Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

З огляду на вагу цих заяв Бєньовський рекомендує королеві тримати зміст його в секреті, так само і про місію Тетері, з котрим Бєньовський ладиться побачитися в секреті, щоб не пішли якісь поголоски, навіть не всім сенаторам це об'являти. А тим часом послати ті запевнення від короля і від королеви, котрих собі бажає Виговський. Бєньовський нагадує, що вже раз за його порадою король послав з ним власноручну «картку» Виговському, котра, на його погляд послужила основою для щасливого розвою всієї цієї справи, і цим разом виписує королеві взірець такого листу просячи не відступати від цього проекту, коли б навіть королеві відраджували такого листа: «Пане гетьмане запорозький! Не можемо виписати, з якою приємністю приймаю я заяви твоєї прихильності і вірності.. Не май сумнівів в ласці нашій — не тільки супроти тебе, але і всіх кому ти добра бажаєш, — бо ти її заслужив важними твоїми заслугами. Все що ти постановляєш з паном волинським, будь певен, що ми і Рчп. то признаємо» і т. д. [658].

Цей лист не має дати, але другий - очевидно з тих же днів, мабуть дещо пізніший — значений днем 22 червня, так само лист до підканцлера [659]. Бєньовський повторяє прохання — держати в секреті ці переговори, аж до повного їх завершення, не гаяти часу, слухаючи прихильників московського замирення. Тимчасом вислав до Виговського від себе посланця, Стжалковського, з листом своїм і гетьмана Потоцького, і що-три дні посилатиме до нього кур'єрів, запевняючи його в ласці короля, в короля просить прислати для дальшої пересилки: лист Виговському від короля, лист від сенату, і зо 20 листів до старшини, без адрес — їх очевидно хотів вписати Бєньовський з своїм товаришом Євлашевським, і роздати відповідно обставинам, кому буде треба. Казимир Євлашевський каштелян смоленський, визначений на переговори з Виговським, уже прибув до Бєньовського, щоб їхати разом до Виговського, але з огляду на заповіджений приїзд Тетері зіставсь у Бєньовського; свій лист до короля він додав до листів Бєньовського, підтримуючи його тактику. Бєньовський з Тетерею обіцяв приїхати до короля на сойм до Варшави — коли королеві не можна перенести його до Львова або хочби до Люблина, що було б на його думку корисним - «бо від тих країв залежить тепер весь успіх».

Король не міг сповнити цього побажання, але загалом він настроєний неменше оптимістично — йшов за вказівками Бєньовського, вірячи в можливість полагодження українського питання, і був готов на далекосяглі уступки козаччині. На початку сойму відкритого в Варшаві дня 10 липня, австрійські посли — граф Коловрат і барон Л'Ізоля — мали з ним розмову на цю тему: викладали йому, як важно, щоб цей сойм залагодив нарешті козацьку справу, «аби вже на цім соймі угодою кріпкою і тривкою повернено тілові Річипосполитої цей дорогоцінний член, котрого відділення було джерелом всіх нещасть, які впали на Польщу». Король на це заявив, що й він жадібно прагне цього і пильно використає нинішню нагоду, коли Виговський переміг московську партію (відомість про погром і смерть Пушкаря вже прийшла); він уважає його вимоги взагалі можливими — крім скасовання унії. Загалом же нові відносини Польщі до України представлялися австрійським послам — на підставі цих дискусій в таких формах:

«Формою в котрій козаки наново з'єднаються з Короною Польською, не буде підданство, як раніш, але рід унії, на взір в. к. Литовського: на взір його козаки будуть користуватися певними привілегіями в республіці, будуть призначати своїх достойників, посилатимуть послів на сойм і творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на тих же умовах як литвини [660]. Бо це далеко краще може забезпечити тривку згоду, ніж наново підбивати їх під ярмо польської шляхти» [661].

Досить несподіваний був такий лібералізм в порівнянню з завзяттям на козацтво в рр. 1653-4, але не треба забувати, що потім, під час шведського наступу Ян Казимир знову рахував на козаків як на свою вірну гвардію, і тепер так само як за часів Володислава різні роялісти, що носилися з гадками реформи польської конституції: зміцнення королівських прерогатив і обмеження шляхетської самоволі, покладали надію на козацьке військо й його симпатії до абсолютної монархії [662]. Ще більше ніж король покладала надії на козацьку підтримку королева Марія Людовика, що крім підтримки цим монархічним планам сподівалася за помічю козаків визволитися з ненависної їй залежності від австрійського двору, взяти назад дані йому обіцянки в справі наступства на польськім престолі, передати польську корону французькій династії і под. Король і королева очевидно з повною готовістю виконали бажання Бєньовського — вислали на його руки листи до Виговського повні всяких ласкавих обіцянок (не маємо їх — але єсть відповідь — з дня 29 липня), і своїми впливами підтримували угодові течії на дворі і в сенаті.

Між польськими магнатами теж були люди які бажали тривкого замирення з козаччиною і годилися на уступки. Завдяки багатому листуванню що лишилось від познанського воєводи Лещинського з цих років маємо нагоду пізнати одного з таких приятелів тривкого порозуміння і згоди з військом козацьким. Цей освічений магнат, «республіканин на римський взірець», апологет шляхетської вільності, як його характеризує Кубаля, вважав вартими поважання козацькі почуття гідності і свободолюбності, признавав справедливим трактувати козаків на рівні з шляхтою, задоволити їх домагання автономії, і под. «Фундамент нашого щастя — згода з козаками», пише він до Ю. Любомирського в березні 1658 р., під час варшавського з'їзду, що між іншим виробив також інструкцію для трактату з ними. «Основою того кладу забезпечення козаків від помсти нашої сторони (під цю хвилю) і свободи в будучині, котрої вони й варті, бо лицарський чоловік ані може ані повинен зносити неволі (servilia)! Чому ж би й козаків не вийняти з юрисдикції панів, тих маєтків де вони проживають, оселі реєстровців чому не мали б мати забезпечених вільностей? Хіба мало у нас убогої шляхти, що сидить на війтівствах шляхетських і духовних, або млинарів — котрим не вільно чинити ніякого насильства з титулу шляхетських прав, і хоч вони наші бенефіціарії, але трактувати їх як несвобідних (serviliter) право не дозволяє. Маємо такий приклад у нас, в Великопольщі, що біскуп познанський свого війта-шляхтича, але такого, що з предків своїх сидів на війтівстві, велів різками вибити: така кара невільнича могла бути обжалувана, і програвши справу на трибуналі біскуп мусив погодитись і заплатити 5 тис. зл. Чому подібних імунітетів не мали б і козаки ті, що мешкають в шляхетських маєтностях, так щоб належати до гродського суду а не до (юрисдикції) свого пана? Аджеж татари на Литві не підлягають обмеженням несвобідного стану, тому тільки що несуть воєнну службу. А ми самі? тільки через рицарські діла предків наших! заслуги нас визначають, а не рід: він од Адама — один рід для всіх. Тому вважаю це можливою формою; поскільки вони не добиваються шляхетства і не цінять його нехай тоді зістаються свобідні під титулом козацьким, а якби хто з них добивався шляхетства - не відмовляти. Тільки свята трійця не мала початку, а наші шляхетства мусили мати, у мене славніший той, котрим починається шляхетство ніж там де воно вироджується через нездатність — так що й свого шляхетства боронити не хоче або не годен. Яка ж сила нашої братії показала себе такими дефективними (deficientes) в теперішніх завірюхах! нехай говорять що хочуть, а тільки нам, витривалішим завдячують вони це що зісталися шляхтою! Майно, а не свободу любили ті, що (шведському) королеві і королівству піддавались, і ця їх невитривалість варта була того щоб зносити тиранство, коли піддавалися без застережень (шведському) королівству — бо що швед то тиран. А козаки варті нашого пошановання за свою витривалість в допильнованні своєї свободи. Варті того, щоб ми прийняли їх до своєї верстви. В обороні свободи вони будуть не менше завзяті, поскільки завважать, що з нами їx свобода безпечніша ніж під іншими протекторами. Бо нам з козаками добре бувало і може бути добре, а у інших протекторів їх свобода завсіди викликає підозріння і вони все більше на те мусять вважати щоб їх (козаків) нищити, а не консервувати...» [663].

В іншім листі, писанім в лютім, Лещинський пише йому ж: «Навіть якби козаки домагались окремої провінції, я не дуже б противився — аби тільки вони від нас залежали. Не тільки тому, що ми не маємо сили козаків побороти, але й тому також: коли б тільки та провінція стояла в якімсь зв'язку з нами, то відірватись вона б не могла, з самої природи своєї, і мусила б знову з нами зростися. Хімери і байки це, що козаки думають, що вони можуть бути Голландією або Швейцарією [664]: кожний з тих народів має інші сприятливі прикмети місцеві і засоби оборони, а козаки живуть в такій країні, що самі собою, без сторонньої опіки обстати не можуть, а кому б не піддалися під протекцію, кожному будуть підозріливі: і турок не потерпить, щоб таке множество ходило на море, ані москвитин не хотів (такого множества) даючи їм ті закони, що вони (тепер) відкинули. А полишені самі на себе вони впадуть — і з нами з'єднаються, тільки треба вміти походити, а тут (у Польщі) привести до спокою. Самим спокоєм козаки будуть переможені — тільки треба домашні справи упорядкувати. Насамперед покасувати кадуки [665], бо їх багато роздано против самих основ свободи, і дуже часто без усякої правної підстави дозволено відібрати маєтки. Щодо релігії, то перед усім треба пильнувати консервовання нашої релігії, а вже в другій черзі — повертати інших, і то наукою, моральністю, взірцем, а не нищенням людей: поки тримались першого ішло то нам краще, а як почали навертати силоміць, то й наша віра пропала: стараючись забезпечити свою, знищили нашу» [666].

На відкриття сойму посилає він на бажання королеви просторий меморіал королеві висловлюючи такі ж гадки [667]: «Сам бог показує нам дорогу, коли козаки самі, нічим не примушені хочуть вернутись до нас, — бо бачать, що ні їх свобода без нас не може устоятися, ні наша без них: коли сполучимось, то не блиск, але сила вітчини нашої повернеться скоро. Тому треба трактувати з ними з найбільшою пильністю і щиро! Бо в тім, що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні — тому що трактували їх згорда, не як людей — не то що не рівних нам, але не рахуючи їх людьми! Але бог показав, що це такі ж люди як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани, більше ніж усі ті, що піддавалися чужому королівству, по невільничому без всяких застережень для своєї свободи — а ті (козаки) так завзято стояли за свої вільності, що годилися скорше погинути ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування! (с. 52).

«Для скоршого замирення вважаю дуже розумною раду п. маршалка (Любомирського): вести переговори не через багатьох а через одного — такого як пан волинський, що показав свій досвід і зручність і знайшов спосіб трактувати з ними щиро й інтимно. Треба тільки їм показати, що ні ми (без них) ні вони без нас не можемо бути цілі.

«Жадання їх, так як виложив їх п. Теодозій (Томкович) на конвокації, не такі трудні як здаються. Викликає незадоволення (scandala, соблазнь) пункт де вони хочуть бути окремим народом (gens seorsiva), і мати своїх достойників [668]. Я не вважаю за потрібне ділитися на нації і відкривати дорогу партійній боротьбі — завсіди небезпечній для Річипосполитої. Але я й не думаю, що то буде розділ: можна згодитись з такою умовою, щоб це була унія така як Литовська: аби один нарід не мав прерогативи перед другим, тільки той самий порядок (ordinem receptum) — бо порядком консервуються держави, а при перевазі одних на других скоро повстають замішання.

Другим дуже потрібним застереженням уважаю — не віддавати під контролю сторонніх монархів, хочби й найправедніших.

Нехай буде гарантія та сама як здавна бувала: обопільна любов і приязнь, справедливість, свобода — не загрозлива свободі інших [669]. Бо заграничні (держави) нас не можуть підтримувати — хіба викликати замішання, і не може наша свобода іншим способом устоятися, як тільки тим, що не ми будемо козаків боронити, а нас козаки, або вживу іншої термінології, народного ймення: Україна або Русь [670]. Бо козаки не можуть бути безпечні, коли не будуть сполучені з нами в свободі. Бо свобода ненависна владущим [671], і цей войовничий нарід різними видумками буде скоро знищений (під московською, владою), а сполучені з нами, без порушення їх інтересів [672] — вони будуть незломною нашою силою. І досвід їх уже навчив (у тім) — як їм почали відбирати раз надані права» (с. 53).

Автор вважає потрібним замирення з усіми трьома ворожими сторонами: з козаками, з Москвою, з Швецією; рахується з аргументацією прихильників замирення з Москвою в першу чергу, але обстоює першенство замирення з козаками, і старається довести, що обережно трактуючи справу можна здійснити це потрійне замирення в такій послідовності: згода з козаками, потім з царем, на останку — з шведами, супроти котрих тоді можна буде поставитися найбільш рішучо і твердо.

«Укладати згоду з козаками як найкращими (найчеснішими) способами: щиро, чесно, в повнім довір'ю, гарантуючи безпечність, всяку вигоду, й запобігати найтяжчими карами всяким порушення того. Але вважати, щоб трактуючи з козаками не скандалізувати Москви, не відіпхнути від згоди і не прийти до нової війни з ними. Козакам же треба показати, що інтерес шведів не інший, як той щоб поділити, чи розшарпати наше королівство на провінції, а це і нам і козакам погибельне.. Тому погодімся між собою, не з іншою метою, як для того, щоб погодитися з Москвою: погодившися між собою, дістанемо умови (згоди) більш почесні і певні, а подруге — бажання козацькі в тім, щоб погодившися з Москвою спільними силами приступити до якогось благородного, сміливого діла — без котрого ми не вирятуємось [673] (с. 54).

«Пояснити козакам, що хочби ми не погодилися з шведами (зараз), вони не можуть бути для нас небезпечні. Нехай не скандалізуються (теперішнім станом) — хоч вони ще в Прусії, але то довго не потриває. Послати панові волинському листи електорів до шведського короля, або інструкцію, котрою вони намовляють його до замирення з нами і грозять (на противний випадок). Добре пояснити панові волинському, що курфірст (бранденбурзький) має запевнену поміч від цілої імперії (против Швеції) — доказав мені він то листом й приватними деклараціями колегії електорів і інших князів. При тім мати на увазі, що сама Швеція не бажає війни — як показує вчорашня відомість з Гамбурга, цілком певна, що шведський сойм не згоджується на ніякі податки. Все це пишу на те, аби продовження шведської війни не скандалізувало козаків: шведський король нам нічого не пошкодить. А крім того ми пильно заходитимемося коло згоди з ним — але то штукар, цього тижня з ним не покінчимо, але мусить прийти (до згоди) — сила наша і союзників, котрих маємо против нього, приведуть до того, а щоб це було ясно панові волинському, виписую сили наші і союзників» (рахунки пропускаю, с. 55). «Виписую це, аби п. волинському було ясно, що ми можемо противстати шведові в Прусії і заатакувати його в Імперії — про що йдуть тепер наради, щодо способу і часу, а тим часом всякими способами будемо піклуватися про згоду. Фальшивим чуткам, що швед розсіває, нехай вони (козаки) не вірять. Ми настільки маємо сили, що і на Україну зможемо послати військо, коли буде потреба помогти козакам, досить його маємо — тільки що піхоти мало у пп. гетьманів.

«Потім як погодимося з козаками — що для мене вже безсумнівне, одночасно треба трактувати з Москвою — аби вона не скандалізувалася, що з козаками згода, і на злість не війшла в союз з шведами: поінформувати пп. комісарів, аби могли витолкувати Москві, що ця згода не перебиває згоди з нею, бо не вернувши собі козаків ми ніколи не прийшли б до згоди з нею... Додати, що ми не вирікаємось по давньому трактувати з нею і про наслідство царя і справді трактувати з нею — тільки щоб не видумувала якихось нових неподібних кондицій, а йшла ясно, — щоб будучі королі забезпечили недотикальність нашої релігії, забезпечили свободу України і нашу — доложивши і те, для забезпечення свободи і усунення якихнебудь побоювань, аби (цар) вивів залоги і з України і з Литви (с. 56).

«А, щоб козаки не скандалізувались планом сукцесії і не боялись помсти за те що відступили від Москви, то вияснити козакам, що план цей нічим не загрожує нам і їм. Насамперед - будучи разом («в унії»), ми завсіди зможемо відборонитися від спільних кривд — аби тільки добре об'єднались. Подруге — план цей безпечно загамує війну і продовжить перемир'я. Потретє — стурбує шведа, так що він хочби й не хотів, мусить з нами замиритись» (с. 57).

«Додати козакам і те, відповідно їх бажанням [674] — як то мені казав і пан Теодозій, і пан Ахілес, що їздив послом до козаків, «що сам розум наказує позбутись своєвільного елементу [675] як нашого так і козацького, бо вони не зносили б війни і скоро посварились би [676]. Щоб оминути цю небезпеку, ми волею чи неволею мусимо пуститись на благородне і сміливе діло; бо не вернеться до нас обопільне довір'я, доки з обох сторін не обмиємо забруканих рук наших в крові неприятеля христіанства. Нехай фантазує, хто як хоче, спокою мати не будемо інакше, як позбувшися цього елементу: будемо мати або внутрішню війну або зовнішню. Треба про це завчасу думати, але публично не діскутувати, а Москву до того приводити: вона сама до того має охоту, цар московський жадний слави, а яка може бути більша слава, як не та щоб організувавши славну війну приступити до такого благородного і сміливого діла; про способи улекшення цієї війни відкладаю до Варшави.

«Вертаюся знову до згоди, котрої загально бажаю христіанству: треба трактувати і з шведом, бо він не може довго вести війни, особливо як нам удасться замиритися з Москвою і з козаками — хоч би і з деякою невигодою для нас. Тільки не відкладаймо, не дорожімся [677] з козаками і Москвою: аби тільки дійти до згоди — тоді швед побачить себе в явній небезпеці і буде змушений до замирення.

«Таким чином всі три трактати — коли їх таким способом вести, не суперечать один другому — треба тільки зручно і своєчасно вести кожну річ. Але фундамент — заспокоєння козаків, бо за тим прийде або швед або Москва. Тільки зручно трактувати, і тоді третій, хто б не був, мусив би скакати по нашій волі — тільки не треба приводити його до крайності або до нарушення його слави занадто суворими умовами» (58).