Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Від Виговського маємо листа до Апухтіна, писаного того ж дня 27 с. с. травня [487] спід Полтави. «До тих час притягши з войсками под Полтаву, очекивали-сьмо на упомятаннє Пушкаря і Барабаша і його полковників — якож що-день і що-година Пушкар і вся старшина та, в Полтаві зостаючися, і посольство присилають до нас просячи о милосердє, а на тих, що до бунтів їх побуджують — висилають (?). За чим стерпівши ще день і другий — вийдуть альбо не вийдуть, — любо бог свідок і все войско, же кровопролиття християнського не прагну, — мушу упор їх видячи, єжели не покаются, казать їх в Полтаві добувать».

Про головний бій під Полтавою найдокладніше оповідає Величко, і його оповідання варте всякої уваги, бо коли не був він навіть очевидним свідком, то як людина місцева, міг зібрати докладні відомості про ці події доволі скоро по них; може не все вповні точно в його хронології наступу і битви, але в кожнім разі в поданих ним ремінісценціях, топографічних вказівках то що, безумовно є багато реального [488].

Починає він з того, що мовляв 25 с. с. травня, перед Зеленими святами приїхав до табору Виговського Лісницький з свого посольства і привіз царську грамоту до Пушкаря, щоб він покорився Виговському, але Пушкар цієї грамоти не послухав, і тоді Виговський 31 с. с. травня, лишивши орду під Соколім Байраком, рушив з усім козацьким військом під Полтаву. На Полуозері [489] поставив два полки наємні німецької піхоти старого Хмельницького, а сам став на горі між Жуками і Рибцями, за милю від Полтави, поставивши свій обоз від тієї гори аж до Жукового Байраку. Пушкар хоч ладився до бою — але побачивши перед очима такі значні сили, завагавсь і хотів був замrнутися в Полтаві і відти боронитись. «Але чернь або голота — гола на одежу і розум, зганила Пушкареві ту його боязнь і змусила вийти против Виговського в поле». І так другого дня, вівторок по Зелених святах, на світанку Пушкар виступив з усім своїм військом з Полтави, «і коли сонце почало простирати з Океану своє злотовидне проміння», вдарив він сильно на обоз Виговського. Під першим натиском військо Виговського не додержало бою і пушкарівці вибили його з обозу, — але Виговський привів його до ладу, повів у контр-атаку і вибив пушкарівців, а далі став наступати за ними на Полтаву. Та тут з Полтави виступив на поміч Пушкареві Барабаш з запорізцями. Спільними силами зломили наступ вигівців, і гонячи за ними вдруге опанували їх табір і вважаючи свою побіду цілком дефінітивною, почали грабувати, «а різні п'яниці коло куф горілчаних засівши, вже не сподівалися відміни свому щастю». Тим часом Виговський полетів до Орди і забравши її і ті німецькі полки, що лишились в Полуозері, повів їх на свій табір. Німців пушкареві дейнеки прийняли в киї так, що вони, мовляв, втекли навпростець до Чигрина і не чекаючи від Виговського заплати за службу подалися, відти просто до Німеччини. Але Виговський з своїми козаками і татарами сильно вдаривши, в завзятім бою зломив пушкарівців, розігнав на всі боки і до решти знищив. Барабаш з запорожцями завчасу, побачивши програну битву, відлучився й пішов до Січи, не маючи погоні. Пушкар же поліг в битві, і голову його відрубавши один козак приніс до намету Виговського. По цім, трохи перепочивши по такій перемозі, Виговський без усякого опору заволодів Полтавою «огнем і мечем значно привитавши, останок її заховав в цілості», і простояв тут три дні. Відправив татар, дозволивши взяти собі ясир в повіті Полтавськім за понесені труди: татари покористувалися цим дозволом пильно і зібрали невільника на Полуозері силу, але коли збирались уже вести його до Криму, військо Виговського підняло за це на Виговського крик («фукнуло»), і він позволив їм відібрати у татар той ясир, тоді кільканадцять тисяч «добрих молодців» пустившися за ордою зажадали від неї, щоб вона ясир пустила — інакше зараз з нею «розбрат» учинять. Налякана орда пустила ясир і «з нічим до Криму помаршировала. Виговський же приставши на Голтві, відправив відси цьогобічні полки, а з тогобічними пішов до Чигрина».

«Наказний гетьман Данило Виговський», відвідавши Апухтіна 8 (18) червня оповідав йому: «Пушкар з самовільцями просив у гетьмана пробачення, щоб у тій їх боротьбі (ссорЂ) не гинули даремно невинні христіанські душі. Гетьман тим був утішився, але 30 мая вночі прийшовши до гетьмана «в полк» з великим військом, ті самовільці зрадливо вигубили багато православних христіан. Але тепер бог не потерпів їх неправди і тих самовільців приборкав, і ті що в війську Зап. чинили усобицю і бунти, кровопролиття і убийства, таку ж кару прийняли» [490].

Сам гетьман оповідав Апухтіну, повернувши до Чигрина з походу в таких же загальних виразах: «Бог не потерпів тим самовільцям, що вчинили були усобицю, бунти й вбийства в війську Зап. — покарав їх тією ж карою, що вони вчинили над православними христіанами, забиваючи їх. Багато самовільців одначе й утекло з Барабашем, і стало мені відомо, що ті самовільці повтікали до пограничних городів в. государя. Нехай би в. государ мене пожалував — велів тих самовільців які там об'являться прислати до війська Зап., щоб вони більше бунтів і усобиць не вчинали» [491]. Конкретніша була реляція Лісницького Шереметєву, отримана ним 8 (18) червня, але на жаль звісна тільки в короткім переповідженні Шереметєва. Пушкар виступив против Виговського, але в бою його вбито, і з полку його побито тисяч з 15 [492].

Служебник Бєньовського, що був під той час в квартирі Виговського (посланий від Бєньовського), здав своєму панові таку реляцію з цієї війни (вона уявляється йому в такім аспекті: Пушкар потайки дістав від царя грамоту на гетьманство, давши йому в застав сина, і зібравши гультяїв, обсадив ними Полтаву і Гадяч, і Виговський з татарами пішов його знищити):

«В день вознесення (20 ст. стилю травня) Виговський приступив під Полтаву, ставши в милі від неї, Пушкаренко ж замкнувся в Полтаві, а інші в Гадячу. Виговський «розділився на двоє»: сам пішов на Пушкаренка, а полками: ніженським, чернігівським і прилуцьким обложив Гадяч. Від вознесення справа тяглася до свят (Зелених), і тим часом Пушкаренко агітував між козаками, особливо у полковника Джиджали, що був з Виговським — так що Джиджала пообіцяв йому видати Виговського живим. Умовились, що Пушкаренко вночі вдарить на Виговського, в тій певності, що козаки перейдуть на його сторону і видадуть Виговського. Опівночі з святочної неділі на понеділок (під 31 ст. ст., а н. ст. під [493] Пушкаренко вийшов з міста налегко, кажуть що було з ним до 30 тисяч. Підкрався лісами — бо становище Виговського було між великими лісами. Коли Пушкаренко підійшов під крило Джеджали, Джеджала зараз зробив йому в своїм таборі вулицю і сполучивши свої сили поспішили до намету Виговського, аби його живцем ухопити. Але Виговський, почувши крик, як був кинувся тікати — бо не роздягався, і допавши коня ледво сам-десят утік до Карачбея, що стояв в милі, з ним утік і слуга пана волинського (Бєньовського).

«Не заставши в наметі гетьмана, Пушкаренко звернувся на Джеджалу, мовляв, зрадив єси мене, нема Виговського, і своєю рукою тут же при наметі Виговського Пушкаренко стяв Джеджалу. Піднявся великий рух, замішання, ніч була темна, не видно було хто з ким б'ється. Пушкаренко захопив гармати і здавалось — справа була скінчена; але декотрі сторонники відсутнього Виговського, особливо Носач боронились; також драгонія добре ставилася — котрої було понад 150, так що до дня тривало це замішання. Вже сторону Виговського з табору випирали, коли на світанку наступив Виговський з татарами. Коли його козаки — що були вже на чверть милі з табору вибиті, побачили його бунчук — вони завернулися назад, і тут так завзято билися, що орда пушкаренкового хлопства тисяч на 30 положила на місці. Сам Пушкаренко згинув, приніс ординарець серед битви його голову Виговському. Гасло Пушкаренка було: «Царський орел», у Виговського «Карачбей». З Полтави в поміч Пушкаренкові йшов Довгаль і Барабаш — котрих Пушкаренко, виходячи лишив під містом; вони думали, що Виговський вже в його руках, ішли тріумфувати, але їх також розбито. На останку засіклося в лісі гультяйства понад 700, — і тих Виговський здобув і вирубав до одного.

«По цій побіді Виговський послав голову Пушкаренка до Полтави, Полтава просила милосердя, і він забравши армату і зрабувавши поставив полковником Богуна. Гадячане також випросили милосердя. Знайшов по тій побіді Виговський всі листи і грамоти царські дані Пушкаренкові» [494].

З пушкарівської сторони маємо реляцію Барабаша, писану на гарячих слідах подій — на жаль в переповідженню Ромодановского, що одержав цього листа 4 (4) червня (я все таки реставрую оповідання з деяким скороченням в першій особі): «Я з військом Запорізьким прийшов до Полтави, а з Полтави хотіли ми з Пушкарем іти з військом Запорізьким на Солоницю або до Переяслава — тому що в. государ велів війську Зап. обрати іншого гетьмана замість Виговського. Але Виговський не пустив їx в ті сторони і забувши бога і присягу наступив з татарами на нас і на христіанську віру: обложив нас у Полтаві, жінок і дітей віддав в неволю татарам, а міста, містечка і села попалено. Ми з військом Зап. виходили на вилазку і наступали на гетьмана, не терплячи того, що він забувши бога і присягу нищить городи і міста, православну віру і церкви божі. Був у нас бій, і на тім бою Пушкаря взяли, і Виговський велів з нього таку, кару вчинити, що відтявши йому голову посадили на списа і так він велів її возити по полках. Запорізького війська багато тисяч побив, і татарам багато віддав. А я з невеликою частиною війська зап. вступився (отшол отводом) і прийшов до царського города Колонтаєва» [495].

Барабашів козак Яків Андріїв, що того листа привіз на допиті розповів: Мая 31 Пушкар і Барабаш вийшли з Полтави на гетьмана, вибили його з табору і забрали гармати, і Пушкар став був в гетьманськім таборі при гарматах. Але Виговський зібравши козаків і татар в великій силі ударив на обоз і обложив Пушкаря в обозі. Барабаш з військом Зап. відступив до Полтави, а Пушкаря з козаками, що були в обозі Виговський здобув, і Пушкаря скарав на смерть: відтявши голову велів на списа всадити і так по полках возити, а козаків велів побити, а багато і в полон татарам віддав. З Полтави Барабаш відступив за Ворскло, і прийшов з усім Зап. військом до Колонтаєва, а Виговський після цього, 1 червня війшов до Полтави й велів усіх полтавських козаків вирубати, а жінок і дітей їх, міщан і селян всіх віддав татарам. А котрі виїхали до Барабаша, оповідають, що він усі городи по Лубні й Сулу ріку віддав татарам. Ще чекає до себе Муравським шляхом Малого Ногая, а тоді піде війною на царські городи [496].

Наведу ще (в скороченню) оповідання про цю кампанію Івана Сербина — многословне, але мало конкретне, але не безінтересне в свойому психологічному мотивуванню (в аспекті пізнішого конфлікту з Москвою): Гетьман згідно з переказаними через Хитрово бажаннями царя збирався їхати до Москви і велів усім полковникам вибрати по 20 найкращих людей, і тільки чекав від Хитрово обіцяної присилки Пушкаря. Але Хитрово з Переяслава пішов до пушкаревого табору, бачився з ним і пішов собі до Москви не приславши його до Виговського. Пушкар сотників своїх і полк розпустив, і гетьман (задоволившися цим) вибрався до Москви — був уже в Києві, та тут йому донесено, що після виїзду Хитрово Пушкар став розсилати листи до сотників свого полку і на Запоріжжя, з царськими печатками — нібито царські накази, щоб сотники і козаки збирались до нього, Пушкаря. Гетьман писав до нього, щоб він козаків не збирав і бунтів не заводив, але Пушкар на це відписав, що цар велить йому йти на Виговського війною, від гетьманства його відставити. Тоді Виговський став роздумувати: коли Хитрово Пушкаря йому не прислав, то видно таки й війну Пушкар починає з царського наказу. Послав до нього послів — відмовляти від війни, а з свого боку обіцяв держати його на полковництві до віку його, і щоб він приїхав до нього, того не вимагати. Але Пушкар не послухав, став пустошити задніпрянські городи, людей побивати і майно їх грабувати, і Виговський послав по татар. Прийшов Карач-бей з 20 тисячами, гетьман велів їм іти на Пушкаря за Дніпро, але татари не пішли — боялись, що козаки їм зрадять. Тоді Виговський з полковниками: чернігівським, ніженським, прилуцьким, київським, білоцерківським, корсунським, черкаським, чигринським, уманським, паволоцьким, іркліївським та наказним миргородським (бо Лісницький був у Москві) вдруге присягали татарам, що від козаків ніякої зради не буде і татари шертували, що не зрадять і на неприятеля помагатимуть. Так запевнивши себе навзаєм пішли за Дніпро. Виговський з полками корсунським і черкаським пішов також. Скликав усіх задніпрянських полковників і пішов на Пушкаря. Пушкар вступився до Полтави, а гетьман став під Полтавою і порадившися з полковниками послав до Пушкаря суддю Богдановича та полк. Мих. Зеленського з таким листом, щоб Пушкар їх лишив на застав у Полтаві, а сам приїхав до нього — поклонивсь і більш бунтів не счинав. Але Пушкар тих послів напоїв п'яних і лишив під арештом, а сам вночі вийшов з Полтави, розбив гетьманський табор і багато побив людей. Гетьман побіг до татар і рано прийшов з ними: вибив з свого табору Пушкаря, його самого вбито і з полчан його багато. Полтаву здобуто і Виговський велів її спалити, а Барабаш з Полтави втік. А гетьман з військами з Полтави вернувся до Чигрина, а татар відправив до Криму [497].

Про погром Полтави завелось було московське листування з приводу призначення туди воєводи, що сидів тимчасово в Білгороді з іншими такими ж воєводами in partibus та чекав нагоди вступити в урядування. «Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли в. государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно, до осінньої пори, щоб черкаси і міщани двори побудували і хлібом забезпечились». І пояснення: Полтава на татарській дорозі, на Бакаєвім шляху, відбудована — вона буде охороною від татарського наступу [498].

Очевидно потерпіла не тільки вона, а багато й інших городів, і містечок і хуторів, де сиділи були пушкарівці і старшина віддавала їм і всім причетним в бунтах і виступах. В Гадячу козаки і міщани пробували боронитись уже після погрому Полтави [499]. Виговський наказав Гуляницькому здобути, Гуляницький облягав і здобув, і очевидно зробив більш менш теж, що Виговський з Полтавою [500].

З цим гадяцьким погромом зв'язувалася сенсаційна — на жаль в подробицях своїх мало звісна подія: скарання на смерть корсунського полковника Оникієнка. Чигринець Грицько Фомин, приїхавши в торгових справах до Путивля 4 липня так розповідав тут цю подію [501] - 19 (29) червня розстріляв гетьман в Чигрині корсунського полковника і 6 чоловіка значних козаків [502] (його полку очевидно), та переяславського полковника Сулименка. Тому що посилав він їх під Гадяч ловити бунтівників, і до нього відставляти, а гадяцьких міщан їм брати і рубати не велів; а ті полковники Гадяч узяли, міщан вирубали і майно їх заграбили. Тепер гетьман розшукує це майно і віддає назад тим людям, у котрих що взято. Послав також по миргородського полковника Гр. Лісницького та ніженського Гуляницького — велів їм приїхати до Чигрина. Тепер у нього в Чигрині посли турецький і шведський, невідомо з чим; при тих послах гетьман і розстріляв тих полковників і козаків».

Але козаки з Груні Черкаської(?), що були у Виговського тоді ж у Чигрині поясняли цей факт інакше: «Скарав при них гетьман корсунського полковника Оникієнка за те, що він не ходив з ним з своїм полком» [503].

Маса людей з поруйнованих околиць, і всі хто боялися нового панування кидала Лівобережжя та мандрувала за московську границю. Білгородський «станичний голова» (начальник роз'їзжої станиці) повернувши 10 (20) травня — себто в сам розгар розрахунку з повстанцями, оповідав в Білгороді: «Поїхав я був з Олешні на Веприк і Гадяч, але не доїхавши Веприка вернувся, бо ніяким чином не можна було проїхати через татар. Воюють тамошні городи, а черкаси з жінками і дітьми, утікши з Веприка, тікають до Олешні (за московську границю)». Оповідали ці втікачі, що Виговський стоїть з військом під Голтвою, а Пушкаря дійсно вбито. До них приїздив до Олешні козак з листом від Виговського. щоб вони вертали і йшли до війська, бо наступає польське військо, і він, гетьман, хоче йти против нього за Дніпро, а Орду скоро відправить. Багато жінок і дітей полтавських козаків у нього в полку, і втікачів які повернуться, він карати не буде. А Орда, мовляв козак, в полон нікого не брала: заборонив то їй гетьман; але чи не віддасть він їй жінок і дітей тих утікачів, він не знає [504].

Іншим разом Ромодановський доносив: прийшли з черкаських городів сотники і черкаси — черкасів більше 500 чоловіка і почали селитися на р. Боровні, недалеко границі [505]. З місць запитували, чи дозволяти таким виходцям селитись [506]. Виговський клопотався щоб не дозволяли і завертали назад і нагадував, як перед тим уже просив таких заборонних розпоряджень небіжчик Б. Хм. і сам Виговський: «З багатьох черкаських городів козаки і міщани в великім числі тікають до українних городів, декотрі й селяться на землі в. государя — Великої Росії " говорив він Апухтіну по повороті.

«Відти ті своєвільці приходять в черкаські городи і счинають бунти, усобиці і кровопролиття. І тепер з самовільцями Пушкаря було багато людей з тих городів і слобід в. государя, і наробивши всяких злочинств вони тікають назад до тих українних городів і слобід в. государя, а города і села війська Зап. пустіють. Нехай би в. государ дав свій указ. Уже й давніш гетьман Б. Хм. і я просили його про це багато разів. А як він зволить дати свій указ і пришле когонебудь на границю (для повороту емігрантів), я сам для цієї справи приїду теж на границю, куди в. государ звелить» [507].

Виговський і старшина правильно оцінювали, що ці маси своєвільців за московською границею будуть кадрами для нового руху, як тільки обставини сприятливо зложаться для нього. Але царський уряд тих заходів против еміграції не зробив, вона пройшла без особливих перепон, і «Виговское разоренє», руїна Виговського, стала епохою в зрості заселення Слобідщини.