Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Розповіли про капітуляцію Ракоція, договір його з поляками і погром від татар. Новини з Польщі — за листами, що пише король Бєньовському, «що у нас тепер у Чигрині»; Кікін просив, щоб писар ті листи передав через нього цареві, і писар обіцяв [70].

Другого дня, 26 серпня (5 вересня н. с.) — оповідає Кікін у своїм звідомленню — «зібралася старшина: обозний, судді військові, осаули і сотники і «все поспільство» на другу раду на двір гетьманича Юрія, і перед ними вичитано на раді статті, прислані від цар. в-ва за чолобиттям гетьмана і всього війська з суддею Самійлом і полковником Павлом Тетерею. Вислухавши статті, вони втішилися милостю ц. в-ва і своїми вільностями - що в. государ в нічім не зменшив їх військових вільностей наданих від давніх вел. князів руських [71] і королів польських, а ще й примножив свою милость до них, війська Запорізького».

«І того ж дня, не розходячися з ради, вибрали всім військом на гетьманство писаря Івана Виговського, і дали йому гетьманську булаву, примовляючи: «Доки виросте («возмужаетъ») Богданів син Юрій Хмельницький і прийде в літа (будетъ въ возрастЂ), доти має відати військо і всяку розправу чинитиме писар Іван Виговський, і писатиметься гетьманом. Та ще на тій же раді ухвалили, щоб у війську зап., у них вільно було всім козакам торгувати вином і всяким питтям без всяких оплат (безпенно й безпошлинно)» [72].

Роколов оповідає дещо інакше: 26 августа була рада у полковників і всього війська запор., вибрали гетьманом писаря Ів. Виговського; булаву цар. в-ва йому дали, примовляючи, щоб він вел. государеві вірно служив і над військом запор. був гетьманом і добру справу їм чинив і гетьман Ів. Виговський прийнявши булаву цар. в-ва говорив до війська: «Ця царського величества булава доброму на ласку, а злому на карність. Я в війську манити нікому не буду, коли ви мене гетьманом вибрали. А військо запорізьке без страху бути не може». На тій же раді полковники, сотники, отамани, війти і бурмістри говорили, щоб той нововибраний гетьман Іван Виговський вичитав їм на раді всім на-голос жалувальну грамоту вел. государя, аби знали всі «на яких волях пожалувані вони від ц. в-ва», (які свободи їм надані). А вислухавши жалувальну грамоту цар. в-ва, полковники, сотники, отамани, війти і бурмістри ударили чолом за милость государську: «Раді ми служити в. государеві всім військом запор. вічно, аби він нас неприятелям не видав і своїх ратних людей нам на поміч присилав» [73].

Свояк Юрія київський полковник Яненко, повернувши з Чигрина, так розповідав 1 (10) вересня київському воєводі: Були в Чигрині на похороні гетьмана Б. Хм. з усіх козацьких городів полковники, старшина і козаки, а після похорону була рада полковників і всієї старшини: кому над військом Запорізьким бути гетьманом. Бо гетьманич Юрась в молодих літах і на таке діло його не стане: військо Запорізьке «не управить». І на раді всі полковники, старшина і козаки з багатьох городів ухвалили, щоб був у них над усім військом Запорізьким гетьманом замість Юрася писар Ів. Виговський. Вибравши його, віддали йому государеве жалування: булаву і корогву, а віддаючи булаву промовляли йому, щоб будучи гетьманом правив військом Запорізьким так як було за гетьмана Богдана Хм., і вільностей у них щоб не відбирав [74].

В світлі цих відомостей (і свідчень самого Виговського, що далі наводяться) можемо оцінити класичне оповідання «Самовидця», що так довго служило основним джерелом для історії вибору Виговського. З огляду на цю роль його я й подаю його в цілості, тільки модернізуючи мову:

«Хоч то ще за життя старий Хмельницький визначив [75] гетьманом сина свого Юрія, але нещаслива заздрість або хтивість уряду то справила, що не один з старшини жичив собі такого уряду, а не можучи явно з тим відкритись і явно того доказувати, то умислили і по похороні старого Хмельницького, намовили Юрія аби він од того уряду одмовився, здаючи його як молодий літами. І так нібито вчинивши раду, зібрали в двір Хмельницького частину козаків, а найбільше тих людей «превратних» - тим зичливих, котрі на той уряд прагнули; а на останку двір замкнули, не пускаючи нікого. Юрій, вийшовши з світлиці в тую раду, учинив подякування від свого батька за уряд гетьманства [76], поклонившися всьому війську положив булаву і бунчук в тій раді і поклонившися відійшов до світлиці. Виговський писар учинив подякування за писарство, а обозний Носач корсунський — за уряд обозництва. І так тая булава не малий час лежала в тій раді. Кожному хотілося б узяти той уряд — але ж не позволяє [77] військо. Кілька разів питано військо через осавулів, яка їх воля — кому буть на тім уряді гетьманськім? Але всі одним голосом кричать, щоб син Хмельницького був гетьманом [78]. А особливо голоси посполитих козаків називають молодого Хмельницького і просять, щоб справував той уряд на місце батька. Той же відмовляється молодістю літ своїх і жалем за смертю батька, а до того придає, що літа не позволяють йому такого великого уряду, бо не має такого дотепу, щоб військо справувати, так щоб Україна була в тихості (забезпечити спокій). Але посполиті козаки дають на те раду, щоб він той уряд гетьманства держав — аби тая слава була, що Хмельницький гетьманом [79], а справці війська і порадники були ті ж, що за небіжчика Хмельницького: Виговський писар. Носач обозний, а суддею Григорій Лісницький, — ті щоб справували, як Хмельницький їм перед смертю в опіку свого сина подав. Але ті, бажаючи того уряду собі, відраджували молодому Хмельницькому, щоб не брався за той уряд. Він усильно відпрохувався, але козацтво не хотіло його з того уряду увільнити — пам'ятаючи зичливість його батька. І так упросили молодого Хмельницького, щоб при нім зіставала булава і бунчук. А як у військо виходити (треба буде) аби з рук і з двору Юрія Хмельницького відбирав Виговський, а прийшовши з війська, знову віддавав до рук Хмельницького. Виговський устами відмовлявся, але серцем шукав способу, якби те (гетьманство) цілком опанувати, тому просив військо, щоб до третього дня, себто середи [80], відложено, і військо на це позволило. А як прийшов той день середи, знов козаків (скликано в) раду і знову в той же двір Хмельницького зібралося козацтво: полковники і сотники, і що могло війти черні — знов про те гетьманство трактувати. Але як перше сотники з черню постановили, на тім і стали: аби зіставали знаки військові при Хмельницькім молодім, і він їх з своїх рук Виговському давав, як у військо виходити має, а як з війська поверне, щоб знову віддавав до рук Хмельницькому. Але прецінь фортель лядський і латинська переворотність [81] знайшли діру, котрою влізти в той уряд гетьманства і опанувати, і таку дав рацію Виговський полковникам і всьому війську в тій раді, ніби то покору свою показуючи. Просить рішення всього війська, як йому писати свій титул (будучи) при тих клейнотах? Бо як Хмельницький буде дома зіставатись, трудно підписувати його на листах і універсалах виданих з війська, — як же підписуватися (Виговському) на такім письмі при печаті військовій? Але вже його совітники знайшли спосіб, дали народові посполитому таку рацію: позволити йому писатися таким способом: «Іван Виговський на той час гетьман війська Запорізького», і чернь, як люде прості, позволили йому так писати. Так та рада й скінчилася» (48-51).

Оповідання інтересне з літературного становища, являється справді більш літературним твором, ніж історичною інформацією; писане з далекої перспективи, з явною і неукритою антипатією до «фортельного ляха і переворотного латинника», воно викликає недовір'я, і справді вимагає дуже критичного ставлення [82]. Формально беручи воно не вірне, бо Виговський був вибраний не якимсь субститутом, а справжнім гетьманом, як се виразно каже Кікін, і сам Виговський себе титулує, як зараз побачимо, без усяких обмежень. Але при тім, очевидно, мотивування перевибору тим, що Юрась через свої молоді літа показався нездатним до гетьманського уряду (доказом служили, безсумнівно, останні події в війську, що було під його проводом — бунт козаків і відмова від походу) переходило в таку формулу, що Виговський вибирається тільки до повнолітства Юрася, це зменшувало гостроту порушення попереднього вибору, слова даного покійному гетьманові, і образу Юрася. Кікін так і каже, що Виговського вибрано до повнолітності Юрія. Може бути, що були й такі пропозиції, як оповідає «Самовидець» — щоб гетьманом все таки рахувавсь Юрась, і Виговський підписувався тільки на листах, які він видаватиме в поході, і то в формі «тимчасового гетьмана». Але коли такі пропозиції ставилися, то вони не пройшли, і Виговського вибрано гетьманом «совершенним», кажучи пізнішим терміном. Та можливо, що й таких формальних пропозицій не було, а тільки балачки, кулуарні — як говориться, роздуті і спопуляризовані пізніше, під час агітації проти Виговського, поведеної на Запоріжжі і в сумежній Полтавщині. Тоді ж очевидно зложилась і ця характеристика Виговського як чорного амбітника й інтригана; можливо, що в дійсності він особисто і не рвався так до булави, і не пускався на такі інтриги, як то представляли його противники, і готов був вдоволитися ролею регента. Але супроти можливості, що против скомпромітованого останнім бунтом Юрія, буде висунена якась інша кандидатура на гетьмана, яка відсунула б від впливу не тільки Юрія, але і всю групу Хмельницького, ця група сама признала за краще висунути кандидатуру Виговського на гетьмана, щоб запобігти такій небезпеці.

Сам Виговський, відправляючи в день вибору, 26 серпня (5 вересня) того Роколова, послав з ним такого листа воєводі Зюзіну:

Божою мил. вел. государя і т. д. Іван Виговський гетьман з військом й. цар. в-ва Запорізьким бояринові і воєводі путивльському М. Н. Зюзіну, другу і приятелю моєму доброго од господа бога бажаємо здоров'я! Грамоту, прислану від тебе, друга мого, з Іллею, прочитавши зрозумів я приятельство твоє. А що в тім листі жадаєш вістей, то я тебе, друга мого, сповіщаю, що як досі, скільки був в війську зап., вірно служив й. цар, вел., так і тепер служитиму неодмінно. При тім сповіщаю тебе, друга мого, що як славної пам'яти й. м. пан гетьман Б. Хм. ще за життя свого віддав мені з усім військом запор. [83] в опіку свого сина малого, — так тепер вся старшина і чернь поручили мені старшинство над військом. Так я з усім військом буду вірно служити й. цар. в-ву. Відомості у нас вірні такі, що хан і баша сілістрійський на нас війною ідуть та інших неприятелів церков божих на нас намовляють, ми ж на них пильне око маємо, як то тобі, другові моєму ширше розповість Ілля. Я ж за тим богові тебе поручаю. Дано в Чигрині 26 августа. Твоєї милості на все добре жичливий друг І. В. рукою власною [84].

Київського воєводу «Іван Остафієвич Виговський, гетьман війська й. ц. в. Запорізького» так повідомляв 30 с. с. серпня з його післанцем Матвієм Рябініним: «Ані волі, ані помислу, ані заходу [85] у мене не було старшим бути над військом й. цар. в-ва запорізьким. Так видно — за волею божою поступаючи, військо запорізьке нарадившися («совЂтными гласы») положило на мене той — не так уряд як тягар. А я, з волі бога всемогучого, взявши його на себе, обіцяю так як здавна, бувши писарем, був зичливим в. государеві, і своїм промислом всіх привів до підданства, так ще лучче тепер буду промишляти, аби все військо зап., в належнім підданстві повсякчас бувало. Маю надію, що цар. вел-во з моїх послуг буде задоволений». Далі, подаючи звісні вже нам вісті про татар і турок, додає свої розпорядження січовикам: «Настановивши нового кошового гетьмана я наказав йому, щоб ішов у поле і на переправах на татар засідав».

«Бєньовського так як твоя мил. писав — я затримав; хоч багато радило, щоб дати знати до Польщі [86], я на тім став, щоб не посилати, і знаючи їх замисли — які вони неприятелі православної віри, наказав я полкові уманському і браславському збиратись, щоб мали таки пильне око на неприятелів; при тих полках я лишив ще 2 тис. піхоти і думаю, що неприятелі православної віри потіхи не дістануть, і під престольні ноги й ц. вел-ва всі піддадуться». Мунтянський і молдавський воєвода, що прислали тепер різні відомості, так само хочуть піддатися під царську руку, тому, що татари хочуть їх воювати і з воєводства зсадити, і т. д. [87].

Цареві з Кікіним післана була така грамота: «Б. м. великому государеві і т. д. Іван Виговський гетьман, полковники і вся старшина війська в. ц. в-ва Запорізького до лиця землі чолом б'ємо! Хоч іще за життя Б. Хмельницького на уряд гетьманський наречено було Юрія Хмельницького, сина покійного, але тому, що він літ совершенних не має, на раді генеральній, котру сьмо по смерті Б. Хм. вчинили, вибрали на уряд гетьманський мене — хоч я від того уряду й відмовлявся. Про це ми тебе, в. государя, сповіщаємо» [88]. Далі оповідається про радість війська, викликану відчитаною на раді царською грамотою (що привіз Кікін) — про посилку Ромодановського і Трубецкого. «Що в. цар. в-во своїм батьківським нас словом научаєш, аби ми усобицею між нами (старшиною) і військом не множили серця неприятелям нашим, — ми цього і пильнували і пильнувати будемо, аби пробуваючи в любові між собою давати однодушно відсіч всім неприятелям. Хоч військо було перед радою розпущене, але після того, як на мене той уряд вложено, ми на раді знову веліли війську збиратися, і сполучившися з ратними людьми в. цар. в-ва, над неприятелем будемо промишляти» і т. д. А під кінець прохання — відпустити як скорше Тетерю [89].

 Розмови з кікіним в Чигрині, розмови з Матвєєвим, справа Ст. Бихова і білоруської козаччини.

 Того самого дня 5 н. с. вересня після ради, «нововибраний гетьман», як його називає Кікін, закликав його до себе на двір на довірочну розмову. Розповів йому, що діялося на раді: «Ухвалили на раді і вибрали військом мене, поки дійде літ (возмужає) гетьманич Юрій; я того не хотів, але не міг не послухати війська».

Далі сказав про посольство Бєньовського: «Приїхав до нас від короля і Річипосполитої посол Каз. Бєньовський - договорюватися про згоду, лукавством — «аби нас тим лукавим посольством зробити безпечними, а тим часом, зібравши військо, своє і чужоземне, ударити на військо запорізьке, але ми їх хитре лукавство знаємо здавна!» — став розповідати про союз Яна-Казиміра з Леопольдом австрійським проти Москви і проти України, коли вони пришлють своїх послів про замирення, нехай цар їм в нічім не вірить, «як лукавим прельстителям». Кікін заспокоював, що царя підійти не удасться, «бо й. цар. в-ву більше ніж кому дарована від бога премудрість». А от гетьманові треба стерегтися, щоб його поляки не підійшли, так часто присилаючи своїх послів «з усяким лукавством і прелестю». «Про цього Бєньовського, що тепер у них, від багатьох людей в самім же війську Запорізькім, котрі його знають, доводиться чути, що він «волхвъ и чаровникъ и лукавой прелестникъ», треба бути з ним обережним!» Гетьман поспішив запевнити, що він зовсім не думає, аби царя хтонебудь міг здурити, тільки інформує; а козаки польське лукавство знають і не піддадуться. Бєньовський скоро буде затриманий (арештований) і назад його не пустять.

Повідомив про вибори митрополита, що він думає відбути при нагоді з'їзду до Києва, до Трубецкого, передав листи з вістями, прислані від господаря молдавського. Тим ця розмова вичерпалася [90].

31 серпня (10 вересня) стріляли з гармат, Кікін посилав до гетьмана довідатися, що це значить. Гетьман відповів, що з Запоріжжя «прибігли» козаки з вістю про татар: вони перейшли під Очаковим на правий бік Дніпра, і можна скоро сподіватись їx приходу на городи. Гетьман велів стріляти для остороги людей, щоб пильнувались.

Того ж дня гетьман закликав Кікіна до себе і передав йому кілька листів від Беньовського: від короля, від канцлера і різних панів, що «ненароком» дійшли до рук гетьмана (були переловлені себто), і в придачу один королівський лист писаний до нього ж, як ще був він писарем. При тім сказав, що Бєньовський буде затриманий до приїзду Трубецкого.

Кікін став розпитувати про шведського посла, котрого він застав у Чигрині, Виговський пояснив, що він приїхав ще за життя покійного гетьмана, як був у нього Бутурлін, а мета його посольства, мовляв — козацьке посередництво для замирення з царем: аби гетьман попросив царя, щоб задля нього замирився з шведським королем. Від себе Виговський висловив переконання, більш виразно, ніж досі це дозволяв його попередник, що з шведами було б замиритися корисніш ніж з поляками. «Я з усім військом вносимо своє прохання до цар. в-ва: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів, то нам здається кориснішим для нього замиритися з шведами, хоч на певне число літ, аніж з королем польським, бо поляки нарід віроломний, ніколи в правді не стоять (слова не дотримують)» — і на доказ того вказав на воєнний договір з Леопольдом, на те, як не дотримали обіцянки щодо вибору царя королем, і як нарешті віроломно поступив з козаками литовський гетьман Сопіга під час останньої кампанії: писав до Ждановича, до покійного гетьмана, і до Виговського як писаря, щоб козаки на литовські землі не наступали, бо він хоче з військом своїм бути під царською рукою, як військо запорізьке, «а коли ми, повіривши його присязі, веліли А. Ждановичу з військом запорізьким вийти з Литви назад до Коруни, то Сопіга, побачивши, що військо наше поріжнилося, багато козаків з Литви пішло до своїх городів, він наших козаків на дорогах переймав і багато побив, а на службу до царя не то що з військом, але й сам не приїхав». «А король Ян-Казимір в листах своїх і досі ще називає нас, військо Запорізьке, своїми підданими: а ми не то, що в підданстві у нього бути, але й імени лядського чути не хочемо». Але кінець-кінцем ці свої інвективи на короля, поляків і їх піджигача папу римського, Виговський закінчив конвенціональним: «А в тім усім я і все військо покладаємося на волю й. цар. в-ва» [91].

В розмовах цих торкнулися білоруської справи, поведінки Нечая і т. н. Кікін почав переказувати жалі московських воєвод на Нечая: що він воєводів «не слухає», чинить тамошнім людям різні кривди, його козаки грабують і побивають, а від нього не можна дійти на них ні слідства, ні кари; він захопив різні маєтності в повітах Могилівськім, Кловськім, Кричевськім, Мстиславськім та ін., поставив там свої залоги без дозволу царя і позаписував силою селян в козаки в великім числі. Виговський постарався всяко відмежуватися від цих інкрімінованих фактів; він потвердив, що на Нечая приходить багато жалів, і Нечай безумовно дає до того причину — він і моєї дружини маєтності пограбував і знищив до останку; попередній гетьман [92] його покривав як родича, але я йому в тім усім фольгувати не буду ні трохи!»