Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Всі вони представляють так — одні більш виразисто, інші менш, — що експедиція ця не на те робилася, щоб заводити війну з москалями. Особливо виразно каже це Василь Виговський, вигорожуючи і гетьмана і себе разом: посилаючи брата Данила, гетьман велів йому стати з іншим полком під Києвом і чекати розпорядження, поки у нього щось вийде з царським військом на границі; наказав йому пильнувати, щоб з Києва московські люди не ходили чатами на козацькі городи і їх не воювали, а битися йому не велів: це Данило від себе зробив — прийшовши під Київ робив приступи і бився з царським військом, «без гетьманского веленья» [578]. Не так виразно, але в тім же духу відзивається Сербин, як то ми вище бачили [579], і той «Енбеков»: сказано їм було, що йдуть вони з Дан. Виговським не для війни, а для охорони козацьких городів від царських людей [580].

Цим очевидно треба розуміти їх свідчення щодо контингентів, які брали участь в цих київських боях. Ів. Сербин — згідно з Шереметєвим (можливо, що він навіть приноровлявся до дат його одписок — вони могли бути йому подані при допитах) каже, що всього війська з Дан. Виговським під Києвом — козаків, левенців і татар, було 20 тисяч, але фактично в боях бере участь цілком невинне число: татар було з 500, а козаків з трьох полків яких 1000 [581] — «Багато козаків з царськими людьми битись не хоче — тікають з полків, кажуть, що до них царської неласки нема (вони не хочуть воювати), а счинає бій і кров гетьман з полковниками і старшиною, що його тримаються. Так чи сяк грандіозні бої, в таких грандіозних рисах представлені Шереметєвим, сходять на дрібні сутички, без великого стратегічного значення, хоч і дуже немудро, з політичного погляду, зведені Данилом Виговським.

Прийшовши під Київ — оповідає Сербин, Дан. Виговський без гетьманського наказу, порадившися з Яненком велів бити царських людей на Торгу, а татарам велів зайняти кінські табуни, а Яненко взявся з своїм полком робити приступ від Щекавиці, заразом повести канонаду і «відтяти води в Дніпрі». Сподівались, що все це примусить московську залогу до капітуляції. Так урадивши, Д. Виговський велів козакам і татарам підняти крик над Либеддю, і Яненко мав в той час наступати під город від свого табору. З понеділка на второк (під 23 с. с. серпня) вночі козаки з усіх полків поробили шанці коло Печерського монастиря, щоб не допускати з города до Дніпра — відтяти воду. Були в тих шанцях полковники: білоцерківський (Кравченко), Сербин і Богун, Сербинових козаків було з 300, Богунових і Кравченкових з 500. В понеділок і второк, як їх вибито з шанців, побито багато людей (з козацької сторони) і обози взято, і Дан. Виговський утік з бою сам-другий або сам-третій з челядниками: сівши на коня втік на Дніпро і сівши в човен утік Дніпром долі. Козаки, що втекли з бою, хотіли його за те вбити, що наробивши їм стільки лиха тікає. Дніпром Данило приїхав до Трипілля, там узяв підводу і проїхав до Корсуня, звідти до Білої Церкви і там став збирати військо. Білоцерківський полковник Ів. Кравченко прийшов до Білої Церкви пішо, паволоцький Богун — до Торчиці в одній сорочці, Гоголь — не знайшовши дороги до Білої Церкви опинився з своїми левенцями на Поліссі під Овручом, а Сербин тільки з трьома челядниками дістався до Браслава. Багато татар загубило коней своїх в Либеді, на грузьких місцях, з сідлами й юками і тікали піші [582].

В українській традиції ці київські бої зісталися під назвою «Скавичщини» (Скавика-Щекавиця). В т. зв. Чернігівськім літописці, що видав Мик. Білозерський, це оповідається так: «Данило Виговський підступив під город московський київський від монастиря Печерського, з військом козацьким, а полк. Яненко, стоячи з козаками на Щекавиці, добував московського города з другого боку. Але коли того дня Данило напився («был весел»), Москва вийшовши з города Данилів обоз розбила, і тоді багато козаків згинули, а Данило ледво втік. Город Київ Москва весь спалила перед цим наступом («прежде добывания своего»). «И тая война названа есть Скавичщина» [583].

Наступ на Київ — захоплення Барабаша, Гадяцький трактат.

В тих же днях стався ще один інцидент, дрібніший, але не без значення в тодішній ситуації. Ромодановський, уже вернувшися до Білгороду, дістав з Москви вищезгаданий наказ — вислати Барабаша до Києва на руки Шереметєва, щоб віддати його Виговському, як він приїде. Грамота не заховалась, і про зміст її потім було багато спору і галасу [584]: чи Шереметєв має дійсно видати Барабаша Виговському, чи тільки приманити Барабашем до Києва і його самого вхопити. В публіку від Виговського пущено це друге толковання, але московському посланцеві дякові Кікіну його секретні інформатори розповідали, що одержавши самий текст царської грамоти, гетьман переконався, що в ній не було ніякого такого лукавства [585]. Але що б ні стояло у тій царській грамоті і в супровіднім листі від Ромодановського, посланім з сторожею Барабаша, але довідавшися про те, що Ромодановський послав Барабаша до Києва, вигівці запідозріли тут нове московське лукавство і рішили Барабаша відбити.

Коли Барабаша під ескортою 200 дітей боярських, драгунів і донських козаків, з усякою можливою обережністю везли через Гоголів — резіденцію старого Виговського, Ян Виговський Кривий, як називає його Шереметєв у своїй одписці, напав «с воровскими многими людьми», побив ескорт і відбив у нього Барабаша [586]. Сталось це 24 серпня с. с., а 28 прибігли до Києва три чоловіки з ескорту, порубані в цій афері, і розповіли Шереметєву про цю пригоду: що Барабаша відбито, дворянина Левшина, що Барабаша проводив, і начальника ескорту — драгунського капітана захоплено в полон, і разом з Барабашем відставлено до Переяслава, а відти до табору гетьмана. Шереметєв довідавшися про це був страшенно схвильований. У московського уряду вирвано сильну карту, котрою він хотів загравати против Виговського, щоб змусити його до покори, після того як він у переговорах надавав таке значення цьому, щоб дістати Барабаша до своїх рук. Під безпосереднім вражінням цієї звістки він вислав карні експедиції під Гоголів, під Переяслав — шукаючи Барабаша і учасників цього нападу, очевидно [587]. Полк. Корсак спалив Гоголів, Бровари, Світильно, інший карний відділ спалив Баришпіль і пішов під Переяслав — де був Барабаш. Забрано значніших людей, брали їх на тортури — мабуть розпитуючи подробиці нападу.

Наче в відповідь на це, 4 (14)поновилися козацькі операції під Києвом.

Дан. Виговський стоючи в Білій Церкві збирав утікачів і дезертирів і почав наново під'їзди під Київ, чи то щоб тероризувати воєводів, чи відтягати їх увагу від гетьманських операцій за Дніпром. Сербин оповідає про це так: Після київського бою оповідав мені Данило Виговський, що наслідком його листів і гетьманського наказу йдуть до нього під Білу Церкву три полки: корсунський, переяславський і черкаський. Але ті полки при мені не прийшли, і думаю я, що Данило говорив це тільки, аби козаки не розбігалися з полків. Бо козаки тікали куди видно і з царськими людьми битися не хотіли. А гетьман велів Данилові йти під Київ, і коли буде можна — щоб робив приступи, аби В. Б. Шереметєв з товаришами вийшов з військом з Києва і пішов до Москви. А коли сил для приступу не вистачатиме, -щоб посилав під Київ під'їзди з Білої Церкви, аби хапали язики і розпитували, що В. Б. з товаришами думає: чи збираються виходити з Києва до Москви чи ні.

Про ці під'їзди в записі пропущено, і тільки описано фінал: коли Дан. Виговський довідався, що з Києва, вийшло московське військо під Мотовилівку (див. далі), він вислав дві тисячі вибраного війська з братами Костянтином і Василем, з Ів. Сербином і мурзою Мансирем 2000 вибраного війська. Під Васильковом стався бій, козаків побито і на місці полягло їх більше тисячі. З Данилом мусить бути до 5000 козаків — полковники білоцерківський, паволоцький, і інших полків Шаблинський і Корсунець [588].

Згаданий вище татарський бранець розповів: Після бою ми побігли в степ [589], і відбігши верст за 20 постояли два дні і пішли були до Криму, але як були в Богуславі, догонив нас Данило Виговський і спинив. Мав розмови з мурзами, потайки, і вони послали козаків і татар чоловіка з 200 під Київ, і татари ті привели 26 язиків — вони й тепер у них. Прийшли під Білу Церкву і стояли тут три дні. Тут прийшла відомість, що царські люди йдуть під Мотовилівку. Данило Виг. послав під Мотовилівку полковників і козаків і Мансира мурзу — було з ними татар чоловіка з 300. З степу прийшла вість, що царські люди з-під Мотовилівки пішли від Васильків. Тоді вночі, в тім степу Мансир-мурза з татарами відійшли від козаків, тільки чоловіка з 40 татар лишились з козаками (цей бранець в тім числі). Чи був Мансир з козаками як вони напали на царських людей в Василькові, не знати — тільки татарських коней багато бачили у царських людей. А козаки говорили нам, як Київ візьмемо, воєводів і московських людей вам віддамо [590].

Шереметєв в одписці 7 жовтня описував так: 4 (14) вересня прислав Д. Виговський з-під Білої Церкви під Київ наказного полковника Половця з 300 козаків і татар, і вони захопили московську чату, 30 чоловіка, що виїхала була «для кормів». Шереметєв вислав в під'їзд райтарів під Трипілля, та вони надибали козаків — «що збиралися на нас», і їх побито. Дан. Виговський збирав тим часом військо під Білою Церквою, а до Мотовилівки вислав полк. Василя Виговського, і той став громадити козаків і татар. Шереметєв вислав на нього воєводу Борятинського, щоб не дати йому зібрати військо, і Вас. Виговський, не давши бою втік. Борятинський взявши язиків відійшов до Василькова, і тої ночі прийшли на нього від Данила Виговського, спід Білої Церкви, його брат Костянтин Виговський, Василь Виговський, Іван Сербин і Мансир мурза, з вибраними людьми, 2000 разом. Рано стався під Васильковим бій. Козаків побито, Ів. Сербин і Вас. Виговський попали до московських рук, й інших 50 чоловіка; Костянтин Виговський і Мансир мурза втекли з невеликим остатком війська до Дан. Виговського, що з Білої Церкви присунувся до Мотовилівки. Тому що Сербин і Вас. Виговський на допиті сказали про його наступ, Борятинський велів повбивати всіх менше визначних бранців, аби їх козаки не відбирали [591].

Хронології цих боїв ні в одписці ні в протоколах з допиту полонених не подано; може нас орієнтувати з одної сторони, що Сербин перед тим як попав у неволю, у Білій Церкві бачив 18 (28) вересня підписка Каплонського, що поїхав до Польщі з Бєньовським [592]. З другої сторони 7 (17) жовтня посилаються вже допити Сербина й ін., очевидно — після довгих допитів «в распросЂ и с пытки».

Гадяцький трактат, польсько-українські відносини в осені-зимі 1657/8, заховання козацьких займанщин.

От у такій обстанові стався цей голосний Гадяцький трактат, поколіннями польських і українських істориків так часто підчеркуваний і славлений як акт великої політичної мудрості і розваги, вияв глибоких політичних ідей, дорогосказ в далеку будуччину, програма східно-европейської федерації, цінна поправка до Люблинської унії, акт братства народів, цікавий документ культурних і політичних змагань (парламентарних і конституційних) і т. д.

Одначе сама вже походна обстанова на становищу при московській границі, серед сутичок з Москвою, торгів з татарами, і всякими нагінками над «своєвільним» елементом не дуже промовляє за тим, щоб у цім акті шукати глибокої розваги, далекосяглих підсумків і формул на далеку будуччину. Як побачимо далі, трактат складався на швидку, експромптно під натиском обставин, як висловлявся сам головний його творець Бєньовський, і думається мені, що і з козацької сторони мало хто загадував щось тривке на нім будувати. Найбільше клалося на Юрія Немирича, і це можливо, що він задумував якісь плани в зв'язку з цим договором; але він сам був занадто змінною в своїх планах людиною — це одно, а друге — він мало значив у політичних рахунках, не мав ніякого впливу, його використовували з одної й з другої сторони, але його ідеї не проникали в грунт подій. Розуміється, пізнішим дослідникам було приємно знати, що в тодішніх актах брала участь і руку свою прикладала людина широких ліберальних поглядів великої европейської освіти, безпосереднє обізнана з західними політичними і культурними формами життя. Але його вплив перебільшено.

До самої весни 1658 р. властиво ніщо не віщувало такого різкого звороту в українсько-польських відносинах. Гетьманський уряд вів попередню лінію. Годував польський двір солодкими словами і приємними обіцянками і вичікував повороту до Польщі свого союзника — шведського короля, сподіваючися з тим нового обороту польських справ, а на московську адресу жалувався на ворожі польські замисли, старався розбудити підозріння і по можності вплинути на відновлення московських операцій проти Польщі. Одночасно — запевняючи польські круги в своїм бажанню відновити приязні і навіть підданські відносини, пильнував яко мога поширити сферу своїх фактичних впливів в Зах. Україні — територію козацького протекторату над тутешньою шляхтою, містами, православним духовенством і т. д., в очікуванню моменту коли сприятливі обставини дали б спромогу виразно і безповоротно проголосити ці західні землі частиною Козацької України — по Буг чи по Вислу, в залежності від обставин.

Польська сторона хвилювалась і злостилась цими козацькими претензіями, цією козацькою експанзією — але за краще вважала не обгострювати, не рвати відносин, до хвилі коли можна буде розправитися з козаками на-чисто: коли вдасться їх посварити й розвести з Москвою, або — замиритися з Москвою й Швецією і тоді на спілку з татарами погромити козаччину, привернути її до старого служальства.

Так обидві сторони пильнували statu quo, стараючись непомітними шахматними рухами малих фігур щонебудь вигадати на спірній території. Тим часом дебатувалася форма нового пожиття — можливо ефектна і приємна, здатна зовнішніми окрасами закрити і осолодити фактичні уступки противній стороні, капітуляцію перед нею.

Як ми говорили вже на своїм місці, під час першої місії Бєньовського, весною 1657 р., мабуть уже був накиданий, в якихось загальних обрисах той план «руської унії», що рік пізніше був тільки дещо конкретизований: ідея «великого князівства Руського» в паралелю «в. кн. Литовського» з аналогічною структурою, правами і привілегіями, і за ціну цієї принципіальної реституції, відновлення державної приналежності козацької України до польської Річипосполитої гетьманський уряд дістав тиху згоду на поширення козацького патронату на західнє-українські землі. Тим треба пояснити, що такий драстичний пасаж, як участь козацького війська в шведсько-семигородськім наступі на польські землі не викликав такого різкого протесту, як можна було б сподіватись. Польські правлящі круги покладались на ці запевнення реституції, дані Бєньовському, і при цих надіях, бажання козацького війська прийняти в свій протекторат різні «руські» елементи за Зборівською лінією не здавалось чимсь небезпечним прихильникам такої мирної реституції. Може навіть навпаки: ідея протекторату козацького війська над шляхетсько-буржуазними елементами Західної України — патронат і гарантії від жовнірських насильств могли знаходити симпатичний відгомін в шляхетських кругах. «Військові лежі» були загальною болячкою, а перспектива, що такий же патронат козацьке військо розгорне над шляхетськими поворотцями, коли для них розчиняться двері Козацької України, могла навіть дуже приємно настроювати шляхетську і магнатську братію. Сприятливі вісті з Волині і Полісся про ту протекцію, яку знаходили місцеві поміщики у козацьких «стражників» могли сильно впливати в такім напрямі.

Під час другої місії Бєньовського, в серпні-жовтні 1657 р. — на жаль мало знаної в подробицях — уряд Виговського, очевидно, знов таки положив натиск на необхідність заховати stаtus quo на західній границі — вимагав аби за козаками полишено, те що вони придбали тут під час кампанії Ждановича, і навіть не перешкоджувано дальшій мирній козацькій експанзії, і Бєньовський в інтересах сподіваної унії дав на це згоду іменем короля, в формі перемир'я на півроку, до Зелених свят, що тоді було уложене. Сподіваючися, що на веснянім соймі справа українсько-польська буде полагоджена дефінітивно, він гарантував, що за цей час польське військо не буде вступати на територію козацького патронату і не тривожитиме козацьких залог. Це не була легка справа, бо польські і литовські хоругви поривалися розложитися на зимові квартири і запровіантуватися тут, козацька ж сторона дуже дражливо ставилась до кожного такого замаху на свій стан володіння і поривалася боротись за нього. 10 жовтня напр. приходив до київського воєводи полковник Яненко-Хмельницький і оповідав, що під Пинськ і Корець де стоять козацькі залоги, прийшли поляки і жадають, щоб козаки з цих городів вийшли — Яненко, як ми знаємо, мав доручення пильнувати цієї козацької експанзії на Поліссю, і тепер збирався іти походом на оборону цих загрожених позицій, для цього просить у воєводи військової помочі. Воєвода не маючи царського указу, розуміється від цього відмовився і порадив звернутися з цими справами до Ромодановського, мовляв, висланого на Україну для помочі козацькому війську [593].

Чи ходив тоді Яненко в поміч залогам, не маємо відомостей, але з одного листу гетьмана Потоцького [594] довідуємось про екскурсію браславського полковника Сербина коло того ж часу на полудневу Волинь — «від Ляховець ку Кремінцеві», правдоподібно з тією ж метою. 18 (28) листопада алярмує гетьмана уманський полковник Ханенко: «Пише до мене сотник мій, котрого я до Межибожа послав: дає відомість, що 6 хоругов ляхів приходили вночі під Межибіж, але за доброю сторожею потіхи не мали, відступили до Ляхович і стоять там; я також наказав сотникові тому, щоб того замку не здавав, поки не дістануть відомості від в. м. - тому дуже прошу в.м. ради і наказу, а від себе даю знати, що я з усім своїм полком на становищах готов» [595]. З цим листом приїздив до гетьмана цей самий межибізький сотник Федір Волошин, просячи скріпити залогу супроти небезпеки з польської сторони, і Виговський поясняв царському посланцеві стратегічну вагу цього замку — «для охорони і вістей про поляків» [596].