Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Друга справа, ним порушена — ще більше нам цікава, і я наведу цю дискусію в перекладі, переводячи з третьої особи:

«Нехай царське в-во в своїй грамоті (що буде писатися до війська) зволить на початку написати ім'я гетьманича Юрія, аби йому це не було в досаду, що після смерті батька його ім'я не буде написане. Бо батько його бив чолом цар. в-ву, щоб по смерті його був гетьманом його син Юрій, і на то єсть згода цар. в-ва. Бо що я перед тим говорив, аби в грамотах цар. в-ва крім війська запорізького нічийого імени не писати, то говорив тому, бо сподівався якогонебудь замішання (мятежу) між полковниками й військом, а тепер чую, що нема ніякого замішання (смути). А що ц. в-во зволив післати в запор. військо ближнього боярина А. Н. Трубецкого з військом, то ми це віддаємо на розсуд ц. в-ва, чи потрібна тепер же така посилка бояр? Бо небезпеки від неприятеля тепер у війську запорізькім нема: поляки і татари з України вийшли. А з другого боку — в запорізькім війську багато й нерозумних людей: почнуть думати, що ті великі люде, ближній боярин з товаришами ідуть з військом на те, аби запорізьке військо в чімсь обмежити (чЂм потЂснить), бо війська на Україні не треба [53]. А присилку з Білгорода кн. Ромодановського з військом військо запорізьке прийме вдячно, і призначить на його прогодовання заселені місця — бо воєнної помочі тепер на нікого не потрібно».

На це Тетері відповіли: Вел. государеві не послати тепер тих бояр, кн. Трубецкого з товаришами, ніяк не можна, бо волею божою гетьмана не стало і в війську запорізькім почалась усобиця («меж себя нестроенье»), і треба їх запевнити в ласці цар. в-ва, розглянути і зібравши в війську раду, об'явити статті, дані в 1654 році вам же — посланникам Самійлові та (тобі), Павле, про число війська запорізького, про заплату війську і про інші справи [54]. А війська з ними буде небагато.

Тетеря сказав: З нинішніх листів він бачить, що вся старшина війська запорізького за гетьманича Юрія [55], в війську тихо й бунту ніякого нема, і він сподівається, що його признають (оберуть) гетьманом. А як почують, що цар. в-во посилає своїх великих людей з військом, і довідаються, що при них буде рада, то приятелі гетьманича — а є їх багато, такі що з полковниками не в добрих відносинах (не в совЂтЂ), пічнуть йому радити, щоб він не збирав ради, аби своєї влади не зменшив, як його батько ради не збирав, а володів усім один: що наказав, то всім військом і робили, а як зібрати раду, то на ній без бунту не обійдуться: у всякого буде своя гадка, одні захочуть його, гетьманича інший кого іншого, а інший знов того, щоб володів усім царське величество, і хто буде гетьманом вже його влада не буде така сильна як попереду [56].

До цих порад прилучив Тетеря при цій оказії прохання про маєтності — Виговського і свої власні: спитав, яка царська воля щодо привезених ним прохань Івана Виговського, щоб його жінці повернути батьківські маєтки, а його братові Костянтинові — щоб йому також дали маєтності його жінки. Відповіли йому, що Виговським дано великі маєтності на Україні, коли приїздив його брат Данило з проханнями, а маєтності його тестя Стеткевича роздано різній шляхті, що присягнула цареві і відбирати їх не можна. На це Тетеря зробив цікаве признання, що Виговські наданими їм на Україні маєтностями фактично не володіють, «опасаясь отъ войска запорожскаго». Дяки потішали, що як Трубецкой буде робити свої об'явки в війську, він і ці надання війську оповістить, «і тоді їм можна буде свобідно володіти всім тим, за відомом запорізького війська». Але така перспектива ще більше налякала Тетерю і він став просити, щоб Трубецкой того ніяк не оповіщав: «Того і гетман Б. Хм. не знав, а в війську як тільки довідаються, що писар та інші випросили собі у царя такі великі маєтності, так їх усіх поб'ють, так будуть говорити: «Ми всім військом цар. в-ву служили і за нього помірали, а маєтності випросив собі тільки писар з товаришами». Почнуть говорити, щоб усіми городами і містами в війську володів тільки один цар, а їм крім заплати нічого не потрібно. Тому то як цар ласкав наділити якимись маєтностями самого писаря і його батька, то нехай дасть їм маєток в литовських краях, щоб вони там могли володіти спокійно; а в війську Запорізькім [57] володіти їм нічим не можна».

При цім і для себе Тетеря просив: дану йому в 1654 р. грамоту на містечко Смілу переписати наново на пергаменті — бо та попсувалась, як її сховано в землі «опасаясь разоренья» [58].

Поради Тетері зробили сильне вражіння: їx зараз же переказано цареві — себто правлящій колегії, і річ небувала — того ж самого дня Тетерю з товаришами викликано вдруге до посольського приказу, щоб оголосити царський рішенець. Цар з огляду на висловлені Тетерею аргументи одмінив своє рішення про присилку кн. Трубецкого — але Тетеря нехай потвердить своїм підписом свої аргументи («и он бы къ тЂмъ своимъ рЂчамъ приложилъ руку»). Тетеря злякався, і заявив, що такого документу видати не сміє: «Що тепер у війську діється мені невідомо. А як я підпишу і цар. в-во кн. Трубецкого не пошле, і в війську довідаються, що відмовив від того я, буде мені від війська лихо. Прийду до війська, а ну ж неприятелі ще не вступилися, почне військо мені говорити: чому не просив прислати військо? А коли неприятелі відступили, а в війську якісь замішання, все таки будуть говорити: «Знаємо, що вел. государ рішив був післати свого ближнього боярина з військом» — одні казатимуть: «Чому не просив» щоб боярин приїхав?» інші — «Чому не просив, щоб боярин не їхав?» Я їм буду відповідати, що мені того не було наказано, і тому все те віддаю тепер на волю цар. в-ва, чи посилати боярина чи ні, а я від себе ані не просив про те, ані відповідати за це не можу: мене не з тим прислано, і те що я говорив, це нехай буде в волі цар. в-ва. Бо мене гетьман виправив за свого життя і велів просити, щоб ц. в-во прислав в поміч кн. Ромодановського з військом, і більше мені до нічого діла нема, і я про те не б'ю чолом» [59].

Це дуже характеристично для нашої військової демократії — такий страх відповідальності виявлений Тетерею. Без сумніву, це що йому вдалося відмовити московський уряд від інтервенції, було незвичайно важним успіхом з становища української державності, але Тетеря не посмів взяти на себе відповідальності, очевидно не покладаючись, що військо цей успіх відповідно оцінить!

Діставши таку заяву, що значно ослабляла всю попередню аргументацію Тетері, московські політики кілька днів обмірковували ситуацію і рішили вернутись до попереднього рішення. Відправу дали не 26-го, як обіцяли, а тільки 31-го, грамоту дано ту, що виправлено було 13 (23)-го, перед тими Тетериними представленнями — одночасно з післаною з Кікіним, на один з нею взірець, тільки коротше, адресовану так само «полковникам, сотникам і всьому війську», не згадуючи про нового гетьмана, вона насамперед відповідала на листа принесеного від покійного гетьмана Тетерею. Цар висловляв своє вдоволення з «служби и радЂнья» гетьмана і війська, виявлені в присланих відомостях про неприятельські замисли, і повідомляв, що на їх прохання велів спішно іти на Україну Ромодановському з військом, та ще В. Б. Шереметєву наказав післати від себе дещо кінного і пішого війська. Далі наступало повідомлення про посилку Трубецкого: цареві донесено про смерть гетьмана, і тому він посилає «в військо Запорізьке Малої Росії» «с нашим государским милосерднымъ словомъ и для нашихъ государскихъ великихъ делъ» свого ближнього боярина кн. Трубецкого, окольничого Хитрово і думного дяка Лар. Лопухина. Потім з приводу висловленого прохання, щоб цар замирився з котроюнебудь стороною — польською чи шведською — повторяється тільки стара фраза, що цар готов замиритися з тим неприятелем, який вчинить царську волю, і нарешті коротка фраза, що виглядала як заспокоєння стількох старих тривог козаків перед перспективою московсько-польського замирення, як і нового «разсмотрЂнія», дорученого Трубецкому і тов.: «А вас, войско запорожское хотимъ содержать в нашей государской милости и во всякихъ свободахъ» [60].

В відпускній промові крім повідомлення про посилку війська з Ромодановським була ще така інтересна тірада (подаю в скороченню): «А ще відомо нам стало, що волею божою гетьмана Б. Хмельницького не стало, а козаки стали непослушні його синові Юрію Хм. і полковникам, багато їх з обозу розійшлось. Коли б неприятелі не наступили на вас несподівано, почувши такий нелад (нестроеніе). Тому посилаємо в військо зап. кн. Трубецкого і т. д. з милостивим словом і з нашими великими справами, потрібними всьому війську запорізькому. Вас, посланників, нагородивши нашим царським жалуванням, відправляємо в військо зап. і посилаємо нашу грамоту, а разом з вами нашого дворянина Ів. Акінфова з грамотами до всіх полків». Цю тіраду потім вичеркнено, бо замість того Акінфова вислано вже Кікіна, а далі Матвєєва — чи разом з Тетерею, чи трохи раніш (це правдоподобніш). На жаль, з статейного списка Матвєєва заховався тільки уривок і нема ні грамоти з ним післаної, ні наказу, ні дати виїзду, тільки дещо з його розговорів з Виговським [61]. З того бачимо, що йому насамперед доручено було зробити докір старшині, що вона своєчасно не повідомила царя про смерть Хмельницького, далі — цар давав згоду на те, щоб військо запорізьке взяло на себе посередництво в переговорах з шведським королем про згоду, нарешті повторялись повідомлення уже вислані з Кікіним: що Ромодановський веде військо, а Трубецкой іде «для великих государських діл», щоб на його приїзд з усіх полків приїхало до Києва по 5 чоловіка «изо всехъ чиновъ» (від старшини і з рядових козаків). Це мабуть те, що мало міститися «в грамотах до всіх полків», що хотіли спочатку післати просто з Москви з Акінфовим, але потім відступили від такої безпосередньої організації київської ради [62]. Але в пізніший інструкції Апухтіну єсть ще така згадка про розмову Матвєєва з Виговським про заведення воєводів на Україні і утримання московських залог з українських доходів, а також про переведення 60-тис. реєстра і виплати старшині і козакам жалування [63]. Очевидно, це й був головний пункт місії Матвєєва — на жаль тільки дуже сумарно згаданий з інструкції Апухтіна.

Тоді ж мабуть вислано спішного наказа київському воєводі, щоб він оповістив «про государскую милость» — посилку Трубецкого з тов. і він написав про це до Чигрина «гетьманові Юрію Хмельницькому, писареві Виговському, полковникам, осавулам, сотникам і всьому війську, духовенству, міщанству і черні». А в Києві в ратуші духовенству, наказному полковникові і осавулам, війтові і всім міщанам згідно з государевим наказом оголосили і в ласці царській запевнили. І до черкаських городів до полковників, старшини і всього війська Запорізького, «къ черни писали» [64].

 Чигринська рада, вибори Виговського на гетьманство.

 Тим часом наблизився день 2 н. с. вересня, визначений для похорну старого гетьмана. З усіх городів заздалегідь повиїздила старшина, козаки і всякого стану люди на цей сумно-урочистий акт, з котрим мала бути зв'язана рада про наступство й усякі справи. Так оповідав Кікіну 27 н. с. серпня отаман у пограничнім Глухові: «Як нестало гетьмана Б. Хмельницького, полковників і сотників всіх розпущено додому, а тепер всі полковники і сотники поїхали до Чигрина на похорон гетьмана, а після похорону буде рада — кого на місце (покійного) гетьмана вибрати гетьманом» [65].

З тих днів заховалася розмова Виговського з путивльським піддячим Роколовим (або Рикаловим), що привіз йому 31 н. с. серпня листа від свого воєводи і того ж, дня був ним прийнятий. «Говорив зо мною на одинці: «Я ц. в-ву у всім вірний, служу йому і військо зап. тримаю в постійності, стримую від усяких хитань («шатостей»), Стало мені відомо, що браславський полковник Зеленський хотів з усім полком пристати до поляків, тому що дуже наступають на них, і я написав йому, щоб він пам'ятав присягу і не відступав і козакам свого полку це представляв, бо в козацькі городи йде з великим військом кн. Ромодановський — нехай покладається на царське військо і нічого не боїться, нехай поставить в полях сторожу і розвідує, де тепер турецьке військо і хан кримський. І полк. Зеленський на цього листа відписав мені, що він цареві вірний слуга і від нього не одступить (і дає знати), що сілістрійський баша перейшов з великим військом Дунай і стоїть на волоській землі, в Тягині, а кримський хан під Чорним Лісом, — хочуть з великою Ордою наступити на черкаські городи й. ц. вел. А поляки стоять табором під Кам'янцем Под., чекають короля з польським і цісарським військом, і як тільки король зійдеться з татарами, хочуть ударити на черкаські городи. Від мунтянського і молдавського господаря прийшли посли до мене і всього війська, щоб потвердити вічний союз, але ми їм не віримо.

«А як поховаємо гетьмана Б. Хм. буде у нас рада, кого вибирати гетьманом. Б. Хмельницький помираючи наказав мені бути опікуном його сина, і я то пам'ятаючи його наказ, його сина не покину. Полковники і сотники і все військо Запорізьке кажуть мені бути гетьманом доки Юрій Хмельницький прийде в літа і в совершенний розум. А після ради зараз писати в. государеві в великих військових справах. Також духовенство пішле до святішого Никона патріарха всієї Великої і Малої і Білої Русі всякі духовні справи і про поставлення на Київську митрополію о. Іннокентія Гізеля» [66] (про цю митрополитанську справу писав тоді Виговському київський воєвода — про це буде мова далі).

Той же Роколов як свідок оповідає, що похорон старого гетьмана дійсно відбувся в неділю 23 серпня (2 н. с. вересня) [67]. Кікін, приїхавши того дня до Чигрина, не застав нікого з старшини: «всі були в Суботові на похороні Б. Хмельницького. Другого дня прийшли до нього дехто з меншої старшини, як він каже — «сотників козацьких чоловіка з десять або й більше» і він скористав з того, щоб повести наказані йому агітаційні розмови: «по многих разговорах», не здобувши від них ніяких потрібних йому заяв, став говорити «від себе»: «Луччеб то було, щоб у вас у війську Запорізькому по значніших городах були царські воєводи — щоб неприятель, чуючи це, мав страх, а поміж вами у війську, щоб не було нічого злого, ніяких бунтів». Але сотники на цю провокацію не йшли, відповідали, що «в тім воля вел. государя», що до бунтів — «коли між нами у війську і трапляються якісь бунти від злих людей, то на тих людей, від котрих починаються розрухи і бунти, буває карність». «З тих слів видно, завважає Кікін, що старшина (начальные люди) того не захоче аби у них по городах були воєводи цар. вел.». В дорозі, їдучи з Путивля, він говорив на цю тему; «за царським наказом», в Ромні, Лохвиці, Лубнях, з війтами, міщанами і рядовими козаками, — «і вони все те полагають на волю й. ц. вел.», «а видно, що убогим людям то подобається (то годно), щоб у них по городах були воєводи цар. в-ва, а інші того не хочуть», завважає він.

Він вів також, в дорозі і тепер, [68] сидячи в Чигрині, приписані інструкцією розмови з козаками на тему платні. «Як ходили ви з Ант. Ждановичом до Польщі і до Литви, чи була якась заплата війську від гетьмана?» Відповідали, що заплати від гетьмана не було ніякої, бо гетьман велів іти «охотником», «хто захоче», і добувати самим на себе (утримання). Кікін, згідно з наказом говорив, що козацького війська має бути 60 тис., а старшині має йти платня з городських і повітових зборів «тоді як підуть на службу». Козаки на це відповідали, що про це їм досі було невідомо. «А нас козаків в війську Запорізькім і тепер єсть тисяч з 300». Це була цілком несподівана репліка на милостиву царську резолюцію про 60 тисячний реєстр; вона зводила дійсно до абсурда справу платні.

Другого дня, 4 вересня н. с. гетьманич, писар й інша старшина, повідомлена Кікіним згідно з наказом, визначала йому авдіенцію на дворі старого гетьмана, тепер гетьманича. Ставши перед ними, Кікін спитав про здоров'я і передав царську грамоту, котру «вони» (хто проводив радою, Кікін на жаль не каже) веліли писареві прочитати вголос, подякували за царську ласку, посилку Ромодановського і т. д., клялися служити цареві «во віки неодмінно», а на приїзд Трубецкого і тов. обіцяли прислати на раду до Києва «вибравши з війська «знатних людей», для государевих великих діл». Бажання мати воєводів не виявили, констатує Кікін, і тому він знов таки «по многихъ разговорахъ говорилъ съ ними отъ себя» — те саме, що вчора. «Але вони на ті слова ніякої відповіді не дали, а тільки говорили: «Коли у нас від якихнебудь злих людей починаються розрухи, тим людям у нас буває карність, і як тепер в війську в обозі від деяких злих людей почалися недобрі діла, бунти і вбивства, тих злих людей військовим судом (по військовому приговору) багатьох скарано на смерть, а іншим утинано уха і носи».

«Старшина ж і військо, вислухавши государеву грамоту, говорили поміж себе в раді, щоб гетьманич і писар показали всьому війську всі ті статті, котрих просили у царя Б. Хм. і все військо через своїх посланців — бо ми всім військом досі нічого не знаємо, чим нас на те військове чолобиття вел. государ пожалував. І поговоривши про це того дня, з ради розійшлися» [69].

Того ж дня після ради Кікін «наодинЂ» розпитував писаря і полковників про всякі справи. Більше-менше почув те ж про небезпеку від татар і поляків, що й Роколов; писали про це Ромодановському, аби скоро прибував. Козаки з свого боку двічі ходивши під Перекоп на улуси, повоювавши улуси, щасливо вернули. На Полтаву набігала невелика татарська ватага з Азова, де вони тепер: пішла назад до Азова, чи до хана, чи десь неподалік — невідомо. Під Чигрин тиждень тому теж набігав невеликий загін і забрав людей на полях».

«Від турецького султана прийшов посол з тим, щоб козаки не ходили з Запоріжжя на море човнами воювати; ми йому закинули, що хан і Орда против присяги воюють військо запорізьке на спілку з ляхами».