Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

«Не годиться промовчати перфідії деяких «забіжанців» і арендарів з-над Гориня, що підтримуючи Тарновського, (начальника) залоги [615] корецької, не тільки потайки, але й явно, підмовили його на те що він видав універсал, аби погоринська шляхта з'їхалася до нього на раду на 18 січня, під загрозою смерті. Коли мене про це остережено, я написав Тарновському, в міру його зрозуміння, те що мені диктували такі його сміливі заходи: заявив йому, що не тільки від нас має він сподіватись заслуженої кари, але і у гетьмана запорізького певне смерть його не минує, коли я йому це напишу. Посланець мій якраз попав на цей соймик, і вже застав лист до п. Виговського, написаний і підписаний: висилали з ним якогось Новаківського, і нічого вже не бракувало для висилки, тільки мали зібрати йому на дорогу. Зміст того листу був такий, що вони признають своїм протектором п. Виговського [616] і просять його, аби він Тарновського не відкликав, а навпаки — йому прислав поміч. З приїздом мого посланця стратили фантазію: один привидця, нібито маршалок, порвавши листа, втік; інші розбіглися. Взагалі — не хотячи нікого ображати — моя чуйність багатьом стає на заваді. Але прошу покірно, щоб це (що пишу) не шкодило репутації мого воєводства, бо воно завсіди заховувало вірність і честь, і тепер безсумнівно дотримує і дотримає; навпаки — велике обурення (rug) між нами (на цю козацьку акцію), але ніхто не сміє піднятись на своєвільних на власну руку. В цій акції, запевняю, небуло нікого з оселої шляхти мого воєводства, тільки арендарі і забіжанці. Бажав би я зловити того привидцю та дати йому в приклад іншим, і це можна буде зробити, коли буде така інструкція» [617].

Особливо багато старань прикладав гетьманський уряд і військо щоб утримати в своїх руках Пинський повіт — цю крайню козацьку «провінцію» на північнім заході, що могла б послужити мостом на Побужжя, цінною ланкою у зносинах з Швецією, Прусією і т. д. Принципіальну вагу мало також, що це була вже територія в. кн. Литовського, котре козаччина так сильно хотіла взяти в свій протекторат. Але саме з цих причин, як ми вже почасти бачили, і зараз ще побачимо — козацькі претензії на неї особливо завзято опротестовувалися з польської сторони. Козакофільська течія, яку вдалось роздмухати в ній в торішній обстанові, поборювалася з усіх сторін — елементами полонофільськими, ройялістськими і просто різними кар'єристами, що помітивши зміну обставин на некористь козацької експанзії, спішили щось заробити, маніфестуючи свою вірність «Короні» — хочби у формі «кадуків» на уряди і маєтки людей, що переводили «суб'єкцію» козацькому гетьманові і тепер обвинувачувалися в державній зраді.

Як тільки прийшла відомість про смерть Хмельницького, так зараз купка отаких «патріотів» скликала на день 20 серпня свій з'їзд, на котрім опротестувала акт «суб'єкції», зложений гетьманові маршалком і видала відповідну «маніфестацію», вписану того ж дня до пинських гродських книг — тому що підстароста і писар гродський належали до учасників маніфестації. На чолі цієї компанії бачимо місцевого уніатського владику Кваснинського-Злотого, далі повітового хорунжого Орду, згаданого підстаросту Вл. Войну, другого Войну — земського писаря, і ще 18 осіб: компанія невеличка, яка одначе тим більшого старалась наробити лоскоту. В згаданій маніфестації вони підчеркують, що весь час Пинський повіт заховував вірність королеві — аж поки «не знайшла злість відповідного собі знаряддя, що спровадила до повіту спочатку охорону, (раtrосіnіum), а далі ця охорона перетворилась в «тиранство», що перед усім виявляло себе в нагінках на «правовірну релігію» (religio orthodoxa — що має означати унію): владицтво пинське силоміць відібрано від «взірцевого і побожного пастиря і посажено іншу особу», маєтки церковні повідбирано, приватні також підпали наїздам і всяким насильствам, «так що страшно сказати». «А найголовніше — посли виправлені до пана Хмельницького тільки з тим щоб просити спокійного сусідства і охорони від венгерського своєвільства і тиранства, замість того привезли в особі маршалка нашого, суб'єкцію вічній неволі і виречення законного нашого монарха. А для закріплення цього злочинного діла визначено на день 23 (соймик щоб зложити) [618] присягу, на вічне підданство гетьманам запорозьким, і проголошено загальний похід против братії нашої скликаної в Короні і в кн. Литовськім» [619]. Далі наступають обвинувачення маршалка Єльського, що він немалі гроші зібрані шляхтою на забезпечення спокою повіту вжив «на фальшиву промоцію особи своєї»: добув собі (від гетьмана очевидно) полковництво, право життя і смерті, безапеляційну юрисдикцію і под., і використовує ці прерогативи на збагачення своєї родини і под. Протестанти заявляють, що вони не хочуть підлягати цим претензіям, «бо нікого не можемо собі брати за найвищого пана за життя короля — поготів п. гетьмана запорізького, що й сам не домагається того, будучи членом нашої вітчини». Відмовляються складати йому присягу, щоб не стягнути на себе вини державної зради. Протестують проти поведінки свого маршалка і проти привезеного ним гетьманського універсалу, «що він називає дипломом». Закидають йому, що для приватних своїх інтересів против намірів шляхти підступно і незаконно зложив сам присягу «на таємні пункти» і тепер хоче привести до присяги шляхту і заповідають йому процес перед королівським судом [620].

Маршалок Єльський чекав очевидно приїзду Груші, визначеного на комісара від гетьмана, і якби він був приїхав своєчасно, можливо, що до цього виступу патріотів і не прийшло б. Але Груша спізнився, приїхав по терміні, і дав змогу Орді і К° організувати деякі сили, опираючись на підтримку гетьмана литовського Сопіги, і навести страх на партію Єльського. Коли маршалок на визначений день, 23 серпня приїхав на соймик і хотів зложити звідомлення з своєї місії до Хмельницького, його стріла опозиція з гострими закидами: «ніякої реляції не хотіли слухать, і до кола свого не допустили — мало що на шаблях не рознесли». Заявили, що ніякої суб'єкції не признають, знають тільки короля, і щоб очиститися перед ним з допущених Єльським нелояльностей висилають до нього депутацію з вірнопідданчими заявами. Так пише кн. Четвертинському один з шляхтичів [621] — сам не бувши на цім соймику, оповідає те, що чув, але що при тім називає конкретно осіб визначених в депутацію, можна думати, що ці відомості досить реальні. Тільки після цього приїхав Груша — але з дуже незначною, як видно, військовою силою [622], очевидно покладаючись на добровільну субмісію пинської шляхти і це була друга помилка, яка дуже підкопала престиж українського уряду в цій далекій «провінції». Коли Груша з Єльським скликали шляхту до присяги, до Пинська, опозиція зібралася в одній з поблизьких королівщин і переконавшися, що сили Груші малі, та ще він захворів в додатку, вони стали громадити воєнну силу, війшли до пинського замку і маючи Пинськ в руках виступили ще з рішучішим протестом против всякої «суб'єкції» гетьманові, а що за спиною цієї шляхти стояло військо в. кн. Литовського, Груша не спромігшися на ніяку акцію доволі непоказно ретирувався з своєї провінції. От як оповідає це якийсь анонімний учасник:

«Дня 27 серпня по смерті Хмельницького, приїхав пан Груша від всього війська Зап. щоб відібрати від нас присягу через маршалка. Пан хорунжий, порозумівшися з панами старшими урядниками обіслав нас — всю братію, аби ми всі зібралися — кому миле життя і честь. Дав бог, що нас зібралось в короткім часі немало і ми стали радити, щоб воно було з доброю славою і безпекою для нас усіх. Ставши в королівськім селі Полочиновичах [623] вислали ми в посольстві братію, питаючи з чим п. Груша приїхав і заразом даючи про себе знати, що хоч ми й збираємось до громади, але нехай нічого не бояться, бо ми нічого злого не задумуємо. П. Груша відповів, що хоче з нами розмовитись. Кілька день стратили ми на переговорах, поки збереться більша громада. Стояли обережно і на погтов'ю кожної ночі, аби козаки не надумали чогось противного: з обох сторін була обережність. Нарешті 4 вересня рішились ми їхати до Пинська, з великою відвагою. Застали п. Грушу хворого в ліжку і в 200 коней відвідали його (dаlіsmу visite). Довідавшись, чого хоче, з'їхались до замку і звідти четверо нас вислано до нього, аби подав на письмі пункти — чого військо Зап. жадає від нашого повіту. Подав він через нас пункти — дуже тяжкі і незносні, так що дивуватись треба було. Тут ми не згодились на жодну річ — скорше готові були дати шиї наші під неприятельський меч, ніж пристати на таку чисто тиранську неволю — особливо на знесення унії, на присягу (гетьманові) і щоб ми помагали їм знищити Орду. Зараз по присязі наблизились ми до них, того самого дня, 4 вересня, але декларацію відклали на ранок, але через деяких посполитих до них дійшла відомість, що ми не пристаємо, і не чекаючи декларації козаки зараз уступилися з Пинська — побоюючись скорої помочі нашому повітові від війська (литовського), — пішли всі, так що ми за ними посилали листи з братерського (шляхетського) кола. Хвала богові, що це гультяйство відходячи мирно з нами обійшлось! Але якби ми були не зібрались, то були б нам себе показали! і так з погрозами і похвалками на повіт наш поїхали. Ми ж по сесії нашій вислали до п. гетьмана пп. Є. Протасовича і Головню з Заріччя щоб повідомивши про все що сталось, просили зарадити, щоб ми по цім були безпечні свого життя і майна. З тим братія роз'їхалась, але на день 10 вересня всі мають знову з'їхатися до Пинська, і там маємо радитись про дальше забезпечення наше. Пан маршалок наш дуже квінту спустив, бо панове браття не допускають його до зборів» [624].

Новий соймик відбувся фактично 18 вересня, на заклик хорунжого Орди, що покликався на універсал Сопіги — заклик організуватися «для відсічі ребелії козацькій». Шляхта ухвалила змобілізуватись, вибрала полковниками і ротмистрами ту ж саму компанію: Орду і його однодумців, наділивши їх широкими правами і таким чином ніби остаточно затоптано акцію Єльського і тов.

Незнати, коли, як і наскільки гетьманський уряд виправив цю свою помилку і відновив свій протекторат над пинською шляхтою. Вище ми чули київські балачки в місяці жовтні про рятовання Пинська від поляків. В грудні гетьман писав Бєньовському: «Висилаю залогу до Пинська, сповняючи прохання тамошніх обивателів і обов'язок опіки над ними, прийнятий нами на себе. Думаю, що те не вразить ні короля й. м. ні всі інші стани, і поготів не буде перешкодою нашим постановам (перемир'ю), бо ж вони (обивателі пинські) добровільно зажадали нашої приязні, за певними умовами, котрих і ми тепер як своєї власності домагаємось. При тім (змушує до того) і спочуття моє п. маршалкові пинському — старцеві зламаному не стільки віком, скільки відвагою і трудами воєнними, і тим, що на лихо йому обернулась його прислуга землякам («одноповітникам»): злими обмовами споганили його славу у короля, набрехавши, що він з свого замислу запродав їх у неволю — не пам'ятаючи їх власними руками підписаної інструкції. Привели до забуття його заслуги і шановні прикмети, позбавили його маєтку і викинули з нього — маючи на увазі, щоб через оправдання його не спала вина на їх голову, і не впали самі в лапку наставлену на його ноги. Але сподіваюсь, що без того не обійдеться: для кращого вияснення пошлю королеві автентичні їх підписи, і він з того зможе зрозуміти, як вони налягали (на маршалка), щоб він узяв на себе посольство до гідної пам'яті попередника нашого, а не сам силоміць — як то вони удають, взяв на себе цю функцію. Ми хоч і покладаємось на божу обіцянку, що він ніколи не дасть правді утонути, але рветься нам серце, коли бачимо зневагу такого шановного старця, дивуємось, що ті які верблюда ковтають — чисті, а ті що й чаркою не согрішили — стали винні. Бачимо, що й нинішній двір грішить тими ж хибами, що й давніший: правда при дверях стоїть, а брехні — одні в двері стучать, а інші пошани зазнають. З огляду, що він не має іншого оборонця, пильно прохаю за нього в. м. - аби зволив розвіяти фальшиві обмови і заткати неправедні уста, як звик єси завсіди правду боронити. Також і для інших, що разом з п. маршалком попали під цю обмову, зволь випросити у короля й м., щоб вернув їм свою ласку і запевнив її. Бо ж не можемо облишати таких, що мали б терпіти на честі і маєтку за те що з нами зв'язались» [625].

Бєньовський, опинився таким чином в доволі прикрім становищі між претензіями на Пинськ гетьмана запорізького і рішучою опозицією їм збоку гетьмана литовського. В цитованій уже записці своїй він так поясняв цю справу, при кінці січня: «В справі Пинська, як я писав у своїй реляції так і тепер повторяю, що по тім, як п. маршалок пинський і його товариш виконали присягу Хмельницькому і признали суб'єкцію, Хм. зараз послав туди Грушу, щоб прийняти в володіння, і фактично Груша там пробував. Це все діялось між першим моїм від'їздом з України і другим поворотом на Україну. Коли під час договору (про перемир'я) я домагався, щоб Грушу відкликано, вони заявили і стали на тім, що це має бути відложене до загального договору, тому що вони війшли туди на прохання шляхти, заприсяжене її послами. Я ж хоч бачив в тім посольстві явну зраду, не міг іти дальше в цій справі, і як все інше так і це взяв до короля й. м. Тим часом по моїм останнім від'їзді з України хоругви кн. Литовського вигнали ті залоги з Пинська, і гетьман запорозький бачить у цім порушення перемир'я і в листі своїм грозить послати туди військо. Подумати тільки — чи можна сподіватись якихнебудь добрих успіхів при такім безладнім поступованню, коли один щось зробить, а другий зіпсує» [626].

Але я дуже сумніваюсь чи козацьке військо перевело нову окупацію Пиньска після цього. Хоч Кость Виговський носить титул полковника пинського і турівського, але в Пинську щось його не видно й не чути — виступає в Турові та в Давидгородку. В червні він видав такий універсал до шляхги на території між Горинею і Стиром: «Константин Выговський пулковник войска є. ц. в. Запорозкого пинський и туровський — всемъ вобець и каждому зособна — яко ихь мстямъ паномь шляхте такь высшого яко и нижшого стану в пулъку моємъ межи рекою Горинею а рекою Стыромъ найдуючимъ ся доношу до вЂдомости — Ижъ я зблизивши ся в той трактъ собе отъ є. м. пана гетмана войска Запорозкого, брата моєго поданый, а оть него маючи собЂ устъную зъ в. мстями моими милостивими панъствы полецоную мову, — теды упрашаю, абы-сте в. м. мои мстивые панове, жадного не обавляючися небезпеченства, хотЂли до мене на день семинадцятый мця июня водлуг старого календаря до Давыдгородка зьЂхати, где тамъ мои м. панове волю є. м. пана гетмана, брата моєго през мене услышите. А єжели в. м. мои м. панове не зьЂдете ся, а мЂло би в. м. що на потомъ поткати, — чого я собЂ не зичу, — теди прошу абист в. м., м. м. п., мене в томъ не виновали. Що я в. м., м. м. п. ознаймивши, себе самого ласце в. м. м. м. п. оддаю. З Давидгородка, дня 13 мця июня року 1658» [627].

Правдоподібно, полковник хотів організувати повторення торішньої декларації — але — часи були вже не ті! Прихильники козацького протекторату присіли після пинського погрому. Єльському і його однодумцям приятелі випросили на соймі, в місяці серпні пробачення у короля, повернення урядів і маєтностей [628]. Під час гадяцьких переговорів гетьман зобов'язувався вивести залоги з країв за Случчю. Проте якась шляхецька організація казакофільська «в тракті турівськім і Давидгородецькім» трималась далі навіть «і по учиненій згоді», протягом всього 1659 р. як показує заява пинського войського Гедройця в грудні того року [629]

Місія Томковича, місія Тетері в лютім — березні, заходи коло заховання козацьких займанщин, погляди Любомирського, місія Тетері в травні, обговорення угоди з козаками, погляди Я. Лещинського, пункти тетері, Гадяцький трактат — звідомлення Кікіна, відомості анонімного дневничка, оповідання Перетятковича.

В лютім приїхав до Бєньовського звісний нам гетьманський агент Феодосій Томкович, львівський купець, що торгував на Україні й виконував фінансові й політичні доручення Хмельницького і Виговського. Бувши в Чигрині Бєньовський також користав з його послуг і доручив йому пересилку своєї кореспонденції [630]; Виговський атестував його Бєньовському як людину щиро віддану королеві і варту всякого довір'я, і так Бєньовський атестував його королеві. Не знати, кому він служив вірніше, чи дурив більше менше всіх однаково, але Бєньовський був переконаний, що на його слова можна вповні спуститись, знає він все — Виговський не має від нього секретів. В січні 1658 р., він виїхав з Чигрина з листом від Виговського до Бєньовського (дата 9 січня) і з листами до короля, гетьмана, канцлера. У Бєньовського з'явився 10 лютого, прогаяв кілька днів з причини хвороби і поїхав через Львів до короля, що скликав тоді з'їзд сенаторів і деяких довірених шляхтичів у Варшаві. Томкович свою місію представляв так, що Виговський доручив йому переконатися у короля і сенаторів, наскільки певно інформував його Бєньовський — чи може він бути певним щирих і приязних відносин польського двору і уряду. Кубаля приймає за певне, що під час чигринських переговорів Бєньовський договорювався з Виговським як союзником двору в його планах збільшення королівської влади, обмеження прав сойму і под [631]. Феодосій запевняв Бєньовського, що становище Виговського настільки прикре, що він радо вернувся б до короля, коли б мав певність, що тут йому не зрадять. В Москві йому не довіряють, трактують згірдно, ставлять неможливі до виконання вимоги; і на Україні не має він міцної позиції: Запоріжжя против нього, з старшиною відносини теж не щирі. З родиною Хмельницьких, спеціально з Юрасем теж не добре: Виговський їздив недавно до Гадяча з кількома тисячами козаків — викопати скарби старого гетьмана і тим викликав неприязнь Юрася. Шукає підтримки Орди і турків — але ця політика не подобається на Україні: запорожці, вся чернь і навіть старшина проти неї. Старшина підозріває, що гетьман опираючися на татар замишляє перемінити всіх неприхильних йому полковників «і взагалі придавити козаків (tyrannice uiąc kozaków) — бо інакше не утримається».

«Одним словом, дійшов я того секрету, що всі ненавидять Виговського» — і через те хиляться в польський бік. Логічно це не умотивовано, і дійсно логічно повязати одно з другим мабуть було трудно — але так запевняв Феодосій, і Бєньовський, і король, і сенатори радо цьому вірили. «Треба кувати, поки тепле», пише Бєньовський королеві в результаті своїх розмов з Феодосієм. «Тому по виїзді від мене цього грека я вислав справного посланця до Виговського і до інших з старшини, кого вважав відповідним, аби не вагаючись висилав до короля послів з новим уповноваженням і взагалі аби кінчив справу. Нехай цього ніхто не боїться: я сподіваюсь, що не помилюсь, бо пізнав до грунту ту хлопську монархію!» [632].

Ще дивніші секрети витягли у Феодосія в Варшаві, Виговські й інші прихильники згоди, вважали бажаним для її переведення, щоб польське військо було присунене до границь [633]. Зібрані на «конвокації» сенатори ухвалили всяко піти на зустріч цим змаганням до замирення; постановлено вислати комісарів для переговорів, але коли прийшлось виготовляти їм інструкцію, це не пішло гладко, за те щодо посунення війська на границю наказ дано без затримки, і гетьмани почали пересувати військо під Дубно. Бєньовський з цього приводу підняв тривогу. Висловив побоювання, що таке пересунення війська над граничну лінію Виговський прийме за нарушення перемир'я. Звертав увагу, що Феодосія зле зрозуміли: він переказував бажання Виговського і К°, щоб польське військо було на поготові і тоді як з їх сторони буде дано знати - щоб воно посунулось на границю. Що Феодосій ще не вернувся до Виговського з своєї місії, і не маючи його реляцій, він може зле зрозуміти ці польські маневри і т. д. [634]. Посилався в тім на відомості привезені йому Тетерею — що в тім часі (в березні) з'явився на Волині, в Межиричі, з дорученням від Виговського — бути постійним посередником в українсько-польських зносинах, тримати постійно зв'язок з Бєньовським, лагодити пограничні непорозуміння і підготовляти грунт для договору [635]. Він запевняв в щирих бажаннях згоди у Виговського і старшини, але з його слів загалом виходило, що справа договору і повороту України до Польщі зовсім не така дозріла: єсть тільки добрі заміри для того, перед усім же треба дбати про те, щоб перемир'я підтримувалось, не було ніяких неприємностей на граничній лінії і т. д. Тетеря готов робити все для того — обіцяв відкликати залоги які викликали якінебудь непорозуміння — напр. з Кореччини, з огляду на неприємності і підозріння які тутешня залога стягала на її ініціатора, С. Лєщинського і под. [636].

Березневі конференції з Тетерею мали важне значення в розвою української акції, але про них знаємо головно те тільки що написав Бєньовський королеві [637]. Від Тетері маємо реляцію гетьманові, але вона писана очевидно для сторонніх очей — про перспективи замирення Польщі з Швецією, з побажаннями щоб Москва випередила Швецію в замиренню, мовляв в інтересах України і т. под. [638] Бєньовський написав чимало інтересного.

«Основна умова гетьмана запорізького, щоб в. к. м. закінчив трактати з королем шведським — хочби навіть зі шкодою своєю. Бо коли б москаль ту згоду випередив і трактати з шведами заключив, (гетьман) не обіцяє успіху (унії). Бо тоді цар в очах козаків став би непереможним, і Україна волею-неволею мусила б терпіти його тиранію [639]. Остерігає нас виразно, що москаль дуже добивається тієї згоди з шведом, а з нами поступає нещиро: обіцяє шведові по Вислу, а решту собі. Має намір, осідлавши Україну, впровадити війська до Польщі й зайняти по Вислу; царський посол Хитрой уже проголосив на Україні війну з Польщею.

«Другий пункт — аби в. к. м. якнайскорше послав до хана, щоб він своє військо вивів у поле, не чекаючи весняної пори.

«Третє — аби війська наші були готові, але не зближалися — про це я зношуся з пп. гетьманами.

«Четверте — аби замкнено землю польську і українську, для заховання секретів — тому що перебіжчики купці часто утруднюють справи своїми реляціями. Для цього й залоги відкликаю — тільки з козаків полишено в Межиричу, і то з тим щоб нікуди не виходили з Межирича. Тарновського Тетеря засудив на горло — я його випросив на пляцу з рук ката, — але (Тетеря) забрав все таки його до гетьмана — за шию (на аркані) попровадили. На підставі цього я вислав універсали в. к. м., і нові листи, щоб до скінчення комісії (з козаками) ніхто не важився їздити на Україну, під карою смерті, і зношуся з п. краківським (С. Потоцьким), щоб пильно стережено границь.

«П'яте — аби посполите рушення було готове, на випадок потреби помогти козакам проти московських сил; тому прошу дуже і бажаю, аби вже тепер були видані універсали, — бо певно не обійдеться без того щоб не треба було підтримати акцію [640] зброєю.

«Довірочно розпитував я Тетерю — як безсумнівно вірного в. к. м., чи довіряти Виговському? не одмінить? Ручив за нього, але з певним ваганням [641]. Говорив так, що його збивають події; додав, що по виїзді вже чув, що в тих днях Пушкаренко дістався до рук Виговського — потім як його люди розійшлися через голод: хто зна, чи цей успіх не змінить його намірів щодо нас. Але — казав Тетеря — думає він, що скорше таки Виговський буде примушений дотримати обіцянки, тому що з усіх сторін важать на його голову. Юрій Хм. противиться йому і виразно шукає підтримки. Запоріжжя непохитно вороже і чекає тільки весни. Значна частина полковників неприхильна. Цар сприяє про око, але в серці таїть неприязнь і рад би його знищити — от і тепер йому велів приїхати.