Як бачимо, погрози згаданої Шереметєвим, тут нема — але могли бути й такі грамоти, як він пише.
На лукавство київських міщан Шереметєв поскаржився цареві: задовго до приходу Дан. Виговського вони розповіли воєводам, що козаки кажуть їм робити фортифікації на Щекавиці («вал земляной»), але вони відмовились, і просять воєводів, дозволити їм, коли б був напад на Київ, звезти сім'ї й майно до московського городу. Воєводи дали на це згоду і кілька разів потім нагадували їм, щоб вони перевозились, але вони цього не зробили, а довідавшися, що скоро має прийти Дан. Виговський, почали вивозити своє майно на човни, на Дніпро. Воєводи посилали їх запитати, нащо вони це роблять замість перевозитися до городу, і міщани (магістратські очевидно) відповіли, що вони це роблять з наказу гетьмана: бояться щоб не пропасти, коли козаки город візьмуть. А коли почалася канонада з Щекавиці, найбільше в тім працювали міщанські гармати, вивезені з дрижипільської кампанії.
«А тепер стоять на островах; ми їм писали, щоб верталися до Києва, як вернуться ми їм за те «виговоримо» і намовою приведемо до присяги», кінчить своє звідомлення про цей епізод Шереметєв.
Наведу тепер оповідання Ів. Сербина — хоч воно держане в покаянних тонах, як заяви тих козаків — бранців, переказані Шереметєвим: Сербин теж оповідав це, попавши бранцем до московських рук, і розуміється, оповідав так, щоб зробити можливо сприятливе вражіння, і валив що можна на Данила Виговського та на П. Яненка, що не попали до московських рук [577]. Запис, треба сказати, зроблено досить таки безтолково, записувалось на вибір, те що було результатом спеціальних запитань і дещо можна зрозуміти тільки доповняючи фактами даними одпискою Шереметєва та оповіданнями інших бранців: Василя Виговського, полковника овруцького, і татарина «Енбекова».
Всі вони представляють так — одні більш виразисто, інші менш, — що експедиція ця не на те робилася, щоб заводити війну з москалями. Особливо виразно каже це Василь Виговський, вигорожуючи і гетьмана і себе разом: посилаючи брата Данила, гетьман велів йому стати з іншим полком під Києвом і чекати розпорядження, поки у нього щось вийде з царським військом на границі; наказав йому пильнувати, щоб з Києва московські люди не ходили чатами на козацькі городи і їх не воювали, а битися йому не велів: це Данило від себе зробив — прийшовши під Київ робив приступи і бився з царським військом, «без гетьманского веленья» [578]. Не так виразно, але в тім же духу відзивається Сербин, як то ми вище бачили [579], і той «Енбеков»: сказано їм було, що йдуть вони з Дан. Виговським не для війни, а для охорони козацьких городів від царських людей [580].
Цим очевидно треба розуміти їх свідчення щодо контингентів, які брали участь в цих київських боях. Ів. Сербин — згідно з Шереметєвим (можливо, що він навіть приноровлявся до дат його одписок — вони могли бути йому подані при допитах) каже, що всього війська з Дан. Виговським під Києвом — козаків, левенців і татар, було 20 тисяч, але фактично в боях бере участь цілком невинне число: татар було з 500, а козаків з трьох полків яких 1000 [581] — «Багато козаків з царськими людьми битись не хоче — тікають з полків, кажуть, що до них царської неласки нема (вони не хочуть воювати), а счинає бій і кров гетьман з полковниками і старшиною, що його тримаються. Так чи сяк грандіозні бої, в таких грандіозних рисах представлені Шереметєвим, сходять на дрібні сутички, без великого стратегічного значення, хоч і дуже немудро, з політичного погляду, зведені Данилом Виговським.
Прийшовши під Київ — оповідає Сербин, Дан. Виговський без гетьманського наказу, порадившися з Яненком велів бити царських людей на Торгу, а татарам велів зайняти кінські табуни, а Яненко взявся з своїм полком робити приступ від Щекавиці, заразом повести канонаду і «відтяти води в Дніпрі». Сподівались, що все це примусить московську залогу до капітуляції. Так урадивши, Д. Виговський велів козакам і татарам підняти крик над Либеддю, і Яненко мав в той час наступати під город від свого табору. З понеділка на второк (під 23 с. с. серпня) вночі козаки з усіх полків поробили шанці коло Печерського монастиря, щоб не допускати з города до Дніпра — відтяти воду. Були в тих шанцях полковники: білоцерківський (Кравченко), Сербин і Богун, Сербинових козаків було з 300, Богунових і Кравченкових з 500. В понеділок і второк, як їх вибито з шанців, побито багато людей (з козацької сторони) і обози взято, і Дан. Виговський утік з бою сам-другий або сам-третій з челядниками: сівши на коня втік на Дніпро і сівши в човен утік Дніпром долі. Козаки, що втекли з бою, хотіли його за те вбити, що наробивши їм стільки лиха тікає. Дніпром Данило приїхав до Трипілля, там узяв підводу і проїхав до Корсуня, звідти до Білої Церкви і там став збирати військо. Білоцерківський полковник Ів. Кравченко прийшов до Білої Церкви пішо, паволоцький Богун — до Торчиці в одній сорочці, Гоголь — не знайшовши дороги до Білої Церкви опинився з своїми левенцями на Поліссі під Овручом, а Сербин тільки з трьома челядниками дістався до Браслава. Багато татар загубило коней своїх в Либеді, на грузьких місцях, з сідлами й юками і тікали піші [582].
В українській традиції ці київські бої зісталися під назвою «Скавичщини» (Скавика-Щекавиця). В т. зв. Чернігівськім літописці, що видав Мик. Білозерський, це оповідається так: «Данило Виговський підступив під город московський київський від монастиря Печерського, з військом козацьким, а полк. Яненко, стоячи з козаками на Щекавиці, добував московського города з другого боку. Але коли того дня Данило напився («был весел»), Москва вийшовши з города Данилів обоз розбила, і тоді багато козаків згинули, а Данило ледво втік. Город Київ Москва весь спалила перед цим наступом («прежде добывания своего»). «И тая война названа есть Скавичщина» [583].
Наступ на Київ — захоплення Барабаша, Гадяцький трактат.
В тих же днях стався ще один інцидент, дрібніший, але не без значення в тодішній ситуації. Ромодановський, уже вернувшися до Білгороду, дістав з Москви вищезгаданий наказ — вислати Барабаша до Києва на руки Шереметєва, щоб віддати його Виговському, як він приїде. Грамота не заховалась, і про зміст її потім було багато спору і галасу [584]: чи Шереметєв має дійсно видати Барабаша Виговському, чи тільки приманити Барабашем до Києва і його самого вхопити. В публіку від Виговського пущено це друге толковання, але московському посланцеві дякові Кікіну його секретні інформатори розповідали, що одержавши самий текст царської грамоти, гетьман переконався, що в ній не було ніякого такого лукавства [585]. Але що б ні стояло у тій царській грамоті і в супровіднім листі від Ромодановського, посланім з сторожею Барабаша, але довідавшися про те, що Ромодановський послав Барабаша до Києва, вигівці запідозріли тут нове московське лукавство і рішили Барабаша відбити.
Коли Барабаша під ескортою 200 дітей боярських, драгунів і донських козаків, з усякою можливою обережністю везли через Гоголів — резіденцію старого Виговського, Ян Виговський Кривий, як називає його Шереметєв у своїй одписці, напав «с воровскими многими людьми», побив ескорт і відбив у нього Барабаша [586]. Сталось це 24 серпня с. с., а 28 прибігли до Києва три чоловіки з ескорту, порубані в цій афері, і розповіли Шереметєву про цю пригоду: що Барабаша відбито, дворянина Левшина, що Барабаша проводив, і начальника ескорту — драгунського капітана захоплено в полон, і разом з Барабашем відставлено до Переяслава, а відти до табору гетьмана. Шереметєв довідавшися про це був страшенно схвильований. У московського уряду вирвано сильну карту, котрою він хотів загравати против Виговського, щоб змусити його до покори, після того як він у переговорах надавав таке значення цьому, щоб дістати Барабаша до своїх рук. Під безпосереднім вражінням цієї звістки він вислав карні експедиції під Гоголів, під Переяслав — шукаючи Барабаша і учасників цього нападу, очевидно [587]. Полк. Корсак спалив Гоголів, Бровари, Світильно, інший карний відділ спалив Баришпіль і пішов під Переяслав — де був Барабаш. Забрано значніших людей, брали їх на тортури — мабуть розпитуючи подробиці нападу.
Наче в відповідь на це, 4 (14)поновилися козацькі операції під Києвом.
Дан. Виговський стоючи в Білій Церкві збирав утікачів і дезертирів і почав наново під'їзди під Київ, чи то щоб тероризувати воєводів, чи відтягати їх увагу від гетьманських операцій за Дніпром. Сербин оповідає про це так: Після київського бою оповідав мені Данило Виговський, що наслідком його листів і гетьманського наказу йдуть до нього під Білу Церкву три полки: корсунський, переяславський і черкаський. Але ті полки при мені не прийшли, і думаю я, що Данило говорив це тільки, аби козаки не розбігалися з полків. Бо козаки тікали куди видно і з царськими людьми битися не хотіли. А гетьман велів Данилові йти під Київ, і коли буде можна — щоб робив приступи, аби В. Б. Шереметєв з товаришами вийшов з військом з Києва і пішов до Москви. А коли сил для приступу не вистачатиме, -щоб посилав під Київ під'їзди з Білої Церкви, аби хапали язики і розпитували, що В. Б. з товаришами думає: чи збираються виходити з Києва до Москви чи ні.
Про ці під'їзди в записі пропущено, і тільки описано фінал: коли Дан. Виговський довідався, що з Києва, вийшло московське військо під Мотовилівку (див. далі), він вислав дві тисячі вибраного війська з братами Костянтином і Василем, з Ів. Сербином і мурзою Мансирем 2000 вибраного війська. Під Васильковом стався бій, козаків побито і на місці полягло їх більше тисячі. З Данилом мусить бути до 5000 козаків — полковники білоцерківський, паволоцький, і інших полків Шаблинський і Корсунець [588].
Згаданий вище татарський бранець розповів: Після бою ми побігли в степ [589], і відбігши верст за 20 постояли два дні і пішли були до Криму, але як були в Богуславі, догонив нас Данило Виговський і спинив. Мав розмови з мурзами, потайки, і вони послали козаків і татар чоловіка з 200 під Київ, і татари ті привели 26 язиків — вони й тепер у них. Прийшли під Білу Церкву і стояли тут три дні. Тут прийшла відомість, що царські люди йдуть під Мотовилівку. Данило Виг. послав під Мотовилівку полковників і козаків і Мансира мурзу — було з ними татар чоловіка з 300. З степу прийшла вість, що царські люди з-під Мотовилівки пішли від Васильків. Тоді вночі, в тім степу Мансир-мурза з татарами відійшли від козаків, тільки чоловіка з 40 татар лишились з козаками (цей бранець в тім числі). Чи був Мансир з козаками як вони напали на царських людей в Василькові, не знати — тільки татарських коней багато бачили у царських людей. А козаки говорили нам, як Київ візьмемо, воєводів і московських людей вам віддамо [590].
Шереметєв в одписці 7 жовтня описував так: 4 (14) вересня прислав Д. Виговський з-під Білої Церкви під Київ наказного полковника Половця з 300 козаків і татар, і вони захопили московську чату, 30 чоловіка, що виїхала була «для кормів». Шереметєв вислав в під'їзд райтарів під Трипілля, та вони надибали козаків — «що збиралися на нас», і їх побито. Дан. Виговський збирав тим часом військо під Білою Церквою, а до Мотовилівки вислав полк. Василя Виговського, і той став громадити козаків і татар. Шереметєв вислав на нього воєводу Борятинського, щоб не дати йому зібрати військо, і Вас. Виговський, не давши бою втік. Борятинський взявши язиків відійшов до Василькова, і тої ночі прийшли на нього від Данила Виговського, спід Білої Церкви, його брат Костянтин Виговський, Василь Виговський, Іван Сербин і Мансир мурза, з вибраними людьми, 2000 разом. Рано стався під Васильковим бій. Козаків побито, Ів. Сербин і Вас. Виговський попали до московських рук, й інших 50 чоловіка; Костянтин Виговський і Мансир мурза втекли з невеликим остатком війська до Дан. Виговського, що з Білої Церкви присунувся до Мотовилівки. Тому що Сербин і Вас. Виговський на допиті сказали про його наступ, Борятинський велів повбивати всіх менше визначних бранців, аби їх козаки не відбирали [591].
Хронології цих боїв ні в одписці ні в протоколах з допиту полонених не подано; може нас орієнтувати з одної сторони, що Сербин перед тим як попав у неволю, у Білій Церкві бачив 18 (28) вересня підписка Каплонського, що поїхав до Польщі з Бєньовським [592]. З другої сторони 7 (17) жовтня посилаються вже допити Сербина й ін., очевидно — після довгих допитів «в распросЂ и с пытки».
Гадяцький трактат, польсько-українські відносини в осені-зимі 1657/8, заховання козацьких займанщин.
От у такій обстанові стався цей голосний Гадяцький трактат, поколіннями польських і українських істориків так часто підчеркуваний і славлений як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дорогосказ в далеку будуччину, програма східно-европейської федерації, цінна поправка до Люблинської унії, акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань (парламентарних і конституційних) і т. д.
Одначе сама вже походна обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будуччину. Як побачимо далі, трактат складався на швидку, експромптно під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати. Найбільше клалося на Юрія Немирича, і це можливо, що він задумував якісь плани в зв'язку з цим договором; але він сам був занадто змінною в своїх планах людиною — це одно, а друге — він мало значив у політичних рахунках, не мав ніякого впливу, його використовували з одної й з другої сторони, але його ідеї не проникали в грунт подій. Розуміється, пізнішим дослідникам було приємно знати, що в тодішніх актах брала участь і руку свою прикладала людина широких ліберальних поглядів великої европейської освіти, безпосереднє обізнана з західними політичними і культурними формами життя. Але його вплив перебільшено.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 43. Приємного читання.
TextBook