Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

---

III. КОНФЛІКТИ З МОСКВОЮ І ГАДЯЦЬКА УНІЯ

---

Значення осягненої перемоги над повстанням, перспективи заведення мос. адміністрації і зміцнення опозиції — позбутись воєводів чергове завдання, розмови гетьмана з Апухтіним, марш Ромодановського, «статті» Ромодановського, приїзд Барабаша до Ромодановського, симптоми нового повстання, розмова гетьмана з Крекшіним, паніка і утечі зза Дніпра, Шереметєв викликає Виговського, розмови гетьмана з Яблонським і Корсаком.

Погром пушкарівців мусив здаватися Виговському і його однодумцям великим успіхом. Не тільки воєнним, стратегічним, але і соціальним, політичним, дипломатичним. Розгромлено чернь, голоту, гультяїв, противу-старшинські елементи, які не тільки що чигали «на маєток і здоров'я» правлящої тисячі України, але разом з тим підривали всю державну будову «Малої Росії»; Виговський став спасителем української державності, української «соціальної єрархії», українського добробуту, української культури, і всі хто були з ним зв'язані, мусили тим тісніше горнутися коло свого героя і класового провідника, охоронця класових інтересів. Зручно висунувши руїнницькі, погромницькі сторони руху української черні, він взяв за серце московську буржуазію, московське боярство і змусив його на хвилю забути всі політичні інтереси зв'язані з підтримкою української усобиці. Жабківська трагедія зручно сервірована, на різні способи обертана перед очима московських політиків, зробила на них сильне вражіння і змусила відійти в критичний момент від своїх союзників, готових всім жертвувати за ціну підтримки против старшини. В рішучий момент замість помочі, або принаймні царського або патріаршого благословення і милостивого слова вони прислали Пушкареві і К° гостру догану за розпочате повстання і зложили на них всю вину кровопролиття, устами Алфімова. Випустили арештованих вигівців, що сиділи по московських в'язницях, арештували Іскру з товаришами, вислали на руки Виговського грамоти які анулювали і відкликали всі попередні прихильні жести на адресу против-старшинської опозиції. Висловили Виговському необмежене довір'я і наказали йому абсолютний послух і покору. Одним словом — передали йому всі карти в критичний момент боротьби, замість затримати за собою ролю об'єктивного арбітра і рівноважити своїми впливами сили обох сторін.

Це був великий дипломатичний успіх, який мусив високо підняти в очах старшини і всіх командних кругів авторитет Виговського як майстра дипломатичної інтриги. Але успіх цей був куплений занадто дорогою ціною, за нього були видані обіцянки, яких Виговський не міг сповнити, а якби навіть він завагавсь і захотів їх сповняти, — самі командні круги йому не дозволили б того. На прохання Виговського цар посилав до значніших українських міст своїх воєводів з залогами, і це крім фактичної передачі всього контролю українського життя в їх руки тягло за собою — разом з забезпеченням їх утримання з українських доходів — перехід до московської бюрократії всієї української адміністрації. Переведення реєстрації козацького війська під наглядом московських комісарів також зв'язане було з цією справою — передачею в руки московської бюрократії організації фінансів, контролю всіх джерел доходів, їх збору і адміністрації. Ідучи на взаводи з опозицією, що вхопилася за московську клямку, приходилось прохати Москву про те, що було б зарізом для себе. Піти на здійснення того, що прохалось — було б політичним самовбийством для старшини. Вона б підтяла ту саму українську державність, котру старанно боронила в боротьбі з чернею. А тим часом ця небезпека вже летіла на їх голови. Воєводи з відділами війська вже стояли на границі, чекаючи щоб Виговський їх впровадив «во вверенные им города», як висловлювалась пізніша російська бюрократія. Шереметєв приїхав до Києва і там зачинав уже розпорядження зв'язані з обрахунком українських доходів та їх адміністрацією. Момент був критичний. В хвилі коли всякими ультралояльними обіцянками і запевненнями відвернено московську інтервенцію і поведено розправи з московськими підголосками на Україні — приходилось відрікатись від цих свіжих заяв і обіцянок, від воєвод, залог, комісарів і т. д., а затим піти на розрив з Москвою!

Це було в високій мірі небезпечно. Опозиція була погромлена, але не була знищена. Пройшла одна критична хвиля в боротьбі з нею, але за нею могла прийти і друга і третя — не менше критична. Пушкар поліг, Довгаль капітулював. Але Барабаш з запорожцями ціло втік на Запоріжжя — розуміється не з тим, щоб там заспокоїтись. Розгромлені, пограбовані, до краю озлоблені учасники повстання вийшли за московський кордон і розташувались тут же при українській границі в очікуванні моменту, коли можна буде повести боротьбу з ненависними «панами» на ново. Але головно — що маси української «черні» зістались на місцях з тою ж ненавистю до тих панських потягів старшини і всіх командних верств. Москві треба було ввести тільки невеличкі воєнні сили, щоб об'єднати вкруг них всі ці ворожі старшині елементи і розпалити повстання з новою силою — в розмірах далеко більших, ніж це попробували зробити Стринджа, Донець, Пушкар і т. д. самими обіцянками московської підтримки.

Сам собою розрив з Москвою не міг не лякати багатьох навіть між старшиною, це був небезпечний скік у безвість, розрив з традиціями Богдана, що ніяк не хотів доводити до розриву. На цій позиції стояло й тепер багато, навіть з правобічної старшини, нібито менше заінтересованої цим зв'язком з Москвою — поскільки ці люди пильнували охорони західних границь від польських претензій, вони не хотіли розриву з царем. Паволоцький полковник Суличич, що підчас наступу на Пушкаря остерігав своїх товаришів, щоб «не стратили славної пам'яті покійного гетьмана», захопившися боротьбою з Пушкарем і відкривши полякам і орді західню границю, під цю хвилю так далеко пішов в цім напрямі, що одночасно доносив київському воєводі про зрадливу політику Виговського і радив підтримати Пушкаря [508]. Інші не йшли так далеко і не виходили з лояльності супроти гетьмана, але перспектива розриву з Москвою й їм не подобалась: вони стояли за продовження політики лавірування і заховання по можності добрих відносин з усіми впливовими сусідами. А тут ставала перспектива війни.

І все таки Виговський завданням моменту вважав — за всяку ціну не пустити московських воєводів на Україну і не дозволити Москві взяти в свої руки адміністрацію. Повертаючи спід Полтави до Чигрина з Скуратовим, він дав почути йому на цю тему зовсім несподівані балачки [509]. «Як ішов спід Полтави до Чигрина — писав Скуратов цареві — не доїздячи Манжелії приїхав козак з листом від білоцерківського полковника. Гетьман їдучи його прочитав і розсердився, так говорив: «Воєводи приїхали, нові бунти заводити! Пише мені білоцерківський полковник, що написав йому окольничий А. В. Бутурлін (київський воєвода): приїхав воєвода для Білої Церкви, і тепер він у Києві. Пиши, Андрій Васильович, а сам стережись!»

Скуратов нагадав йому, що він же сам просив царя прислати воєводів до черкаських городів. Гетьман на це сказав: «Я писав до великого государя, щоб він прислав тисячу драгунів і тисячу салдатів - бунтівників приборкати [510], а він прислав воєводів з ратними людьми. Та що я в. государеві пишу, на Москві з того тільки сміються! П. Тетеря і Ф. Коробка те мені розповідали, та й А. Матвєєв Ковалевському говорив, що в. государ мені гетьманом бути не дасть, і тепер я тільки нібито гетьман [511]. Але щоб воєвода мав бути в Білій Церкві, про те я в. государеві не писав. Як приїхав, так і поїде, я йому, не скажу нічого давати. Повинні були ці воєводи до мене приїхати, а від мене по городах їхати, а так я нічого не знаю, а вони по городах їдуть. Та в Києві царські люде і не перший рік сидять, а й досі безнастанно з козаками киями б'ються.

«Та тепер я з своєвільниками сам упоравсь, і мені воєводи і ратні люди не потрібні. Ці воєводи тільки бунти почнуть — так як Пушкареві попускали цієї зими: у Пушкаря царські люде з Змієва і Колонтаєва були, і тепер назад туди вернулись: воєводи їх відпускали. І як з нашої сторони лихі люди щось наброять та втечуть до царських пограничних городів, воєводи нам їх не віддають. Ну щож, і я не буду видавати тих ворів, які з царських городів втікають до мене: однаково земля царська! Як царські воєводи будуть робить, так і я робитиму.

«А з Пушкарем в бою тепер царські люди таки були, мої німці у них барабан взяли в битві. Тішили мене грамотами, а вмисно зволікали. От у польського короля було з тим добре: про що треба зараз і наказ! Але вам треба такого гетьмана, щоб його взяти за чуба та й водити».

Скуратов розсипався в запереченнях, контр-аргументах і докорах: «Я з тобою в бою був разом і ніяких царських людей з Пушкарем не бачив, а що ти барабаном називаєш, то це бубен, що бувають у «медвежатників», а не барабан. А хочби й барабан — то це не доказ: козаки в московських городах могли купити. Коли тобі військо було потрібне — чому не взяв у кн. Ромодановського. А про воєводів було писано в тій же грамоті що я тобі привіз: щоб ти написав по городах, аби їх прийняли з честю, двори їм і ратним людям давали і т. д. — ти тоді грамоту читав і про це нічого не сказав, а тепер як воєводи приїхали, кажеш, що вони непотрібні, — ти йдеш тим против царського указу! Але що так кажеш, що нам треба гетьмана по нашій волі — так ти великому государеві в війську Запорізькім належиш до найвірніших [512]".

Гетьман потвердив, що він цареві служить вірно, але боїться, що через воєводів підуть бунти: Царського війська мені хотілось, «щоб у війську було славно, а мені честь». Розмова про воєводів з гетьманом не поновлялась, але Скуратову довелось почути, що викрикав на цю тему в дорозі Богун: «Воєводи нам не потрібні! жінок та дітей наших переписувати приїхали?!» А до Скуратова так говорив: «До нас у Чигрин воєводою їдеш? не виїдеш здоров!». Скуратов поскаржився гетьманові, той велів Богунові перестати, з такими словами: «Не час про це говорити (не та теперешнея рЂчь)».

Приїхавши до Чигрина [513], Виговський таки не послав наказів по городах щоб приймати воєводів, і Скуратову ні відпуску ні аудіенції не давав. Але відпустив Апухтіна, і в грамоті до царя — по тім короткім звідомленню про задніпрянську кампанію, та по відповідях на запитання, прислані свого часу з Апухтіним і подяці за посилку помочі з Ромодановським — до котрої я далі перейду, він значущо поскаржився на розпорядження Шереметєва в Києві, йому донесені в останній мент: «При скінченню цієї грамоти до в. ц. в-ва прийшла до нас відомость з Києва, що приїхав туди боярин В. Б. Шереметєв і не порадившися з нами ні побачившися, починає багато нового: допитується невідомо яких грошей і не порадившися з нами воєводів по городах посилає. Не знаємо, чи був на те указ в. ц. в-ва, а тому смиренно чолом до землі б'ємо в. ц. в-ву, аби велів йому з тим стриматися. Бо він і на Білій Русі таке ж з христіанами виробляючи, обжалував [514] перед в. ц. в-ом козаків, сам бувши винен» [515].

Виправляючи Апухтіна другого дня (3 н. с. липня) гетьман висловив доволі несподіваний жаль, що досі патріарх Никон не прислав йому благословенної грамоти на гетьманство. «Була до мене милость вел. государя святішого Никона всієї Великої, Малої і Білої Русі патріарха і т. д. [516] про благословенну грамоту [517], але з того часу як Б. М. Хитрово поїхав і досі цієї грамоти не було». Апухтін не без видимої іронії нагадав, що гетьман збирався приїхати до Москви, бачити царські очі і благословитись у патріарха — так патріарх сподіваючись його приїзду і не прислав грамоти. Виговський висловив жаль, що йому досі «через самовільців» не вдалося сповнити цього бажання — котре він і далі має [518].

Реальніші розмови відбулися кілька день перед цією прощальною аудіенцією. Гетьман просив, щоб цар велів вислати втікачів, а Апухтін нагадував, щоб він не тримав при собі татар. Апухтін чув, що й тепер єсть у Чигрині Майметша мурза і гетьман збирається іти з ним походом на венгерського короля (на Австрію) — про це приїхав в посольстві від хана Мустафа-ага, а царського указу на це не було. Цар велів, щоб гетьман татар відправив. Гетьман виправдувався, що Карач-бея він уже відправив, і Маметшу скоро відправить, а на венгерського короля з татарами хоче послати охотників — «вольних людей, хто схоче йти своєю волею» — тому що інакше хан упоравшися з Угорщиною, прийде потім війною на Малую Росію. Так він писав гетьманові — тому що дістав від султана такий наказ. А сам він, гетьман, без царського указу з татарами не піде і неволею нікого не пошле, а стане з військом в пограничних городах, щоб охороняти край від татар. Але Апухтін і таку посилку охотника вважав речею недопустимою тому, що цар велів війську бути на поготові на польського короля.

Така неприємна освідомленість Апухтіна про те, що діялося в Чигрині мабуть і була причиною, що гетьман в результаті цієї розмови запропонував йому взяти листи і вертати до царя [519].

Апухтін дійсно мав причини наставати на гетьмана, щоб він відправив татар — тому, що вони призначались для походу не на Угорщину, а на московські городи — хоч план походу в цей момент може ще й не представлявся так ясно, як місяць пізніше. Гетьман був дуже схвильований невчасною посилкою на Україну Ромодановського, про яку довідався видимо не офіціальною дорогою — з царського повідомлення, як би личило, а з якихось приватних джерел. В попередніх часах він дійсно висловляв бажання, щоб цар споміг його військам на бунтівників, але кінець кінцем йому вдалось щасливо упоратися з ними, і що вдалось без участі московського війська — це він міг уважати своїм великим плюсом. Аж тепер, коли опозиція була погромлена, військо йшло на Україну, під проводом Ромодановського, котрого гетьман — основно чи безосновно — вважав людиною не дуже прихильною для себе — скоршою йти на руку опозиції, і цілком ясно було, що ця невчасна його поява може послужити приводом тільки до зовсім небажаних ускладнень. В грамоті післаній з Апухтіним, 22 с.с. червня, він писав цареві: «Що в. ц. в-во посилаєш до нас на втихомирення своєволі кн. Ромодановського з ратними людьми, за це ми тобі до землі чолом б'ємо; тільки ж за ласкою божою, а в. ц. в-ва щастям тієї своєволі ніде не чути, всюди тихо, і війська того трудити не треба: не дай боже якої усобиці ми зараз в. ц. в-во сповістимо, а орду зараз же від себе відправили» [520]. Більше сказати не позволяв етікет і дипломатична здержливість.

Наказ Ромодановському дано справді дуже раптово і несподівано. 2 н. с. червня Ромодановському було наказано іти на литовський фронт до Городна, Ромодановський вислав туди 20 червня н. с. частину війська, і вибирався сам — коли 22 одержав наказ іти натомість в черкаські городи, до гетьмана, гамувати своєвільників, а частину війська послати до Києва, В. Б. Шереметєву [521].

Трохи згодом ще наказ, з 6 (16) червня: завернути військо вислане до Городна і йти в поміч Виговському «для заспокоєння своєвільників», а поступати за інструкцією, що буде прислана з Розряду [522]. Ця інструкція заховалася при іншім наказі — В. Б. Шереметєву, того самого дня 6 (16) червня, котрим йому наказувалося координувати свою діяльність з діяльністю Ромодановського, і маючи на увазі дану йому інструкцію, з свого боку впливати на Виговського в тім же напрямі [523].

Ця інструкція, в формі «статей» (числом 10), дуже довга і многословна, показує, що московський уряд затривожила відомість про прихід до Виговського татар, мабуть у зв'язку з інсинуаціями Барабаша і К°, що Виговський замишляє з ними похід на Москву. Висилаючи Ромодановського на Україну, московський уряд ставив йому головним завданням добитися, щоб Виговський татар відправив і таку самовільну політику на далі залишив; в залежності від того чи Виговський цього послухає чи ні — Ромодановський має або підтримувати його і військовою силою і царським авторитетом против непослушних, або навпаки — боронити пушкарівців проти нього. Доля цих вірнопідданих бунтівників против гетьмана очевидно дуже займала московських політиків; їм хотілося покінчити цей конфлікт «в нічию», як то кажуть: непослушники на далі повинні слухатися гетьмана, але цим разом, тому що гетьман також поступив самовільно, він не може вимагати кари (смертної) для них: повинен їм пробачити і не мститися. Але кінець кінцем рішучим моментом має бути становище війська; коли військо в цілому підтримуватиме Виговського, віддати пушкарівців на суд ради, коли ні — настоювати на пробаченню. Все це на випадок коли гетьман татар відправить, до Ромодановського приїде і перепроситься за своє самовільство: дати йому пробачення, запевнити в царській ласці, і зажадати походу під Городно; коли ж він татар не відішле і виявлятиме далі ворожі для Москви наміри — трактувати його як неприятеля. Ромодановський мав би мобілізувати против нього лівобічні полки і боронити Лівобічну Україну, а Шереметєв Правобічну.

Такий загальний зміст інструкції; але «статьи» Ромодановського настільки характеристичні для московської політики і в самих подробицях інтересні, що я їх наведу в скороченню.