Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658

Прочитавши копію грамоти до Пушкаря, гетьман знову повторив: «Не перший раз Пушкареві такі грамоти посилають, тільки він їх не слухає».

Скуратов почав намовляти гетьмана, щоб він вичекав, що вчинить Пушкар по тій грамоті, себто тим часом на нього не наступав, — «а в. государ не пропустить його самовільства». Гетьман відтяв: «Вичікувати нема чого, все й так ясно [474]. Я тепер іду на Пушкаря і приборкаю його огнем і мечем: куди б не тікав добуватиму його — хочби і в государеві городи втік! Хто за нього обстане, тому теж від мене буде! Я царського указу довго чекав. Перед Пушкарем не винен — він зачав — зібравши таких же своєвільників прийшов під Чигрин-Діброву, і я з ним хочу битись не за гетьманство, а своє життя («за свое здоровье»), а дочекавши ради, і булаву покину: піду до волохів, сербів або до мунтян і вони мені будуть раді! Вел. государ нас жалував, а тепер вірить зрадникам (ворам) — тих, що йому не служили, а його людей побивали і казну грабували [475] він жалує, їх посланців приймає, давши грошей і соболів відпускає до Пушкаря і Барабаша, а таких бунтівників треба було прислати в військо Зап.».

Після аудіенції тогож дня приходив до Скуратова Самійло Виговський і говорив далі на ті ж теми. Між іншим сказав: «В війську Зап. велика непевність — думають, що Пушкар так поступає за згодою царя. Пушкар говорить, що у всім війську мають бути царські воєводи. Мабуть так воно й буде — будуть царські воєводи. А так попробували і за королів польських: завели лядських полковників, при кожнім чоловіка по 10 ляхів, але з того й вийшов бунт — побили тих полковників і ляхів» [476]. 16 (26) травня гетьман запросив Скуратова на обід до себе. Пив на здоров'я цареві, і говорив далі на попередні теми: «Не треба було Пушкареві і Барабашеві ніяких грамот давати! Це у вас такий звичай — все робити по своїй волі — і перші бунти в війську почались від Ів. Желябужського — як посилали його до Ракоція. Та так і за польських королів було: як почали наші вольності ламати, за це й сталось», «Ще говорив, що козаки і серби затримані в Колонтаєві таку муку терплять, що й в'язням такої не буває. І так клявся: «Напевно то цар. в-во відає». А як у Путивлі Мих. Стринджа з товаришами був, так їх потримали та й пустили — а таких треба б прислати до війська Зап.: припинилися б бунти!»

Скуратов запевняв, що цареві про арешт козаків і сербів в Колонтаєві не було відомо, і він довідавшися велів їх звільнити, а воєводів тих перемінити: спішно послано про це умисних гінців. Стринджа з товаришами з Путивля втекли, їх не відпускали. А Желябужський ніяких бунтів не заводив: самі до нього козаки приходили.

Під час цих переговорів Виговський одержав від Алфімова повідомлення про його місію та її досягнення — що Барабаш і Пушкар готові йому покоритися — доказом чого мав бути їх покаянний лист 14 (24) травня. Відписавши їм так як наведено вже вище 16 (26), Виговський другого дня писав знов: «Писав ти нам, що за указом ц. в. приїхав до полковника полтавського М. Пушкаря, на заспокоєння усобиці і всякої ворожнечі, і там сповіщаєш про його покірність — що він цілком кориться й. ц. в. і готов бути в послуху нам і війську Зап., в згоді і єднанні. Та це не перша грамота царська до нього, та він на ніодну не вважав — не хотів спам'ятатись, а скрізь замишляв кровопролиття — по мислі своєвольних людей, а на нас всякі неправедні замисли — бунтуючи військо й даючи потіху неприятелям. Та я б тим не ображався і ніякої помсти не замишляв, коли б він не напав на Чигрин-Діброву і не похвалявся на наше здоров'я і всьому війську на погибіль, прозиваючи відступниками і зрадниками нас, вірних підданих й. ц. в. Оберігаючи здоров'я своє, мусили ми піти з військом, запобігаючи тому аби нас як давніше забезпечених з домів наших не волочили. А що він до ц. в. відзивався, нібито ми йому великі обиди вчинили, то на це він мав інакші способи — жалі свої на нас на раді (виложити), не проливаючи невинної крові і не вчинаючи бунтів. І тепер коли хоче спокою — нехай сам з Барабашем і (з іншими) товаришами до війська приїде і всі свої обиди об'явить, які від нас має: ми б при всій старшині признали вину, коли б яка була, і йому задосить учинили — не хотячи христіанського кровопролиття. і не на те Орду призвавши — тільки на кару винним. Коли ж того не вчинив і до війська не приїхав, нехай на нікого не жалує, а військо ідучи за ним і за обиду свою мстячи, змушене було зробити початок. Сам напімни його, щоб спам'ятався і не давав початку до кровопролиття» [477].

Бої під Полтавою, кінець Пушкаря, приборкання своєволі, еміграція за московську границю.

Це було останнє попередження. Того ж дня 17 (27) гетьман рушив з татарами під Полтаву і другого дня вийшов перший бій з передовими чатами Пушкаря «на Полуозері» півтори милі від Полтави [478].

«Пушкареві люди татар побили, але у Пушкаря взяли (козаки мабуть) дві корогви й літаври» — пише Скуратов, котрого гетьман лишив під Голтвою, в такім самім арешті як і Апухтіна в Чигрині [479]. В своїй одписці цареві, писаній 21 (31) травня він подає такі відомості про ситуацію:

Карач-бей пішов з Виговським під Полтаву, кажуть, що з ним і мурзами 6 тис. татар. Полковники пішли з Виговським такі: переяславський, іркліївський, черкаський, київський, уманський — але не усіми полками. Інші мають прийти пізніше, білоцерківський поїхав з обозу до дому; корсунський лишився дома, замість нього з гетьманом наказний. Ніженський і прилуцький під Лубнями; коли вони прийшли, лубенці думаючи, що їх воюватимуть, замкнулись в місті, але ті силоміць вдерлися до міста; лубенський полковник Павло втік, а піхоту його ті полки порубали, а декотрі тікаючи потонули в Сулі; але міщан не рубали. В Миргороді вхопили Довгаля і тримають під арештом, а на його місце настановили знову Козла, і з ним до гетьмана приїхали.

«Пушкар і Барабаш тепер у Полтаві, приготовились до облоги і передмістя випалили. Пушкар сів в однім городі, а Барабаш у другім. А гетьман стоїть над Полуозером — 10 верст від Полтави, 18-го був бій і т. д.

«Серед черні велика незгода: одні хвалять Виговського, інші Пушкаря, і не хочуть битися з пушкарівцями. Гетьман сказав мені: «Багато пристають до пушкаревих замислів («совЂту»), і котрі полковники пішли зо мною, з тими мало людей — інші не хочуть іти, і колиб я не пішов (походом) — всі б пристали до пушкаревого замислу». Навіть з Голтви козаки не пішли були з гетьманом, так він написав їм, що як не підуть то він вертаючи назад їх усіх вирубає і місто спалить, тоді козаки налякались і пішли до нього.

«Черкаські городи цієї сторони Дніпра (лівої) всі бажають, аби по городах були государеві воєводи. А задніпрянські козаки так говорять: Пушкар хоче щоб були царські воєводи, — але у нас того не буде ніколи» [480].

Про свою першу побіду над пушкарівцями сам гетьман писав Скуратову другого дня, 19 (29) травня: «Сам, твоя мил., бачиш завзяття Пушкаря: хоч ми до нього посилали послів, запевняючи йому мою ласку, але він що далі то до гіршої злості приходить, хотячи землю й. ц. в-ва в нівець обернути. От і вчора прислав на нас свій під'їзд,' а перед нами роблячи різні вимовки сам з усім військом пішов до Полтави — щоб краще побунтувати простих людей. Але біг всемогучий, сприяючи правді і хотячи йому по ділам його віддати (так обернув), що йдучи до Полтави натрапив на наших і несогіршу, дістав кару, так що й табору з гарматами, корогвами полковими і літаврами відбіг і велику силу людей своїх стратив — невинних і його зрадою обманених. Досить мені цього, і при такій помочі божій бажав би я не проливаючи крові христіанської привести до згоди, щоб ми спільно всім військом були готові на іншого неприятеля й. ц. в-ва — коли б трапилась потреба. Та видно сатана заволодів його (Пушкаревим) серцем. Коли не прихиляючись до покори і послушенства, як велить йому ц. в-во, приходить до все більшого бунтівства, силоміць приводячи до погибелі підданих царських і все військо. Що твоя мил. радив йому, діла його нітрохи тому не відповідають, і я свідчачись перед в. м. про свою невинність — що не моєю виною проливається христіанська кров, мушу про своє здоров'я думати. Тільки прошу милость твою, аби-сь у Голтві будучи не тужив - я тобі зчаста всякі вісті доноситиму і дбатиму, щоб тебе як найскорше з утішними вістями відпустити до ц. в. Тепер же запевняю тебе, що ніяких городів ц. в-ва добувати не хочу, і навіть зараз би і цю орду відправив — якби тільки Пушкар опам'ятавсь і більше не хотів каламутити згоди»...

Скуратов послав на це прохання дозволити приїхати до нього в табір — тому що від царя йому наказано бути при гетьмані, розвідувати про це і «совЂтовать о всемъ с тобою» [481].

Але гетьман, розуміється, як раз і не хотів цього і відповів досить кислим, хоч на зверх і приязним листом [482]: «Дуже мене дивує твій жаль, приятелю наш, що присланий бувши в справах ц. в., полишений ти нами тепер у Голтві. Чи краще було б якби будучи з нами набирався страху, або боронь боже — і прикрості від лихих людей, котрі не вважаючи на писання наші зчаста до них писані, далі стоять у своїй упертості і під військо наше під'їзди з погрозами присилають? Але бачимо, що ви стоїте більше за одного Пушкаря, ніж за нас і за все військо, і за старшину — хоч вони вірніш служили й. ц. в-ву ніж Пушкар, що ніякої прислуги ц. в.-ву не вчинив — хіба тільки що царських людей над Донцем різав, — а військо і тепер вірно служить ц. в-ву против всякого неприятеля царського, не жалуючи свого здоров'я. Пушкар от попалив підгородні двори і наробивши всякого грабунку збирається нас воювати, — але він з усіми злочинами правий (перед вами), а нам з нашою правдою місця нема! Він і кревних моїх, і козаків багато побив, людей з жінками і дітьми замучив — і зістається чистий перед вами, а я й найменшого пальцем не рушивши — обвинувачений. Це вже втретє Пушкар на мене наступає, розписавши бунтівничі листи; ми пильнуючи наказу й. ц. в-ва все терпіли, але тепер жаль подвигнув нас на нього, як він був вже до Максимівки дійшов, хотячи знищити мене і тих молодців, що не сповняли його проклятої волі.

«А що ти пишеш, мовляв хотів би знати (з царського наказу для реляції — йому), чи всі (інші) полковники в любові і згоді зо мною, то я сам тобі даю знати, що вони не мають чого на мене жалувати: я нікому не зробив ні малої кривди, не вбив нікому ні брата, ні родича - як Пушкар, ані не сварив — хіба за проступок військовий — чого ні перед ким стидатися не буду. Можеш, приятелю наш, з того зміркувати їх любов до мене і згоду, що й тепер вони всі однодушно згодилися йти на того своєвільника — тільки я ще чекаю його спам'ятання і стримую чернь і їх самих (полковників), пославши до нього листа з намовою. Не знаю, чи схоче послухати: коли покориться — все йому вибачу — бо я не такий скорий на пролиття крові христіанської як він».

Кінець кінцем гетьман дозволив Скуратову тільки послати одного з своїх людей з реляцією цареві — користаючи з того він і вислав цікаву свою одписку, використану нами вище. Самого ж чемно, але рішучо попросив чекати його повороту — як він утихомирить бунти. З тим Скуратов дійсно і просидів цілий місяць на Полтавщині, аж поки гетьман повернувся, розгромивши пушкарівців.

Про переговори, що велися в цих днях між обома сторонами розповідав білгородський вістун Рижков, посланий на звіди до Полтави, Присилав Виговський військового суддю Лободу, полковника Зеленського й козаків — миритися з Пушкарем і Барабашем, «а помирившися йти разом на царські українні городи». Пушкар і Барабаш затримали їх у себе, а від себе послали своїх людей, заявляючи, що миритися вони готові, а на царські городи не підуть, як вірні царські піддані. Виговський тих посланців також затримав у себе, прислав тільки одного з них з останньою заявою, що він в такім разі буде брати Полтаву приступом [483].

Мабуть з цим Рижковим послав Пушкар листа дякові Семену Заборовському, з датою 27 травня с.с. [484] — це його останній голос, який до нас долетів:

«Милості твоїй відомо чиню, що повсякчас маємо війну з Виговським. Стояв він з татарами і козаками від Полтави пів милі; а тепер перейшов з того місця на Жукове село. При вашім посланці Ів. Рижкові з тов. ми посилали до нього своїх посланців для перемир'я: аби він Орду відправив, а з нами замирився. Так Виговський їх затримав, тільки одного відправив, переказавши таке: «Я миритись не буду, а воюватиму огнем і мечем». Запалив село Жуки, півтретьої верстви від города, і загородні двори спалив.

«А той посланець, що приїхав до Виговського від й. ц. в-ва для замирення [485], сварився з Виговським: «Чому не одпускаєш мене до столиці, заводиш сварки і чиниш кровопролиття між христіанами?» Виговський йому відповів: «Я король і цар, всі землі буду воювати огнем і мечем, своїм розумом, і Пушкаря візьму і в полон віддам, біг свідок душі моїй, і він судитиме, хто неправду творить, і неправдою служить й. ц. в-ву против присяги» [486]. «А ми присягу вчинили вірно, щоб бути вірними й щирими підданими й. ц. в-ву і в нічім не зрадити. Тому прошу милості твоєї — дати нам поміч на ворогів й. ц. в-ва, бо коли не дасте, бозна на кім той гріх буде і кровопролиття христіанське, і бог за неправду судитиме. Бога ради прошу, дайте помочі, хочби кінних. Коли не дасте, ще день і другий будемо стояти — хоч і повмираємо здоров'ям своїм за й. ц. в-во. Бога ради слізно просимо давайте поміч!»

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 34. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи