Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Так можна міркувати з листа Барановича, висланого після цього собору до львівського владики: «Вже три роки відкладали ми вибори, не з іншої причини, як тільки через неприсутність в. милості, і тому, що не отримали від вас ні йоти, хоча кілька разів писали до вас з різними особами [213]. Велика пропасть з'явилася між нами: ні ми до вас, ні ви до нас не маєте безпечного переїзду; недавно послав я до вашої святості свого посланця — не міг переїхати через польських жовнірів. Катедра ж і далі зістається без пастиря. Вельм. п. гетьман 18 жовтня був на виборах в Софії і за загальною ухвалою п. гетьмана, полковників і всього духовенства вибори відложено до 6 грудня [214], на цей термін прошу вашу святість прибути: дуже просимо вас як першого члена церкви, коли ж не зможете прибути, звольте оповістити через умисну особу: далі відкладати не можемо, з огляду на наказ п. гетьмана [215].

В грудні вибори, очевидно, відбулись — але ми не маємо майже ніяких подробиць про них. Бутурлін доносив цареві 3 (13) грудня, що 1 (1) приїхав до Києва луцький епископ Діонісій Балабан і замешкав в софійськім монастирі, «С нами не обослався», а в скорім часі сподіваються приїзду владики львівського і перемиського. Воєвода питав царських інструкцій: бути йому на соборі? виговорювати епископам, що вони вибирають митрополита без царського наказу і патріаршого благословення? [216]- але мабуть так тих інструкцій і не дістали. Вибрано таки Балабана. як було передбачено [217] про це маємо листування путивльського воєводи Зюзіна з Виговським в місяці січні, — 25 січня с. с. [218]. Виговський писав Зюзіну: «Писав ти, брате мій, до мене, щоб обраний на митрополію київську Діонісій Балабан не скорше посилав по посвящення до царгородського патріарха, ніж би у вел. государя свят. Никона, патріарха московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі побував і з ним усно поговорив, - то я за твоїм листом братерським пишу до нововибраного митрополита, аби доти не посилав по благословення до константинопольського патріарха, доки про це не порозуміються листами — патріарх московський з патріархом константинопольським». Таким чином десь в 20-х днях січня н. с. путивльський воєвода мав уже відомість про довершений вибір Діонісія. З цим сходиться: квит Балабана з дня 19 с. с. січня виданий Барановичу в тім, що він перебрав від нього софійську касу [219], і звістка Єрлича, що на різдв'яні свята Балабан уже відправляв богослуження в Києві [220]. Натомість відпадає дуже докладна нібито звістка Величка, що Балабан «вольными и всего духовенства и многихъ персонъ свЂцкихъ голосами избранъ и поставлен на престолъ митрополіи кіевской» першої неділі посту, 28 февраля [221]. З 8 лютого, як зараз побачимо маємо вже повідомлення про вибір від самого Балабана.

З наведеного листа Зюзіна бачимо що вибори переведено без порозуміння з царем і патріархом. З листа Балабана до Бєньовського довідуємося, що гетьмана при виборах репрезентував Тетеря, і він через нього вислав своє побажання, щоб Балабан не відмовлявся від вибору. Він писав Бєньовському «з Києва із святої Софії 8 февраля 1658»: «Виїхав я, добродію по елекцію так, з духовного обов'язку, будучи по смерті митрополита найстаршим (primus et primas) і покликаний на цей акт кількома листами п. гетьмана запорізького і епископа чернігівського. Кому іншому бажав я тієї функції, і таки сподівався в моїх рахунках, але доля так послужила, що не приставила інших епископів, хоч вони обіцяли бути на ту сесію, і досі ще їх сподіваються і на митрополію вибрано мене, з огляду на сильні налягання всієї України і самого гетьмана: хоч він сам не був присутній, але через свого уповноваженого п. Тетерю властиво якби наказав то мені». Просив його в цьому листі опікуватися луцькою катедрою і помагати якомусь панові Грабовецькому, котрому Балабан доручив свої справи, виїжджаючи, дістати це владицтво після нього, а йому самому, Балабанові і доходити королівського привілея на митрополію [222].

Зоря Балабанів, затуманена їх нещасливою сварою з львівським братством піввіка тому, підіймалася наново, а плани поєднання козацької України з Західною діставали нового впливового союзника.

---

 II. ОПОЗИЦІЯ СІЧІ І БУНТ ПУШКАРЯ, ВІДНОВЛЕННЯ КРИМСЬКО-УКРАЇНСЬКОГО СОЮЗУ

---

Повстання на Запоріжжі, січова ідеологія, репресії Виговського, лояльні заяви Барабаша, запорізьке посольство, Стринджа і товариші, запорізьке посольство Мих. Стринджі в жовтні, розмови з запорізькими послами в Москві, царська грамота запорожцям.

В відомостях останніх місяців 1657 р. вперше довідуємось щось конкретніше про опозицію Січі «городовій» старшині і гетьманському осередкові. Не раз ми чули про цю опозицію перед тим, але тільки в глухих виразах, і тільки тепер вона набирає якогось реальнішого обличчя.

Бувши головним вогнищем повстання, всадивши мовляв Богдана Хмельницького на гетьманство і виславши його з своїми молодцями на волость. Січа досить скоро, зараз після Зборівського замирення відреклася свого вибранця і на початку 1650 р. виставила против нього свого гетьмана, якогось Худолія. Хмельницькому вдалося задавити це повстання [223]. Ще кілька разів потім зачуваємо про бунти на Запоріжжю — але особливо упертими вони стають в 1657 р. На весну — повстання запорожців против старшини, плани їх походу на Чигрин і експедиція Скочка на приборкання [224]. Літом знову чутки про похід запорожців, захоплення ними армати і т. д. В момент смерті гетьмана — чутки в Чигрині про бунти на Запоріжжі, тривога Виговського, і под. Одним з перших розпоряджень його по виборі на гетьманство було перемінити кошову старшину — але Січа видимо не послухала, старшини не перемінила, і рятуючи свою позицію кошовий Яків Барабашенко, з одної сторони, проголосив вибір Виговського неважним, тому що він стався без участі Запорізького війська, з другої сторони — висунув теорію супремата Січі і незалежності її від городового війська.

Це той мент, на якім збудував свою концепцію взаємин січового й городового війська Величко в своїй літописі. Гетьман, вибраний на Запоріжжі, зістається його представником. Хмельницький виходячи на волость бере з собою меншого писаря січової канцелярії, повідомляє січове товариство про важніші події, посилає дарунки й гроші і прохає поради в важніших випадках. Виговський наставши на гетьманстві, повідомляє про свій вибір кошового і все товариство — прохає їх згоди і потвердження. — «Бо яко ви, військо Низовоє Запорожскоє єстесте корень і утверждениє честі і вікопомної слави прочиїм войськам городовим Україно-малоросійським, істой братії своїй, — так і власть ваша во ізбранії і постановленії собі гетьмана нехай первенствує і силу імієть. Вольно вам, братії нашій, мене од того уряду одмінити, а иного по своєму хотінію на тоє достоєнство усмотріти і утвердити. Гди — яко антецесор мій славної пам'яті Б. Хмельницький щокольвек чинил в случаях за єго уряду бивших, то все чинил за відомом і порадою вас, братії своєї, всього війська Низового Запорозького, так і я — єсли непремінно на своїм нинішнім уряді зостану, тим же його, антецесора моєго путем не упосліджаючи чести і сили вашої, війська Запорозького, ходити і волі вашій согласоватися буду». На це січове товариство завважає йому, що вибір неповинен був відбутися без участі Запорізького війська, - «поневаж і небожчик Б. Хм. не в Чигрині, але на кошу нашім Січовім, не од Городового, но од нас — Низового війська Запорізького начало своєго пріяв гетьманства, і при нашім сукурсу первого своєї війни літа получив щасливе над неприятелем вікторію». Одначе переведеного вибору — «оної елекції» товариство касувати нехоче — прилучає свій голос до голосу і волі братії малоросійської, беручи до уваги обіцянку нового гетьмана дорогою свого попередника ходити, військо Низове в своїй ласці тримати «і жадних новинок без волі і ради нашої військової не вчинати». Тільки остерігає його від тих замислів, про які воно мало відомості — що він хоче відступити від царя і наново піддатися королеві: радить йому дійсно «дорогою Хмельницького ходити і старі вольності боронити, а іго лядське навіки одсікти» [225].

Розуміється листи ці скомпоновані, як і попереднє листування гетьмана з Запоріжжям за часи Хмельницького. Якби Виговський дійсно обмінявся листами з кошовим по своїм виборі, листи ці виглядали б інакше. Але вони приблизно впадають в тон тої ідеології, з якою виступає в цей мент Січа в своїй опозиції городовій старшині і гетьманському осередкові. Вона єсть центр і джерело влади в війську. Старшина, що рядить «на волості» — як давніш казали, а тепер стали казати «в городах» узурпувала цю владу, а тепер хоче розпоряджати гетьманською булавою і всякими урядами без січового рішення — це претензія неслушна, рядове козацтво, «чернь», цього не узнає — ні та що на Запоріжжі, ні та що на волості, вся вона солідарна «единомишленна» [226], і йде за січовим осередком, на чолі котрого стоїть «кошовий гетьман». Такий уряд прибирає собі опозиційний січовий осередок, на місце давнішого «кошового отамана» в противставлення городовому старшинському гетьманові Січа заводить свою армату, незалежно від городової, свої клейноти, змагає до того щоб поставити в залежність від свого уряду коли не всю городову територію, то принаймні сумежні її частини.

Виговський і К° поривалися зломити опозиції Січі і суворо приборкати тамошню голоту, але як поясняли його посли в Москві — «потрапив би і сам упоратися з ними, але не сміє, тому що на гетьманстві від цар. в-ва не потверджений» [227]. Він не чув себе досить авторитетним супроти висунених против його вибору завважень. Він рахував, що йому могло б помогти царське потвердження. З другої сторони — він заходився коло поновлення союзу з Кримом, що міг би корисно зашахувати Запоріжжя з Полудня. Тим часом вжив старого і випробуваного способу: перетяв дороги на Запоріжжя, заборонив довозити туди запаси з волості. Ми бачили вже оповідання спочатку грудня н. с. про два полки: ніженський і прилуцький, поставлені на заставах, на шляхах на Запоріжжя [228]. Говорилося, що ці застави мали ловити запорізьких послів, але очевидно це була річ другорядна, полки були поставлені перед усім на те, аби перетяти сполучення з городами, блокувати Запоріжжя і в слушний мент взяти участь у наступі. Запорізьку місію, що коло 1 грудня привезла листа з 14 (24) листопада [229] до Чигрина, Рагозін толкує так, що вона прохала гетьмана, аби він на Запоріжжя сам не наступав і нікого не посилав, і торгових людей на Запоріжжя вільно пускав, а гетьман зажадав, щоб січовики видали йому кошового Барабашенка — тоді він наступ залишить і людей з запасами велить пускати — блокаду здійме [230]. Коли він її почав? мабуть після чигринської ради, коли запорожці таки йому не покорилися після вибору, — з початку жовтня, а ще більше обгострив після Корсунської, з кінцем жовтня. На конференції з Ромодановським в Переяславі на початку листопада Виговський просив його, щоб він поміг йому перевести наступ на січових своєвільників, що «хочуть старшину свою (себто визначену від гетьмана, чи ним акцептовану) побити» й піддатися кримському ханові. Ромодановський з частиною козацького війська взяв би на себе охорону західного фронту, а Виговський з другою частиною війська пішов би громити Січ [231].

Січова старшина відповідала заявами лояльності, але не хотіла капітулювати. Перших посланій, згаданих в листі Барабаша з 14 (24) листопада, не маємо. Цей лист — нажаль відомий в дуже недоладнім московськім перекладі, виглядає так:

«Милостивий пане, пане і добродію наш, пане гетьмане й. ц. в. запорізький! Обміркувавши негаячись прислане від в. м., і прочитавши листи при всій раді, отаманні і черні, відправляємо негайно післанців в. м., нашвидку посилаємо з ними і своїх до в. м., і як писали в першім листі, так і тепер заявляємо в. м., що не відрікаємося христіанства ані бунтів не вчинаємо, а тих (своєвільників) перебравши ув'язнили ми майже половину. Це найбільше з повіту Миргородського — без рушниць, без борошна — одежі ані питай! Ми ж козаки служащі [232], зимчани, що маємо жінок, дітей і маєтність в городах, ані думаємо про якусь своєволю — аби мали свого народу христіанську кров проливати. А тих хто нас бунтував, а ми їх не послухали, ми їх на реєстр напишемо — вони тепер пішли в городи і там сіють розбрат між вами і нами. А ми такого замислу не маємо, і на розказ в. панської милості чинимо — що нам звелиш ми то повинні чинити: чи від татар боронитись чи на ляхів іти. Бо милостивий пане гетьмане, як ми тої гадки не мали щоб на городи йти, так з охотою пішли б ми на неприятеля, а саме на ляхів. Направду, велика б то була усобиця, і хіба безрозсудні могли б задумувати таке, щоб іти на городи — грабувати, шарпати, кров проливати — такі як ми вище описали; але ми волі і наказові в. м., нашого мил. пана. Дай наказ, і будемо чинити! посли наші розповідять в. м., які тут у нас замисли. Ми ж то подавши до відома в. м. самі віддаємося ласці в. панської милості. Дано з Запоріжжя, з Коша, з Козулиної ноября в 14 день. Вашої панської милості нижайші підніжки Яков Барабаш отаман кошовий з усіма отаманами і черню яка знаходиться на Запоріжжі. Пашко Савич (Савин) і Марко Корсунець судді військові [233].

Для того менту це було явне маскування дійсної політики: в той час, коли писався цей нижайший лист, запорізькі посланці вже під'їздили до Москви везучи «донос на гетьмана-злодея», і Виговському це було звісно, бодай в деякій мірі. Він оповідає, що Пушкар, іще маскуючи в тім часі свою солідарність з Запоріжжям, перепускаючи їх послів через свої городи, придав їм сім своїх козаків, котрих Барабашеві посли нібито затримали і приставили московським воєводам, представляючи так, що це Пушкар хотів їх затримати своїми козаками, але не був в силі і з тим ці Пушкарівські козаки були відіслані з московської границі до дому [234] Довідавшись про це Виговський з Переяслава, як ми бачили, вислав свого посланця Почановського з листами до царя і визначніших московських осіб, просячи запорізьким доносам не вірити, а їх посланців за такий самовільний виступ затримати й укарати [235], — і Почановському дійсно на кілька день удалось випередити приїзд барабашівців: він був в приказі вже 26 листопада, а барабашівці поспіли тільки на 1 н. с. грудня. Гетьманські посли мали змогу до деякої міри приготовити настрій.

В своїм пізнішім маніфесті державам — обжалуванню московської політики супроти України — Виговський зате закидав московським правителям, що вони затаїли приїзд запорізьких посланців, і навіть коли його посли виразно питали про них Алмаза, той сказав, що їх не було - аж якось на вулиці люди Виговського стріли цих барабашівців, і від них усе довідались. Але, мовляв, Москва не вважаючи на це вела свою злісну політику: послів Виговського відправила з нічим, а барабашівців гойно обдарувала і наділила всякими листами і привілеями [236].

Лист Барабаша до царського уряду, висланий очевидно в перших днях листопада [237], — а може навіть в кінці жовтня, нажаль заховався в дуже мізернім вигляді [238]: без початку, без докладної дати, з багатьма прогалинами. Кошовий писав, що вже раніш запорожці мали вказівки на зрадливі зносини гетьмана (мабуть з поляками [239]. «Тепер же маємо певні докази, і з них побачили ми безуміє гетьмана городового війська Ів. Виговського і Грицька Сахненка, полковника миргородського — що вони з усіма полковниками і старшиною невірно служать богові і тобі, вел. государеві, і всьому війську Зап., ламають присягу, без ради війська Запорізького, та інших царів, королів і князів невірних беруть собі за панів, а тебе за государя і царя щиро мати не хочуть і без указу в. цар. вел. милості з невірними царями і миряться. Хочуть в. цар. милості зрадити і все військо Зап. православне, що в. ц. м-сті присягло, наміряються в неволю віддати. Щодо цього перейняли ми тепер листи, писані польським письмом до кримського хана і посилаємо з нашими посланцями: Михайлом Івановичем [240], Іваном Степаненком. Якова Остапенка і Семена Остапенка Галузовського [241] — з тих листів в. ц. м. краще вирозумієш. А ми Яков Федорович Барабаш, кошовий гетьман з військом в. ц. в. Запорізьким, з усею черню вдруге слізно просимо: як в. ц. м. під крила і під високу руку прийняв, так і надалі тримай в кріпості своїй (хоронячи) від неприятелів милостю своєю. А ми з усією черню бога (за тебе) просити і вірно служити т. ц. м. хочемо, згідно з привілеєм в. ц. в-ва. А над тою старшиною, що стали злочинцями перед богом і в. ц. м., — твоя воля царська: що хочеш то й твори з ними! Писано з коша, з Запоріжжя... в. ц. м. зичливий підданий [242] Яков Федорович Барабаш рукою своєю».

Перехоплені листи гетьмана до хана, послані цареві з цим посольством — це були ті листи з 10 вересня, вже нам відомі, адресовані до хана і до Сефер-Казі; вони заховалися власне в актах Малорос. приказу, разом з іншими матеріалами Барабашевого посольства; на цих оригіналах дяча поміта, що їх привіз від Барабаша Михайло Іваненко 21(31) листопада. Нічого виразно зрадливого в тих листах не було; вони були перехоплені досить давно, мабуть при кінці вересня н. с. [243] і тепер ними покористувалися як притокою для доноса, очевидно за недостачею чогось виразнішого. Крім того прислано з ними чотирьох татар — бранців, язиків, і трьох верблюдів в дарунку [244].

Інструкція подана посланцями зараз по приїзді в Приказі [245], була ось така:

«Наказ до й. ц. в-ва від усієї черні війська й. ц. в-ва Запорізького з Запоріжжя послам Михайлові Іваненкові з товаришами.

1. Віддати найнижчий чолобитний поклін й. ц. в-ву від мене Яцка Барабаша, гетьмана кошового з Запоріжжя, і від усієї черні війська Запорізького.

2. Оповістити й. ц. в-во, що досі військо Зап. і вся чернь, що по городах живе, і також козаки на Запоріжжі, хоч великі обиди й утиски мають від гетьмана городового і від усіх полковників та іншої старшини в городах, але терпіли їм то до указу ц. в-ва. Але (тепер) все військо Зап. побачило велику зраду старшин городових ц. в-ва, і з тої власне причини послали ми послів з Запоріжжя, з Коша, з усієї ради від війська й. ц. в. Запорізького, щоб сповістити й. ц. в.