Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

«І я за твоїм другим наказом — пише Ромодановський цареві — тим, що писаний у нас в статтях, велів Довгаля і Ляха з тюрми свободити, тримати за приставом (під домашнім арештом) і давати корм, а Яков Барабаш за мною в полку. Каже він, що й ті черкаси, що по лісах і по різних городах розбіглися, теж привернуть до мого полку, в великім числі; але я ні приймати ні відправляти без твого указу не смію — вели мені прислати твій указ» [538]. Наскільки обережно поступав Ромодановський в дійсності — чи так стримано себе вів, як запевняв оце царя, це не зовсім ясно, і можна мати в тім сумніви. Можливо, що Виговський мав підстави з попереднього вважати його своїм неприхильником, і опинившися тепер в ролі всевладного арбітра українських відносин, Ромодановський може й справді дав противникам Виговського зміцнити своє становище більше ніж того вимагали від нього дані з Москви директиви. Але сам уже прихід московського війська на Україну без контакту з гетьманом, і присутність в цім царськім війську Барабаша, Довгаля й інших провідників чернецького повстання, служив могутнім агітаційним засобом усім чернецьким елементам. А як побачимо зараз, Барабаш і тов. не зістались чисто пасивними прибічниками Ромодановського, Барабаш розсилав універсали, називаючи себе гетьманом, заохочуючи царською ласкою і поміччю всіх противників Виговського, обіцяв скорі перевибори гетьмана і т. д. «Самовільці» починають громадитися знову, відгрожуючися крівавою розправою старшині й її прихильникам, а серед вигівців починається паніка, вони починають тікати від лиця московської армії, несучи перед собою страх і замішання з московського пограниччя в дальші сторони. Коли напр. той же Апухтін тільки ще приїхав від гетьмана на границю (могло це бути коло 10 липня н. с.) в Ромні сотник, війт, магістрат і козаки прийшовши до нього на подвір'я стали оповідати, що в Подолках зібралися вже зо 2 тисячі самовільців з Лукашем Клименком, пишуть у своїх листах що з царського наказу ідуть на Виговського і відгрожуються тим, хто до них не пристане: обіцяють знищити, зруйнувати і т. д. [539].

А от що писав Шереметєву Скуратов з Чигрина про тамошні вісті [540]:

29 червня (с. с.) стало відомо гетьманові Ів. Виговському, що кн. Г. Г. Ромодановський іде в черкаські городи з царським військом, і з ним кошовий отаман Я. Барабаш. Люди, що прибігли до гетьмана з Гадяча і з інших місць кажуть, що їх барабашеві полки нищать, побивають і грабують. Привезли листа, де Барабаш називає себе гетьманом, і гетьман почав говорити з гнівом: «Пощо царське військо йде, і Барабаш пощо з ними?». Велів полковникам збиратися з усіми людьми і по татар хотів послати, щоб іти на царських людей. Скуратов відговорював його, щоб він по татар не посилав, бо царські люди йдуть не на те щоб з ним воювати, нехай пошле добре розвідати. І 30 червня [541] гетьман послав до Ромодановського козаків, а по татар досі не посилав. А від Ромодановського приїздив карповець [542] А. Пакушелев і оповідав, що Барабаш (справді) йде з Ромодановським: з тієї причини в війську козацькім велика тривога (сумнительство): думають, що царське військо спомагає Барабашеві. 14 липня прибігли до гетьмана вістуни, що барабашівці пограбили прилуцького полковника. А в Ромні гетьманські козаки билися з Лукашем, що сидів в Гадячу від Пушкаря, убито козаків зо 200.

Ніженському полковникові Гуляницькому доручено перевести мобілізацію пограничних полків. Ромодановський доносив цареві 11 (21) липня [543], мовляв скількись часу перед тим стало йому відомо, що в ніженськім полку Гр. Гуляницький «безнастанно» пише універсали, велить усім козакам прибувати в полк, а хто не прийде, будуть скарані на смерть. Тепер стоїть під Ніженом і чинить козакам великі прикрості і руйнує (очевидно — непослушних і опозиційно настроєних). Прийшов до нього також чернігівський полковник з козаками, та з Стародуба, Гомля і Новгороду Сіверського козаків до 5 тисяч. Ромодановський посилав до нього, щоб він війська не збирав і бунтів не счинав, і зібраних козаків відправив до дому. Поясняв, що він, Ромодановський, прийшов не з тим щоб їх воювати, а щоб заспокоїти усобицю і положити кінець кровопролиттю. На це Гуляницький, мовляв, переказав йому таку відповідь: «пощо ж Ромодановський прийшов з військом? Я збираю людей для охорони від війська». Посланцеві впав в око якийсь підозрілий «московський чоловік», вор з відтятими вухами — від нього мовляв іде всяке лихо, і він намовляє полковника на все зле. Ромодановський почувши таке, послав стряпчого Гр. Косагова до Виговського, щоб він від себе наказав Гуляницькому розпустити козаків, а того московського вора прислати Ромодановському. А тим часом принесено йому, того ж дня, універсал лубенського полковника: прислали його з Пирятина сотник, війт і городовий отаман (який контроль пішов з боку нижчих чинів над розпорядженнями вищої старшини!): в універсалі була осторога, щоб козаки і вся чернь, з жінками і дітьми і всім добром тікали до Лубень — тому що на цей бік переходить орда. Але тривога, здається, була фальшива, татар Виговський ще не випускав.

Кінець кінцем, одержавши грамоту Виговського, привезену Апухтіним, і записи того що чули на Україні Апухтін, Скуратов і інші, царський уряд зрозумів, що дійсно наробив зайвого «сумнительства», яке може пхнути гетьманську партію до рішучої боротьби і «зради вел. государеві». Він постановив відкликати Ромодановського і заспокоїти гетьмана.

23 н. с. липня Ромодановському послано спішного наказа — вернутися до Білгороду і військо вислати до Городна [544].

Гетьманові 26 липня послано грамоту з піддячим Портомоїним; цар заспокоював гетьмана, щоб він не вірив польським вигадкам, які розписуються в «прелестних» листах короля і сенаторів, ніби то Шереметєва і Ромодановського прислано на гетьмана і військо Запорізьке. Шереметєв і Ромодановський послані на своєвільників, на прохання самого ж гетьмана, прислане з Гр. Лісницьким, а вірна служба гетьмана цареві відома, і він вповні на гетьмана покладається.

Щоб підняти настрій в війську цар наказував гетьманові, «пам'ятаючи царську милость і жалування» скликати полковників і сотників, старшину і всяких людей, і наказати їм, аби твердо стояли при присязі цареві, а на прелестні листи короля і сенаторів не піддавались, ніяких сумнівів не мали і між собою жили в любові і порозумінні. На аудіенції піддячий мав сказати гетьманові і полковникам, що цар з їх служби задоволений: жалує і милостиво похваляє, але від яких небудь пояснень московської політики піддячому велено ухилятись, тому що мовляв жив у себе на селі, натомість пильно записати все те що йому будуть говорити, і що удасться йому розвідати [545].

Нарешті довідавшися яке значення Виговський надає присутності Барабаша в московськім війську, і як гостро ставить справу видачі його, — робить ультиматум з цих двох постулятів: щоб Ромодановський з України вийшов, а Барабаша видав, — московський уряд додатково до наказу Ромодановському, щоб вернувся до Білгороду, наказав йому ще відіслати Барабаша до Києва на військовий суд.

Все це з одної сторони було вже запізно, і не могло виправити того що сталося, з другої сторони Ромодановський не квапився виходити з України, так що 2 (12) серпня йому послано нового наказа - негайно («без морганья») вертати до Білгорода. Це цікаво, що сам уряд відчув в його поведінці певну нечиткість: засмакував, видно, собі свою ролю на Україні і не спішився виходити — посилаючись на те, що ще йому не вдалося побачитися з гетьманом і т. д. Гетьман же до цих усних закликів Ромодановського і Шереметєва - приїхати, побачитись і т. д. — ставився як до лукавих замислів: вхопити, арештувати — як воно й справді могло бути «смотря по тамошнему дЂлу». Як ми бачили, інструкція давала Ромодановському повну змогу підстроїти скарги старшини і черні на гетьмана і на тій підставі його арештувати і віддати їм же під охорону. Тому на перші запросини Ромодановського і Шереметєва він здається довго не відповідав нічого.

13 (23) липня був у нього вдруге посланець Шереметєва Яков Крекшін, і привіз досить лояльного листа. Гетьман запевняв, що він «рад би того ж часу поспішити — але то не від мене одного залежить, треба наперед з усією старшиною порадитись. Я вже писав, аби як найскорше до нас, до Чигрина прибували; договорившися про все, не гаючись поспішитись до тебе, приятеля мого. Тільки треба з обох сторін догідне місце вибрати, щоб з'їхавшися в невеликім числі, в милості і любові скінчити діла царські і військові [546]. А що відомо нам стало, мовляв ти тому велике військо до Києва збираєш, що ми нібито татар покликали, то ми цьому дуже дивуємось, що ви таким дурницям вірите, а нам, що вірою і правдою й. ц. в-ву служимо — не вірите. Нащо нам татари, коли ми своєволю вже приборкали? А от що ви великі війська приводите, то це не обійдеться без чималого обтяження убогих людей — так як сталося за Дніпром — що з приходом кн. Ромодановського багато людей, покинувши доми свої і худобу свою на цей бік повтікали» [547]. Поза тим відкликався до усних розмов з Крекшіним — той їх переказував в такій формі Шереметєву.

«Поїхав би гетьман і за першим листом Шереметєва, тільки прийшла відомість про Ромодановського, що він з великим військом прийшов в черкаські городи, і з ним нібито прийшов і Барабаш з тов., що втекли з пушкаревого полку, як його гетьман побив. Тепер вони черкаські городи руйнують, доми грабують і всякі утиски чинять. Тому гетьман до Шереметєва не поїхав, а велів полковникам зібрати всі полки і стояти поготів — побоюючися царського війська і Барабашевих людей. А своїм залогам, що були за Дніпром, гетьман довідавшися про прихід людей царських і барабашевих, велів вийти до себе за Дніпро, щоб у них не вийшло зачіпок з царськими людьми. А Барабаш розсилає від себе універсали по всіх городах називаючи себе гетьманом; каже, що йому дано булаву і бунчук (від царя очевидно). Гетьман говорив з великим роздражненням («с большим сердцем») — аж ножем хотів себе пробити, що от Барабаш іменує себе гетьманом, і він нібито тепер у Ромодановського, — а за ласкою царською це ж він, гетьман війська Запорізького, і булава та бунчук йому дані. «Нехай би в. государ пожалував; не велів Барабашеві і тов. бути у кн. Ромодановського, а наказав їх забрати і про них свій указ учинити (щоб їх видано Виговському). Бо коли гетьманові й усьому війську Зап. царської милості не буде, і цар не звелить йому видати Барабаша з тов., і Барабаш з тов. будуть черкаські городи руйнувати, як Пушкар, — поневолі гетьманові прийдеться з Барабашем битись. Коли ж буде царська ласка — що цар звелить тих ворів і бунтівників половити і дасть указ, щоб їх гетьманові віддано, тоді гетьман і все військо Зап., побачивши таку ласку, будуть в послуху цареві і присяги своєї не порушать. І тепер він, гетьман, цареві послушний і всі накази готов з військом сповняти, аби тільки була та милость йому, щоб Барабаша не було (в царськім війську), а віддано його гетьманові: тоді перестане та ворожнеча і замішання, і кров христіанська не буде розливатись».

Переказуючи ці відомості в своїй одписці цареві з 20 (30) липня [548] Шереметєв додає, що в листі своїм Виговський йому про Барабаша не писав нічого, але це йому, Шереметєву відомо певно, що зза Дніпра з усіх городів люди тікають — кажуть, що Барабаш збирає людей, і також говорять, що від царя прийшло велике військо з царським наказом — черкаські городи руйнувати і витинати. Шереметєв з цього приводу розіслав по всіх городах листи — до полковників, сотників, міщан і всієї черні, щоб вони «того собі не мислили і нічого лихого від царського війська не боялись. Цар прислав Ромодановського і Шереметєва на прохання самого Виговського, для оборони від татар, поляків, від самовільників і бунтівників, для заспокоєння і тишини всім православним».

Виславши цареві звідомлення з цієї місії до Виговського, Шереметєв того ж самого дня вислав до Чигрина новий заклик до гетьмана, щоб він татар відіслав, а сам нічого не боячися їхав до нього на розмову і порозуміння в усяких справах. Послав з цим листом полковника київської залоги Рафаїла Корсака і капітана Стефана Яблонського. Доручив їм передати також своє листовне чи усне прохання в тій же справі митрополитові, що тоді був в Чигрині — мабуть з нагоди роковин смерті Богдана, як митрополит поясняв — закликав його Юрась Хмельниченко святити церкви, а при тім «в тих же потребах церковних завитав він і до гетьмана» [549]. Шереметєв попросив його з свого боку вплинути на гетьмана, щоб він приїхав до Києва для заспокоєння замішань. Нагодився під той же час у гетьмана і посланець Ромодановського Гр. Касагов — теж з запросинами приїхати до Ромодановського на розмову і порозуміння до Прилуки. Гетьман скористав з цієї колізії двох запросин, щоб відмовитись від одного й другого.

Корсак з своєї місії привіз такого листа від гетьмана Шереметєву, з дня 24 с. с.: «Це вже другого листа передано мені через полковника Р. Корсака, котрим ти, приятелю мій, жадаєш, аби я з тобою побачився в Києві і в усяких царських і військових ділах поговорив, згідно з указом й. ц. в-ва. Сповняючи волю й. ц. в-ва і твоє бажання, я давно б побував у тебе в Києві, тільки розбиває мені мислі частими листами кн. Г. Г. Ромодановський, так що не знаю, куди маю обернутись. Пише тепер через Г. І. Касагова, аби перед тобою я з ним побачився в Прилуці для розмови в справах й. ц. в-ва: я цього листа полковникові Корсакові показував, і тепер цілком не знаю, до кого перше їхати і з ким розмову чинити. Одначе перше ніж з тобою з'їхатися, посилаю до тебе значних людей, старинних козаків, ти їм всякі справи й. ц. в-ва поясни і негайно відпусти, щоб і ми знали про волю й. ц. в-ва і твої бажання.

«Тільки то нам дуже дивно, що ти, приятелю наш, з таким великим військом прийшов до Києва. Можна було кількома або кільканадцятьма чоловіками відправити, як то давніше бувало — коли в великих і поважних справах й. ц. в-ва в малій купі, а не при таких військах ми розговори мали і про все добре постановляли. І то недобре стало і діється, що кн. Г. Г. Ромодановський з великим військом на Задніпр'ю такий довгий час стоїть і своєволі барабашевій дозволяє чинити людям різні обиди і кривди, від котрих все покинувши на цю сторону Дніпра своє здоров'я рятують, або по лісах ховаючись ні сіна косити, ні збіжжя з поля збирати не можуть, і з того велике спустошення діється. Непотрібно йому було з тим військом іти, бо ми ж писали, що вже жодної своєволі не чувати, і коли яка була, то за щастям й. ц. в-ва вже погамована. Не можемо зрозуміти, для чого то діється. Бачимо, більша віра Барабашеві дається, ніж нам і всьому військові. А відомо богові й тобі, приятелеві нашому, що Барабаша й чути не було, як ми — а найбільше я — Малу Росію піддавали під кріпку руку й. ц. в-ва. І з тобою против неприятелів й. ц. в-ва це ми нашу кров проливали. А тепер Барабаш «і умен і воєн», а ми нічого не знаємо і не розуміємо.

«Щодо татар, ми їх закликати до себе не думаємо; але давнім звичаєм, як бувало за небіжчика Б. Хм. вони в полях кочують для живності коням, а страху від них люди не мають ніякого.

«А що Барабаш та інші — як відомість маємо, на наше здоров'я замишляє, то маємо в богу надію, в ту ж яму попадають, котру під нами копають» [550].

Митрополит повідомляв, що згідно з бажанням Шереметєва з гетьманом розмовляв, «і він то собі на розсудок узяв» [551].

З усних оповідань Яблонського — записаних від нього в Москві: