Автор вважає потрібним замирення з усіми трьома ворожими сторонами: з козаками, з Москвою, з Швецією; рахується з аргументацією прихильників замирення з Москвою в першу чергу, але обстоює першенство замирення з козаками, і старається довести, що обережно трактуючи справу можна здійснити це потрійне замирення в такій послідовності: згода з козаками, потім з царем, на останку — з шведами, супроти котрих тоді можна буде поставитися найбільш рішучо і твердо.
«Укладати згоду з козаками як найкращими (найчеснішими) способами: щиро, чесно, в повнім довір'ю, гарантуючи безпечність, всяку вигоду, й запобігати найтяжчими карами всяким порушення того. Але вважати, щоб трактуючи з козаками не скандалізувати Москви, не відіпхнути від згоди і не прийти до нової війни з ними. Козакам же треба показати, що інтерес шведів не інший, як той щоб поділити, чи розшарпати наше королівство на провінції, а це і нам і козакам погибельне.. Тому погодімся між собою, не з іншою метою, як для того, щоб погодитися з Москвою: погодившися між собою, дістанемо умови (згоди) більш почесні і певні, а подруге — бажання козацькі в тім, щоб погодившися з Москвою спільними силами приступити до якогось благородного, сміливого діла — без котрого ми не вирятуємось [673] (с. 54).
«Пояснити козакам, що хочби ми не погодилися з шведами (зараз), вони не можуть бути для нас небезпечні. Нехай не скандалізуються (теперішнім станом) — хоч вони ще в Прусії, але то довго не потриває. Послати панові волинському листи електорів до шведського короля, або інструкцію, котрою вони намовляють його до замирення з нами і грозять (на противний випадок). Добре пояснити панові волинському, що курфірст (бранденбурзький) має запевнену поміч від цілої імперії (против Швеції) — доказав мені він то листом й приватними деклараціями колегії електорів і інших князів. При тім мати на увазі, що сама Швеція не бажає війни — як показує вчорашня відомість з Гамбурга, цілком певна, що шведський сойм не згоджується на ніякі податки. Все це пишу на те, аби продовження шведської війни не скандалізувало козаків: шведський король нам нічого не пошкодить. А крім того ми пильно заходитимемося коло згоди з ним — але то штукар, цього тижня з ним не покінчимо, але мусить прийти (до згоди) — сила наша і союзників, котрих маємо против нього, приведуть до того, а щоб це було ясно панові волинському, виписую сили наші і союзників» (рахунки пропускаю, с. 55). «Виписую це, аби п. волинському було ясно, що ми можемо противстати шведові в Прусії і заатакувати його в Імперії — про що йдуть тепер наради, щодо способу і часу, а тим часом всякими способами будемо піклуватися про згоду. Фальшивим чуткам, що швед розсіває, нехай вони (козаки) не вірять. Ми настільки маємо сили, що і на Україну зможемо послати військо, коли буде потреба помогти козакам, досить його маємо — тільки що піхоти мало у пп. гетьманів.
«Потім як погодимося з козаками — що для мене вже безсумнівне, одночасно треба трактувати з Москвою — аби вона не скандалізувалася, що з козаками згода, і на злість не війшла в союз з шведами: поінформувати пп. комісарів, аби могли витолкувати Москві, що ця згода не перебиває згоди з нею, бо не вернувши собі козаків ми ніколи не прийшли б до згоди з нею... Додати, що ми не вирікаємось по давньому трактувати з нею і про наслідство царя і справді трактувати з нею — тільки щоб не видумувала якихось нових неподібних кондицій, а йшла ясно, — щоб будучі королі забезпечили недотикальність нашої релігії, забезпечили свободу України і нашу — доложивши і те, для забезпечення свободи і усунення якихнебудь побоювань, аби (цар) вивів залоги і з України і з Литви (с. 56).
«А, щоб козаки не скандалізувались планом сукцесії і не боялись помсти за те що відступили від Москви, то вияснити козакам, що план цей нічим не загрожує нам і їм. Насамперед - будучи разом («в унії»), ми завсіди зможемо відборонитися від спільних кривд — аби тільки добре об'єднались. Подруге — план цей безпечно загамує війну і продовжить перемир'я. Потретє — стурбує шведа, так що він хочби й не хотів, мусить з нами замиритись» (с. 57).
«Додати козакам і те, відповідно їх бажанням [674] — як то мені казав і пан Теодозій, і пан Ахілес, що їздив послом до козаків, «що сам розум наказує позбутись своєвільного елементу [675] як нашого так і козацького, бо вони не зносили б війни і скоро посварились би [676]. Щоб оминути цю небезпеку, ми волею чи неволею мусимо пуститись на благородне і сміливе діло; бо не вернеться до нас обопільне довір'я, доки з обох сторін не обмиємо забруканих рук наших в крові неприятеля христіанства. Нехай фантазує, хто як хоче, спокою мати не будемо інакше, як позбувшися цього елементу: будемо мати або внутрішню війну або зовнішню. Треба про це завчасу думати, але публично не діскутувати, а Москву до того приводити: вона сама до того має охоту, цар московський жадний слави, а яка може бути більша слава, як не та щоб організувавши славну війну приступити до такого благородного і сміливого діла; про способи улекшення цієї війни відкладаю до Варшави.
«Вертаюся знову до згоди, котрої загально бажаю христіанству: треба трактувати і з шведом, бо він не може довго вести війни, особливо як нам удасться замиритися з Москвою і з козаками — хоч би і з деякою невигодою для нас. Тільки не відкладаймо, не дорожімся [677] з козаками і Москвою: аби тільки дійти до згоди — тоді швед побачить себе в явній небезпеці і буде змушений до замирення.
«Таким чином всі три трактати — коли їх таким способом вести, не суперечать один другому — треба тільки зручно і своєчасно вести кожну річ. Але фундамент — заспокоєння козаків, бо за тим прийде або швед або Москва. Тільки зручно трактувати, і тоді третій, хто б не був, мусив би скакати по нашій волі — тільки не треба приводити його до крайності або до нарушення його слави занадто суворими умовами» (58).
Одиноку заковику Лещинський бачить в козацькім постулаті скасовання унії — він так само як і король. Признає противним своєму католицькому сумлінню її касувати, але радить не заглублятися в це релігійне питання, полишаючи його богословам, і ширше збирається про це говорити в Варшаві. Вважає, що богословський вихід тут може знайдеться без великого труду, «бо грецький обряд, хоч і відмінний від римського, самої релігії не заперечує». Нагадує, що розв'язка була вже знайдена перед війною, «і коли б зістався в живих покійний канцлер, що почав був цю справу, вона б таки прийшла до скутку» (54).
Така була позиція прихильників згоди по польськім боці. На жаль, найменше маємо мотивації саме з української сторони. Головним промотором угоди в цій стадії виступає з української сторони Тетеря, але саме те як він виступає, позбавляє його ролю всякого ідеологічного значення. Поки була надія, що на Україні заснується сильна і тривка старшинсько-шляхетська держава під протекторатом Москви, Тетеря запопадливо заходився будувати собі політично-впливову і матеріально-забезпечену позицію під цими ауспіціями. В переговорах з московським урядом в 1654 і ще більше в 1657 він виявляв велику вирозумілість і податність на бажання і вимоги московських політиків, зробив якнайкраще вражіння на них — так що вони ставили його в приклад старшині і бажали його бачити на виленськім з'їзді українським представником, в тій надії, що він буде твердо підтримувати московські домагання і зуміє дійсно їх підтримати, не так як ті, мовляв, піяки і недоріки, що були прислані від гетьмана на виленський з'їзд 1656 року. З весни 1658 року він виступає головним діячем угоди з Польщею, але представляє тут не принципіальну, а крайне-опортуністичну сторону, забігаючи наперед з своїми послугами, переліцитовуючи в уступках Виговського, промощуючи стежку даному моментові, не дбаючи про дальші наслідки. Таким показав себе в весняних переговорах, щедро надававши обіцянок щодо виводу козацьких залог і скасування козацьких займанщин на західній границі — чого гетьманський уряд і сам Виговський ані хотіли ані погоджувались з тим. Тепер в хвилі коли король і магнати як Лещинський признають необхідність серйозних політичних уступок козаччині, засуджують дотеперішню політику Польщі, супроти неї, надають козаччині рішаюче значення в справі реституції Річипосполитої, — Тетеря, прибувши до Бєньовського як повновласний представник козаччини, як речник її домагань, списує з ним в початках липня, майже в тих самих днях коли Лещинський писав в Берліні свою записку, свій проект угоди з Річипосполитою, рівночасно з повною резігнацією з тих «єретичних вигадок», котрим готові були йти на зустріч король і його інтимні дорадники. Документ цей недавно відшуканий В. І. Герасимчуком, варт того щоб його навести в цілості — настільки яскраве світло кидає він на цих козацьких «реальних політиків» (покорочую тільки неінтересну фразеологію):
«Пункти на супліку війська Запорозького, уложені вельм. каштеляном волинським і делегатом гетьмана запорозького Павлом Тетерею і подані на увагу й. кор. мил. і всієї Рчп., — без нарушення прав комісії» (що має їх остаточно ухвалити).
«З огляду що гетьман з військом Зап., з любові до свого пана і вітчини, зрікаючись усяких сторонніх протекторів [678], добровільно повертає до свого власного пана, — король й. м. з усією Рчп. покривають вічною амнистією, що біг допустив по обох сторонах. Гарантують, що ні його маєстат, ні сенат, ні вся Рчп., ні хтонебудь з приватних осіб не буде мститися ні козацтву ні окремим особам і дарувавши обопільно всі воєнні прикрості, ні явної ні потаємної помсти або інтриги замишляти не буде.
«Касуються всі кадуки (конфіскати) проголошені на козаків і на шляхту, що приставала до війська Зап. від початку війни. І так як сама амнистія й ім'я її повинні бути св'яті, і всі ті особи привертаються до попередньої честі і майна, до такої одності, згоди, любові, права і пана, як перед тим були, — то (застерігається кара за нарушення договору на всякого, хто приватно чи публично закидав би кому-небудь зраду, порушуючи святу одність.
«Тому також касуються і всі процеси про видачу підданих обвинувачених у своєволі, особливо в воєводствах Київськім, Волинськім, Браславськім і Чернігівськім.
«Релігія грацька старинна, та що не в унії, має зіставатися при давніх правах і привілегіях; свобідно має вживатися на соймах і в трибуналах, і для кращого пильнування (її прав) митрополит київський і владики луцький і львівський мають засідати в сенаті. Також у люблинськім трибуналі мають засідати депутати вибрані від тих же епископій, а в трибуналі в. кн. Литовського — від литовських епископій, по одному від кожної.
«Світські люди не-уніати, особливо міщани львівські, перемиські, люблинські, виленські мають бути зрівняні з міщанами римського обряду в усіх прерогативах, в торгівлі, в участі в магістраті.
«Церкви забрані уніатами мають бути повернені не-уніатам з усіма маєтностями по всіх воєводствах Корони і в. кн. Литовського; так само епископії, архимандрії, ігуменства, і на відібрання і передачу їх мають бути визначені комісари від сойму.
«Військо Запорізьке як потрібне Річипосполитій, свідчать походи відправлені з безсмертною славою, — тому хотячи мати його в найкращім порядку, і в такій великості, котрої вимагає потреба Річипосполитої, треба йому потвердити всякі вільності, надані привилеями найясн. королів польських, і зіставити при давніх вільностях і звичаях.
«Консістенції (пробутки) полишаються їм згідно з давніми звичаями по містах, містечках, хуторах і селах.
«Суди мають відправляти вільно, під юрисдикцією гетьмана запорізького; також і всілякі напитки(!),
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 48. Приємного читання.
TextBook