Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Апухтін доказував, що все це в листах Пушкаря і Барабаша вигадано, і повторяв свої намови, щоб гетьман з татарами без царського указу не йшов, і дав йому побачення того дня. Але гетьман побачення йому не дав, і поставив варту коло його господи — взяв під арешт («велЂлъ быть въ ЧигиринЂ за сторожою и съ двора ходить не велЂлъ»). Користаючи з недільної служби другого дня Апухтін попробував звернутися до посередництва якихось грецьких духовних, що нагодилися в церкві, і місцевого протопопа Микити, щоб вони написали гетьманові й стримали його від походу з татарами, але це теж не дало ніяких наслідків. Другого дня Апухтін одержав від гетьмана такого листа, писаного того ж дня «з перевозу» і присланого з тим же Погорецьким [441]:

«Любо-м се я з війсками рушив при бытности вашмости, єднако не розумій, друже мій, жебы-м я що й ц. в. і людем його противного зычил. Але бог свідок — для того-м рушив, жеби мя тая своєволя, которая без жадноє причины на здоровє моє отказуєт, в дому не застала. Також і по сей час не занехуючи злого замислу своєго людей мордують, жон і дітей забивають добра імають... забирають — щитячись якимись грамотами і ратью, которая в Білгороді стоїть — же якобы й. ц. в. так Пушкареві яко і Барабашу на помоч мів посилать, кров християнскую проливать. Чому нігде не вірим: бо юж той злий чоловік Пушкар, з Барабашем наробивши лиха і людей невинних і жон і дітей помордовавши, тепер й. ц. в-м укладається і неславу наводить на й. ц. в-во. Чого нігди немаш жебы мів йому, й. ц. в-во (дозволити) злоє робити. І для того рушилем ся — жеби тую своєволю ускромить, а (не) жеби мів бить противним й. ц. в-ву — боже того не дай, але яко з прежних літ прямим і вірним й. ц. в-ву бил слугою і подданним, і тепер зостаю.

«Ознаймую теж тобі, другу моєму, же не імів-єм ся би за Дніпр і переправлять: що час і година люди з писаннєм прибігають просячи о ратунок, і юж Барабаш з Запорожжя вийшовши Поток, Омельник перейшовши, в Кременчуку зостаєть і до Максимівки мієть іти, — а там очекивать Пушкаря — і украінні городи пустошить похваляються, але да-лі бог тій своєволі не допоможе!

«Тепер любо бив рад одправити тебе, друга моєго, але трудно — поки не ускромлю сам особою моєю тоєй своєволі! А скоро, дасть бог, ускромлю своєволю, тоє ж години зо всім тебе, друга мого, одправлю. А тим часом прошу — не тескни [442] вашмость, друг мой!».

Другого дня з тим же — на потіху, від гетьмана прийшли на господу Апухтіна Павло Тетеря і Федір Виговський. Сказали: «Прислав нас гетьман, велів сказати, щоб ти не журився тим, що він тебе затримав. Це тому, що посланців на комісію, згідно з грамотою великого государя, ще не вибрано і ради про це не було. А як посланцій до в. государя на комісію виберуть, гетьман тебе велить негайно одпустити».

Апухтін спитав в розмові Тетерю, що це його не було на аудіенції і відки він тепер повернув. Тетеря ще раз оповів, що поляки, почувши козацьку усобицю, збирались іти походом на Україну, а він їздив їх відмовляти від того — представив їм, що усобиця вже втихла, і ляхи свої плани походу залишили, а послали посольство до царя про згоду. А далі сказав: «Чув я від багатьох людей, що Пушкар на мене набріхує, нібито гетьман мене посилав покликати ляхів, щоб ішли руйнувати Малої Росії городи, а у мене того і на гадці не було, щоб від світу вертатися до пітьми: забувши милость до мене великого государя і присягу, таке зле діло робити». Апухтін заспокоював його, що він про такі листи не чував, і Тетері не треба надавати значення цим поголоскам, бо вірна служба Тетерина цареві добре звісна. А з свого боку став намовляти його, щоб від себе ще гетьманові написав, аби пропустив його одписки до царя і сам до нього про все написав, а з татарами тим часом не наступав. Тетеря обіцяв написати, але це розуміється нічого не було варто. Апухтін зістався в Чигрині під арештом, без можливості зносин з своїм урядом на півтора місяці, поки гетьман розправлявся з своїми противниками. Рішив знищити їх безоглядно і поставити Москву перед довершеним фактом, ніж далі тягнути отаке її балансовання між обома ворожими таборами.

Алярми Пушкаря, Алфімов у Довгаля, Алфімов у Пушкаря, лист Виговського до Пушкаря, грамота Барабаша, грамота Пушкаря.

Пушкар зачуваючи грізну небезпеку, на початку травня нового стилю, вислав нових посланців до Москви і до пограничних воєводів, благаючи помочі і рятунку. Лист до царя з Полтави 26 с. с. квітня [443], по вступній титулатурі починався такими плачевними тонами: «Слізно і умильно прохаємо: змилосердися великий царю і государю, покажи милость над нами бідними холопами (так) своїми, оборони нас від Виговського, ляхів і орди. Бо вже 40 тисяч орди стоїть коло Чигрина на Цибульнику і під Чорним Лісом, і по ляхів послав Виговський. Присяги в. ц. в-ву не дотримує — а ми, вся Україна за небіжчика Хмельницького присягали в Переяславі і по городах однодушно до смерті — як і все військо Запорозьке присягли навіки і готові слухати. Виговський зрадив богові і в. ц. в-ву, замирився з ордою, ляхами й іншими землями, має замір Запоріжжя звоювати. Чи не жалісно то богові і в. ц. в-ву, що хоче так святе православіє і всі городи по цей бік Дніпра огнем і мечем знести та в неволю татарам й іншим чужоземцям віддати. Городи понад Сулою й Хоролом, коло Псла і Ворскла неприятелям віддав, а завоювавши їх, хоче на в. ц. пресвітле величество йти. Тепер одну орду на Орелі на очі бачили, і то річ Виговського — аби вони тут між городи пограничні замішалися, а він з ордою, ляхами й іншими землями, наготовивши пороми зараз буде через Дніпро переправлятись. Тепер Орда стоїть на Цибульнику під Чорним Лісом, і Виговський в Кременчуку вибравши стацію дав татарам — чекає ляхів, щоб разом на нас наступити. Татари в Кременчуку хотіли вже й возитись, але їx христіани не пустили і сказали: «будемо вас воювати, коли силою возитиметесь». Як би схотіли силою возитись, то ми їм будемо відсіч давати, не даючи наблизитися до городів в. ц. в-ва. Але слізно й плачевно просимо — дай нам поміч, аби ми могли тим неприятелям дати відправу. Посилаємо до в. ц. в-ва козаків Дем'яна Гуджолу жителя полтавського, Павла Волошина веприцького, Лаврина Сахненка і Михайла Бута — полтавських; цей Бут був у неволі в Карач-бея, і Карач-бей подарував його Виговському, ще з трьома козаками, він у Карач-бея в Криму всі таємниці Виговського чув — що урадили Карач-бей з Виговським і на чім Виговський присяг через своїх посланців: вели того Бута розпитати, а до нас милостиве око мати. Хотів я сам до в. ц. в-ва прибути, але що з різних листів котрі з посланцями посилаю — про зраду Виговського і про татар, видно, що Виговський уже почав злість чинити (розпочав неприятельські учинки) против війська Запорозького, я стримавсь і буду тих неприятелів до землі не пускати...»

Білгородському воєводі Хілкову — посилаючи різні документи про зраду Виговського, з полтавцями Сам. Ловицьким й Антоном, подає останні відомості, що Виговський з татарами й наємним військом переправляється на Сокірнянськім і Максимівськім перевозі з тим, щоб нищити вірні цареві городи. Пушкар збирає козаків, щоб їх боронити, і благає воєводу прислати військо в поміч [444]. Два тижні пізніше — вже «з табору з-за Голтви» нові листи від Пушкаря і Барабаша з Пушкаренком Кирилом і Данилом Якименком. Пушкар в додаток до попередніх вістей додає, що татари з Виговським перевезлися на лівий берег Дніпра під Чигрин-Дібровою і Бужином і просить прислати військо з сином його негайно — «бо не знати чи витримаємо». Барабаш повідомляє, що він «за указом його пресвітлого величества» вийшов з Коша «з військом Запорізьким, з арматою і бунчуками і всіма клейнотами, для совіту доброго, для ради посполитої і заспокоєння всякої брани». Посвідчає, що йдучи з Коша на очі бачив, що Виговський під Чигрин-Дібровою переправив 4 тисячі татар, а інші полки послав на Максимівський і Сокірнянський перевіз. Посилає татарських язиків з товаришами Іваном Волошином й Іваном Шульженком, для інформації про замисли татарські і прилучається до «слізного прохання» — прислати поміч [445]. За два чи три дні нові листи Пушкаря і Барабаша «з табору з Сухої Голтви» — про розгром с. Броварок з новими благаннями війська — на котрі воєвода відписав, що жде від царя указу, а без того війська послати не може [446].

Благаючи помочі у Москви, Пушкар, одночасно, не чекаючи її, мобілізував всі сили проти-старшинської опозиції за поміччю всіх тих агітаційних мотивів і фікцій схарактеризованих в листах і розмовах Виговського та його однодумців. Обидві партії: гетьмансько-старшинська і запорізько-чернецька (пушкарівська) наввипередки старались поширити круг своїх впливів, мобілізувати суголосні елементи і тероризували противників — і зброєю, і покликами на поміч Москви, Запоріжжя, Орди. В переїзді Шереметєва через границю оповідали йому в Глухові недавні події — з цих часів, загалом характеристичні до тутешньої ситуації — до цієї боротьби обох партій на Лівобережжі. Пушкарів сотник Зеленський та Дзюк, «вор (бунтівник) великий і всякому воровству заводчик большой», зібравши з півтори тисячі гультяйства з буд і винниць, приходили під Глухів «для грабунку» — а сотника, війта й інших людей хотіли побити. Але глухівські козаки і міщани зібравшися дали бій Зеленському і його компанії, положили їх трупом 170 чоловіка, а самого Зеленського — ледве живого, і ще чотирьох взяли в полон і привівши до міста розстріляли. Дзюк з іншими «ворами» повтікали в різних напрямках; Дзюка затримано в Путивлю, і сотник глухівський Федір Уманець і війт просили Шереметєва, щоб він постарався, аби того Дзюка до царського указу не випускали — «аби він визволившися не завів знову «того воровства і бунту», і Шереметєв це прохання сповнив» [447].

В цей критичний момент поспів на фронт стольник Ів. Алфімов і в своїм звідомленню [448] лишив нам чимало інтересних рис ситуації. Приїхавши 9 (19) травня «в первой черкасской город Костянтинов», довідався, що Пушкар вийшов з Полтави і збирає військо, а стоїть невідомо саме де, тому вислав козаків на звіди, а сам поїхав до Комишні, і тут йому вістуни привезли вісті про Довгаля: він вийшов був з полком з Миргорода під Хорол, але почувши про великі татарські сили, що переходять Дніпро, він вважаючи на свої слабі сили, не рішивсь їм противстати, а відступив назад під Миргород і розпустив своїх сотників і козаків. Алфімов тоді поїхав до Миргорода і тут під городом стрів його Довгаль з сотниками, під корогвами, і з козаками — чоловіка з 300, в місті стояли на в'їзді лавою піших козаків зо 200, і пропустивши посла стріляли з рушниць, а з башт били з гармат. Про татар того дня привезли вісті з-під Баранівки, 13 верст по дорозі до Пушкаревого становища, що туди забігав загон, чоловіка зо 100 і в інших місцях татари з'явилися. Тому Алфімов послав до Пушкаря, щоб приїхав до нього, бо йому їхати до становища небезпечно. Потім 13 (23) приходив Довгаль з вістю, що попереднього дня татари набігли на містечко Броварки, знищили його до щенту: вбили з десяток, а забрали в полон з 50, церкву зруйнували, ікони обдерли, книги порубали. І по різних інших місцях відогнали худобу, а де попалили.

З цієї нагоди Алфімов висловив Довгалеві таку догану: «За цю невинну христіанську кров будете ви відповідати. Добрий з тебе чоловік! не то що полковником, ти за свою ворохобню (воровство) і в рядових козаках бути не годен, тому що через твою ворохобню багато невинних людей смерть собі знайшло. Козака Івана Боклевського [449] з жінкою і людьми, з чорним попом (єромонахом) 15 душ тирансько вбито і трупи їх викинено псам на жир. Солонинку сотника лукомського невинно замучено і труп в воду вкинено. Й інші лихі вчинки вчинено, невинні душі загублено, забувши бога. За це бог пошле на вас скору помсту, не терплячи розлиття невинної христіанської крові. Бо що тепер між гетьманом і полковниками діється у всім війську, — це все пішло з миргородського полку [450]. Це ви сієте по полках ворожнечу й усобицю, і тепер привели до загибелі невинних христіанських душ».

Чи відповідав що на те Довгаль, звідомлення не каже. Другого дня, 14 (24) травня, приїхали два сотники з 10 козаками, з листом від Пушкаря. Писав Алфімову, що ніяк не може кинути обозу чекаючи щогодини наступу Виговського і татар, тому просить Алфімова привезти царську грамоту йому до обозу. Довгаль додав йому від себе сотника з корогвою; і 200 козаками в супровід і Алфімов того ж дня поїхав. Але як стали перевозитися через Псьол під Баранівкою, прибігли два баранівські козаки і дали знати, що за 3 верстви з'явилося багато татар. Почувши це миргородські козаки з корогвою побігли до Миргорода, а з Алфімовим лишилися тільки ті 10 козаків, що прислав йому Пушкар; з ними Іван дочекавши ночі, поночі приїхав до Пушкаря. Не доїжджаючи до обозу стрів його Пушкар з Барабашем, з двома хоругвами, і з ними з 200 козаків. В обозі стояли під зброєю піші козаки чоловіка до 2 тисяч, та ще Барабашеві [451], і три невеличкі гармати, що він з собою з коша вивіз.

Коли Алфімов заїхав до обозу, під Красний Луг над Голтвою, приїхали до нього від Пушкаря козаки, щоб до нього запросити Алфімова. Алфімов поїхав, доїхавши до наметів зійшов з коня, і тут зустрів його Пушкар. Війшовши до шатра, Алфімов сказав йому своє посольство (без усяких компліментів: без питання про здоров'я, без «милостивого слова»): щоб на привезену грамоту про все докладно відписав і без затримки його відпустив. Пушкар сказав, що завтра ж учинить раду з сотниками й козаками, на ній грамоту прочитають і відповідь докладну напишуть. І спитав, чи крім грамоти не переказано чого усно. Алфімов відповів, що усно наказано потвердити йому те ж саме: щоб Пушкар сповнив свою обіцянку — бунти утихомирив, новою радою нікого не баламутив і з гетьманом жив у згоді і послуху. «А що ви тепер без царської волі і слушної причини хочете гетьмана відставити і вибрати невідомо кого, такого щоб по волі бунтівників поступав, що злочинно і нехристіансько, без вини побивають свою братію, православних христіан та майно їх грабують, то ти від того всього відстань і будь у гетьмана в послуху».

«Писав ти до в. государя, що на вас прислано Богуна з козаками, і ви не допустивши їх до міста і не вислухавши, в чім справа, послали їм на зустріч і побили їх чоловіка з 500. Вам годилось наперед послати до них і розпитатись, з чим і від кого вони прислані. Коли прислані з ворожими намірами, треба було написати в. государеві; а самим кровопролиття не счинати. Тепер же в. государ, жалуючи вас як православних, щоб родичі побитих тобою людей над тобою не мстились і несподіваним нападом не наробили шкоди, велів послати до Полтави свого воєводу. Ви його прийміть, дайте двори і всяко спомагайте».

Представив йому злочинні діла самовільників в Лохвиці, і поведінку Донця, що він зібравши самовільників піднімає бунт і баламутить людей, пускаючи чутки, що від царя йде їм 40 тис. війська в поміч і інші такі видумки. Розсилає по містах листи, закликає людей, щоб до нього сходились. Пушкареві годиться таких самовільних людей гамувати і не допускати до гіршого кровопролиття.

Пушкар на це сказав: «Що в Лохвиці побито людей, я про це нічого не знаю, Лохвиця не в моїм полку, а я з усім Полтавським полком прошу у в. государя, як милості, про ті безвинні убийства розвідати докладно і убийників покарати на смерть: більше нічим тієї усобиці уняти не можна. А що я писав про Богуна — що я їх до міста не допустив і велів бити, і побито з 500 чоловіка, — в тім воля вел. государя (мене скарати). Прислав Богуна гетьман, і з ним сербів тисячі з півтори. Вони прийшовши до полтавської околиці, почали побивати православних людей без вини, багато побили, в полон забрали і до себе відсилали. Саму Полтаву хотіли захопити і всіх без останку вирубати, і волости (уЂзды) повоювати, Я послав їх відогнати, і що побито їх з 500, то тільки боронячись».

Алфімов ще раз повторив згадані вже своєвільства: «Іван Донець жив при тобі в Полтаві і назбиравши гультяїв вибирався походом на Чигрин — бунтуючи людей тим, нібито по траві має бути нова рада для вибору гетьмана». З научення «названого» миргородського полковника Довгаля, своєвільно поставленого, такі ж самовільники вбили значного («нарочитого») козака Івана Боклевського, Солонинку замучили і т. д. Гетьман пам'ятаючи свою обіцянку, без царського указу за це нічого не зробив, але б'є чолом в. государеві, щоб він своїм наказом заспокоїв цю усобицю.

Пушкар відрікався того всього. «Іван Донець при мені в Полтаві не жив; коли він збирав якихось гультяїв і хотів іти на Чигрин, бунтував людей новою радою і гетьманським вибором, то все робив не з моєї волі, я про це нічого не знаю, і він не мого полку». Про убийства починені своєвільниками — теж не в його полку, він може тільки просити, щоб провинників відшукано і покарано, бо й нинішня усобиця чиниться через таких ворохобників.

Того ж дня відбулася рада, і Пушкар прийшовши з ради до Алфімова з іншою старшиною, заявляли свою повну послушність царським наказам. «Тільки одно — то що Виговський прибравши велику силу татар перейшов Дніпро, і стоїть за 20 верств від мого обозу, і немилосердно воює — церкви божі руйнують, невинну христіанську кров проливають і православних христіан в полон забирають».

Алфімов на це повторив докори сказані перед тим Довгалеві: «Самі знаєте, що всі ті злочинні діла почались від вас! Ви самі зачали кровопролиття! Тепер пишіть листа гетьманові з усякою покорою і послухом, що будете під його начальством, житимете з ним у згоді і любові і послуху, будете у нього в усякій покорі як і інші браття-полковники, і ніяких бунтів ні ради не будете счинати».