Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Стринджа послав з Путивля Пушкареві копію царської грамоти і реляцію про свою місію, представляючи в можливо приємній для Січі формі результати цього посольства, і просив переслати ці відомості на Запоріжжя. Не маємо його листа, але заховалася відповідь Пушкаря з 19(29) січня, яка доволі ясно представляє справу, хоч московський переклад її доволі невдалий, так що я подаю її в приблизнім перекладі, з покороченням титулатури і всякої зайвої фразеології.

«Від мене Мартина Пушкаря з усіма товаришами полтавськими вашим мил., пане Михайло Стринджа з товаришами, послані від війська Зап., в повороті від ц. в-ва, доброго здоров'я і всякої потіхи од господа бога бажаю, як самому собі! Повертаючи з жалуванням від ц. в-ва і будучи в Путивлі оповіщаєте ви зичливість і приязнь військові Зап. і відпис грамоти й. цар. в-ва зволилисьте нам прислати, повідомляючи про государське жалування і просите нас, щоб ми кількадесять козаків до Путивля прислали і до Запоріжжя аби вість дали про твою мил., аби за Порогами товариші не журились. То я з товаришами вірність свою вам і військові Зап. показую — про твою мил. на Запоріжжя послав, оповідаючи радість і жалування, що від ц. в-ва одержав єси на військо Запорізьке. Нам це приємно, а панові Виговському неприємно! Відомо вам чиню, Виговський тебе стереже в Константинові, хоче тебе спіймати; пильно прошу - не виїзди і на присягу його не здавайся і не упевняйся! Бог свідок, що ми вірні слуги військові Зап., й ц. в-ву і всьому товариству («собранію») війська зап., бачимо лукавство Виговського, лихе і явне, против ц. в-ва і війська зап., - і присягу потоптану: забувши бога, правду і присяги ц. в-ву виконання, лукаво відступає і обманством живе. Я вас, товаришів своїх, пильно прошу і остерігаю, аби сьте в обережності від Виговського пробували, а воєводам і окольничим усім зраду його відомо чиніть. Ми ж в зичливості і приязні ц. в-ву і війську Зап. зостаємо і полк свій весь зібравши в Полтаві живемо, — бо хоче (Виговський) нас воювати: таку я відомість маю і остерігання — мусимо против нього стояти. Чотири мурзи кримські на нас наготовилися, на все Задніпров'я. Ви, в. м., про це до воєводів, бояр і окольничих, а навіть і до цар. в-ва відомість давайте, щоб нас, христіан, і віру православну не загубили і церкви божі цілі заховали. А в. м., товаришів моїх, прошу: Виговському не піддавайтеся, хоч би й присягав вам, викликаючи на розмову, — не виходьте, в замку при воєводі живіть і про це (його) сповіщайте. При тім відомо вам чиню: на Запоріжжю товаришів з півтораста, а в Великім Лузі зо двіста — кілька улусів зайняли і вашого щасливого повороту чекають, і т. д. [284].

Виговський з ближчою йому старшиною сидів тоді у Лісницького в Миргороді і прикладав зусилля щоб нейтралізувати заходи противної партії. Він не звірявся на Хитрово, мабуть побоювався, що Стринджа встиг його настроїти, і переяславська рада може бути для нього засідкою. Пробував підняти Ромодановського на якінебудь заходи до приборкання бунтівників; в маніфесті своїм він нарікає, що Ромодановський, хоч мав змогу погромити Пушкаря, вхопити і відставити на раду, нічого не зробив — двічі з'їздився з Пушкарем, «радився з ним нам на погибіль», і нарешті, за порадою Хитрово вийшов з України на Московщину, замість того щоб подбати про її заспокоєння.

Звернувся до Зюзіна, прохаючи його посередництва і заступництва. — На його прохання Зюзін приїхав до пограничного містечка Константинова, і тут 17 (27) січня мав з ним довгу розмову, котру зараз же передав до Москви — вона заховалася в дещо пошкодженій формі [285], я передаю її многословну стилізацію в скороченню:

17 січня приїхав до Константинова гетьман Ів. В. з ним був Лісницький та Богун, говорив мені гетьман: «Приїхав я на те, щоб побачитися з тобою, приятелем моїм і запевнити через тебе ц. в-во в моїй вірності, тому що наговорили на мене звісні бунтівники (воры) і самовольники M. Стринджа з товаришами, нібито я цар. в-ву зрадник. А все на те аби мене і полковників побити і вибрати нового гетьмана і полковників під свої норови (по своим чувствам) — чого їм не дай боже зробити під свої зрадливі мислі (по своим воровскимъ мислямъ). Государ не доходячи правди (не розыскавъ) між нами зволив на їх прохання дати їм свою грамоту і відправив на Запоріжжя, а мені і всьому війську Зап. не дав і знати про таких самовольців. А я ж і військо дали знати й. г-ві, які вони вори, і з чого у них завелись бунти. Якби вони довезли на Запоріжжя государську грамоту і там об'явили, вони б на соблазнь між нами (вирвано). Тепер я привіз сюди (вирвано, думаю, що. мова про Барабашевого посланця) [286] — аби ти сам побачив, який то «пунной» чоловік. А через ці бунти всі неприятелі на нас були піднялися, турки, татари, поляки. Я нашвидку послав скрізь своїх посланців, щоб взяти перемир'я хочби й на два дні, аби тільки їх затримати («переманить»), аби вони під час цих замішань (в такое смутное время) не наробили нам біди. Нате я й і з ханом перемир'я вчинив, поки ми з самовольцями упораємось, а від государя буде указ про війну. А від присяги ц. в-ву я і військо не відступаємо, ані в гадці того не маємо. Тільки я так думаючи, чуючи всякі обмови на мене: поїхав би я до государя для всякого оправдання, та боюсь — так мені кажуть: як я поїду до государя, він мене звелить заслати на Сибір. Але дивно мені дуже: з чого бути такому гніву государя на мене - за таку мою роботу і службу? Кликали нас до себе турецький, кримський польський — я від усіх одговорив і привів під государську високу руку, їй богу — так було! А тепер як мене за царським указом вибрано всім військом на гетьмана, я і того більше хотів би служити і приводити під государеву руку інші держави. Тільки прошу в. г-ря, щоб показав на мені свою ласку і вірив мені у всім — тоді і іншим державам буде охота, і мені було б легше їх закликати до свого государя і запевняти всім його ласку. Нехай не вірить нікому, хто буде мене фальшиво обмовляти, а ей-ей — у всім йому вірний!

«Так от скажи мені свою гадку, приятелю мій: як мені запевнити государя? Я на це й приїхав, щоб з тобою побачитись, як тебе здавна знаю, щоб ти все вірно доніс до государя і свят. Никона патріарха. Чи мені, «через твою душу» (на твоє сумління), їхати до Москви - бачити пресвітлі очі государя і патріарха? Чи не зволить мене государ скарати - заслати на Сибір? Чи мій приїзд буде государеві приємний і чи не затримає мене в Москві на довго? Я в тім усім звіряюсь на тебе — дай мені знати».

«В церкві під клятвою говорив: «Вияви государеві, приятелю мій, «мою душевную совЂсть» — що я не бажаю нічого: ні честі, ні багатства, тільки государської милості — «щоб плід мій душевний не забутий був перед государем і богом, — щоб православних христіан від крові і ворожнечі замирити і государеві своєму вірно дослужити у всім: очі государські бачити, про все доповісти: про государські і військові справи, про поставлення митрополита, про війну з неприятелями — з ким воювати, а з ким миритися — доповівши все виконуватиму як богові буде гідно і їм, государям» .

«І ще говорив гетьман: «Дай знати цареві і патріархові потаємно, що я для того хотів приїхати, аби все об'явити, як їм удержати військо Зап. по їх волі. І проситиму їх, щоб вони приїхали до своєї вотчини, до Києва потішити і укріпити військо Зап., а особливо духовних: їм то буде до речі побачити государів [287], неприятелям то буде на страх, а діла государські молитвами святих будуть запевнені. При тій нагоді представимо государям всіх вірних слуг, і государ покаже їм свою ласку — тоді не мені одному буде явна вона, але й усім їм» .

Зюзін заспокоював гетьмана, що цар зовсім не прийняв на віру того, що говорили про нього запорізькі посланці, а доручив то розслідити Хитрово — розпитати й самого Виговського, що то за люди, і яка їх справа, а Барабаша викликати до Переяслава, щоб вони там свою правду доказали. Бунту і усобиці їм заборонено, наказано жити в згоді — так і в царській грамоті написано, котру вони показували йому, Зюзінові. До Хитрово радив йому поставитися з повним довір'ям, і виконувати все, що наказано від государя, а від себе обіцяв йому написати — «он мнЂ приятный друг, и о том мнЂ говорил, чтоб тебя утвердить в дружбе с ним».

Намір гетьмана їхати до Москви похвалив, і запевняв, що там його ніщо лихе не спіткає — обіцяв написати і засвідчити цареві його вірність. Спитав коли саме хоче їхати і кого він думає взяти з собою до Москви.

Гетьман вислухавши ці запевнення сказав Зюзіну, що він і від себе його просить написати Хитрово і настроїти його приязно [288]: присягався, що поїде до Москви неодмінно, як тільки відправить Хитрово — цілком покладається на сумління Зюзіна [289]. Насамперед пошле гінця, в Чигрині лишить на своє місце брата Данила, а з собою візьме 500 чоловіка — старшини і черні «аби государеві було все певно, і військові — всім чинам було все відомо докладно, не від мене одного». Просив переказати його прохання, щоб на той час цар йому дав «очну ставку» (конфронтацію з запорожцями) — він з собою привезе для того Барабаша. А в Путивлі щоб запорожців не лишали — «аби своїми посилками не заводили між нами бунтів».

При тім показав Зюзіну листи від Пушкаря: «Пише йому, нібито довідався, що запорожців від государя одпущено з тим, мовляв гетьмана і полковників велено перемінити, і з тим послано Хитрово з 10 тисячами війська». «Гетьман відказував на нього, що він пускає такі фальшиві чутки, на замішання в війську — викликає тим бунти, «пише таке чого не було» .

Розповів Зюзіну також дещо з заграничної політики, як свідоцтво своєї вірності і ревності до царських інтересів. Коли посол Виговського був у султана, було там також польське посольство — Яскульський з тов., вони просили помочі султана, щоб він наказав також ханові помагати полякам і поміг Ракоцієві сісти на цісарстві, та замирився з шведським королем, щоб спільними силами вдарити на Москву і Україну. Бо інакше Москва і військо Зап. зложаться з волохами, мунтянами, греками і з іншими православними народами, що в турецькій неволі, змусять Польщу піддатися цареві і тоді всі будуть воювати Туреччину. Обіцяли Кам'янець Подільський і щорічну данину і підданство, і султан прирік їх ні в чім не видавати.

До волоського господаря гетьман посилав Федора Коробку, намовляючи, щоб тримався московського протекторату («не отложен был и он государской милости»), і він обіцяв триматися з козаками спільно проти їх неприятелів. «А коли б йому було тісно від турків він хоче приїхати до мене з луччими людьми й служити государеві. Також і серби пишуть до мене — хочуть служити государеві покладаючись на мене. Я їх закликаю і запевняю государську ласку — щоб їхали на государську милость».

Так само обіцяв, побувавши у царя і представивши йому справу, привести шведського короля до замирення — «а без волі государя миритися з ним не буду» .

Невідомо, чи написав то Зюзін до Хитрово, і взагалі встиг щонебудь зробити для Виговського в результаті цих розмов, але очевидно самий з'їзд його з Виговським в Константинові дав привід противникам гетьмана підняти галас про те, що Зюзін дав себе підкупити Виговському, став учасником його зрадливих замислів і т. д. У «Самовидця» єсть відгомін тих поговірок, що Виговський дарунками прихилив на свій бік Хитрово і той покермував справами в його інтересах; очевидно, ще раніш, почались такі балачки про Зюзіна — мабуть заходом Стринджі і тов., що мусили счинити гвалт, скоро тільки довідалися, що Зюзін їде на якісь секретні розмови з Виговським. В результаті незвичайно спішним порядком царський уряд відставив Зюзіна від воєводства, передавши його тимчасово якомусь своякові його, стольникові Гр. Зюзіну: десять день пізніш, 28 с. с. січня, вже його бачимо на уряді [290], а Виговський пише «печаловального листа» до царя, просячи не вірити обмовам «незичливих людей» — бо Зюзін нічого нелояльного з ним не говорив «тільки несказану ласку в. цар. в-ва обіцяв» [291]. Це нічого не помогло, Зюзін поїхав з воєводства, і розуміється — це було новим ударом гетьманові і новим тріумфом його противників.

Але перше ніж Виговський про це довідався [292], він можливо — власне покладаючися на те, що має на своїй стороні Зюзіна, і той подбає також про прихильність Хитрово, рішив зараз же, ще перед радою зробити кінець Пушкареві і з цим по можності очистити цю будучу раду від неприязних елементів, коли таки Хитрово настоює, що вона має буть в Переяславі, як то він переказав через його післанців. За привід взято якийсь лист Пушкаря, одержаний від нього мовляв 24 ст.ст. січня — з погрозами і заповіддю війни [293]. Величко, що цю війну Виговського з Пушкарем оповідає з різними подробицями, зачерпненими мабуть з місцевої полтавської традиції, і тому вартими уваги (місцями вони досить добре сходяться з документальними даними, але в інших випадках не свобідні і від звичайних величківських прикрас) — каже, що прелюдією послужила сувора розправа Виговського в Гадячу, після з'їзду з Зюзіним: «скарав там смертю кількох значних військових і урядників гадяцьких, у котрих підозрівав неприязнь до себе», а потім послав Тимоша «намісника гадяцького» до Пушкаря, намовляючи до приязні, але Пушкар, мовляв, відповів іронічно: «Чи не так хоче Виговський мене з собою погодити, як погодив у Гадячому братію нашу — луччих від себе товаришів війська Зап., повтинавши їм голови? але не діжде того!» І пригадавши тому Тимошеві різні попередні вчинки — «особливо погром донців коло Подолок», велів його забити в кайдани і відправив до Колонтаївського воєводи. Розгніваний Виговський зібрав козаків, і додавши свою гвардію, зложену з сербів та інших чужоземців [294] послав їх під проводом Богуна на Пушкаря. 25 с.с. січня вони приступили під Опішню; але Полтавський полк справді був приготовлений до війни: опішняни «замкнули город», і Богун з товариством не приступаючи пішов на Полтаву. Але Пушкар чекав їх уже і задав бій в котрім, — як оповідає вістун за миргородськими відомостями — полягли Виговського війська до 300 чоловіка, решта мусила чим скорше ретіруватись [295], а Пушкар, відгромивши їх став ладитися до наступу — писав потім Зюзіну-молодшому, що разом з 10 тисяч запорожців іде на недругів цар. в-ва, просить Хитрово йти на сполучення з ним хоч до Лубень хоч до Миргорода [296].

На цю вість Лісницький, найближчий сусід, почав спішно мобілізувати сили на відсіч Пушкареві, а Виговський кинувся за Дніпро, до Чигрина — як говорили, може — збирати теж сили, може — кінчати переговори з ханом [297]. З дороги вислав повідомлення Хитрово, що згідно з його закликом приїде на раду до Переяслава: посланець його, підписок Каплонський запевняв, що гетьман повен лояльності і готов на раді виконати всі бажання царські [298]. Але заразом громадив на Пушкаря військо. Пушкар потім поясняв, що він через ті його застави і до Переяслава не міг добитися. До Москви їхати в таких обставинах не було вже й мови: Лісницький повідомляв Зюзіна, за себе і за гетьмана, що гетьманові кидати країну в таких обставинах «безголовною» ніяк неможливо, і до Москви прийдеться замість гетьмана їхати йому, Лісницькому, з Юрасем Хмельниченком [299]. Хитрово приїхав до Переяслава на день 25 січня ст.ст. [300], але довгенько мусив чекати гетьмана. Він приїхав 7 (17) лютого «і з ним обозний, судді, полковники і сотники, отамани і осавули, козаки і чернь», багато людей як доносив Хитрово [301]: від його звідомлення, як я вже згадував, лишилися тільки незначні фрагменти, між іншим записи про роздачу царських соболів, з котрих ми черпаємо деякі подробиці. Вони дають нам поняття, хто був присутній на раді. Отже бачимо, що з'їхалася родина Виговського: старий Остафій, його дружина — мати гетьмана, брат Костянтин, дружина гетьмана Олена. Ставився митрополит з великим собором духовенства: процедура потвердження гетьмана фактично ставала заразом актом признання нового митрополита, в присутності «освященного собору». Не було тільки його замісника Барановича, зате був Гізель, Йосиф Тукальський, архимандрит овруцький Феофан Креховецький, архимандрит кобринський Йосиф Заячківський, чернігівський Мещеринів, ігумен никольський Олексій Тур, видубицький Старушич, терехтемирівський — не названий на ім'я, чигринський Сава Попель. Дістав соболі протопоп переяславський Бутович, ніженський Филимонович, печерський проповідник Мелетій Красносельський, митрополичий скарбник Тарасій Буцький.

З старшини бачимо: обозного Носача, суддю Германа, осавула Ковалівського, полковників: миргородського Лісницького переяславського Кульбаку, чернігівського (?) Джалалія [302], іркліївського Матвія Пацкевича, чернігівського Силича, ніженського Гуляницького, київського наказного Дворецького, білоцерківського Якова Люторенка, канівського Івана Стародуба, уманського Ханенка, паволоцького Суличича [303].

Очевидно все це були або явні прихильники Виговського, або люди нейтральні. Самовидець так і представляє, що була тільки старшина, полковники з сотниками, а черні не було, і «Виговський контентувавши боярина словами лестними і подарунками, до того повернув, що той йому гетьманство потвердив, хоч військо на те й не позволяло».