Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Другого дня, 5 (15) прийшов на секретну розмову Фесько Вовк, розповів, що гетьманові прислано з Ніжена перехоплену царську грамоту до Шереметєва: наказно в ній видати Барабаша гетьманові й всьому війську. Коли гетьман таке почув, «довго сидів збентежений», а старшина почала говорити, що виходить — вибралися вони в похід даремно, коли цар їх своєї ласки не позбавив (як виходить з тієї грамоти).

«І не знають, що тепер робити: запрохали татар (до походу) з тим, що будуть брати в полон і віддавати татарам тих козаків, які живуть в Сумах та інших нових городах, та царських людей (московських підданих)» — а тепер, розумій — виходить, що тих царських городів воювати не годиться. Гетьман сказав, що в такім разі прийдеться видати татарам на ясир кілька Полтавського полку [716] — очевидно як кару за пушкарівське повстання...

Коли таким чином для гетьмана і старшини нібито ситуація вияснилася — в тім напрямі, що підозріння її до Москви були прибільшені, чи передчасні, коли не зовсім безпідставні, — то в таборі, для ширшої публіки далі підтримувалася версія, що Москва замишляла кінець гетьманові і всій вірній йому старшині. Сюди належить широко спопуляризоване новішою історіографією оповідання Коховського [717], мовляв в тім часі на Дніпрі під Києвом зловлено царського гінця з наказом Шереметєву: прислати до Москви гетьмана і всіх учасників угоди з Польщею — доданий нібито був і реєстр полковників, котрих треба було або вхопити, або принаймні позбавити урядів [718]. Коли цього листа принесено на раду і сконстатовано його автентичність, він викликав страшне обурення, і старшина і козаки сприсяглися до крові боронити загрожених і розірвати з Москвою. У Коховського це оповідається без близших хронологічних вказівок, і з стилізації виходить так, наче б то це сталось за якийсь час перед приїздом польських комісарів. Але ми маємо цей епізод в дневничку збірки Голінського під днем 5(15) вересня — себто якраз під тим днем, як Фесько Вовк оповідає Кікіну про переловлений і приставлений з Ніжена лист царя, і нема сумніву, що тут мова про той сам епізод, тільки розповіджено його в інших аспектах: одну версію про переловлені листи пущено між публіку [719], іншу переказав Фесько Вовк, а чи не було ще яких, цього також твердо не можна сказати.

«Приведено трьох москалів — читаємо в дневничку — зловлено їх коли вони їхали до Києва з листами, а писано в них про життя ( о zdrowiu) гетьмана Зап., а потім як знищать його і військо (Зап.) знищити і Річпосполиту — нашу.

Допитувано їх прикованих до гармати. Це нам помогло: по цім щиріш повели трактати з нами, бо перед тим так говорили: Ми пана не потрібуємо, маємо царя — хоч і йдемо з військом, на те аби цар велів нам видати зрадників військових, що з Москвою — як Барабаш, Золотаренко — давніший полковник паволоцький та інші.

«До того ще й їх ліга з шведами досі тривала, і ці дві речі нам були несприятливі, так що ми ледво не від'їхали, не докінчивши справи. За ті дні, що ми були в обозі, військо все далі поступало під Москву, зайшли ми на саму границю з військом із ордами — були великі, і Карач-бей був гетьманом над ними. Двічі були (у нього) пп. комісари і гетьман [720]; не рада орда цьому замиренню (козаків з поляками), як ми могли зрозуміти. А ліга з шведами (проти Польщі) вже заникла, як я розумію, бо (гетьман) має слати послів до короля й. м. (польського), а від нього до короля шведського, аби занехав війну з нами».

До цієї короткої, зате сучасної записки приточу довше, але вже з далекої перспективи стилізоване оповідання Перетятковича й даю його тому в свобіднішій передачі:

«Застали ми під Гадячем у гетьмана московського дяка, щедро обіцяв він від царя різні вільності, і завдяки тому, а також балачкам старого Виговського-батька і брата гетьмана Данила [721], багато старшини, а поготів черні — хилилося на московський бік. То ж в якій небезпеці життя пробували ми всі там — біг свідком! У кожного при шатрі двох самопальників, і так лишались на ніч — один в головах, а другий в ногах. Так було цілий тиждень, поки трактати складались, писались і зчаста переписувались.

Весь тиждень покойовий гетьманський Война і Карачбеїв товмач Сосницький, рано і ввечір були у нас, раз-у-раз нібито жартом давали знати, яка то смерть нас чекає — або відсилка до царя. Як бентежили нас ці жарти, легко зрозуміти. Коли в середу в переддень підписання трактату, як сьогодня пам'ятаю [722] присилає по мене пан Бєньовський, аби я прийшов до його намету. Застаю його самого одного в плачу перед образом руським пречистої, починає нам говорити, що ми пропали! Чому? — питаю. — Бо дяк перекабатив на бік царя все військо; кінець нам! Я ніскільки не стривожений відказав: Хоч нам Война і Сосницький жартом казали, але ще бог з нами і пречиста! — Чи маєте тут когось знайомого? — Не маю, тільки Тетерю — тільки він наш! — Що ж будемо робити? Кажу йому: Маємо стільки бланкетів королівських, канцлерських, гетьманських, пишім до Карачбея [723], просім його іменем короля і Річпосполитої, аби з нами кінчив договір, а не з дяком, а поки то напишемо, пошлім Сосницького з якимсь дарунком». Бєньовському це сподобалось: зняв з себе гаманика багато вишитого золотом і сріблом, і вложивши туди кількадесять червоних, послав Сосницького з двома молодшими, повідомляючи про свій приїзд і переговори, які він провадить іменем короля і Рчпи. Ми тим часом понаписували все (очевидно — на тих бланкетах варшавських різні листи до Карач-бея від імени канцлера чи інших осіб). Посланці повернулись з заявою Карачбея, що прийме вдячно. Не гаючись, о вечірній годині поїхали ми до Карачбея, застали його в кам'яниці [724], сидів на оксамитнім матрасі [725] і не вийшов; коли підвівся, комісари наші попросили у нього через товмача розмови, і п. Бєньовський оповів, в якій справі приїхав і віддав ті на-швидку написані листи. Зараз їх прочитано і перетовмачено; Карачбей приложив руки до грудей і поклонився — як то у них звичай (на знак згоди і обіцянки). Тільки що ми це скінчили, гетьман з кількома полковниками учинили раду [726]. Потім вийшовши з намету добру годину суперечилися між собою, даючи рації за і против. Господь бог і пречиста зробили це, що Карачбеєва приязнь і намови вплинули на проголошення пожаданої нами згоди. Повернувши від Карачбея я ще раз переписав ці пакти, котрі за тиждень вже з десять разів і переписував. Поки зійшло [727] сонце переписав я в останнє акт обопільної згоди. Другого дня, в четвер наші комісари і гетьман їх підписав, і на знак військового тріумфу гарматами проголошено цей акт» [728].

В цім свідченню про рішучу ролю Карач-бея на закінчення договору — після попередніх ухилянь гетьмана і старшини властиве значення цього оповідання, мало певного в подробицях. Звідомлення Кікіна дає нам змогу доповнити ситуацію важним фактом — що в переддень підписання договору і Виговський зложив з Москвою перемир'я. Кікін так це оповідає:

6 (16) прийшов переяславський полковник С. Чючар, прилуцький Дорошенко і Немирич і від імени гетьмана заговорили ще раз про «незносні кривди» війську Зап. від Шереметєва і Ромодановського; ці кривди змусили гетьмана до нинішнього походу в спілці з татарами. «Ти на розговорі радив нам, щоб ми це занехали і крові не проливали, а послали б (про ті кривди) до в. государя. Але ніхто не відважається їхати посланцем — бояться, що їх затримають. Тому гетьман, пам'ятаючи, що ти і до попереднього гетьмана і до нього приїздив з добрими дорученнями і тепер, як бачимо, бажаєш запобігти кровопролиттю, переказує тобі від себе й старшини. Коли ти все те, що гетьман і старшина і все військо жаляться на незносні кривди свої донесеш в. государеві, — то гетьман тебе до ц. в-ва відпустить» [729].

Кікін висловив на це свою гадку, що гетьманові все таки краще було б послати своїх посланців, а тим часом військо розпустити, татар відіслати і всяку усобицю і «задори» припинити; він же, Кікін, у всякім разі все що від гетьмана і від старшини чув, цар. в-ву донесе.

Полковники і Немирич сказали, що вони то гетьману перекажуть і з тим пішли, потім прийшов Немирич сам і запросив Кікіна на розмову до гетьмана. Прийшовши, почув Кікін від гетьмана таке:

«Говорив єси мені і всій старшині, щоб ми військо і татар відправили, і я над цим радив з старшиною. Розпустити військо і відіслати татар мені ніяк не можна, тому що Г. Г. Ромодановський стоїть на поготові й посилає царське військо під військо козацьке, ловить язиків; а В. Б. Шереметєв воює наші городи. Я (навпаки) чекаю з години на годину калгу з татарами, вони вже на цім боці Дніпра, і по хана я послав, щоб він з Угорщини до мене йшов».

Кікін «многими и пространными словами» відмовляв його від того, але гетьман рішуче відрік (отказал впрямь), що він війська не розпустить, татар до себе в поміч чекає ще більше і піде війною на Г. Г. Ромодановського і на його государські українні городи.

Тоді Кікін став намовляти, щоб він про все написав цареві і пославши цього листа з ним, Кікіним, чекав царського рішення, а тим часом, стримався від якихнебудь воєнних кроків і татар стримав (не роспускаючи) — «войною на украинные городы ходити не велЂлъ».

Гетьман на це сказав: «Військо зійшлося і затримувати його не можу, бо в цих місцях запасів ніяких не приготовлено, стояти на однім місці й чинити шкоди тутешнім міщанам і селянам — нема пощо. Мушу йти на неприятелів своїх, що наробили в війську Зап. стільки кривд і убийств» [730].

Кікін поновив свої намови, між іншим нагадав, що свого часу він бачив листа гетьмана до Хитрово, з проханнями, щоб Ромодановського відкликано з України — там він аргументував тільки тим, що своєволя вже затихла і нема чого трудити царського війська; про якісь насильства і руїну від нього він не писав, а тепер видумує всякі обиди і грабіжі «мимо всякіе истинные правды». Гетьман на це сказав: «Як я писав до Б. М. Хитрово, я ще не мав повних відомостей про всі незносні кривди від кн. Ромодановського і його людей; а як мені стали відомі всі кривди і насильства, грабіжі, нищення і убийства, я порадившися з старшиною зібрав військо і татар покликав, і йду мстити за свої обиди: буду битися, доки нас усіх стане!» (162).

Кікін знову почав його умовляти, між іншим ужив такого дивного аргументу, що українні городи царські до війни не приготовані: «Як я до тебе, гетьмане, їхав, в городах в. г-ря для осади нічого не приготовлено, запасів не перевезено, людей для облоги не скликано, пашенні і всякі інші люди на полях збіжжя жнуть». Це очевидно, промовляло за те, щоб коли мститися, так мститися зараз, але «по многимъ разговорамъ» гетьман дав згоду на перемир'я: «Я тебе відпущу і в. г-реві напишу докладно і ждатиму царського указу від цього дня три тижні і чотири дні» (себто до покрови).

Кікін став просити довшого часу: «Я за дебелістю своєю так скоро до ц. в-ва не поспію!» — і гетьман причинив йому ще три дні: «Більше як чотири тижні царського указу чекати не будемо, після 4 тижнів будемо битися з кн. Ромодановським і з зрадниками нашими черкасами, що оселилися в нових городах».