8. Маємо також відомості від певних людей, що Пушкар підняв цю своєволю з науки воєводів: колонтаївського, ахтирського, волівського і білгородського — бо йому обіцяли в потребі помагати. Просимо покірно в. ц. в-во, аби за те їм дано нагану, аби напотім не важились чинити такої незгоди.
9. Про Іскру даємо в. пресв. лицю знати, що він тих усіх бунтів був перший привідця, хоч ніколи в козаках не бував і ніякої послуги в. ц. в-ву не вчинив, тільки все за торгівлею ходив. А тепер хоч присяг мені, що не буде причиною ніякого замішання, поїхавши наробив ще більше всякого лиха, і тепер посланий до в. ц. в-ва, аби своїм підступом стягнути на військо всяку біду [415]. Просимо покірно в. пресв. лице, аби там же (в Москві) за свої нехристіанські вчинки був і покараний, — аби його прикладом і інші закаялися своїх шахрайств.
10. За сербів просимо твого пресв. лиця: вони також христіани, а їх без відомості в. ц. в-ва випускати не хочуть; просимо покірно, щоб їх випущено через вашу грамоту.
11. І про це просимо в. пресв. лиця царського, щоб лукавим брехням людей нам неприязних не давав єси віри, але коли прийдуть, до нас відсилав, або на місці карав по заслузі їх.
І ще раз прошу на ті пункти («статті») грамоту мені прислати, а послів, котрих посилаю, щоб при боку в. ц. в-ва не затримувано» [416].
Лист додає деякі подробиці — але він такий інтересний весь, що варто його подати (на жаль маємо теж тільки в московськім перекладі) [417].
«Мені великоласкавий пане полковнику миргородський! Як я словесно обіцяв в. м. подавати всякі відомості з нашого краю, так і тепер, сповняючи своє слово даю знати, що замість аби по слову ближнього й ц. в. (окольничого) мало бути заспокоєння землям, своєволя ще більше помножається, так що добрі люди по домах спокійно перед своєволею сидіти не можуть. По від'їзді в. н., 18 марта [418] шурина мого Боглевського у власнім домі його сам-десятого тирансько замучивши там же й трупи на жир псам покинули, на ніщо не вважаючи, а мало того — чернцеві що при нім був, і ховати збороняють, і хто б хотів до такого христіанського діла взятись — б'ють і відганяють.
«А до тих своїх злостей ще й це придали, що зібравшися з полків насамперед Пашка з отаманства скинули, і всіх, хто не хотів би їм у цій своєволі помагати, хочуть побивати — так і йому самому відгрожувалися. Потім 20 марта раду мавши, постановили третього дня конче на Чигрин іти, або на Самару пустившися до Пушкаря перебратись, договорившися на траву раду відправити, згідно з універсалом своїм, що вони видали. І справді 28 марта мали-сьмо від кременчуцького сотника (відомість), що напевно пішли, щоб сполучитися з ним (Пушкарем). А все то наробила грамота, дана від ц. в-ва Мих. Стринджі, котру він інакше ніж була воля ц. в-ва обернув і набрехав, що цар його м. дав волю обрати на Запоріжжю гетьмана, якого схочуть. Так тією грамотою побунтував людей, що всі на Запоріжжя вийшли, лишивши тільки жінок і дітей, а так буде, що коли ляхи схочуть на нас наступити, не матимемо з ким ставитися і готовити військо, згідно з указом царським, даним через окольничого. Хоч були ми забезпечені його словами про заспокоєння землі нашої, одначе досі нічого доброго не дізнаємо, але всюди убийства і розбої множаться, і з таких учинків нічого більше неможна сподіватись, тільки скорого упадку нашої землі, знищення православної віри, а всіх православних христіан полону. Так воно й буде, коли ц. в-во не схоче з ласки своєї запобігти тій своєволі, приславши грамоту тій першій противну, і з нею якогось мудрого і розважного боярина від боку свого, щоб їх суворо за ті бунти покарав. Зволь в. м. про це старатися з послами нашими, про таку грамоту на Запоріжжя і щоб якогось розсудного чоловіка з нею послав й. ц. в-во, щоб заспокоюючи ту своєволю намовляв крові між собою не розливати, щоб сильнішими бути против всякого неприятеля — ставитися за гідність й. ц. в.
«Про господаря волоського пише до нас паркалаб сороцький, що подякувавши зложив в Ясах булаву, і бачучи наше замішання уступився до Венгрів перед Гікою, вел. дворником, що з турками і татарами наступає на господарство. Перед тим обіцяв конче до нашої землі з усім перевезтися, і якби не той наш домашній пожар, був би господар волоський дуже потрібен й. ц. в-ву і нашій землі. Але в тім перед усім винна наша усобиця, що побачивши у нас таке, розсердився і не схотів повірити свого здоров'я таким неспокійним людям. Про всі інші речі посли наші, що виїздять повідомляють в. м. Я тільки бажаю аби в. м. пильно старався про військові справи, будучи певен якоїсь нагороди від нас і від усього війська й. ц. в-ва, а при тім в. м. господеві поручаємо. Дано з Чигрина 30 марта» і т. д. А далі приписка:
«Від певних людей маємо відомість, що воєводи волівський, колонтаївський, ахтирський і білгородський підучили на той бунт, обіцяючи повсякчас поміч; зволь пам'ятати в. м., говорити й. ц. в-ву, щоб їх за це укарано. Солонинку Довгаль, потім як він від мене вернувся, само-шоста утопив. Яка небезпека тут, коли таке діється! Про Іскру найбільше пам'ятай в. м. запевнити й. ц. в-во, що він був найбільшим підпалячем тих бунтів, хоч бувши у мене присяг, що нічого злого не буде починати, тому зволь прохати й. ц. в-во, аби за ту своєволю був скараний. Про сербів постарайся в. м., щоб їх з Білгорода випущено — щоб дано було таку грамоту до воєводи».
В долученню посилав реляцію лохвицького протопопа, про убийство Боклевського, котру теж варто побачити в цілості:
«Ясновельможний, а мені многомилостивий пане гетьмане, пане, пане і добродію мій! Не знаю дійшла чи не дійшла в. мил., м. м. пана, та непотішна вість — а саме про убийство і тиранське замучення небожчика [419] Пана Івана Боклевського приятеля вашої мил. Минулої четвертої неділі, з четверга на п'яток [420] о півночі вбито його тирансько і немилостиво від жителів жабських, бербеницьких і шмиглянських — з маєтностей його, злих і запам'ятаних людей, разом з жінкою його, з Рузьким челядником пана Груші, що був на Лузі, і з Іваном шафарем і з Бутом — пішли грішні з цього світу. І так страшно битий, катований і не полюдськи на всім тілі жахливо скалічений (измучен), що думаю — нема на світі такого бісурменина, який би денебудь таку нелюдськість мав би вчинити. Як з свиньми якими небудь! Коли наші лохвицькі жителі довідались про цю наглу смерть, зараз сотник з отаманом і з товариством впав до Жабок і того вбитого в ганебнім місці, в глибокій ямі де лазня була («в банищи») знайшли голих, ледви зверху присипаних. З великим трудом витягли їх звідти, але замість аби вчинити розслідування, заледви самі втекли, боячись аби й їм не сталось того ж від тих безбожних убийців. А коли ті тіла до Лохвиці привезено, богобойні люди лохвицькі, чоловіки й жінки, поприносили сорочки, простирала, і поробивши пристойні домовини, тих замучених тіла туди вложили, і зараз їх чотирьох на бажання отця ігумна Густинського до монастиря відвезено, а челядника одного тут у Лохвиці, а другого — Бута — в Жабках поховали. Шостий [421] — чернець Гуловський — також немилосердно на всім тілі побитий від тих зрадників, теж жити не буде — умре певно. А в дворі не тільки челядь [422] пострашили, худобу забрали, скрині й одежу вибрали, не лишили й пера, так чисто все забрали. Де ж страх у тих зрадників подівся? де свята справедливість загостилася, що так довго її кличуть? Чому господь праведний гніву свого не виллє на тих мужів беззаконних, аби погибли? Та мабуть заховав їх на страшніші муки, до огню вічного.
«Старші наші, довідавшися про таку безвинну смерть, того ж часу послали були 4 чоловіка до в. вельможності, пана м. м., але з Лубень їм велено вернутись. Тепер я з оказії п. Бочковського, що до вашої п. милості їде, я негідний слуга в. м., з великим жалем по своїм добродію подумав дати знати цим убогим листом. Ті самі зрадники головні тепер на наше місто похваляються, приходячи на те подвір'я, де тіла тих побитих лежать, з мертвих глузують і наругу велику чинять. Хто ж за це уступиться? де святої справедливості шукати? до кого удатися? Тільки сльозами обливатися можна, на те дивлячися...» [423].
Бережецького розпитувано в посольськім приказі того ж самого дня, що й Лісницького, в присутності Шереметєва і Хитрово [424], але він не мав що додати до своїх документів - «словесного приказу съ ними никакова нЂтъ». На запитання бояр, чи бунти в війську затихли, Бережецький досить несподівано заявив: «Полковник М. Пушкар заспокоївсь і живе дома, і війська при нім нема. Робить бунти новообраний полковник миргородський Довгаль з гультяями; він в Переяславі при Б. М. Хитрово хреста не цілував. Під Чигрином ворохобників і бунтівників нема. Ляхи стоять під Межибожем, але там єсть залога війська Запорізького».
Дав ще деякі пояснення про воєводів волоського й мунтянського на запитання бояр, що видимо заінтересувалися їх долею, а головно мабуть можливістю їх приїзду: гетьман закликав волоського воєводу до себе, і поляки також його кличуть.
Другого дня знову закликано Лісницького до Приказу — до самого тільки Шереметєва [425] і задано низку доволі неприємних питань.
Перед усім про спорядження реєстра: прохання це посольство підносить іменем всього війська — а на наказі нема підписів ні гетьмана ні полковників. Чи можна вважати це проханням війська? Лісницький потверджував, що це прохання гетьмана і війська; тоді Шереметєв зажадав, щоб принаймні посли підписали цей наказ, і Лісницький велів писареві своєму розписатися іменем його й інших послів — що писар і вчинив. Урядові хотілося очевидно, можливо твердо уставити, що ініціатива цієї доволі рискованої реформи виходить від самого війська, чи то старшини, так що відповідальність за можливі розрухи з цього приводу можуть спасти на неї ж.
Далі спитали — маючи на увазі очевидно заспокоюючі вісті Бережецького, чому вони на останній розмові не потвердили того, що раніш розповідали Юрьєву про напад Донця на Чигринський полк. Лісницький признав цю свою неуважність і розповів кілька небезінтересних подробиць про ці події: Після того як Хитрово намовляв Пушкаря спинити свій похід, і він пішов назад до Полтави, Донець почав збирати гультяїв у Лохвиці, і пішов з ними на Чигринський полк; від цього походу Пушкар його відмовляв, але Донцеві гультяї наробили чимало бешкету: грабували і побивали людей, а в Миргороді і Лохвиці в зв'язку з тим, за їх прикладом теж виникли бунти: вбито двох сотників і трьох челядників Лісницького.
Шереметєв підчеркнув, що з цих пояснень і зі слів Бережецького виходить, що властиво Пушкар не такий уже промотор бунтів, як виходило з інших заяв. Лісницький це потвердив: «Ми це й говоримо — почалися бунти з-початку від Пушкаря, а тепер він і сам їм не рад, хотів би заспокоїтись, та не може відстати: збивають його Стринджа й Донець, а своєвольців намножилося так, що мабуть і самого Пушкаря вб'ють. А в Чигринськім полку ті своєвольці що туди прийшли, і досі стоять там залогами».
Порушив іще раз справу Немирича: Лісницький вчора говорив, що Виговський не давав йому маєтностей — одначе він розсилав свої листи, називаючи тих людей своїми підданими, а з того підіймається таке замішання і ненависть на гетьмана; чи варто йому накликати на себе таку ненависть зза якогось лютра? Лісницький запевняв, що тепер як гетьман про все це довідається, то він і все військо Немирича за ті листи проженуть.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 30. Приємного читання.