Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658

Бєньовський твердо обстоював перемир'я, вповні покладався на запевнення Виговського і Тетері і користаючи з даної йому повновласті «як директор згоди» енергійно перетинав агресивні плани войовників. Особливо гетьманові литовському Сопізі кортіло вибити козаків з захопленої ними території. 26 травня він писав Бєньовському, користаючи з антракту, що наступив у зносинах Бєньовського з Виговським: «З огляду, що Тетеря не приїхав на свята [649] так як обіцяв, і не дав знати, що його затримало, слушно можемо побоюватися, що така мовчанка може походити з ради, що мала відбутись у них 7-го нинішнього місяця. Або гетьман помилився в своїх надіях — звернувши на себе увагу [650] і маючи занадто мало сили (щоб вести політику об'єднання з Польщею) — або сам нас дурить, як то діється з нами звичайно, через нещасливу нашу довірливість [651]. Ітак п. воєвода краківський (Потоцький) почав посувати військо, а в. м. уважаєш, що не треба дуже наступати в надії кращих наслідків від того нашого вичікування? Не знаю, як то прийдеться затримати військо коронне і литовське в такім короткім часі на однім місці. Треба б нагородити упущений час, в котрий ми самі потомились і військо виголодили в тісноті минулого кватирування» — і т. д. [652].

Ю. Любомирський, поки що ще маршалок, але в кількох місяцях потім наділений польною булавою, як фактичний начальник війська попри цілком уже ветхім Потоцькім, — доводив необхідність за всяку ціну і якнайскорше замиритися з шведами і всі сили кинути на оружну реституцію України в інтересах мовляв самого Виговського і його партії. «Я тієї гадки — писав він Бєньовському 16 травня, в відповідь на його міркування про необхідність пильного заховування умов перемир'я — що з шведами доконче потреба вчинити згоду — і всі сили — тепер в більшій частині відірвані в той бік (на шведський фронт), кинути цілком на цю сторону. Кожний мусить признати, що в. м. багато діла зробив, багато своєю розвагою осягнув, перетягнувши до Річипосполитої Виговського і Тетерю — найперші голови козацькі. І безсумнівно, що коли б ті початки підтримано більш реальними засобами, а не будовано плани на фантастичних ідеях (imaginariis ideis) — могли б ми надіятись на згоду і щасливе заспокоєння вітчини з цієї сторони. Але двір надуживає щасливих початків в. м. — покладається на них так, начебто був забезпечений справжнім договором і не тільки не готовить ніяких сил для цієї сторони, але й тих невеликих, що тут — уриває і шле до Прусії: всю силу обертає на здобування окремих фортець, а тут провінції, народи гинуть! Литва і Руські краї сходять на пусте слово серед цих небезпечних перспектив [653]. А коли б замиривши Прусію ми обернули б усі війська сюди, — і страхом примусили б приступити до Річипосполитої цю чернь що тепер уперто тримається Півночі (Москви) і не хоче повертати до нас, ми тим способом багато помогли б самому Виговському! І хоч він пише, що відкликання війська зробить добрий вплив на ці уперті маси [654], — але коли ми так відслонимо і обеззброїмо ці краї, — я дуже сумніваюсь, щоб сам Виговський був такий необережний, так легкодушно рискував би своїм щастям і безпечністю — схотів би опертись на такій слабій стіні, бачачи нас безсилих і на всі боки розірваних. Самі переговори показують, що він робить цей акцес до нас аби забезпечити себе: бо супроти Москви і козаків він з Тетерею бояться за свої голови — будучи не тільки позбавлені влади, але й всіми ненавиджені й поставлені в небезпечній позиції. Тому він радить нам миритись з шведами, миритись з Москвою. Бажає, щоб ми підтримували союз з татарами — хоч і нещирий. Бажає аби ми мали своїми приятелями обох господарів. Пощо ж бажає нам такого скріплення? Очевидно тому, що небагато вірить своїй і нашій силі. Тому робить усе аби Корона була безпечна — щоб він з Тетерею мали де сховатися в такім забезпеченім прибіжищу!».

Бєньовський з цілої сили відбивав ці аргументи, доводячи, що на Виговського і Тетерю вповні можна покластися, і треба йти за їх порадами. В середині червня він з тріумфом переслав королеві — як доказ справедливості свого діагнозу — лист Виговського писаний ним спід Полтави («з Пів-озера») 20 (30) травня. Виговський писав:

«Вже дійсно наспів час взятися за руки, коли бог дає тому оказію, прихиляючи серця старшини до свого природженого пана — до чого і я прикладаю старання, щоб здійснити те, що ми (з тобою) здавна бажали в наших склонних до того гадках. На те я умисно доручив цю справу Тетері, наділивши його всякими правами і повновластями для переговорів. Треба тільки, аби ти вистарався від короля і королеви асекурації і від пп. сенаторів упевнення мені й домові моєму, аби я безпечно міг спиратися на панську ласку. Побачиш, що північні присмаки [655] вже не будуть мати наді мною ніякої сили — хоч би й схотіли вони (москалі) давати обіцянки більші від попередніх і солодити несчислимими дарунками. А коли б я в тім (вас) здурив — заклинаю себе, щоб земля мене пожерла і всякі прокляття нехай би на мене впали. Під умовою тільки, щоб і мені було сповнено те, що я з іншими буду жадати» [656].

Всякі конкретніші справи відкладаються до усного викладу Тетері, і тільки в приписці: «Добре було допильнувати справи тепер, бо маючи братерство з тими ж що і ви, хотіли б ми щось добре зробити» — очевидний натяк на можливість спільної акції против Москви, разом з татарами — так як це інтерпретує Бєньовський (нижче). Лист виглядає так, ніби його віз сам Тетеря, але Бєньовський одержав його перед приїздом Тетері на Волинь: чи сам гетьман чи Тетеря послав його наперед, це неясно. Тиждень пізніше гетьман написав «з табору спід Полтави 27 мая» ще другого листа, потверджуючи повновласті Тетері, свої запевнення вірності, і додаючи пильні остереження щодо секретності переговорів, з огляду на тривожні відомості принесені з Литви — нібито цареві даються якісь обіцянки на шкоду козаків. Виговський видимо побоюється, щоб його зносини і заяви не були видані московській стороні, для того щоб настроїти царя щиріш і прихильніш до польської, і остерігає Бєньовського, щоб не давав зіпсути «такими малими задирками (некоректностями) так добре налаженої і мало що не докінченої (справи)» [657].

Три листи в тижневих відступах вислані від гетьмана під час задніпрянського походу і більше менше своєчасно отримані у Бєньовського свідчать, як старанно були наладжені з обох сторін тодішні зносини, за помічю спеціальних посланців і кур'єрів, і в якім дійсно тіснім і напруженім контакті пробував з своїм польським приятелем гетьман в цім критичнім для нього моменті — росправі з революцією української черні. З свого боку Бєньовський все робив, щоб в такім самім напруженню і інтересі до всіх перипетій наростаючого порозуміння тримати короля, і його страшно дратувало віддалення королівської резіденції й неможливість розірватись — покинути волинську границю, щоб взяти особисту участь в переговорах короля з послами Виговського: Томковичом, потім Тетерею. Пробує його намовити переїхати до Львова, або хоч до Люблина, а свою неприсутність силкується яко мога нагородити темпераментом своїх листів.

Одержавши наведеного вище листа Виговського з 20 (30) травня він переслав його королеві з цікавим коментарем — стараючись надати як найбільшу вагу свідченням гетьмана:

«Лист, що його посилаю, варт слушної уваги в кожнім своїм пункті. Спеціально от що — вже багато старшини він відірвав на сторону в. к. м. і тільки домагається приспішення «подачі рук». Подруге — з повновластю вислав Тетерю — того Тетерю, цілком вірного в. к. м., що вже зо мною обговорив в Межиричу і підписав «капітуляцію згоди». Потретє, в словах: «треба тільки»... дає зрозуміти, чого хоче — а саме щоб він і дім його були певні ласки в. к. м.; варто відзначити, що про козаків він не згадує, і тим відкидаються єретичі видумки Немирича, що зродилися в його голові без відома Виговського. Почетверте — це що царської приязні він вирікається з такими сильними прокльонами. Поп'яте — що умовно ставить: «щоб і мені сповнено те що я з іншими буду жадати». Чого він хоче, ми знаємо. Не пише: «з усіма», тільки «з іншими», себто, з тією старшиною, котру він, згідно з обіцянкою своєю, перетягнув на сторону в. к. м. від Півночі. Нарешті цілком ясно запевняє, що готов з нами на Москву, і запевняє в приязні татар».

З огляду на вагу цих заяв Бєньовський рекомендує королеві тримати зміст його в секреті, так само і про місію Тетері, з котрим Бєньовський ладиться побачитися в секреті, щоб не пішли якісь поголоски, навіть не всім сенаторам це об'являти. А тим часом послати ті запевнення від короля і від королеви, котрих собі бажає Виговський. Бєньовський нагадує, що вже раз за його порадою король послав з ним власноручну «картку» Виговському, котра, на його погляд послужила основою для щасливого розвою всієї цієї справи, і цим разом виписує королеві взірець такого листу просячи не відступати від цього проекту, коли б навіть королеві відраджували такого листа: «Пане гетьмане запорозький! Не можемо виписати, з якою приємністю приймаю я заяви твоєї прихильності і вірності.. Не май сумнівів в ласці нашій — не тільки супроти тебе, але і всіх кому ти добра бажаєш, — бо ти її заслужив важними твоїми заслугами. Все що ти постановляєш з паном волинським, будь певен, що ми і Рчп. то признаємо» і т. д. [658].

Цей лист не має дати, але другий - очевидно з тих же днів, мабуть дещо пізніший — значений днем 22 червня, так само лист до підканцлера [659]. Бєньовський повторяє прохання — держати в секреті ці переговори, аж до повного їх завершення, не гаяти часу, слухаючи прихильників московського замирення. Тимчасом вислав до Виговського від себе посланця, Стжалковського, з листом своїм і гетьмана Потоцького, і що-три дні посилатиме до нього кур'єрів, запевняючи його в ласці короля, в короля просить прислати для дальшої пересилки: лист Виговському від короля, лист від сенату, і зо 20 листів до старшини, без адрес — їх очевидно хотів вписати Бєньовський з своїм товаришом Євлашевським, і роздати відповідно обставинам, кому буде треба. Казимир Євлашевський каштелян смоленський, визначений на переговори з Виговським, уже прибув до Бєньовського, щоб їхати разом до Виговського, але з огляду на заповіджений приїзд Тетері зіставсь у Бєньовського; свій лист до короля він додав до листів Бєньовського, підтримуючи його тактику. Бєньовський з Тетерею обіцяв приїхати до короля на сойм до Варшави — коли королеві не можна перенести його до Львова або хочби до Люблина, що було б на його думку корисним - «бо від тих країв залежить тепер весь успіх».

Король не міг сповнити цього побажання, але загалом він настроєний неменше оптимістично — йшов за вказівками Бєньовського, вірячи в можливість полагодження українського питання, і був готов на далекосяглі уступки козаччині. На початку сойму відкритого в Варшаві дня 10 липня, австрійські посли — граф Коловрат і барон Л'Ізоля — мали з ним розмову на цю тему: викладали йому, як важно, щоб цей сойм залагодив нарешті козацьку справу, «аби вже на цім соймі угодою кріпкою і тривкою повернено тілові Річипосполитої цей дорогоцінний член, котрого відділення було джерелом всіх нещасть, які впали на Польщу». Король на це заявив, що й він жадібно прагне цього і пильно використає нинішню нагоду, коли Виговський переміг московську партію (відомість про погром і смерть Пушкаря вже прийшла); він уважає його вимоги взагалі можливими — крім скасовання унії. Загалом же нові відносини Польщі до України представлялися австрійським послам — на підставі цих дискусій в таких формах:

«Формою в котрій козаки наново з'єднаються з Короною Польською, не буде підданство, як раніш, але рід унії, на взір в. к. Литовського: на взір його козаки будуть користуватися певними привілегіями в республіці, будуть призначати своїх достойників, посилатимуть послів на сойм і творитимуть своє окреме тіло в тілі республіки, приблизно на тих же умовах як литвини [660]. Бо це далеко краще може забезпечити тривку згоду, ніж наново підбивати їх під ярмо польської шляхти» [661].

Досить несподіваний був такий лібералізм в порівнянню з завзяттям на козацтво в рр. 1653-4, але не треба забувати, що потім, під час шведського наступу Ян Казимир знову рахував на козаків як на свою вірну гвардію, і тепер так само як за часів Володислава різні роялісти, що носилися з гадками реформи польської конституції: зміцнення королівських прерогатив і обмеження шляхетської самоволі, покладали надію на козацьке військо й його симпатії до абсолютної монархії [662]. Ще більше ніж король покладала надії на козацьку підтримку королева Марія Людовика, що крім підтримки цим монархічним планам сподівалася за помічю козаків визволитися з ненависної їй залежності від австрійського двору, взяти назад дані йому обіцянки в справі наступства на польськім престолі, передати польську корону французькій династії і под. Король і королева очевидно з повною готовістю виконали бажання Бєньовського — вислали на його руки листи до Виговського повні всяких ласкавих обіцянок (не маємо їх — але єсть відповідь — з дня 29 липня), і своїми впливами підтримували угодові течії на дворі і в сенаті.

Між польськими магнатами теж були люди які бажали тривкого замирення з козаччиною і годилися на уступки. Завдяки багатому листуванню що лишилось від познанського воєводи Лещинського з цих років маємо нагоду пізнати одного з таких приятелів тривкого порозуміння і згоди з військом козацьким. Цей освічений магнат, «республіканин на римський взірець», апологет шляхетської вільності, як його характеризує Кубаля, вважав вартими поважання козацькі почуття гідності і свободолюбності, признавав справедливим трактувати козаків на рівні з шляхтою, задоволити їх домагання автономії, і под. «Фундамент нашого щастя — згода з козаками», пише він до Ю. Любомирського в березні 1658 р., під час варшавського з'їзду, що між іншим виробив також інструкцію для трактату з ними. «Основою того кладу забезпечення козаків від помсти нашої сторони (під цю хвилю) і свободи в будучині, котрої вони й варті, бо лицарський чоловік ані може ані повинен зносити неволі (servilia)! Чому ж би й козаків не вийняти з юрисдикції панів, тих маєтків де вони проживають, оселі реєстровців чому не мали б мати забезпечених вільностей? Хіба мало у нас убогої шляхти, що сидить на війтівствах шляхетських і духовних, або млинарів — котрим не вільно чинити ніякого насильства з титулу шляхетських прав, і хоч вони наші бенефіціарії, але трактувати їх як несвобідних (serviliter) право не дозволяє. Маємо такий приклад у нас, в Великопольщі, що біскуп познанський свого війта-шляхтича, але такого, що з предків своїх сидів на війтівстві, велів різками вибити: така кара невільнича могла бути обжалувана, і програвши справу на трибуналі біскуп мусив погодитись і заплатити 5 тис. зл. Чому подібних імунітетів не мали б і козаки ті, що мешкають в шляхетських маєтностях, так щоб належати до гродського суду а не до (юрисдикції) свого пана? Аджеж татари на Литві не підлягають обмеженням несвобідного стану, тому тільки що несуть воєнну службу. А ми самі? тільки через рицарські діла предків наших! заслуги нас визначають, а не рід: він од Адама — один рід для всіх. Тому вважаю це можливою формою; поскільки вони не добиваються шляхетства і не цінять його нехай тоді зістаються свобідні під титулом козацьким, а якби хто з них добивався шляхетства - не відмовляти. Тільки свята трійця не мала початку, а наші шляхетства мусили мати, у мене славніший той, котрим починається шляхетство ніж там де воно вироджується через нездатність — так що й свого шляхетства боронити не хоче або не годен. Яка ж сила нашої братії показала себе такими дефективними (deficientes) в теперішніх завірюхах! нехай говорять що хочуть, а тільки нам, витривалішим завдячують вони це що зісталися шляхтою! Майно, а не свободу любили ті, що (шведському) королеві і королівству піддавались, і ця їх невитривалість варта була того щоб зносити тиранство, коли піддавалися без застережень (шведському) королівству — бо що швед то тиран. А козаки варті нашого пошановання за свою витривалість в допильнованні своєї свободи. Варті того, щоб ми прийняли їх до своєї верстви. В обороні свободи вони будуть не менше завзяті, поскільки завважать, що з нами їx свобода безпечніша ніж під іншими протекторами. Бо нам з козаками добре бувало і може бути добре, а у інших протекторів їх свобода завсіди викликає підозріння і вони все більше на те мусять вважати щоб їх (козаків) нищити, а не консервувати...» [663].

В іншім листі, писанім в лютім, Лещинський пише йому ж: «Навіть якби козаки домагались окремої провінції, я не дуже б противився — аби тільки вони від нас залежали. Не тільки тому, що ми не маємо сили козаків побороти, але й тому також: коли б тільки та провінція стояла в якімсь зв'язку з нами, то відірватись вона б не могла, з самої природи своєї, і мусила б знову з нами зростися. Хімери і байки це, що козаки думають, що вони можуть бути Голландією або Швейцарією [664]: кожний з тих народів має інші сприятливі прикмети місцеві і засоби оборони, а козаки живуть в такій країні, що самі собою, без сторонньої опіки обстати не можуть, а кому б не піддалися під протекцію, кожному будуть підозріливі: і турок не потерпить, щоб таке множество ходило на море, ані москвитин не хотів (такого множества) даючи їм ті закони, що вони (тепер) відкинули. А полишені самі на себе вони впадуть — і з нами з'єднаються, тільки треба вміти походити, а тут (у Польщі) привести до спокою. Самим спокоєм козаки будуть переможені — тільки треба домашні справи упорядкувати. Насамперед покасувати кадуки [665], бо їх багато роздано против самих основ свободи, і дуже часто без усякої правної підстави дозволено відібрати маєтки. Щодо релігії, то перед усім треба пильнувати консервовання нашої релігії, а вже в другій черзі — повертати інших, і то наукою, моральністю, взірцем, а не нищенням людей: поки тримались першого ішло то нам краще, а як почали навертати силоміць, то й наша віра пропала: стараючись забезпечити свою, знищили нашу» [666].

На відкриття сойму посилає він на бажання королеви просторий меморіал королеві висловлюючи такі ж гадки [667]: «Сам бог показує нам дорогу, коли козаки самі, нічим не примушені хочуть вернутись до нас, — бо бачать, що ні їх свобода без нас не може устоятися, ні наша без них: коли сполучимось, то не блиск, але сила вітчини нашої повернеться скоро. Тому треба трактувати з ними з найбільшою пильністю і щиро! Бо в тім, що досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні — тому що трактували їх згорда, не як людей — не то що не рівних нам, але не рахуючи їх людьми! Але бог показав, що це такі ж люди як і інші, покарав нашу пиху, і тепер вони варті великої пошани, більше ніж усі ті, що піддавалися чужому королівству, по невільничому без всяких застережень для своєї свободи — а ті (козаки) так завзято стояли за свої вільності, що годилися скорше погинути ніж жити без свободи. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування! (с. 52).

«Для скоршого замирення вважаю дуже розумною раду п. маршалка (Любомирського): вести переговори не через багатьох а через одного — такого як пан волинський, що показав свій досвід і зручність і знайшов спосіб трактувати з ними щиро й інтимно. Треба тільки їм показати, що ні ми (без них) ні вони без нас не можемо бути цілі.

«Жадання їх, так як виложив їх п. Теодозій (Томкович) на конвокації, не такі трудні як здаються. Викликає незадоволення (scandala, соблазнь) пункт де вони хочуть бути окремим народом (gens seorsiva), і мати своїх достойників [668]. Я не вважаю за потрібне ділитися на нації і відкривати дорогу партійній боротьбі — завсіди небезпечній для Річипосполитої. Але я й не думаю, що то буде розділ: можна згодитись з такою умовою, щоб це була унія така як Литовська: аби один нарід не мав прерогативи перед другим, тільки той самий порядок (ordinem receptum) — бо порядком консервуються держави, а при перевазі одних на других скоро повстають замішання.

Другим дуже потрібним застереженням уважаю — не віддавати під контролю сторонніх монархів, хочби й найправедніших.

Нехай буде гарантія та сама як здавна бувала: обопільна любов і приязнь, справедливість, свобода — не загрозлива свободі інших [669]. Бо заграничні (держави) нас не можуть підтримувати — хіба викликати замішання, і не може наша свобода іншим способом устоятися, як тільки тим, що не ми будемо козаків боронити, а нас козаки, або вживу іншої термінології, народного ймення: Україна або Русь [670]. Бо козаки не можуть бути безпечні, коли не будуть сполучені з нами в свободі. Бо свобода ненависна владущим [671], і цей войовничий нарід різними видумками буде скоро знищений (під московською, владою), а сполучені з нами, без порушення їх інтересів [672] — вони будуть незломною нашою силою. І досвід їх уже навчив (у тім) — як їм почали відбирати раз надані права» (с. 53).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 47. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи