прислану йому можемо міркувати, що там так само містилося прохання не вірити запорізьким своєвільникам, що хотіли б знову, як колись щотижня гетьманів переміняти, аби жити в своєвільстві і воровстві, а вірити присязі гетьмана і його готовності цареві служити і за нього помирати [172].

Кінець листа, що заховався в Актах Малорос. Приказу, але не був виданий через свою фрагментарність [173], починається з згадки про участь в Чугуївськім бунті котрогось з запорізьких послів, мабуть самого Стринджі («во время Чюгуевщины меж своевольниками был»). Далі так: «Але і вдруге покірно благаємо в. ц. в-во: вели цих своєвільників карати! Бо й ми не будемо терпіти таким своєвільникам і «новоприходним», що при присязі не були, декотрі були, «але присягати не схотіли». Потім подяка за прислане з Ромодановським військо, але при тім «тільки покірно просимо: зволь прислати до окольничого свій указ, аби порадившися з нами і разом з нами йшов туди, куди буде потрібно» — наступають відомості про змову татар з ляхами, і про напад їх на Уманщину (приходило їх під Умань 20 тис., але їх відгромили) — про що докладніше оповість Сам. Печановський з тов. [174].

Так від справ потвердження на гетьманстві, заховання вільностей і т. д. запевнень про лад і згоду Виговському прийшлося раптом прохати царської підтримки против внутрішньої усобиці, небезпечної січевої опозиції, що на нього підіймалась, самим неприємним і несвоєчасним способом для державної політики гетьманського осередку.

 Царський уряд відступає від своїх планів, посольство Рагозіна до Виговського, розмови Рагозіна з козаками і міщанами, розмови з Миневськими в Москві, місія Хитрово.

 Перед тим московська політика зайняла була досить сприятливе становище до гетьманського осередку. На жаль, і тут не маємо ні дискусій, ні пояснення мотивів, тільки факти. А факти такі, що взявши під увагу реляції своїх агентів з України московський уряд при кінці жовтня н. с. рішив признати і продовжити фактичний стан речей і стриматися до слушного часу з задуманими обмеженнями української автономії. Постановлено було Трубецкого тим часом не посилати, признати вибір гетьмана і зажадати від нього тільки присяги. Відомості про усобицю, бунти і замішання не потверджувалися. Чигринська й Корсунська рада пройшла цілком гідно і спокійно, під доглядом московських вістунів і висланців. Виговському на пункті лояльності не можна було нічого закинути, і далі він виконував московські жадання неухильно (напр. в справі Ст. Бихова). Навпаки дезідерати і агітаційні гасла висунені московським урядом: заведення воєводів, переведення козацького реєстру, вибирання податків і т. ін. викликали контр-агітацію, в наслідках своїх нелегку до передбачення. Не тільки вища старшина видимо «оскорблялась» ними, але і в ширших кругах козацтва і міщанства ці поголоски про те, що цар хоче «ламати вільності військові» викликали тривогу і псували настрої. Вище згаданий приятель московського протекторату «миргородський міщанин» Каленикович, розповівши про агітацію Лісницького і ворожі Москві задніпрянські настрої таку додав від себе характеристику лівобічних настроїв: «І на цім боці Дніпра козаки, міщани і вся чернь занепокоїлись і пишуть своїм полковникам: Як небіжчик гетьман Б. Хмельницький з військом Запорізьким і всією черню присягли, ми й тепер на тім стоїмо, а поза тим як ваша — старших воля, ми з вас волі не знімаємо». Інакше сказавши: заявляєм готовість стояти разом з старшиною в обороні вільностей. Тому цей Калениченко питав путивльського воєводу від себе: «Чи тобі це відомо? чи велів цар писати до гетьмана, щоб козацькі вільності ламати». Коли воєвода заперечив і висловив здивування, що гетьман і старшина так захитались і починають бунти, коли цар держить козаків і міщан у всіх вільностях, і Трубецкого посилає на оборону України від поляків, згідно з проханням покійного гетьмана, — Калениченко сказав: «Так ти напиши великому государеві, щоб присилав свого боярина до війська запорізького і до всієї черні як швидче, аби ці сумніви заспокоїти і запевнити військо, всю чернь і міщан в своїй ласці, аби в теперішній тривозі (шатости) їх не звабив котрийнебудь неприятель: як цар боярина пришле з таким писанням, що таких пунктів як гетьман вигадує — не було, тоді і старшина і чернь будуть спокійні, цареві вірні, і гетьманові та старшині не позволять бунтувати» [175].

Виявом московських рішень і настроїв була царська грамота до гетьмана з 18 (28) жовтня [176], в котрій найважливіше було — сама адреса: «війська Запорізького гетьманові Ів. Виговському і всьому військові Запорізькому». Цар ще раз згадував останнє посольство з грамотою покійного гетьмана, переказував її зміст і свою резолюцію з приводу неї — послати для охорони України Трубецкого з військом. Потім прийшли грамоти Ів. Виговського [177] і всього війська Запорізького вислані з Кікіним і Матвєєвим, в них було повідомлення, «що на раді генеральній, учиненій після смерті Б. Хм. вибрано гетьманом тебе, Івана, на уряд гетьманський; а що ми, вел. государ, жалуючи вас як одновірних підданих своїх, православних христіан, писали вам в своїй грамоті наказуючи, щоб ви жили в любові і не мали між собою ніякої ворожнечі (розни), то ви, військо Зап., і самі того пильнуєте, аби бути між собою в любові і неприятелям давати однодушну відсіч, і хоч військо запорізьке було розпущене, одначе за ухвалою тої ж ради, що на тебе той уряд вложила, ти наказав військові знову зібратися, і ви спільно з ратними людьми нашими промишляєте над неприятелями. А нашому цар. в-ву раз обіцявши вірно служити, повік того будете триматися і ніякої одміни в тім не вчинете, а проти ворогові н. ц. в-ва завсіди готові.

«То ми, вел. государ, видячи тепер між вами, підданими нашими згоду й любов і против неприятеля однодушну і тверду чуйність [178], ми нашому бояринові кн. А. Н. Трубецкому з тов. тепер наказали до вас, війська Зап., не йти — аби від того походу нашим підданим, Малої Росії жителям не понести тим походом великих утрат в підводах і кормах. Ти ж, гетьмане Іване, і все військо Запорізьке, як єдиновірні православні христіани, пробуваючи під нашою государською рукою, будьте між собою в згоді й любові, а супроти неприятелів майте велику обережність».

З цією грамотою мав їхати стряпчий Дмитро Рагозін [179]. Офіціальною притокою посилки була радісна подія в царській родині — народини царівни Софії, славної пізніше керманички Московської держави, що сталась одначе, ще місяць тому! З тої нагоди Рагозін віз гетьманові «радісну грамоту», котрої не маємо [180], а політичний зміст цієї місії лежав власне в признанні вибору гетьмана і мовчазнім затвердженні цього факту [181]. Так як гетьманський уряд, так і царський не знали, що властиво вважати повною формою такого акту; в жалувальній грамоті згідно з петицією війська, 1654 р., сказано було, що в випадку смерті гетьмана військо має вибирати гетьмана згідно з давніми звичаями своїми і повідомити про це царя, а нововибраний гетьман має зложити присягу, «при кім цар накаже» [182]. Але і московській стороні і гетьманській здавалось, для більшої правосильності цього акту може треба б чогось сильнішого, ніж просте оповіщення, послане гетьманом аж двічі з Кікіним і Матвєєвим; це бачимо особливо ясно з наведених вище балачок Виговського з Бутурліним. Мотиви були, розуміється, цілком відмінні: московський уряд думав про те, щоб поставити насгупство гетьманів в можливо тіснішу залежність від себе; Виговський та його однодумці бажали надати якнайбільше політичного престижу своєму пануванню через московське «благословення» (як висловилася старшина в своїй грамоті з Корсунської ради). Але кінець кінцем одні й другі сходилися на цім бажанні — обставити владу нового гетьмана можливо повною і всесторонньою московською апробатою. Але це цікаво, що ні одна ні друга строна в цих грамотах, якими оце обмінювалися в жовтні, не поставила його виразно і конкретно, а намацувала «розговорами» своїх делегатів. Побачимо це зараз у цих розговорах — бо інструкції Рагозіну не маємо так само як і інструкції бр. Миневських.

Крім грамоти посланої з Рагозіним маємо ще інтересний для ситуації начерк царської грамоти, що мала заспокоїти українську людність супроти тих чуток, які пішли по Україні про задумане царем скасування українських вільностей. Він має дячу поміту, що його читано цареві в присутності кн. Трубецкого і Ртіщева — тодішніх спеціалістів для українських справ — 30 с. с. жовтня. Чи була ця грамота післана, не знати; більш того, що ні; тим не менше вона, кажу, цікаво освітлює ситуацію [183]. Початку на жаль нема; те що маємо починається спростованням, що царський уряд ніяких нових статтей в військо не посилав, ані в останніх переговорах з Тетерею не порушував нового нічого понад те, що говорилося й уставлялося в 1654 р. «А що бунтівники говорять, що в ваших городах будуть воєводи на те аби ламати вільності ваші, то вам, як вірним підданим таких злосливих балачок і слухати не годиться. Бо ж у Києві є вже воєводи, але вони ніякої неволі тамошнім людям не чинять, прав і вільностей ваших в нічім не ламають. З ними чимало ратних людей — але вони живуть там (тільки) для охорони від неприятельського наступу; ніякого корму ви їм і досі не даєте, живуть вони з нашого жалування». Трубецкого малося на гадці послати для заспокоєння «шатости и старшинам не послушанія» -«військо умовити і привести до попереднього послуху старшині», а не для чогось іншого — як то тепер у вас в війську Зап. говорять для замішання («смуты») деякі «враждотворці».

«Тому ви, гетьман Ів. Виговський і все військо Запорізьке — будьте під нашою високою рукою в вірнім підданстві без усяких сумнівів по давньому: що нам перед Христовою євангелією обіцяли, на тім стійте, а таким неприятельським злосливим вигадкам не вірте, і полковникам, сотникам і всьому війську це поясність, щоб вони таким злосливим вигадками не вірили, а то собі пригадали, як недавнього часу давні неприятелі наші ляхи підослали були фальшиві пункти договору наших послів з польськими комісарами під Вильною, ніби то ми хочемо віддати вас польському королеві» і т. д.

«Ми від вас, як вірних підданих ніякої зради і щоб ви на неприятельські прелесті звабилися, того не чаємо, — але й вам не треба ані в гадці не мати, щоб від нас могли бути якісь утиски на вольності ваші, — ми хочемо вас тримати у всім за вашими правами і вільностями, а наше царське слово ніколи не змінне».