Кікін заспокоював його — щоб він їхав послом, нічого не боявся, а гетьмана і старшину намовляв, щоб вони в. государя не гнівали, на його городи з татарами не ходили. Те на що скаржиться гетьман (поведінка Ромодановського і Шереметєва) — «то дЂло сыскное», треба над тим перевести слідство, а не счинати війну і кровопролиття.
Стільки з тієї розмови. Крім того записує Кікін під тим днем першу аудіенцію польських послів у гетьмана і у Карач-бея. Як ми бачили, у поляків записано це ще під 1 (10), вечером.
4 (14) вересня прийшов до Кікіна Немирич і від гетьмана запросив прийти на розмову з гетьманом і старшиною, що відбуватиметься в шатрі Немирича. Кікін пішов, і за ним туди прийшли де-хто з старшини: суддя Герман, переяславський полковник Чучар і бувший наказний полковник переяславський Сомченко, черкаський Джулай, кілька сотників, Скоробогатько — тут названий осавулом полковим, і один з підписків. Гетьман сам не прийшов, Немирич і полковники пояснили, що він їм доручив обговорити з Кікіним справу Барабаша. «Наказував ти нам покладатися на ласку государську, а на правду нема її ні до гетьмана ні до війська! От цей бунтівник і зрадник війська Зап. Барабаш називав себе гетьманом, по городах розсилав універсали, підіймаючи бунт, наробив руїни і кровопролиття, а як гетьман з військом і татарами пішов на того зрадника й інших злочинців, так цар, почувши про наш похід велів Барабаша послати до Києва — нібито щоб видати війську на право. А Барабаш на допиті перед гетьманом і всіми нами сказав, що послано його було до Києва не для того щоб видати війську, а на те щоб Виговського ухопити, як він приїде; теж саме сказав і Янко Барабаш [714]. Переїзчики з царських полків також свідчать про царську неласку: що була від царя грамота Ромодановському, аби воював гетьмана і старшину, зловив їх і побив. Тому ми себе самі своїми головами боронити будемо і неприятелів своїх воювати» [715].
На це Кікін нібито відповів довгою красномовною промовою, доказуючи, що словам таких засудженців і взагалі всяким воровским словам не можна вірити, для прикладу згадав Германові, що говорив на нього Стринджа: мовляв Герман змовився з ними, повстанцями, що вхопить гетьмана і їм видасть живцем.
При тім взагалі докоряв їм за бунт і усобицю і т. д. Вислухавши цю промову Немирич з полковниками пішли до гетьмана і вернулися з запросинами на обід. За обідом гетьман пив здоров'я царя і царевича, але в розмові знову зачепив цю ж тему — царську неласку, намір «приманити» — Барабашем до Києва «к рукам Шереметєва». Кікін повторяв те, що перед тим говорив старшині.
«Барабаш під той час стояв при шатрових полах прикований до гармати. Гетьман розпитував його, що діється в Білгороді і чи багато війська з кн. Гр. Гр. Барабаш казав, що війська багато, і на поготові в Білгороді 130 воєводів, що мають бути по городах Малої Росії. Дяк Василь (Кікін) на це завважив, що Барабаш говорить це на ссору: 130 воєводів в Білгороді нема і не було, прислано до Білгорода тільки 10 воєводів, що мають бути в городах Малої Росії, як ти, гетьмане, договорився з Б. Хитрово» (158).
Під кінець Кікін повторив гетьманові своє прохання, щоб його відправлено. Гетьман відповів, що він хотів би з ним послати своїх посланців до царя, але вони не відважуються їхати до Москви, бо там шведські посли. Кікін пояснив, що шведських послів не затримувано, вони так довго жили в Москві «своїм упорством», і тепер з честю відпущені.
Ввечері прийшов до нього від гетьмана згаданий уже «козак Яцковский» і повідомив, що гетьман рішив його, Кікіна, відпустити і провести для безпечності на Гадяч, Рашівку, Миргород, Лубні до Путивля. Але при тім показав згаданий уже вище примірник тих листів, що розсилає Шереметєв по київській околиці: в нім Виговського проголошено зрадником, Шереметєв закликав людність до нього не приставати, а віддатися під його опіку. «Чи то не велика досада гетьманові, що його воєвода так безчестить?» - спитав Яцковський. Кікін сухо відповів: «Гетьман сам безчестить себе: коли б того так не робилось, так би й не писалось» (160).
Другого дня, 5 (15) прийшов на секретну розмову Фесько Вовк, розповів, що гетьманові прислано з Ніжена перехоплену царську грамоту до Шереметєва: наказно в ній видати Барабаша гетьманові й всьому війську. Коли гетьман таке почув, «довго сидів збентежений», а старшина почала говорити, що виходить — вибралися вони в похід даремно, коли цар їх своєї ласки не позбавив (як виходить з тієї грамоти).
«І не знають, що тепер робити: запрохали татар (до походу) з тим, що будуть брати в полон і віддавати татарам тих козаків, які живуть в Сумах та інших нових городах, та царських людей (московських підданих)» — а тепер, розумій — виходить, що тих царських городів воювати не годиться. Гетьман сказав, що в такім разі прийдеться видати татарам на ясир кілька Полтавського полку [716] — очевидно як кару за пушкарівське повстання...
Коли таким чином для гетьмана і старшини нібито ситуація вияснилася — в тім напрямі, що підозріння її до Москви були прибільшені, чи передчасні, коли не зовсім безпідставні, — то в таборі, для ширшої публіки далі підтримувалася версія, що Москва замишляла кінець гетьманові і всій вірній йому старшині. Сюди належить широко спопуляризоване новішою історіографією оповідання Коховського [717], мовляв в тім часі на Дніпрі під Києвом зловлено царського гінця з наказом Шереметєву: прислати до Москви гетьмана і всіх учасників угоди з Польщею — доданий нібито був і реєстр полковників, котрих треба було або вхопити, або принаймні позбавити урядів [718]. Коли цього листа принесено на раду і сконстатовано його автентичність, він викликав страшне обурення, і старшина і козаки сприсяглися до крові боронити загрожених і розірвати з Москвою. У Коховського це оповідається без близших хронологічних вказівок, і з стилізації виходить так, наче б то це сталось за якийсь час перед приїздом польських комісарів. Але ми маємо цей епізод в дневничку збірки Голінського під днем 5(15) вересня — себто якраз під тим днем, як Фесько Вовк оповідає Кікіну про переловлений і приставлений з Ніжена лист царя, і нема сумніву, що тут мова про той сам епізод, тільки розповіджено його в інших аспектах: одну версію про переловлені листи пущено між публіку [719], іншу переказав Фесько Вовк, а чи не було ще яких, цього також твердо не можна сказати.
«Приведено трьох москалів — читаємо в дневничку — зловлено їх коли вони їхали до Києва з листами, а писано в них про життя ( о zdrowiu) гетьмана Зап., а потім як знищать його і військо (Зап.) знищити і Річпосполиту — нашу.
Допитувано їх прикованих до гармати. Це нам помогло: по цім щиріш повели трактати з нами, бо перед тим так говорили: Ми пана не потрібуємо, маємо царя — хоч і йдемо з військом, на те аби цар велів нам видати зрадників військових, що з Москвою — як Барабаш, Золотаренко — давніший полковник паволоцький та інші.
«До того ще й їх ліга з шведами досі тривала, і ці дві речі нам були несприятливі, так що ми ледво не від'їхали, не докінчивши справи. За ті дні, що ми були в обозі, військо все далі поступало під Москву, зайшли ми на саму границю з військом із ордами — були великі, і Карач-бей був гетьманом над ними. Двічі були (у нього) пп. комісари і гетьман [720]; не рада орда цьому замиренню (козаків з поляками), як ми могли зрозуміти. А ліга з шведами (проти Польщі) вже заникла, як я розумію, бо (гетьман) має слати послів до короля й. м. (польського), а від нього до короля шведського, аби занехав війну з нами».
До цієї короткої, зате сучасної записки приточу довше, але вже з далекої перспективи стилізоване оповідання Перетятковича й даю його тому в свобіднішій передачі:
«Застали ми під Гадячем у гетьмана московського дяка, щедро обіцяв він від царя різні вільності, і завдяки тому, а також балачкам старого Виговського-батька і брата гетьмана Данила [721], багато старшини, а поготів черні — хилилося на московський бік. То ж в якій небезпеці життя пробували ми всі там — біг свідком! У кожного при шатрі двох самопальників, і так лишались на ніч — один в головах, а другий в ногах. Так було цілий тиждень, поки трактати складались, писались і зчаста переписувались.
Весь тиждень покойовий гетьманський Война і Карачбеїв товмач Сосницький, рано і ввечір були у нас, раз-у-раз нібито жартом давали знати, яка то смерть нас чекає — або відсилка до царя. Як бентежили нас ці жарти, легко зрозуміти. Коли в середу в переддень підписання трактату, як сьогодня пам'ятаю [722] присилає по мене пан Бєньовський, аби я прийшов до його намету. Застаю його самого одного в плачу перед образом руським пречистої, починає нам говорити, що ми пропали! Чому? — питаю. — Бо дяк перекабатив на бік царя все військо; кінець нам! Я ніскільки не стривожений відказав: Хоч нам Война і Сосницький жартом казали, але ще бог з нами і пречиста! — Чи маєте тут когось знайомого? — Не маю, тільки Тетерю — тільки він наш! — Що ж будемо робити? Кажу йому: Маємо стільки бланкетів королівських, канцлерських, гетьманських, пишім до Карачбея [723], просім його іменем короля і Річпосполитої, аби з нами кінчив договір, а не з дяком, а поки то напишемо, пошлім Сосницького з якимсь дарунком». Бєньовському це сподобалось: зняв з себе гаманика багато вишитого золотом і сріблом, і вложивши туди кількадесять червоних, послав Сосницького з двома молодшими, повідомляючи про свій приїзд і переговори, які він провадить іменем короля і Рчпи. Ми тим часом понаписували все (очевидно — на тих бланкетах варшавських різні листи до Карач-бея від імени канцлера чи інших осіб). Посланці повернулись з заявою Карачбея, що прийме вдячно. Не гаючись, о вечірній годині поїхали ми до Карачбея, застали його в кам'яниці [724], сидів на оксамитнім матрасі [725] і не вийшов; коли підвівся, комісари наші попросили у нього через товмача розмови, і п. Бєньовський оповів, в якій справі приїхав і віддав ті на-швидку написані листи. Зараз їх прочитано і перетовмачено; Карачбей приложив руки до грудей і поклонився — як то у них звичай (на знак згоди і обіцянки). Тільки що ми це скінчили, гетьман з кількома полковниками учинили раду [726]. Потім вийшовши з намету добру годину суперечилися між собою, даючи рації за і против. Господь бог і пречиста зробили це, що Карачбеєва приязнь і намови вплинули на проголошення пожаданої нами згоди. Повернувши від Карачбея я ще раз переписав ці пакти, котрі за тиждень вже з десять разів і переписував. Поки зійшло [727] сонце переписав я в останнє акт обопільної згоди. Другого дня, в четвер наші комісари і гетьман їх підписав, і на знак військового тріумфу гарматами проголошено цей акт» [728].
В цім свідченню про рішучу ролю Карач-бея на закінчення договору — після попередніх ухилянь гетьмана і старшини властиве значення цього оповідання, мало певного в подробицях. Звідомлення Кікіна дає нам змогу доповнити ситуацію важним фактом — що в переддень підписання договору і Виговський зложив з Москвою перемир'я. Кікін так це оповідає:
6 (16) прийшов переяславський полковник С. Чючар, прилуцький Дорошенко і Немирич і від імени гетьмана заговорили ще раз про «незносні кривди» війську Зап. від Шереметєва і Ромодановського; ці кривди змусили гетьмана до нинішнього походу в спілці з татарами. «Ти на розговорі радив нам, щоб ми це занехали і крові не проливали, а послали б (про ті кривди) до в. государя. Але ніхто не відважається їхати посланцем — бояться, що їх затримають. Тому гетьман, пам'ятаючи, що ти і до попереднього гетьмана і до нього приїздив з добрими дорученнями і тепер, як бачимо, бажаєш запобігти кровопролиттю, переказує тобі від себе й старшини. Коли ти все те, що гетьман і старшина і все військо жаляться на незносні кривди свої донесеш в. государеві, — то гетьман тебе до ц. в-ва відпустить» [729].
Кікін висловив на це свою гадку, що гетьманові все таки краще було б послати своїх посланців, а тим часом військо розпустити, татар відіслати і всяку усобицю і «задори» припинити; він же, Кікін, у всякім разі все що від гетьмана і від старшини чув, цар. в-ву донесе.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 52. Приємного читання.
TextBook