Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Далі почав скаржитися на референта українських справ Алмаза Івановича: «Котрі листи я посилаю до й. ц. в-ва у всяких потребах війська Зап., приймає їх від посланців посольський думний дяк Алмаз Іванів, а перед ц. в-вом не читає їх («подлинныхъ листовъ»), а приносить з них списки. Він же мені й війську Зап. не зичливий, і думаю я, що робить списки невірно. Я теж як був писарем за Б. Хм., то коли був якийсь лист до гетьмана від мого ворога, то читав не так як було написано — щоб гетьмана на нього розгнівати. Нехай би в. государ велів відати мої листи котромусь своєму ближньому чоловікові, і щоб він читав в. государеві мої листи «подлинні» [731].

Кікін розуміється почав боронити свого патрона; гетьман посилався на те, що так йому кажуть усі посланці, які бували в Москві. Кікін відповідав, що ці посланці — «пьяницы и баламуты» — умисно його так настроюють. Цар до гетьмана і війська «щедръ и милостивъ», треба на його ласку вповати, а ніяким «смутнымъ и ссорнымъ рЂчамъ» не вірити. На тім розмова з гетьманом скінчилась, але того ж дня прийшли до Кікіна «попрощатися, як старі знайомі, Федір Лобода і Федір Коробка — очевидно під вражінням останнього погодження з польськими комісарами. Повідомили Кікіна, що гетьман рішив його таки відправити до царя — хоча Креховецький, Джулай і Тетеря радили затримати і віддати татарам; татари також безнастанно докучали цим гетьманові, а він відговорювався, що хоче послати Кікіна до Чигрина на роботу — «город будувати». Потиху Лобода сказав при тім Кікіну: «Найбільший заводчик в зраді Павло Тетеря, все нинішнє літо прожив в Корці — з ляхами умовлявсь якбито визволитися з підданства ц. в-ву».

Другого дня — в сам день підписання договору з поляками, 7 (17) прийшов Немирич і «Данило Німець» і запросили до гетьмана на відпуск. При цім Кікін допитувавсь у Немирича, чому дають йому маршрут на Гадяч-Лубні, коли це дорога не до Путивля, а до Чигрина — до Путивля було б ближче їхати на Ромни. Немирич пояснив, що на дорозі до Ромен стоять татари, тому гетьман посилає довшою, але безпечнішою дорогою. Кікін пішов до гетьмана і той передав листа до царя з такими, мовляв, словами: «Просимо й. ц. в-во в наших великих обидах, як написано в листі — щоб він змилосердивсь і звелів учинити справедливість. Що я стою з військом — причина не від мене, але від тих, що наробили лиха війську Зап.» — А коли Кікін на це ще раз повторив свої поради: послати посланців до царя, а військо і татар відпустити, гетьман сказав: «Війська не розпущу, а чекатиму царського указу від цього дня чотири тижні» (115).

З тим Кікін пішов і того ж дня виїхав на Гадяч і Миргород. Під Миргородом довелось почути йому від одного сільського отамана таке: «Прийшла вчора відомість, що хана з татарами й уманського полковника Михайла Ханенка з козаками в Уграх в горах засипало, так що й не виїдуть уже; бодай таке ж нещастя і гетьманові, щоб він на свого государя зброї не підіймав. Ми весь Миргородський полк до нього не хочемо йти і з години на годину чекаємо царських воєводів, щоб до них пристати і того зрадника бити». В соборній церкві миргородський протопоп говорив проповідь проти усобиці. А в Лохвиці, 9 (19) з'їхався він з польським посольством, що їхало від гетьмана до Польщі, і один з дворян Євлашевського, Кароль за обіцянки дарунку розповів дещо про комісію — настільки загально, що ці його оповідання не мають для нас ніякого інтересу: виправдувався що справи комісії відомі тільки писареві заприсяженому на те щоб нікому нічого не оповідати.

В Ромнах Кікін застав затриманих дітей боярських — їх відпустили разом з ним. Але знову прийшлось зробити значний круг, щоб об'їхати небезпечні місця, бо гетьманські козаки царським людям «чинять задори» і побивають. На тім уривається звідомлення Кікіна.

Мабуть Виговський умисно поспішив вислати Кікіна, щоб без нього закінчити формальності зв'язані з трактатом унії, — переведені того ж дня мабуть, як він поїхав — 7 (17) вересня. Як саме їх переведено — наскільки військові маси були допущені до участі в проголошенню унії, це зістається невідомим, і на мій погляд дуже сумнівно, щоб ця справа, хоч би формально, була санкціонована загальною радою. Правда Коховський досить докладно описує таку раду, навіть широку промову Бєньовського, в котрій похваляється заявлений козацькими послами намір вернутися під власть польського короля, описує гірке становище під деспотичною владою московського царя, під експлоатацією їх засобів, їх багатств і праці в інтересах Московщини й т. д., навіть похвальні оклики козацтва: Harast Howorit!, і коротко переказує відповідь Виговського («не без ораторського хисту — бо з молоду напрактикувався в суді»), котрою він обіцяв непохитну вірність і послух королеві за себе і за військо. Цей образ без застережень повторяється сучасними істориками — як рада 6 (16) вересня [732], що мовляв завершила переговори й оформила фактично вже осягнене порозуміння гетьманського уряду з комісарами [733]. Але поминаючи, що у Коховського це очевидно рада вступна, що попереджає переговори, а не фінал, начеркнений Коховським образок і промову Бєньовського вважаю літературним твором, літературною фікцією, а не переповідженням чийогось фактичного звідомлення.

Єсть іще коротке оповідання в збірці Голінського с. 1044. Кінець кінцем маємо акти — але без коментарів учасників з них можна тільки з більшою або меншою правдоподібністю витягнути певні висновки. Маємо два тексти трактату, обидва в оригіналі з датою 6 вересня 1658, з підписом гетьмана і печатю військовою, але без підпису комісарів. Один ідентичний з тим, що потім був прийнятий соймом 1659 р. і видрукований в його постановах (потім в volumina legum) — текст офіціально прийнятий, ми його називаємо далі текстом другим, бо він в розвою умови стоїть на пізнішім місці, і в збірці бібл. Чорторийських, в збірці актів унії, не дурно теж стоїть на другім місці (ркп. 402 л. 293-305).

Текст, що ми дали називаємо першим (402 с. 281-290) має в кількох місцях важні відміни — вимагає більше від Річипосполитої: повного скасовання унії, виключного права православної шляхти на уряди в трьох східних воєводствах, а не в самім тільки воєводстві Київськім; війська Зап. має бути 60 тис., а не 30 як у II тексті; наємного війська гетьман може тримати скільки хоче, і на утримання його мають іти доходи з трьох воєводств; в заграничній політиці ставиться дезідерат — не змушувати війська Зап. до розриву з Москвою [734].

В секретній декларації взятій від Виговсыкого комісарами «при закінченню комісії», він робить деякі уступки від 1 ред. в такій формі, як це потім маємо в II тексті — щодо реєстру і наємного війська. Уступки зроблені цією декларацією потім уже не викликають дискусії.

Натомість пункти незачеплені декларацією були відкинені королівською радою (спеціально згадується справа унії і виключне право православних на уряди в трьох воєводствах, а не в самім тільки Київськім) і в цій справі аж двічі їздив до Виговського Перетяткович, щоб дістати від нього поправки до гадяцького акту, і за другим разом йому дійсно вдалось добути від Виговського текст з виправками. Очевидно це й єсть наш другий текст, фактично списаний — як каже Перетяткович 29 квітня 1659 р., але з старою датою 6 (16) вересня 1658 р.

Далі подаю І текст, а там де в II-му відміни — в двох стовпцях (скорочуючи титули і різну етикетальну фразеологію):

«В ім'я боже, амінь. На вічну пам'ять теперішнім і наступним!

«Комісія між станами Корони Польської і в. кн. Литовського з одної сторони і вельм. гетьманом і військом Зап. з другої — докінчена дня 6 (16) вересня 1658 р. вельм. Стан. Казим. Бєньовським і Казим. Людв. Євлашевським — визначеними з сойму від найясн. короля Яна Казимира комісарами, з вельм. гетьманом Ів. Виговським і всім військом Зап., в обозі під Гадячом. — Дай боже щоб щасливо і вічно-тривало!

«Вельм. гетьман Зап. з усім військом Зап. на вищезгаданім місці, прийнявши нас комісарів як годиться пристойно і вдячно і зваживши нашу повновласть комісарську, надану нам повагою соймовою, декларував з усім військом:

«Як не з доброї волі, а тільки з мусу, притиснене різними опресіями військо Зап. приступило до своєї оборони, — так тепер, коли й. корол. м., пробачивши своїм батьківським серцем все що сталося в тім замішанню, закликає нас до одності, — вони не погорджують ласкою й. кор. м. і покірно приймають цю поблажливість (клеменцію) доброго пана, приступають до цієї комісії, а далі до спільної наради щодо згоди, щирості і обопільної любові. Бога сил небесних беруть за свідка в тім, що все що постановляється, буде дотримуватися щиро і правдиво вічними часами.

«Згоду вічну й нерозривну постановили ми таким чином:

«1 [735]. Релігія грецька старинна, така з якою Русь приступила до Корони Пол., аби зіставалася при своїх прерогативах і вільнім уживанню свого богослуження, по всіх містах, містечках і селах, в Короні Пол. і в. кн. Лит., — так далеко як сягає язик народу Руського. На соймах, в війську, в трибуналах, не тільки в церквах, але в публичних процесіях в відвідуванню хворих з святощами, в хованню померших і взагалі у всім - так як свобідно і прилюдно виконує своє богослуження обряд римський.

«Тій же грецькій релігії дається право свобідного фундування нових церков і монастирів, так само поновлення і поправляння старих.

«Церкви і маєтності здавна надані на церкви старинної грецької віри мають зіставатися за греками [736] православними старинними. Після того як зложено буде присягу вірності, протягом півроку всі такі церкви мають бути подані (в реєстрах) від полковників та іншої старшини війська Зап. тим комісарам, що будуть визначені з обох сторін.

А унія, що викликала досі замішання в Рчп., касується і в Короні і в в. кн. Лит . — і хто хоче нехай вертає до римського, а хто хоче — до грецького не уніатського богослуження [737].