Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Так от значить цар запевняв Виговському готовість всяко підтримувати його — не вважаючи на заявлені протести, сприяти його авторитету до розмірів його попередника, признати правосильність його вибору — проти всіх заперечень, і присягою покрити всякі можливі дефекти. Але за це вимагав від нього дуже серйозних поступок:

прийняти царських воєвод до тих міст які собі вибере цар;

утримувати ці московські залоги на Україні з українських доходів, нарівні з козацьким військом;

вивести козацьке військо з Білорусі.

Може було ще щось — бо не можемо бути певними повноти тих останків наказу; може щось про митрополита — котрого вибір ще не був довершений. Але напевне сказати цього не можна.

Крім всього іншого Хитрово доручено проголосити на раді статті 1654 р. Захований в актах його місії уривок містить кілька пунктів з редакції в 11 статтях [272], без усяких додатків, можна на цій підставі думати, що тоді ще не було гадки дати змінену їх редакцію.

Суперечні, діаметрально протилежні вісті про відносини на Україні не переставали тим часом далі. З Яблонова привезли до Приказу донського козака Гр. Зятя, що звернув увагу місцевих воєводів своїми сенсаційними оповіданнями. В серпні він ходив з Дону на Запоріжжя з своїми товаришами в числі 300, щоб разом з запорожцями дістати татарських язиків; ходив з запорожцями на татарські улуси, експедиція не вдалась, язиків не добули. Більшість донців після того пішла до дому, але Зять і інші, чоловіка з 20 зісталися на Запоріжжі, аж до кінця сезону до воведенія, беручи участь в різних походах — під Очаків та де інде, і наслухався «від козаків і від черні» оповідань про гетьманську зраду, наумисно, мовляв пішов з Запоріжжя, щоб воєводам розповісти. Виговський та Лісницький з задніпрянськими полковниками зрадили цареві, хочуть з поляками, шведами і татарами воювати московські городи, запорожці переловили листи до хана, читали в війську і послали цареві, і хан уже послав до Виговського, щоб іти разом на козацькі і московські городи як зима настане. Тільки полковник Пушкар з ними не тримає і нераз викликав його Виговський до Чигрина, але він не поїхав, а скликав у себе раду, питав кому хочуть служити, всі сказали, що хочуть бути вірні цареві, — також як і вся чернь на Запоріжжі. Виговський через це не позволяє пускати на Запоріжжя ні пороху, ні олова, ні якихнебудь запасів, по всіх городах і по ріках поставив сильні сторожі. Кишенського отамана Любчича, за те що не перейняв запорізьких посланців, що поїхали до царя, він викликав до Чигрина і хотів карати. Любчич відпросився, Виговський наказав йому зловити тих запорожців, як будуть вертати від царя, але їм дорога свобідна: ті козаки, що стережуть на заставах, коли побачать, що вони їдуть з царським указом, їх до Виговського не приставлять, а навпаки пристануть до них і разом з ними почнуть хапати старшин — однодумців Виговського [273].

А від Виговського приїхали посланці: басанський сотник Ничипір Омельянович з товаришами, з татарським бранцем, зловленим під Уманню і присланим від полковника Михайла Ханенка до гетьмана, а від гетьмана до царя, з вістями [274]. Бранець оповідав, що мовляв до хана прийшли від гетьмана про згоду, а від кошового з пропозицією йти разом на гетьмана, хан Калга-салтан в сподіванню козацької усобиці вийшов під Білгород — вичікувати подій. Виговський, можливо, мав замір надати цією посилкою можливо лояльний вигляд своїм відносинам до татар, а може — підчеркував зрадницьку поведінку кошового. Одначе в Москві бранець про ці листи кошового нічого не сказав, так що це свідчення зістається під сумнівом. Посланці ж Виговського на запитання дяків, чи єсть у війську «рознь» чи слухаються гетьмана і узнають його, оповідали заспокоюючо: «За ласкою божою в війську розні ніякої нема, гетьмана слухаються і серед дніпровських (в розумінню — січових) козаків на нього ніякого невдоволення (нелюбья) нема: котрі були забунтували, ті покорилися [275] і живуть у згоді.

Але як вибирали Івана Виговського гетьманом, тоді ж на раді всім військом ухвалили, щоб був гетьманом тільки три роки, поки Юрій Хмельницький виросте, тому що Богдан Хмельницький умираючи велів Виговському бути гетьманом доки його син Юрій прийде до літ.

Дяки питали ще: «Чутка була, що Виговський велів стерегти тих дніпровських посланців, що від царського величества одпущені — хотів їх перейняти, — так тих посланців чи не перейнято?». Посланці заперечили: Виговський стерегти не велів, переймати їх не збирався, такого вони не чули. А чули, що посланці проїхали на Курськ, тільки їх не бачили.

Січовий осередок Виговському за той час видимо вдалося приборкати: принаймні про око Січа покорилась гетьманові. Не маємо безпосередніх відомостей, як це сталось; можна доміркуватись, січовики пожертвовали Барабашем, щоб звільнитись від гетьманової блокади, згодилися прийняти наново, чи перевибрати гетьманського чоловіка Пашка. Мабуть воно й пішло від того, що січовики відсунули Пашка від проводу Січею і вибрали Барабаша, а тепер Барабаш приніс Виговському покору, дістав від нього пробачення (Виговський потім хвалився такою великодушністю супроти нього), а Січею нібито став правити Пашко, маємо його листа:

«Вельможний и милостивий пане гетьмане Войска его царского величества Запорозкий! Здоровья доброго и щасливого повоженья зичимъ вашимъ вельможностямъ на лЂта долгие и часи незамЂроние, рокъ оть року, на лЂта долгие от господа бога вашим вельможностямъ зичимъ не иначе, якъ сами собЂ. А при томъ писанью нашемъ ознаймуемъ вашимъ вельможностямъ, ижъ ваша вельможность панска рачилъ до насъ писати и росказовати именемъ вашимъ панскимъ, панъ нашъ милостивый, о яки-колвекъ вЂдомости, абисмо якую-колвекъ узявши вЂдомость певную, отсилали до вашои вельможности, пана нашого милостивого. Прето перше послалисмо посланцовъ своих, — не чули есьмо жадних вЂдомостей нЂоткуль, прето и съ своими есьмо вЂдомостями послали, що ваша вельможность панская рачилъ до насъ писати, напоминаючи нас, слугъ своихъ, абисмо що найрихлей до вашои милости отсилали. А теперь, узявши вЂдомость певную об ордЂ ижъ орда пришла и къ перевозу, и къ городу ми и сами не можем изрозумЂть, куда она мыслить, що на нашъ букъ переходитъ. А ми тежъ до вашей вельможности, пана нашого, и тое отсилаемъ, ознаймуючи вамъ, щосмо почули вЂдомость отъ Бута, которий до насъ прибЂгъ, ижъ салтанъ идетъ на Русь из своими ордами. А вашу милость, пана нашого милостивого, просимъ, абисте ваша вельможность, панъ нашъ милостивый, и нас рачилъ вЂдомостями не обавляючись обсилати през тихъ же посланцовъ нашихъ, которихъ до вашои вельможности, п. н. мил., посилаемъ, ясовула спромежку себе изъ однимъ листомъ посилаемъ, и повторе просимъ вашей вельможности, п. н. мил., абись ваша вельможность, п. н. мил., и насъ рачилъ вЂдомостями обсилати, абисмо и мы промежку собою не... мешкали; бо гдижъ жадаемъ пилно ласки вашои вельможности п. н. мил., абись ваша вельможность, п. н. мил., взглянувши окомъ своимъ панскимъ и на онихъ посланцовъ нашихъ, котрихъ до вашои вельможности посилаемъ. А въ тимъ, не ширачи писанья нашого, с тимъ ся ласце, приязни вашей панской из унижоними слугами, як слуги найнижшие, отдаем. Датъ с коша, с Козулиной, дня 16 мЂсяца февруария, року 1658. Вашимъ вельможностямъ, паномъ нашимъ милостивымъ, найнижшие слуги, Пашко, отаманъ кошовий, исъ товариствомъ низкий поклон свой отдаемъ» [276].

Виговському хотілося тільки зловити січове посольство, і він очевидно договорився з путивльським воєводою Зюзіним, щоб він тих послів у себе затримав і на Україну не пропускав. Але січеві посли — головно Михайло Стринджа і Іван Донець, знайшлись в ситуації і потрапили війти в ролю провідників цього чернецького руху, заступити хвилево ліквідований січевий осередок, і в повній мірі використати свій дипломатичний успіх — признання Січі за політичний фактор.

Затриманий в Путивлю Стринджа вислав на Україну і до Січі копію царської грамоти. Виговський і Ко закидали йому, що він ще й подописував до неї речі котрих в ній не було. Як не дописував то усно, як коментар додав дещо розшифровуючи в бажаний для себе бік. Грамота говорила, що чернь війська Запорізького має взяти участь в раді, яка буде зложена в присутності Хитрово для заспокоєння усобиці, поширене толковання, дане Стринджою і Ко, в формі критики чи коментаря, давало знати, що Виговський неправосильний гетьман, і для вибору справжнього гетьмана січовики і чернь мають зложити нову раду, а цар обіцяє її підтримати в потребі своїм військом, пришле армату, припаси, клейноти і т. д.: в залежності від обставин, в універсалах розсиланих послами і тими, що потім далі продовжували їх діло, і ще більше в усній агітації ці форми царської підтримки змінялись і приноровлялись до ситуації, все в нових і нових варіантах, викликаючи відвагу й надії в одних, тривогу і страх в других.

Коли стало відомо, що цар прийняв січове посольство і відправив його з певними знаками прихильності, це зробило незвичайне вражіння. Старшинська партія була вражена, і в почуттю небезпеки з новою силою об'єдналася навколо нового гетьмана. Партія «черні» підняла голову, Січа скинула Пашка з компанією і поновила в уряді Барабаша, і у неї знайшлися нові й цінні союзники «в городах».

Особливо був таким полтавський полковник, що досі коли не активно, то пасивно-лояльно тримався супроти Виговського — ще в «розговорах» на початку грудня н. с. вважався його партнером, але тепер зв'язався з запорізьким посольством і раптом виступив як антагоніст старшинського гетьмана, претендент на гетьманство і провідник против-старшинських елементів. Що було причиною, зістається неясним. Образив чим небудь Виговський старого і заслуженого полковника? Забрала його охота сягнути до булави, використовуючи таку антагоністичну течію? чи побоявся що сам буде нею зметений, коли не пристане до неї? Полтавський полк своїм географічним положенням був тісно зв'язаний з Запоріжжям — економічними і промисловими зв'язками, і запорізькі настрої завсіди сильно тут відбивалися. Це було запілля Січі більше ніж яка небуть інша територія. «Полтавці з січовиками жили як брат з сестрою». Коли Виговський в-осені почав блокаду Запоріжжя і загородив заставами полудневе пограниччя це мусило особливо тяжко впасти на Полтавщину, викликати тут сильне невдоволення і з реакції — тим більші заходи коло зв'язку з Запоріжжям. У Самовидця є цікава згадка, що кінець кінцем навіть козаки розложені на цих заставах в Полтавськім полку — з сіверських полків Ніженського і Стародубського, простоявши тут «по всій Полтаві час не малий, збунтувались і назад вернулись», це дає яскраве свідоцтво тутешнього ферменту [277]. Дослідники звернули увагу ще на деякі інші моменти, що мусили викликати хвилювання серед тутешньої людності: нарікання на старосту Гадяцької волості Тимоша Прокоповича — гетьманського намісника, що завів тут старі кріпацькі порядки; на те що Немиричу повернено його великі маєтності на Полтавщині — Кобеляки, Білики, Санжарів, і він очевидно теж виявив тенденції до реалізації своїх панських прав [278]. Все це при кінці року дійсно могло створити в Полтавськім полку настільки гострі відносини і схвильовані настрої, що перед Пушкарем могла стати ділема: пристати до цього руху і зв'язатися з противниками Виговського і старшини, чи виноситися з свого полку, в котрім так довго правив і очевидно обжився і вріс в його життя. «Пушкар і сам тому не рад, та збивають його своєвільники і гультяї» — відзивались про нього весною гетьманські посли в Москві [279]; може бути, що це була й правда.

Стринджа в дорозі очевидно знайшов спосіб зв'язатися з місією Хитрово, і так вона їхала маючи одесную посланців Виговського, а ошуюю посланців Січі. На границі в Путивлі вони спинились — Хитрово відси став розсилати листи до полковників, скликаючи їх на раду до Переяслава.

Це була людина енергійна і рішуча і відограла в подіях дуже важну ролю, на жаль не завжди нам ясну. Його московські противники характеризували його як великого інтригана — «исполненного коварных пронырств, лютых злоб и лукавств» [280]. Виговський в своїм пізнішім маніфесті закидає йому, що він все робив без порозуміння з ним, і в образливій формі наказав йому ставитися на раду, підкопуючи його авторитет і порушуючи вільності війська Зап.; «Дуже це було прикро гетьманові». Він вислав до Хитрово, що вже їхав з границі, до Переяслава, своїх посланців, Омельяновича з тов., доказуючи, що в Переяславі раду скликати не годиться, просив скликати її деінде, але Хитрово його не послухав, і він для загального добра покорився [281].

Підносить натомість лояльну і прихильну поведінку путивльського воєводи Зюзіна, що відчуваючи несправедливу політику московського уряду («недобре справа йде, і несправедливо поводяться з свобідним народом»), затримав у себе запорізьких посланців і обіцяв їх видати Виговському, коли на це буде згода царя [282].

Я думаю, це треба так розуміти, що Виговський робив такі заходи у Зюзіна не жалуючи грошей, і той йому давав такі обіцянки — але абсолютно не видно, щоб Стринджа з товаришами були в Путивлі позбавлені свободи. Він свобідно переписувався з Пушкарем, і в листуванні їх не видно ніякого натяку на якесь неприязне трактування запорозького посольства в Путивлі: може бути, що він сам за краще вважав затриматися на московській території, з огляду на непевну ситуацію на Україні, засідки Виговського і т. д. Пушкар пізніше хвалився, що він під своєю охороною згодом провів січових посланців з Путивля до Миргорода [283].