Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Московський вістун, «станичний голова» Ришков розповідав про листи гетьмана, отримані миргородським полковником при кінці серпня н. с.: гетьман заповідав, що 22 серпня с. с. (1 вересня н. с.) він з Прилук прийде до Миргорода і піде війною «шляхом Сагайдачного» (Саадашного шляхом), а на Путивль пішле полковників: ніженського, прилуцького, чернігівського і переяславського [561]. 

Ів. Сербин про настрої Виговського, чигринська рада в липні 1658 р., відомості В. Загоровського, розмова гетьмана з Загоровським, розмови гетьмана з Портомоїним, похід за Дніпро, наступ Д. Виговського на Київ. 

Цитований вище полк. Сербин на допитах в Москві так ретроспективно представляв тодішні настрої і ситуацію [562]:

Бувши в Чигрині, після походу на Полтаву, довідався гетьман, що Барабаш почав знову збирати своєвільників і замишляє на нього похід. Зібравши силу людей, пішов Барабаш до кн. Ромодановського, а той велів йому людей розпустити, самого ж Барабаша з військом лишив у себе в полку. Гетьман кілька разів посилав до князя, щоб видав йому Барабаша і сотників, але той їх не прислав, а гетьман бачачи, що йому неприятелів його не видають, став так міркувати, що то з царського наказу. Стало йому відомо, що Ромодановський прийшов уже під Лубні, і Барабаш все з ним; він підозрів, що Ромодановський хоче поставити замість нього гетьманом. До того ж цар велів бути в полкових городах воєводам. Гетьман боявся за свою долю; покликавши одного разу Сербина, говорив, що як царські люди налягатимуть, він перейде до Браслава, сербинового полку: велів йому приготовити там двір і запаси для людей і коней, а коли й там неможна буде триматись, піде до Криму або до Волощини. Скликав полковників на раду до Чигрина, і на тій раді полковники говорили, що воєводів по городах неповинно бути, тільки самі полковники, як давніше. Тоді гетьман послав по татар, і прийшло їх до 40 тисяч; тоді він виправив їх за Дніпро, і сам пішов узявши полковників: чигринського, корсунського й іркліївського, а за Дніпром зібрав усіх задніпрянських (лівобічних) полковників і пішов на Ромодановського, на те щоб він видав йому Барабаша, і щоб воєводів в козацьких городах не було; інакше він їх до городів не пустить, велить з ними битись. Братові ж своєму, Данилові, з полковниками київським, білоцерківським, паволоцьким і браславським — цим самим Ів. Сербин, велів приступити під Київ і послати до Шереметєва, щоб вони з Києва вийшли з своїм військом і йшли до Москви. Коли б він їх не послухав — постаратись заняти Київ і знов таки радити Шереметєву і тов., щоб вийшли з Києва. Коли ж не вдасться Києва зайняти, то дати їм спокій і чекати гетьмана: він повернувшися договориться тоді з Шереметєвим [563].

Ця рада, що згадує тут Сербин, мусила відбутися в Чигрині коло 20 (30) липня: Виговський може і не видумував, коли казав посланцям Шереметєва 14 (24) про таку нараду, на котру він скликав уже полковників.

Порівнюючи його лист і розмову з середини липня с. с. і десять день пізніше, в присутності Корсака і Касагова, відчувається більша твердість тону і рішучість боротьби — цілком ультимативний тон і виразна заповідь безоглядної війни. Це можна вважати за результат тієї липневої ради — що крім політики супроти Москви мала обговорити також останні вісті з Польщі: результати місії Тетері, соймові ухвали [564], готовість польського уряду йти на далекосяглі політичні уступки. Очевидно, не без впливу цих відомостей взято твердий курс супроти Москви. Очевидно в повній мірі оцінено значення вихідної помилки, proton pseudos цієї політики — допущення московських воєводів до Києва і рішено не тільки не приймати нових воєводів, але позбутись і київських. По друге — рішено було сповнити те, що замишляв Богдан в 1654 р.: знищити повстанські кадри, що під протекторатом московських воєводів осідали під границею Гетьманщини на Слобідщині: випалити, вирубати ці емігрантські слободи, вивести назад або розпудити і позбавити притулку емігрантів, що вийшли після погрому Пушкаря і чекати догідної хвилі для нового повстання. Логічним доповненням мусили б бути аналогічні репресії на Запоріжжі — в спілці з Кримом.

Мабуть до цієї ж таки ради, а не до котроїсь ранішої належить оповідання Ів. Сербина на допиті в Москві — можливо ухильчиве, обраховане на те, щоб промостити собі дорогу до московської служби — я переказую його в скороченій і спрощеній формі, в першій особі.

«Чому (Виговський) почав війну против в. г-ря, того (не) знаю, а чув так, що король прислав до нього і до козаків, щоб він піддався, а король його зробить великим чоловіком і дасть йому в володіння всю Малу Русь, і Виговський на те польстився. Полковники ж і козаки того не знали, тільки брат його Данило та Немирич і Груша писар. А Виговський задумавши (піддатись королеві) скликав раду — полковників і козаків, і на ній став говорити, що прислав йому в. г-р таку грамоту, щоб наказати полковникам пустити до всіх городів царських воєводів. Та щоб наказав козакам в гарній одежі не ходити тільки в кафтанах серм'яжних і лаптях, і жінки їх також щоб не носили гарної одежі і чобіт. Переписати у всіх майно і взяти всього четверту частину на государя. Хто з козаків заб'є бика, аби дав орта, а від курки деньгу. Показував на раді царську грамоту, ніби таку прислано йому, і козаки повірили і так говорили: Коли государ таке хоче з нами робити, ми такої неволі терпіти не хочемо. Про те, що він хоче піддатися польському королеві й покликати на поміч татар, він на раді не виявив. А після ради скоро государеві зрадив і війну почав; але як прийшло польське військо, [565] а на поміч гетьманові татари, багато полковників і козаків почали говорити, що Виговський поступає не добре — піддався полякам і татарам, а від вел. государя христіанського їх відлучив: краще було їм всяку неволю терпіти від государевих людей — хоч би кіньми по їх головах їздили, було б їм лекше, ніж бути в підданстві у короля і ляхів. А Виговський почувши це, багатьох полковників і заслужених (добрих) скарав на смерть, став в усім панувати (учинился им во всем силен), всі його боялися, і козацькі полки мусили воювати з царським військом, тому, що боялись кари (и он против государевых людей своим полком стоял, боялся от него казни) [566].

Про себе особисто Ів. Сербин розповів дещо на допиті в Москві 16 (26) листопада, коли його розпитувано спеціально про таких як він чужоземців у Запорізькім війську: як він туди попав, і чи багато було у Виговського волохів, сербів, венгрів й інших чужоземців, і служили вони за плату, чи «своєю охотою». Сербин розповів, що він з роду шляхтич з Нового Базару в Сербській землі, родич сербського митрополита Гавриїла («по родству был ему дядя» — неясно, хто кому, але мабуть митрополит був дядьком полковника). Вийшов з сербської землі років тому з п'ять, «жив у Хмельницького», воював з поляками, Хмельницький його полюбив і зробив браславським полковником; було в його полку козаків тисяч з 12 або й більше. А з Виговським «як він в. г-реві зрадив, волохів, сербів і венгрів служебних людей не було, — жили у нього в дворі, небагато, чоловіка 30 або трохи більше» [567].

В перших днях серпня н. с. був у гетьмана ігумен Мгарського монастиря Віктор Загоровський — з доручення патріарха Никона, Ртіщева і Хитрово, у котрих він оббивав пороги в Москві, їздивши по милостиню весною того року. Патр. Никон доручив йому передати Виговському його благословення і розпитати, чим він незадоволений. Не знати, чи був це наслідок жалів гетьмана переказаних через Апухтіна, що досі немає благословенної грамоти патріарха, чи незалежно від того проворний ігумен вистарався собі таке доручення від патріарха і від бояр — референтів українських справ, щоб мати притоку побувати у гетьмана і від нього теж щонебудь випросити. Але результат був той, що в останніх днях серпня, кажу, був він у Виговського і мав з ним розмову на тему його жалів на московський уряд і його представників на Україні, і цю розмову описав в листах до патріарха і обох згаданих бояр, в однакових більше менше виразах [568].

Гетьман «з великим жалем» поскаржився насамперед, що його обмовляють перед царем «нібито я зламав віру і присягу, а це на мене не покажеться! Аби тільки мені не було обиди від присланих (від царя очевидно), а я вірний і зичливий слуга ц. в-ва».

«Як другу обиду» вказав, що В. Б. Шереметєв в Києві не то що міщан тримає в в'язниці, але й козаків та духовних ображає, жорстоко поводиться без причини, грозиться відбирати церковні маєтності, і інше робить, чого й описати не можна. За велику обиду собі вважає гетьман, що він називає себе гетьманом, а його, Виговського, за ніщо має, і не знати, робить він те з царського наказу чи ні.

«Третю обиду має від кн. Ромодановського, що прийшовши між черкаські городи, досі про себе йому ніякої відомості не дав, а що гірше — не тільки при собі тримає Барабаша й інших його неприятелів, йому, гетьманові, не видаючи, але ще й дозволяє їм писати листи, бунтуючи поспільство».

«Далі сказав пан гетьман: Відомо мені від козаків і московських людей, що при нім (Ромодановським) пробувають, що й на мене він похваляється: хоче вхопити. Через це я покликав під Чигрин велику орду, а коли буде милость і жалування від ц. в-ва і за ті обиди я буду задоволений, то зараз же готов татар відправити. Але маю сумніви в милості до мене й. ц. в-ва, тому що на ніодне писання відповіді не мав: писав про те, як швагра мого вбили — нема нічого; писав через В. П. Кікіна перемігши Пушкаря — і на це нема нічого; писав до патріарха і теж на ніодин лист не дістав відповіді. Не знаю — чи не доходять мої листи, чи щось інше з ними діється».

9 (19) серпня приїхав з «царським милостивим словом» Портомоїн; їхав дуже спішно — 5 (15) був ще в Путивлю тільки. З того, що бачив одмічає тільки, що застав у Чигрині у гетьмана багато татар. По приїзді того ж дня у вечері закликано його до гетьмана. Передав царську грамоту і переказав похвали за вірну службу. Гетьман відповів такою промовою: «Служба моя і старання моє ц. в-ву відомі, досі я служив ц. в-ву і всякого добра бажав і далі рад. Тільки пишуть до мене з різних полків полковники, осавули і сотники, що В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський призвані нібито для війни і хочуть мені кінець зробити (известь). Кн. Ромодановського люди по різних містах людей побивають і грабують, а він сам возить з собою своєвільників: Барабаша і Лукаша, і багато козаків прийняв до свого полку. Тому я для обережності, не чекаючи поки царські люди прийдуть на мене війною, сам іду за Дніпро з військом Зап. і з татарами: буду тих своєвільників шукати, а коли царські люди будуть за них стояти, або якінебудь зачіпки чинитимуть у черкаських городах, я мовчати не буду. А на Київ пошлю мого брата Данила з військом і з татарами, щоб воєводів відти вислав, а город поставлений у Києві за царським указом — щоб знищив і розкидав; а коли не виїдуть (Шереметєв з товаришами) — обложити їх у Києві».

Портомоїн згідно з інструкцією вичитав похвали Виговському за вірну службу, нагадав недавні обіцянки зложені перед Хитрово, а далі став гамувати від таких неймовірних планів, ним висловлених: «Того тобі, гетьмане, і думати неможна, не то що говорити! В. Б. Шереметєв і Г. Г. Ромодановський прислані на твоє ж прохання, а не для війни. А що тут пишуть полковники, осавули і т. д. на царських ратних людей, тому вірити не треба!».

Гетьман на це сказав: «Нераз писав я в. государеві на Пушкаря, але ласки мені від в. государя не було довгий час. Я з Пушкарем упорався сам, і як своєвільники почали вже були заспокоюватися, прислано в черкаські городи кн. Ромодановського, а той прийняв до свого полку силу своєвільників і тримає їх у себе. А як царським указом велено йому вступитися з Прилуцького полку, його люди йдучи дорогою, по селах людей били, грабували, всяке насильство чинили, по полях все збіжжя потолочили».

Портомоїн виправдував Ромодановського, мовляв він на те й тримає Барабаша у себе, щоб його видати гетьманові, тільки гетьман з ним не бачився, а про інших своєвільників він, Портомоїн, не чував. Гетьман на це відповів: «Я з кн. Ромодановським не бачивсь, але про своєвільників йому писав, і посланців до нього посилав не раз; а тепер я зібрав військо Зап. і татар і йду за тими своєвільниками: коли будуть їх ховати в царських городах, або полках, я за них і з государевими ратними людьми, буду битись, і коли станеться государевим людям якась шкода, то вже то буде не з моєї вини».

Портомоїн намовляв, аби замість іти походом, гетьман написав в цій справі до царя, інакше нарушить присягу, і вся вина впаде на нього. Гетьман на це нібито нічого не відповів, він приймав при Портомоїні лист від Шереметєва, і так сказав: «Багато В. Б. пише про порозуміння, та все мені з ним побачитися не вдається; як я буду під Києвом, тоді про це поговоримо», і з цим відправив до дому і Портомоїна і посланця Шереметєва [569].

12 (22) серпня недалеко Чигрина (за 5 верст) стрів гетьмана — як він їхав до Бужинського перевозу, московський чоловік стародубець Курдюмов, що мав до нього справу, і пробув з ним два дні, поки гетьман перевозився через Дніпро. Оповідав, що при нім приїхав до гетьмана від Тетері з Корця «поляк Макеєвский», а гетьман Курдюмову говорив так: «Говорять москалі, нібито я від них тікаю, а я не тікаю, іду до них у гості, хоч незваний — до Сумського городу та під Білгород — шукати своєвільників, а коли вони від мене тікатимуть, то піду за ними хоч би й до Москви!». А дворяни гетьманські казали: «В. государ розіслав по наших городах своїх воєводів, щоб наші вільності знищити, а наше військо вільне, звикло жити в вільності без воєводів» [570].

З українських літописців коротенько розповів про цей похід тільки Величко. «Схиляючись до Польщі, повідомив він короля про свою побіду над Пушкарем і про дальші свої заміри і покликавши з Криму орду, ще більшу ніж у попереднім поході, і прилучивши до неї козацькі полки обох сторін Дніпра, він знову рушив з Чигрина і після успенія пройшовши повз Лубень виявив явну зраду супроти пресв. монарха свого. — Впав з військом до царської держави, під пограничний городок Камінне [571], але наробив тільки трохи шкоди сільським людям, а городка хоч добував, але нічого йому зробити не міг і трохи покрутившися коло Веприка і також нічого корисного для себе не справивши, рушив зі стидом під Гадяч і став недалеко нього. Сюди приїхали до нього посли — комісари польського короля» (наступає оповідання про Гадяцький трактат), а відправивши королівських послів Виговський повернув до Чигрина і розпустив військо (с. 183-6 нов. вид.).