«Милості твоїй відомо чиню, що повсякчас маємо війну з Виговським. Стояв він з татарами і козаками від Полтави пів милі; а тепер перейшов з того місця на Жукове село. При вашім посланці Ів. Рижкові з тов. ми посилали до нього своїх посланців для перемир'я: аби він Орду відправив, а з нами замирився. Так Виговський їх затримав, тільки одного відправив, переказавши таке: «Я миритись не буду, а воюватиму огнем і мечем». Запалив село Жуки, півтретьої верстви від города, і загородні двори спалив.
«А той посланець, що приїхав до Виговського від й. ц. в-ва для замирення [485], сварився з Виговським: «Чому не одпускаєш мене до столиці, заводиш сварки і чиниш кровопролиття між христіанами?» Виговський йому відповів: «Я король і цар, всі землі буду воювати огнем і мечем, своїм розумом, і Пушкаря візьму і в полон віддам, біг свідок душі моїй, і він судитиме, хто неправду творить, і неправдою служить й. ц. в-ву против присяги» [486]. «А ми присягу вчинили вірно, щоб бути вірними й щирими підданими й. ц. в-ву і в нічім не зрадити. Тому прошу милості твоєї — дати нам поміч на ворогів й. ц. в-ва, бо коли не дасте, бозна на кім той гріх буде і кровопролиття христіанське, і бог за неправду судитиме. Бога ради прошу, дайте помочі, хочби кінних. Коли не дасте, ще день і другий будемо стояти — хоч і повмираємо здоров'ям своїм за й. ц. в-во. Бога ради слізно просимо давайте поміч!»
Від Виговського маємо листа до Апухтіна, писаного того ж дня 27 с. с. травня [487] спід Полтави. «До тих час притягши з войсками под Полтаву, очекивали-сьмо на упомятаннє Пушкаря і Барабаша і його полковників — якож що-день і що-година Пушкар і вся старшина та, в Полтаві зостаючися, і посольство присилають до нас просячи о милосердє, а на тих, що до бунтів їх побуджують — висилають (?). За чим стерпівши ще день і другий — вийдуть альбо не вийдуть, — любо бог свідок і все войско, же кровопролиття християнського не прагну, — мушу упор їх видячи, єжели не покаются, казать їх в Полтаві добувать».
Про головний бій під Полтавою найдокладніше оповідає Величко, і його оповідання варте всякої уваги, бо коли не був він навіть очевидним свідком, то як людина місцева, міг зібрати докладні відомості про ці події доволі скоро по них; може не все вповні точно в його хронології наступу і битви, але в кожнім разі в поданих ним ремінісценціях, топографічних вказівках то що, безумовно є багато реального [488].
Починає він з того, що мовляв 25 с. с. травня, перед Зеленими святами приїхав до табору Виговського Лісницький з свого посольства і привіз царську грамоту до Пушкаря, щоб він покорився Виговському, але Пушкар цієї грамоти не послухав, і тоді Виговський 31 с. с. травня, лишивши орду під Соколім Байраком, рушив з усім козацьким військом під Полтаву. На Полуозері [489] поставив два полки наємні німецької піхоти старого Хмельницького, а сам став на горі між Жуками і Рибцями, за милю від Полтави, поставивши свій обоз від тієї гори аж до Жукового Байраку. Пушкар хоч ладився до бою — але побачивши перед очима такі значні сили, завагавсь і хотів був замrнутися в Полтаві і відти боронитись. «Але чернь або голота — гола на одежу і розум, зганила Пушкареві ту його боязнь і змусила вийти против Виговського в поле». І так другого дня, вівторок по Зелених святах, на світанку Пушкар виступив з усім своїм військом з Полтави, «і коли сонце почало простирати з Океану своє злотовидне проміння», вдарив він сильно на обоз Виговського. Під першим натиском військо Виговського не додержало бою і пушкарівці вибили його з обозу, — але Виговський привів його до ладу, повів у контр-атаку і вибив пушкарівців, а далі став наступати за ними на Полтаву. Та тут з Полтави виступив на поміч Пушкареві Барабаш з запорізцями. Спільними силами зломили наступ вигівців, і гонячи за ними вдруге опанували їх табір і вважаючи свою побіду цілком дефінітивною, почали грабувати, «а різні п'яниці коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни свому щастю». Тим часом Виговський полетів до Орди і забравши її і ті німецькі полки, що лишились в Полуозері, повів їх на свій табір. Німців пушкареві дейнеки прийняли в киї так, що вони, мовляв, втекли навпростець до Чигрина і не чекаючи від Виговського заплати за службу подалися, відти просто до Німеччини. Але Виговський з своїми козаками і татарами сильно вдаривши, в завзятім бою зломив пушкарівців, розігнав на всі боки і до решти знищив. Барабаш з запорожцями завчасу, побачивши програну битву, відлучився й пішов до Січи, не маючи погоні. Пушкар же поліг в битві, і голову його відрубавши один козак приніс до намету Виговського. По цім, трохи перепочивши по такій перемозі, Виговський без усякого опору заволодів Полтавою «огнем і мечем значно привитавши, останок її заховав в цілості», і простояв тут три дні. Відправив татар, дозволивши взяти собі ясир в повіті Полтавськім за понесені труди: татари покористувалися цим дозволом пильно і зібрали невільника на Полуозері силу, але коли збирались уже вести його до Криму, військо Виговського підняло за це на Виговського крик («фукнуло»), і він позволив їм відібрати у татар той ясир, тоді кільканадцять тисяч «добрих молодців» пустившися за ордою зажадали від неї, щоб вона ясир пустила — інакше зараз з нею «розбрат» учинять. Налякана орда пустила ясир і «з нічим до Криму помаршировала. Виговський же приставши на Голтві, відправив відси цьогобічні полки, а з тогобічними пішов до Чигрина».
«Наказний гетьман Данило Виговський», відвідавши Апухтіна 8 (18) червня оповідав йому: «Пушкар з самовільцями просив у гетьмана пробачення, щоб у тій їх боротьбі (ссорЂ) не гинули даремно невинні христіанські душі. Гетьман тим був утішився, але 30 мая вночі прийшовши до гетьмана «в полк» з великим військом, ті самовільці зрадливо вигубили багато православних христіан. Але тепер бог не потерпів їх неправди і тих самовільців приборкав, і ті що в війську Зап. чинили усобицю і бунти, кровопролиття і убийства, таку ж кару прийняли» [490].
Сам гетьман оповідав Апухтіну, повернувши до Чигрина з походу в таких же загальних виразах: «Бог не потерпів тим самовільцям, що вчинили були усобицю, бунти й вбийства в війську Зап. — покарав їх тією ж карою, що вони вчинили над православними христіанами, забиваючи їх. Багато самовільців одначе й утекло з Барабашем, і стало мені відомо, що ті самовільці повтікали до пограничних городів в. государя. Нехай би в. государ мене пожалував — велів тих самовільців які там об'являться прислати до війська Зап., щоб вони більше бунтів і усобиць не вчинали» [491]. Конкретніша була реляція Лісницького Шереметєву, отримана ним 8 (18) червня, але на жаль звісна тільки в короткім переповідженні Шереметєва. Пушкар виступив против Виговського, але в бою його вбито, і з полку його побито тисяч з 15 [492].
Служебник Бєньовського, що був під той час в квартирі Виговського (посланий від Бєньовського), здав своєму панові таку реляцію з цієї війни (вона уявляється йому в такім аспекті: Пушкар потайки дістав від царя грамоту на гетьманство, давши йому в застав сина, і зібравши гультяїв, обсадив ними Полтаву і Гадяч, і Виговський з татарами пішов його знищити):
«В день вознесення (20 ст. стилю травня) Виговський приступив під Полтаву, ставши в милі від неї, Пушкаренко ж замкнувся в Полтаві, а інші в Гадячу. Виговський «розділився на двоє»: сам пішов на Пушкаренка, а полками: ніженським, чернігівським і прилуцьким обложив Гадяч. Від вознесення справа тяглася до свят (Зелених), і тим часом Пушкаренко агітував між козаками, особливо у полковника Джиджали, що був з Виговським — так що Джиджала пообіцяв йому видати Виговського живим. Умовились, що Пушкаренко вночі вдарить на Виговського, в тій певності, що козаки перейдуть на його сторону і видадуть Виговського. Опівночі з святочної неділі на понеділок (під 31 ст. ст., а н. ст. під [493] Пушкаренко вийшов з міста налегко, кажуть що було з ним до 30 тисяч. Підкрався лісами — бо становище Виговського було між великими лісами. Коли Пушкаренко підійшов під крило Джеджали, Джеджала зараз зробив йому в своїм таборі вулицю і сполучивши свої сили поспішили до намету Виговського, аби його живцем ухопити. Але Виговський, почувши крик, як був кинувся тікати — бо не роздягався, і допавши коня ледво сам-десят утік до Карачбея, що стояв в милі, з ним утік і слуга пана волинського (Бєньовського).
«Не заставши в наметі гетьмана, Пушкаренко звернувся на Джеджалу, мовляв, зрадив єси мене, нема Виговського, і своєю рукою тут же при наметі Виговського Пушкаренко стяв Джеджалу. Піднявся великий рух, замішання, ніч була темна, не видно було хто з ким б'ється. Пушкаренко захопив гармати і здавалось — справа була скінчена; але декотрі сторонники відсутнього Виговського, особливо Носач боронились; також драгонія добре ставилася — котрої було понад 150, так що до дня тривало це замішання. Вже сторону Виговського з табору випирали, коли на світанку наступив Виговський з татарами. Коли його козаки — що були вже на чверть милі з табору вибиті, побачили його бунчук — вони завернулися назад, і тут так завзято билися, що орда пушкаренкового хлопства тисяч на 30 положила на місці. Сам Пушкаренко згинув, приніс ординарець серед битви його голову Виговському. Гасло Пушкаренка було: «Царський орел», у Виговського «Карачбей». З Полтави в поміч Пушкаренкові йшов Довгаль і Барабаш — котрих Пушкаренко, виходячи лишив під містом; вони думали, що Виговський вже в його руках, ішли тріумфувати, але їх також розбито. На останку засіклося в лісі гультяйства понад 700, — і тих Виговський здобув і вирубав до одного.
«По цій побіді Виговський послав голову Пушкаренка до Полтави, Полтава просила милосердя, і він забравши армату і зрабувавши поставив полковником Богуна. Гадячане також випросили милосердя. Знайшов по тій побіді Виговський всі листи і грамоти царські дані Пушкаренкові» [494].
З пушкарівської сторони маємо реляцію Барабаша, писану на гарячих слідах подій — на жаль в переповідженню Ромодановского, що одержав цього листа 4 (4) червня (я все таки реставрую оповідання з деяким скороченням в першій особі): «Я з військом Запорізьким прийшов до Полтави, а з Полтави хотіли ми з Пушкарем іти з військом Запорізьким на Солоницю або до Переяслава — тому що в. государ велів війську Зап. обрати іншого гетьмана замість Виговського. Але Виговський не пустив їx в ті сторони і забувши бога і присягу наступив з татарами на нас і на христіанську віру: обложив нас у Полтаві, жінок і дітей віддав в неволю татарам, а міста, містечка і села попалено. Ми з військом Зап. виходили на вилазку і наступали на гетьмана, не терплячи того, що він забувши бога і присягу нищить городи і міста, православну віру і церкви божі. Був у нас бій, і на тім бою Пушкаря взяли, і Виговський велів з нього таку, кару вчинити, що відтявши йому голову посадили на списа і так він велів її возити по полках. Запорізького війська багато тисяч побив, і татарам багато віддав. А я з невеликою частиною війська зап. вступився (отшол отводом) і прийшов до царського города Колонтаєва» [495].
Барабашів козак Яків Андріїв, що того листа привіз на допиті розповів: Мая 31 Пушкар і Барабаш вийшли з Полтави на гетьмана, вибили його з табору і забрали гармати, і Пушкар став був в гетьманськім таборі при гарматах. Але Виговський зібравши козаків і татар в великій силі ударив на обоз і обложив Пушкаря в обозі. Барабаш з військом Зап. відступив до Полтави, а Пушкаря з козаками, що були в обозі Виговський здобув, і Пушкаря скарав на смерть: відтявши голову велів на списа всадити і так по полках возити, а козаків велів побити, а багато і в полон татарам віддав. З Полтави Барабаш відступив за Ворскло, і прийшов з усім Зап. військом до Колонтаєва, а Виговський після цього, 1 червня війшов до Полтави й велів усіх полтавських козаків вирубати, а жінок і дітей їх, міщан і селян всіх віддав татарам. А котрі виїхали до Барабаша, оповідають, що він усі городи по Лубні й Сулу ріку віддав татарам. Ще чекає до себе Муравським шляхом Малого Ногая, а тоді піде війною на царські городи [496].
Наведу ще (в скороченню) оповідання про цю кампанію Івана Сербина — многословне, але мало конкретне, але не безінтересне в свойому психологічному мотивуванню (в аспекті пізнішого конфлікту з Москвою): Гетьман згідно з переказаними через Хитрово бажаннями царя збирався їхати до Москви і велів усім полковникам вибрати по 20 найкращих людей, і тільки чекав від Хитрово обіцяної присилки Пушкаря. Але Хитрово з Переяслава пішов до пушкаревого табору, бачився з ним і пішов собі до Москви не приславши його до Виговського. Пушкар сотників своїх і полк розпустив, і гетьман (задоволившися цим) вибрався до Москви — був уже в Києві, та тут йому донесено, що після виїзду Хитрово Пушкар став розсилати листи до сотників свого полку і на Запоріжжя, з царськими печатками — нібито царські накази, щоб сотники і козаки збирались до нього, Пушкаря. Гетьман писав до нього, щоб він козаків не збирав і бунтів не заводив, але Пушкар на це відписав, що цар велить йому йти на Виговського війною, від гетьманства його відставити. Тоді Виговський став роздумувати: коли Хитрово Пушкаря йому не прислав, то видно таки й війну Пушкар починає з царського наказу. Послав до нього послів — відмовляти від війни, а з свого боку обіцяв держати його на полковництві до віку його, і щоб він приїхав до нього, того не вимагати. Але Пушкар не послухав, став пустошити задніпрянські городи, людей побивати і майно їх грабувати, і Виговський послав по татар. Прийшов Карач-бей з 20 тисячами, гетьман велів їм іти на Пушкаря за Дніпро, але татари не пішли — боялись, що козаки їм зрадять. Тоді Виговський з полковниками: чернігівським, ніженським, прилуцьким, київським, білоцерківським, корсунським, черкаським, чигринським, уманським, паволоцьким, іркліївським та наказним миргородським (бо Лісницький був у Москві) вдруге присягали татарам, що від козаків ніякої зради не буде і татари шертували, що не зрадять і на неприятеля помагатимуть. Так запевнивши себе навзаєм пішли за Дніпро. Виговський з полками корсунським і черкаським пішов також. Скликав усіх задніпрянських полковників і пішов на Пушкаря. Пушкар вступився до Полтави, а гетьман став під Полтавою і порадившися з полковниками послав до Пушкаря суддю Богдановича та полк. Мих. Зеленського з таким листом, щоб Пушкар їх лишив на застав у Полтаві, а сам приїхав до нього — поклонивсь і більш бунтів не счинав. Але Пушкар тих послів напоїв п'яних і лишив під арештом, а сам вночі вийшов з Полтави, розбив гетьманський табор і багато побив людей. Гетьман побіг до татар і рано прийшов з ними: вибив з свого табору Пушкаря, його самого вбито і з полчан його багато. Полтаву здобуто і Виговський велів її спалити, а Барабаш з Полтави втік. А гетьман з військами з Полтави вернувся до Чигрина, а татар відправив до Криму [497].
Про погром Полтави завелось було московське листування з приводу призначення туди воєводи, що сидів тимчасово в Білгороді з іншими такими ж воєводами in partibus та чекав нагоди вступити в урядування. «Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли в. государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно, до осінньої пори, щоб черкаси і міщани двори побудували і хлібом забезпечились». І пояснення: Полтава на татарській дорозі, на Бакаєвім шляху, відбудована — вона буде охороною від татарського наступу [498].
Очевидно потерпіла не тільки вона, а багато й інших городів, і містечок і хуторів, де сиділи були пушкарівці і старшина віддавала їм і всім причетним в бунтах і виступах. В Гадячу козаки і міщани пробували боронитись уже після погрому Полтави [499]. Виговський наказав Гуляницькому здобути, Гуляницький облягав і здобув, і очевидно зробив більш менш теж, що Виговський з Полтавою [500].
З цим гадяцьким погромом зв'язувалася сенсаційна — на жаль в подробицях своїх мало звісна подія: скарання на смерть корсунського полковника Оникієнка. Чигринець Грицько Фомин, приїхавши в торгових справах до Путивля 4 липня так розповідав тут цю подію [501] - 19 (29) червня розстріляв гетьман в Чигрині корсунського полковника і 6 чоловіка значних козаків [502] (його полку очевидно), та переяславського полковника Сулименка. Тому що посилав він їх під Гадяч ловити бунтівників, і до нього відставляти, а гадяцьких міщан їм брати і рубати не велів; а ті полковники Гадяч узяли, міщан вирубали і майно їх заграбили. Тепер гетьман розшукує це майно і віддає назад тим людям, у котрих що взято. Послав також по миргородського полковника Гр. Лісницького та ніженського Гуляницького — велів їм приїхати до Чигрина. Тепер у нього в Чигрині посли турецький і шведський, невідомо з чим; при тих послах гетьман і розстріляв тих полковників і козаків».
Але козаки з Груні Черкаської(?), що були у Виговського тоді ж у Чигрині поясняли цей факт інакше: «Скарав при них гетьман корсунського полковника Оникієнка за те, що він не ходив з ним з своїм полком» [503].
Маса людей з поруйнованих околиць, і всі хто боялися нового панування кидала Лівобережжя та мандрувала за московську границю. Білгородський «станичний голова» (начальник роз'їзжої станиці) повернувши 10 (20) травня — себто в сам розгар розрахунку з повстанцями, оповідав в Білгороді: «Поїхав я був з Олешні на Веприк і Гадяч, але не доїхавши Веприка вернувся, бо ніяким чином не можна було проїхати через татар. Воюють тамошні городи, а черкаси з жінками і дітьми, утікши з Веприка, тікають до Олешні (за московську границю)». Оповідали ці втікачі, що Виговський стоїть з військом під Голтвою, а Пушкаря дійсно вбито. До них приїздив до Олешні козак з листом від Виговського. щоб вони вертали і йшли до війська, бо наступає польське військо, і він, гетьман, хоче йти против нього за Дніпро, а Орду скоро відправить. Багато жінок і дітей полтавських козаків у нього в полку, і втікачів які повернуться, він карати не буде. А Орда, мовляв козак, в полон нікого не брала: заборонив то їй гетьман; але чи не віддасть він їй жінок і дітей тих утікачів, він не знає [504].
Іншим разом Ромодановський доносив: прийшли з черкаських городів сотники і черкаси — черкасів більше 500 чоловіка і почали селитися на р. Боровні, недалеко границі [505]. З місць запитували, чи дозволяти таким виходцям селитись [506]. Виговський клопотався щоб не дозволяли і завертали назад і нагадував, як перед тим уже просив таких заборонних розпоряджень небіжчик Б. Хм. і сам Виговський: «З багатьох черкаських городів козаки і міщани в великім числі тікають до українних городів, декотрі й селяться на землі в. государя — Великої Росії " говорив він Апухтіну по повороті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 36. Приємного читання.
TextBook