Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Татари дочекались нарешті того, чого даремно добивались останні роки — можливості добичництва на козацькій території — власне найбільш людній, багатій, нерушеній — на Лівобережжі.

Миргородський переворот.

Так розгорталась ця українська усобиця, котру наш український історик описав цими патетичними словами:

Ще огонь многокровний і многоплачевний, запалений внутрішньою війною з поляками, вісім літ сильно паливши і Україну в розправі з короною Польською сильно снідавши — не згас.

Ще трупи людські на різних лядських і українських полях воєнною зброєю простелені — до кінця не зотліли.

Ще земля на многих горизонтах від крові людської зчервоніла — дощевими кроплями не обмилась.

Ще аер від трупів людських просмерджений не прийшов до першого свого чистого і невредного єства.

Ще у матерей по синах, жінок по мужах й інших кревних своїх, воєнною зброєю усмертвлених слезоточні не висохли зіниці.

Ще ні Україна поляків, ні поляки українців (позбувшися) не змогли в домах своїх милої компанії з родичами своїми ужити, ні солодким сном заснути, ні пожаданого спокою певними бути.

Аж тут по цій стороні Дніпра — від Переяслава і Полтави, з причини двох людей — нового тоді гетьмана Ів. Виговського і М. Пушкаря полковника полтавського вибухає новий огонь внутрішньої усобиці і кровопролиття великого і набуває своєї сили на палення і остаточне знищення всякого людського добра на руїну людську» [328].

Не вважаючи на всі намовляння московських бояр і воєвод, Барабаш і Пушкар вели акцію против Виговського і старшини, ширячи повстання, збільшуючи територію «черні війська Запорізького» і агітуючи проти панування гетьмана і старшини. Марш Пушкаря на Лубні, нібито щоб зложити там нову раду, був в дійсності окупацією Миргородського полку. В той мент коли Пушкар, Стринджа і т. д. заспокоювали в Лубнях Хитрово з тов., що всякі бунти будуть припинені, військо розпущене і т. д., в Миргородськім полку проходив переворот — на жаль дуже мало відомий в подробицях, але дуже інтересний, як процес опанування «черню» нової території. Хронологічну вказівку дає запис Хитрово, що на виїзді з України в м. Смілім 10 (20) березня він велів дати пару соболів роменському сотникові Войтенку за те що той привіз «бунтівного листа» Степана Довгаля, що «учинившися полковником в Миргороді» розсилав по всіх городах Миргородського, полку, до всіх урядників такі бунтівні листи [329]. Про те як це сталося нібито розповідає сам Довгаль в чолобитній цареві — розповідає одначе не дуже виразно, а лихий московський переклад [330] місцями дорешти затемнює зміст; скільки можна зрозуміти з цієї чолобитної і приписки до неї, де додаються деякі фактичні подробиці, Довгаль хоче представити справу так: Після того як Пушкар приїхав до Лубень з покорою, Хитрово відібравши від нього присягу, вислав до Миргорода «трьох голов» (стрілецьких мабуть): Як. Яцина, Аладьїна і Литвінова, і з ним три «знамени» московського війська. Вони скликали тут полкову раду, і на ній прочитали листа від окольничого — що містив в собі мабуть повідомлення про потвердження Виговського на гетьманстві, присягу Пушкаря — і заклик залишити всякі бунти і слухати свого начальства. На це присутні на раді заявили, що ніяким чином не хочуть мати за старшого Леська Козла, що Лісницький полишив наказним полковником в Миргороді, виїздячи до Виговського — «бо той Лесько підбиває Грицька Лісницького на все», розуміти очевидно — на всяку зраду. Своїм полковником вони проголосили Степана Довгаля — що мовляв їхав тоді спід Лубень з царськими грамотами до війська Запор. Він нібито відмовлявся, але «сотники, отамани і вся чернь зі всього полку Миргородського, подали йому полковницький пернач, корогву, бубни — царські клейноти і доручили правити до указу цар. вел.».

Це сталося мабуть 9 (19) березня - судячи з того що 10 (20) роменський сотник уже привіз до Хитрово «бунтівничого листа» Довгаля, що той розіслав по полку, в ролі Миргородського полковника.

Виговський велів виступити против цього повстанського руху полкам прилуцькому, ніженському, чернігівському — але фермент був настільки гострий, що захоплював і ці полки, і полковники не відважились запуститися між цю схвильовану стихію. Величко пригадує собі, здається доволі реально, тодішню ситуацію, оповідаючи, що Лісницький під наступом Пушкаря уступився з Миргорода до Лубень з частиною свого полку — перед котрою теж був в немалім страху пильнуючи, щоб і ці полчане йому не зрадили. Після від'їзду Хитрово рушив до Лохвиці, і туди на нього пустився Гуляницький за ордонансом Виговського і прибув туди на третім тижні посту (7-14 березня ст. ст.), але нічого не мігши зробити 18 (28) березня відступив на Глинськ і дальше до дому — і при цім повороті пушкарівці виїхавши з Лохвиці, наробили йому не мало шкоди (180). Вказівки різного сучасного листування з цим погоджуються [331], а ось маленька ілюстрація до тих настроїв козацької маси, в яких переходили ці операції: В перших днях квітня до московського посланця Байбакова приходили в Зінькові два козаки ніженського полку: оповідали йому що пять хоругов (сотень?) їх полку, переконавшися в зраді Виговського, хотіли перейти до Пушкаря, але довідавшися про це Виговський (фактично мабуть Гуляницький) велів вирубати ці збунтовані сотні, і їх тільки 50 чоловіка, кинувши родини і доми втекло до пушкарівців [332].

Таким чином з кінцем березня вся східня Полтавщина (по діагоналі Переволочна-Лохвиця) об'єдналися з Запоріжжям в повстанню «черні» против старшини. Величко в яскравих виразах віддає пам'ять старшинських кругів про цей рух. Пушкар, готовлячися на війну з Виговським і його однодумцями «зібрав собі з винників, броварників, пастухів, наймитів людських полк піхотний, назвавши його дейнеками. Полк цей мало мав в собі товариства з добрим христіанським сумлінням і оружієм до війни приличним, а то тільки з рогатинами, косами, кіями, і з серцями схильними до убийства і грабування людського майна» (180). Страшна загроза вставала перед владущою верствою Гетьманщини і перед українською буржуазією взагалі. Такі епізоди як погром полтавською голотою гадяцьких маєтків Хмельницьких — при чім арештованих нею урядників услужно прийняли до своїх в'язниць пограничні московські воєводи. Кріваві події на Лохвиччині — де вирізано немилосердно, злобно, злорадно родину Боклевських — швагрів Виговського з усім домом, і трупи вкинено на смітник, не давши ховати — підіймали перед очима козацької старшини привиди різні польського панства, тільки тепер об'єктами злоби і завзяття, цієї української черні, ставали вони, недавні учасники і провідники цих повстань. «Православна Русь» — так недавно солідарна в боротьбі з лядською тиранією, виразно поляризувалась на класових признаках, і ті що пускалися класовими стежками польських панів і виявляли їх соціально-економічні претензії, мусили рахуватися з повторенням на їх адресу соціальної революції, котру вони так недавно пережили.

Гетьманський уряд уважав своїм обов'язком зломити цей грізний рух всякою ціною, і коли козацька маса показувала себе такою невитрівалою в безпосередніх стрічах з агітацією «заводчиків» черні, одиноким рятунком йому представлялась поміч закордонна. Найближче під рукою була власне поміч Орди — що мала за собою традицію, усвячену іменем Богдана Хмельницького.

Дипломатичні перегони, посольства Виговського — Горкуша, Филимонович, посольство Виговського — Лісницький.

Але одночасно з мобілізацією воєнної сили далі йшли дипломатичні турніри — в московських приказах, після того як виїхали з України обидві місії, воєнна і дипломатична — Ромодановського і Хитрово. Виговський добивався щоб Москва, після того як він задоволив всі її вимоги, і морально і реально підтримала його против всяких супротивних рухів — своєю оружною силою задавила їх; Пушкар і Січ, іменем вірнопідданої Москві черні просили захистити її від насильств гетьманського уряду і його представників, більших і менших.

Посольство Пушкаря-Петраша Яковенка з тов. вислане 8 (18) лютого з Гадяча, після погрома гадяцької гетьманської адміністрації, при допомозі путивльського воєводи спішно добилось до Москви: 19 с. с. лютого вони були вже там. Їx прийняли і відправили тут на взірець попереднього посольства Барабаша, то значить «милостиво і чесно». Вони подали грамоту Пушкаря, де той повторяв попередні обвинувачення в зрадливій поведінці гетьмана, підданстві «іншим царям» і т. д., описував його напад на Полтаву, що мовляв не дав змоги Пушкареві взяти участь в Переяславській раді й інші насильства, і просив заступити його від Виговського і його однодумців — «нестерпні неправди» гетьманських урядників — від Тимоша гадяцького й його намісників, котрих він розіслав по городах українних, і вони чинили «мучительство і злость нестерпиму» над вірними царськими підданими, змушують їх звернутися по поміч царя [333]. На жаль допит учинений в Посольському приказі, до нас не заховався. Знаємо, що за цей час наспіло посольство Виговського — Филон Горкуша [334] і Мартин Яцківський. Ніяких актів цього посольства досі не виявлено, не знаємо його дати, але судячи з часу треба думати, що воно було виправлено від гетьмана зараз після його потвердження на Переяславській раді, з заявами повної готовності гетьмана виконати побажання і вимоги поставлені йому царським урядом. Одним словом — посольство вислане в найбільш сприятливих обставинах — з котрим царський уряд мусив порахуватися в найвищій мірі. З царської грамоти можемо доміркуватися, що в приказі дано йому конфронтацію, «очну ставку» з пушкарівцями [335], і пушкарівці мусили сильно знизити тон своїх жалів і обвинувачень — вони потім, їдучи з царським посланцем Байбаковим виправдувались, що говорили так здержливо тому, що не хотіли «большого спору учинить» [336]. Супроти Пушкаревих заяв уряд поставився з великою здержливістю. В грамотах до нього — виданій на руки посольству [337], і ширшій — висланій з царським посланцем піддячим Байбаковим, вичеркнено звичайну етикетальну фразу про «милостиве слово» від царя; ширша царська грамота Пушкареві являється властиво доганою Пушкареві за його «негоразду» поведінку в історії гетьманських виборів [338], цар наказував йому бути «в послушании» у гетьмана, ніяких бунтів не вчинати, а їхати до Хитрово і тов. і виконати все, що вони будуть від нього жадати. Але заспокоював при тім, що за все попереднє не буде ніякої кари ні помсти; бояри в присутності пушкаревих послів висловили тверду царську волю, щоб гетьман Пушкареві і його полчанам «отнюдъ ничего не мстилъ»; повідомляв, що послів його, пушкаревих, відправлено з жалуванням. Одним словом трактував Пушкаря далі як певну політичну силу, з котрою царський уряд рахується, як з своїми вірними і лояльними підданими і готов далі продовжувати з ними зносини минаючи гетьмана. Для української ситуації це було зловіще. Гетьман це відчув як новий удар і властиво — прогноз безвихідності сотворених Москвою відносин. На листі його писанім у Чигрині 19 (29) березня характеристична дописка, зроблена під безпосереднім вражінням відомості про відправу пушкаревих послів: «На горе мені те старшинство дісталось! що бачу — і Петраша одпущено! О боже наш, тим безчинним вірити, а нам, бачу, і доброго слова не дадуть за наші вірні послуги! Нехай творець судить усім» [339].

До Москви незадовго перед тим — повертаючи з Переяслава до Чигрина — з Ржищева 13 березня н. с. вислав він протопопа Максима Филимоновича, що приїхав до нього з своєї подорожі до Пушкаря, зібравши всякий обтяжаючий матеріал против нього і його товаришів. В листі до царя посланім з ним він звинявся тим, що не може зараз їхати до Москви як обіцяв зогляду, що Пушкар не слухаючи Хитрово, а піддавшись на намови «випущених з Путивля» запорозьких посланців, «злый свой умислъ до скутку приводити конче хочетъ». А «розные неприятеле, а меновите ляхи и литва, учувши о междоусобію межъ нами, казали всЂмъ войскомъ своимъ купити ся и ку границамъ стягати ся, и во вшелякой зостаютъ готовности, чекаючи на дальшое в Малой России замешание, аби тимъ способнЂй могли на городы украинные наступить. Якожъ и почали, уже былы примикатися, только учувшы же я присягши тобЂ в Переяславлю на вЂрное подданство пришовъ въ Киевъ и заразъ нЂкоторымъ полкомъ рушитися казалъ, они тежъ назадъ уступили. И за помочью божою усЂ бъ тии Малои Росии неприятели не утЂшлисе, кгди би не тая Пушкаренковая своеволя на перешкодЂ была. Который жаднои передъ тымъ в. ц. в-ву не учинилъ прислуги, ани въ войни передъ тымъ застановляся, але теперъ, як бачимъ, головами нашими и кровию христианскою прислужити хочетъ. Зачимъ, любосмы не зычили межы народом христианскимъ крови пролития, же однакъ видимъ, ижъ тая своєволя не хочетъ повстягнутися, а запобЂгаючи, аби до чого горшого не пришло, казалисмы полком рушити ся для ускромления тоє своєволи» [340].

Діставши це доручення протопоп мабуть заїздив ще до дому, і тільки десь коло 20 (30) березня переїхав «з товаришами» границю [341] і при кінці березня н. с. був в Москві. Перших розмов з ним не знаємо, можемо про них судити з пізніших допитів в Приказі, коли приїхало нове посольство Пушкаря і Довгаля, 17 (27) квітня [342]. Дяки питали його про бунти Пушкаря, протопоп з приводу цього [343] завважив: «Чув я від гетьмана таке: «Коли в. государ яким чином не погодить мене з полковником Пушкарем та іншими бунтівниками, мушу підняти на них Орду і сам з ними управлятись». І таке теж чув: «Коли у мене з Пушкарем і тими, що нині бунтують до згоди не прийде, то певен я, що 11 задніпрянських (правобічних) полків від Зап. війська відступлять і з'єднаються з поляками» [344]. Бо ті задніпрянські полки до поляків схильніші, а козаки в тих полках добрі, старинні, буде їх тисяч 100 або й більше. Нехай би в. государ якось ту усобицю заспокоїв і привів до згоди, а не допустив до розриву». Судячи з того, можна думати, що протопопові було доручено представити небезпеку усобиці з становища міжнародної політики, необхідності мобілізувати всі козацькі сили для боротьби з Польщею, котру задумував відновити царський уряд, для того як грунтовніше заспокоїти усобиці — рахуючися з небезпекою, що Правобічна Україна може потягнути до Польщі, коли на Лівобережжю запанує «Чернь війська Запорізького» під московським протекторатом. Як бачимо, гетьман виправдував всіми цими обставинами не тільки те чому він не їде до Москви, як обіцяв в Переяславі, але й те чому замість того підіймає війну з Пушкарем.

На ці теми маємо з того ж часу його доручення до київського воєводи переказані через батька. 20 (30) березня приїздив до нього старий Виговський, привіз листа до гетьмана з польської границі, з Межирича від П. Тетері, з вістями про мирові переговори польсько-шведські і небезпечні можливості які це замирення може потягнути за собою — польського наступу на Україну і Москву, і листи гетьмана — до батька і до якоїсь іншої особи (як я думаю — до Лісницького), що ілюстрували ситуацію і виправдували гетьмана з того, що він не виїздить до Москви. Батькові гетьман писав [345]: «Мій ласкавий пане отче! Хоч п. окольничий від'їхав ніби заспокоївши бунти, але своєволя й боротьба не устають, і Пушкар та інші при тім відзиваються на многих місцях. Тому подорож моя до Москви мусить забаритися, і хоч окольничий ц. в-ва до мене часто пише про це, але я на всі боки оглядаючись, в сумнівах зостаю, тому особливо, що з усіх сторін запевняють мене про польську зраду, і що кн. Дмитро (Вишневецький) під Межибіж з великими полками тягне, з другої сторони від Литви велика рать від Гонсевського готується, а тут дома, бачу — від татар добра не сподіватись, на кишлах стоять з великою ханською силою - що мені оповів полковник уманський, бувши в Чигрині 15 дня марта. Інші орди вийшли до Мунтян і спільно з башею сілістрійським до того привели господаря мунтянського, що тікати від них мусив. Тим же і Ракоцію грозяться турки — що огнем і мечем зносити його будуть. Тому боюсь, щоб і на нас — боронь боже — не було великої напасті. Тому й не здумаю, чи прийдеться мені до ц. в-ва поїхати — не знаючи, в котрий бік обернутись. В чім тебе як отця і добродія прохаю мені порадити» [346].

Від себе старий Виговський додав, що гетьман уже був зовсім зібрався їхати до царя, але тепер через козацькі бунти і вісті польські мусить відкласти. Переказав батькові таке: — Як полковники, сотники й інша старшина довідалися, що польський король з шведським замирилися на тім, щоб триматися разом і наступати на білоруські й українські городи, до гетьмана приїхали до Чигрина, браславський, уманський, корсунський і всі інші задніпрянські полковники і радили аби він відложив свою подорож до царя, з огляду на відомості про наступ польського і шведського короля, тому що без гетьмана не буде кому дати ради війську Запорізькому підчас такого неприятельського наступу. Радили написати натомість до царя, аби цар прислав на Україну своїх бояр і воєводів з військом, щоб запобігти дальшим ваганням серед козаків — щоб військо Зап. могло на царських воєводів покладатись і однодушно стояти проти поляків, шведів і татар [347] Ця справа містилася в «статтях» Филимоновича [348] — для осолоди московського уряду. З цими справами поїхав до Москви Лісницький з тов.