Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Другого дня, 1 (10) вересня прийшов від гетьмана осавул Скоробогатько і запросив Кікіна до гетьмана на аудіенцію, приведено йому гетьманського коня, щоб їхати до гетьмана. «В шатрових полах» гетьманського намету його стрів гетьман з старшиною. Були тут: судді Федір Лобода і Герман, полковники: ніженський Гуляницький, черкаський Федір Джулай, корсунський Креховецький, переяславський Чучар, ...канівський Семенець,...Силич, прилуцький Дорошенко, чигринський (Богаченко), військовий писар Груша, осавули Фесько Вовк і Скоробогатько, Ю. Немирич, Федір Коробка й інші неназвані [698]. Війшовши до шатра Кікін спитав про здоров'я (тільки), за що гетьман з старшиною «чолом били»; підписок прочитав на голос царську грамоту і по цім гетьман спитав Кікіна, які йому справи від царя приказані. Той об'явив такий царський наказ: гетьман має вислати двох полковників з полками в пограничні городи, вони мають там стояти і чекати присилки від воєводи Юрія Долгорукого: як тільки новий з'їзд польських представників з московськими (що мав відбутися в Вильні — припускалося в серпні, але в дійсності ніяк відбутися не міг) буде зірваний без порозуміння, так вони за вказівками московських воєводів мають наступати (на в. кн. Литовське) — тільки щоб нічого не робили на власну руку, не займали ніяких городів, а у всім виконували інструкції воєводів. Про це цар написав також Нечаєві [699] — нехай гетьман і від себе йому то потвердить, щоб він також ішов «на схід» з воєводами. А сам гетьман з Шереметєвим мають стерегти українні черкаські городи від ляхів і татар (147).

На це гетьман відказав, що полковників він ніяк послати не може, тому що Шереметєв чинить кривди людям, вирубав без вини (Київ) і церкви попалив. Кікін став доводити, що Шереметєва прислано не для руйнування, а для оборони України, на прохання самого ж гетьмана (себто — неймовірно, щоб він щось подібне міг робити). Але гетьман на це відповів: «Бачить вел. государ: боярин що хоче то броїть» [700].

Кікін не став розвивати цього пункту, очевидно — тому що не мав на це інструкції, і перейшов до другого пункту: чому гетьман замкнув українську границю, не пускає вже місяць московських людей до українських городів, а котрі приїхали, тих затримано, і на якого царського неприятеля зібрав він військо і привів татар?

Гетьман відповів: «Багато незносних обид, велику руїну, убийства і грабіж в війську Зап. учинив кн. Ромодановський. Нарушив права наші споконвічні, надані війську Зап. від королів польських і в. князів литовських. Полковника на полковництво прилуцьке посадив і тим при мені — живім гетьмані — надану мені від ц. в-ва владу собі присвоїв [701]. В військо прийшовши не відомо пощо розбудив заспокоєні вже бунти, привів з собою ворів і бунтівників війська Зап.: Барабаша, Лукаша й інших, і той Барабаш, при нім будучи, писав і розсилав по городах наших свої універсали, «на ссору и смуту», називав себе в них гетьманом війська Зап. і закликав усіх полковників, щоб вони стояли при нім, Барабашу і при великім князі Гр. Гр. Ромодановському. А такого титулу кн. Ромодановському видумувати не годилось: один тільки вел. государ великим князем над нами.

«А я князеві тричі писав, або він у черкаські городи з царськими військами не приходив, тому що бунтівники і непослушники війська Зап. всі заспокоєні, а котрі ще бунтівники і зрадники війська Зап. лишились — як Барабаш, Лукаш, Довгаль — нехай би він (Ром.) прислав до мене.

«І про це я також кн. Г. Г. писав, що Барабаш себе пише «гетьманом війська Зап.», а князя Г. Г. «великим князем», посилав і універсали його. Але Г. Г. моєї присилки не послухав; прийшов у військо Зап. ніби то для погамовання бунтівників і своєвільців, а Барабаша, Лукаша і Довгаля та інших своєвільників до мене не прислав. А як указом царським велено йому було з черкаських городів іти до Білгорода, він ідучи з черкаських городів чинив великі обиди православним христіанам, багато дітей від матерей у полон позабирав. Тому я порадившися з старшиною зібрав військо і татар покликав і буду мститися за всі свої кривди кн. Гр. Гр. і зрадникам війська Зап. що при нім пробувають» (148-9).

На доказ був показаний Кікіну і прочитаний на-голос лист Ромодановського, що він видав на прилуцьке полковництво Якову Воронченкові; «Б. м. вел. государя і т. д. окольничий і воєвода кн. Г. Г. Ромодановський Прилуцького полку осавулам, сотникам, отаманам, козакам і міщанам. Били ви чолом в. государеві, що ваш прилуцький полковник Петро Дорошенко до гетьмана (поїхав) і полковника (у вас) нема. То ж за указом в. государя велів я [702] бути в Прилуцькім полку полковником на місце П. Дорошенка Якову Вороченкові — до указу в. государя».

Далі прочитано три листи від Як. Барабаша до різних міст, до старшини і козаків — щоб вони відступили від зрадника Ів. Виговського, а були з ним (Барабашем) і великим князем Гр. Гр. Ромодановським (149).

Далі гетьман став викладати свої жалі на Шереметєва: Я [703] до нього послав брата свого Данила не на війну, а на розмову в государських ділах, а з ним кілька полків (тільки) на те, щоб Шереметєв шкоди йому не зробив. А сам не поїхав тому, що В. Б. Шереметєв на моє здоров'я важить [704] — хоче стратити моє здоров'я [705]. А В. Б. Шереметєв напав несподівано на мого брата, багато побив козаків і міщан. Тільки Данило по дурному поступив, не велів о(боронитись), а його, боярина, з усіми людьми скажу порохом «випхнути».

Кікін, мовляв, вибухнув на це красномовною філіпікою (не знати чи дійсно так сказаною, чи пізніше вистилізованою в такій формі для звідомлення) — нагадав, як козаки просились під царя, як багато зробив він для визволення і оборони Малої Росії. «А тепер цей союз христової любові мав би розірватись? Ви хочете битись з кн. Ромодановським і царськими людьми? Стережіться, щоб не стягнути на себе праведного гніву божого за своє віроломство — як уже маєте початок його в тім, що сталося в Києві!» (150).

Гетьман на це відповів: «Боже борони! ми від царської високої руки не відступаємо. Але за те що В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський наробили Малій Росії багато лиха, права наші поламали, церкви божі попалили, черців і черниць і різні христіанські душі невинно помордували, ми будемо мстити і управлятись, поки нас стане! Так ми і за королів польських за права свої стояли і билися!».

Кікін мовляв виясняв [706], що «це не діло царських підданих — між собою управлятись і усобицю заводити». Шереметєв і Ромодановський «люди чесні і великородні», не годиться на них такого говорити, а коли щось недобре від них сталось, треба про те писати цареві, а не зводити війну. Нехай гетьман військо розпустить, татар відішле, і надалі в ніякі змови з ними не входить, крім підтримання спокою (151-2).

«Гетьман сказав: Того і в гадці нашій нема, аби не упоравшися з неприятелями нашими, що наробили лиха війську Запорізькому, нам до дому розходитися і татар відпустити. Ми не то що татар, але й турка на помсту за наші обиди притягнемо!» (152).

На нові намови дяка і погрози, що коли тепер гетьман не послухає — татар не відішле і зачіпок з царським військом не облишить, цар справді пришле на нього військо, і аж тоді «будетъ разоренье вам от (самих) себя», він додав: «Я переказував з стольником Василем... дати знати й. ц. в-ву, що Г. Г. Ромодановський бувши в війську Зап. багато кривди і руїни наробив, Барабаша й інших зрадників і бунтівників і своєвільників против війська Зап. у себе тримає, а нам у військо Зап. не віддає. Тепер з стольником П. Скуратовим про те ж й. ц. в-ву написав. Але ц. в-во наді мною і над усім військом Зап. милості своєї не показав, бунтівників і зрадників прислати до нас не зволив і Гр. Гр. Ромодановському за його кривди ніякого указу не було. Тому я порадившися з усією старшиною і покликавши татар іду управлятися з бунтівниками і самовільниками і з тим хто буде їх боронити» (152).

Кікін сказав: «В. государ тебе і військо Зап. пожалував: велів послати Янка(!) Барабаша до Києва, до боярина В. Б. Шереметєва, і велено йому віддати вам на ваш військовий суд, як ти приїдеш до В. Б. Шереметєва для государських справ. Про видачу Барабаша послано грамоту В. Б. Шереметєву. Ти, гетьмане, і вся старшина будьте тільки вірні ц. в-ву і не хитаючись шукайте йому всякого добра, а всякі небилиці забудьте і на ласку царську вповайте!» (153).

Кікін похвалився цією царською ласкою, не знаючи, що Барабаш уже в руках Виговського, і той його тут оголомшив: «Я про Барабаша ц. в-у чолом бив. А тепер він у моїх руках: відбили його козаки і приставили до мене» [707].

«Корсунський полковник Креховецький сказав: «Як побачили ви гетьмана з військом, так і Барабаша тоді послали!». «А полковник Джулай: «Москва все зрадлива!» [708]. «І тут стали читати «пам'ять» (інструкцію) Я. Левщіну, — в ній писано, що Янку(!) Барабаша провадити з великою обережністю, щоб дорогою не втік, нічого лихого з собою не вчинив, і воровські люди щоб його в дорозі не відбили [709]. Прочитавши, стали говорити: Пощо було стільки людей посилати в проводи Барабашеві? Було б досить 5-6. А війська Зап. 200-300-ма не побити! A тими словами — «щоб вори не відбили» окольничий нас ганьбить — зве нас ворами».

Кікін на це сказав [710]: «Чи годилось вам такі нехристіанські злості і грубості чинити, царських людей побивати, Барабаша відбивати? Його і без того віддано було на ваш суд: що йому належало, те б йому (і присудили). А що написано в пам'яті про ворів — щоб не відбили Барабаша, це не про вас, а про тих що бунтували і до Барабаша приставали».

Так пояснивши справу, перейшов він до інших. Видумує полковник Гуляницький, нібито Ромодановський рубав черкаські городи, буцімто дав бунчук і булаву Барабашеві. Це очевидно впливи того московського «бЂглого человЂка вора, у которого за многіе воровства уши рЂзаны». Цю справу треба б розсудити військовим судом, того московського втікача відіслати до вел. государя, і надалі таких «ворів» в війську Зап. не держати — щоб від них не заводилося злого умислу. «А Креховецькому і Джулаєві таких непристойних слів не годилось говорити — їх і подумати страшно!».

На це Гуляницький відказав «с клятвою», що у нього такого вора з різаними ухами нема і не було. А що Ромодановський в війську Зап. наробив всякої кривди, грабіжу і смертного вбивства, так це вони і тепер всім військом Зап. заявляють, і будуть за це мститись. «Бувши під владою королів польських і в. князів литовських ми теж за свої права і вольності стояли і бились, і з неволі визволились» (153-4).