Розділ «Том X. Роки 1657-1658»

Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658

Посли притакнули: «Ми давно хотіли цієї милості просити у цар. в-ва, тому рада була б уся чернь і міщани [249], щоб у нас були царські воєводи по городах, та не допускають того полковники задля своєї користі. Але як з царської ласки дано жалувані грамоти київським та переяславським міщанам на старі привілеї, так вони живуть тепер «во благоденствії» і від полковників ніяких утисків не бачать. А тепер на раді нехай би вел. государ звелів у всіх справах зробити постанови, та потвердити все, чим ми від вел. государя пожалувані: на яких статтях гетьман і ми маємо бути в підданстві у вел. государя. Після того якби нововибраний гетьман і в чім небудь перед цар. в-вом прогрішився, ми б написали до цар. в-ва і за той проступок його б можна було перемінити».

На ці теми мабуть велась довга і різностороння дискусія, тільки коротко зібрана в цім записі. Під кінець дяки звернули на одну разючу суперечність в оповіданнях послів Виговського і послів Барабаша, щодо ролі Лісницького і відносин до нього Виговського: посли Виговського представили його головним антагоністом Виговського, кандидатом на булаву, привідцем усіх бунтів, а Барабашеві посли називали головним помічником Виговського, і дорадником на все зле. Посли на це розповіли ті історії, що були переказані вище, але тепер вони нам потрібні в контексті: «Було так. Як захорував гетьман Б. Хмельницький, послав він на поляків і татар замість себе сина свого Юрія і Грицька, дав йому булаву і бунчук. Потім як військо вернулося з походу, Грицько почувши, що гетьман дуже хворий і близький смерті, довго не віддавав булави й бунчука, хотячи на гетьманстві бачити [250] свого приятеля Виговського. Гетьман довідавшися, що він за його життя ладить [251] на гетьманство писаря, велів їх привести до себе і Грицька хотів скарати на смерть, а писаря звелів розтягти на землі ниць, приковавши за руки і тримав його так трохи не цілий день, поки йому серце не відійшло. Іван лежачи на землі весь час плакав, і гетьман нарешті йому пробачив. А що тепер Виговський зве Грицька своїм неприятелем, то це він робить навмисно, щоб у війську не помічали, що він йому приятель і однодумець. А нам про Грицька все добре відомо, бо троє з нас — Остапенки і писар, живуть в Миргороді близько Грицькового двору і знають його здавна, і відають, що він цареві не зичливий і бунтівник: як у нього рада була, вони на ній були і всі його зрадливі мови чули».

Накінець просили відпустити їх як найскорше, тому що у них на Запоріжжі і у городової черні так постановлено: доки не прийде царський указ на Запоріжжя, вони універсалів Виговського в ніяких справах слухати не будуть, тим часом від татар велика небезпека: як ріки стануть, вони можуть прийти. Тому з їх приїздом «гетьман» (кошовий) мусить дати всякі розпорядження: кого лишить на кошу на Запоріжжі, від татарських приходів, а інших забравши з собою поїде на раду.

«А Виговського гетьманом ми ніяк не хочемо й не віримо йому в нічім, бо він не природжений запорізький козак, а з польського війська (бранець) взятий в бою [252]: був у польськім війську ротмистром, а гетьман Б. Хмельницький йому дарував життя і зробив своїм писарем. Він з природи своєї нехоче війську ніякого добра, і жінка у нього шляхтянка з великого дому, тому також він добре не мислить Запорізькому війську, а все як краще польській стороні. А поляки нам вічні неприятелі» [253].

Три дні по цій розмові, 26 падол. (6 грудня) Барабашеві посли подали дякам свої гадки на письмі, не знати чи з власної ініціативи, чи за заохотою дяків, на жаль, маємо їх в перекладі:

«Вел. государеві і т. д. б'ють чолом його піддані, посланці, запорізького кошового гетьмана Якова Барабаша Михайло Іваненко з товаришами, з наказу нашого гетьмана і всієї черні — запорізької і городової однодушно.

1. Полковники й інші старші городові війська Запорізького без відома й ради нашого кошового Запорізького війська вибрали собі гетьманом бувшого писаря Ів. Виговського. А ми — військо Запорізьке і вся чернь — дніпрова і городова, того Ів. Виговського не хочемо, і йому в військових справах не віримо, тому що він «литвин»: [254] служив у польськім королівськім війську і взятий був в бою на Жовтих Водах. А у нас гетьманами досі вибирано з Запоріжжя; природжених і заслужених козаків.

А ставши гетьманом став він без відома і указу цар. в-ва пересилатися з кримським ханом і з іншими королями і князями: з шведським, турецьким, польським, венгерським, волоським, мунтянським, з цісарем, з різними сенаторами, писав до Криму таємні листи, і судячи з тих таємних зносин треба від нього сподіватись усякої зради. А нам, війську Зап. від цього гетьмана, від його дорадника Гр. Лісницького і від інших почали діятися великі утиски, почали від нас відбирати всякі вільності.

Тому прохаємо, щоб вел. государ пожалував нас — велів послати в військо Зап. свого ближнього чоловіка і велів учинити раду, а на ній позволив нам вибрати гетьмана всім військом Запорізьким: кого схочемо ми, вся чернь запорізька і городова — такого гетьмана, щоб від нього наші права й вільності не порушувалися. Тій раді аби в. государ велів бути в Лубнях на Солониці, або в Переяславі, або де в. в-во зволить. А кого ми чернь, всім військом виберемо на гетьманство, то вибраний гетьман має вчинити присягу на вірне підданство на услугу вел. государеві, а по цім аби в. г-р велів дати йому жалувальну грамоту, на потвердження його на гетьманстві, і щоб військові Зап. бути за грамотою при своїх старих правах і привілеях, і при своїх вільностях за статтями даними військові Запорізькому.

А Іван Виговський нам — військові Запорізькому, дніпровій і городовій черні, не під мислі («нелюб») і ми його гетьманом мати не хочемо, а городова чернь з нашою дніпровою однодушна, і одна від другої ніколи не відступлять. Ми просимо ласки цар. в-ва, аби тих наших неприятелів, Ів. Виговського, Гр. Лісницького, Тимоша намісника гадяцького, що зробив з себе пана [255], та інших дорадників Виговського і орандарів — на котрих будуть скарги від черні війська зап., ти, вел. государ велів з тих місць до себе приставити, або вивезти куди ти скажеш, — бо вже вони тобі і нам, вірним підданим [256] вашого цар. вел., стали неприятелями і такими ж і в пришлих часах будуть. А вся чернь війська зап., доки не буде від вел. г-ря, за нинішнім нашим проханням указу про гетьмана, доти не буде слухати ні універсалів ні яких небудь розпоряджень Ів. Виговського. А якби він і миргородський полковник та інші їх дорадники, знаючи свою неправду й зраду, хотіли куди небудь тікати, їх військом стережуть і з війська не випустять.

2. Коли буде настановлений гетьман — за указом вел. г-ря і вибором всього війська, а військо Запорізьке помітить [257] за тим гетьманом яку небудь зраду перед цар. в-ом і про неї всім військом дасть знати цар. в-ву, то нехай би цар. в-во був ласкав — нам того провинного [258] гетьмана велів перемінити. Ми ж — самі, без волі цар. в. гетьманів переміняти і ніяких бунтів вчиняти не будемо. Тільки, якби, недай боже, денебудь в бою гетьмана забито, аби ц. в-во дозволив для порядку вибрати гетьмана всім військом, а ми вибравши маємо негайно послати посланців до його ц. в-ва і прохати потвердження на гетьманстві — коли військо Зап. буде з нього задоволене.

3. Аби вел. г-р звелів бути в городах війська Зап., котрі вибере, своїм воєводам для охорони міщан і повітових людей, а на тих воєводів і на воєнних людей які з ними будуть щоб збирано і давано стацію з городів Малої Росії.

4. Аби вел. г-р звелів збирати всякі побори з міщан, купців і орандарів з усіх городів — королівських, сенаторських і кляшторних, і з оранд, і тримати (ті гроші) в скарбі в столичнім місті Києві і в призначенім часі роздавати військові Запорізькому, згідно з жалувальною грамотою, даною від ц. в-ва. Переховувати ті зібрані гроші в столичнім місті Києві, для всякої безпечності. А те, що в тих чотирьох роках не доходило до скарбу цар. в-ва як з оранд і одкупів, так і інших доходів, що належать до царського скарбу, з городів, містечок і сіл всієї Малої Росії, так як у попередній статті написано, і до рук війська Зап. на жалування не роздавалося згідно з жалувальною грамотою і привілеєм цар. в-ва, аби цар. в. був ласкав — велів ті гроші вишукати. Аби орандарі і всякі люди, які чим небудь володіли, і ті котрим ті гроші віддавано, приставили ті гроші за квитами також до Києва, за всі попередні роки, і вел. г-р аби велів всі ті гроші роздати війську Зап. в жалування за попередні роки.

5. Аби в. г-р був ласкав на нинішній раді, що має відбутися в війську Зап. на призначенім місці, звелів при виборі гетьмана зробити постанови в усіх військових справах — потвердити все чим вони від цар. в-ва пожалувані і на чім мають бути в підданстві під високою царською рукою. Аби Іван Виговський перед присланими від в. цар в-ва людьми зложив на раді війську Запорізькому всі військові справи, привілеї й пункти давніші й теперішні — від в. цар. в-ва, також булави, корогви, бунчуки, бубни, гармати, армату і все, що належить війську Зап. — чим володів небіжчик гетьман Б. Хм. І полковники так само, щоб зложили знаки і приналежності військові.

6. Потім як військо Зап. вибере гетьмана — на місце Виговського, або минаючи його [259], тоді Виговського і його дорадників треба б тримати під арештом, або до й. цар. в-ва відіслати — як уже цар. в-во рішить, — аби від них не було потім в війську Зап. замішання або бунту.

7. Аби вел. г-р був ласкав — велів відпустити нас не затримуючи на Курськ, на Путивль і свої черкаські городи і велів дати до Черкаських городів свою проїзжу грамоту. А як ми приїдемо до Черкаських городів, там нас від города до города, і так до Запоріжжя провожатиме чернь, і ми небезпеки від Виговського і його дорадників мати не будемо, бо городова чернь від тих неприятелів має великі обиди і утиски безмірні, а з нами, військом Запорізьким вони мають порозуміння [260] і тобі, в. г-реві, вони віддані і нас їм не видадуть. Сподіваємось, що нас сотники з городів стрічатимуть з усім товариством» [261].

Безсумнівно, ці пункти являються результатом дуже інтересного співробітництва запорізької демократії з московською бюрократією. Московські дяки прийняли в повній мірі до уваги рекомендацію запорізької черні, дану Виговським і його послами — як бездомної і неприкаянної голоти, вороже настроєної до заможніших, господарніших верств, і до її соціальної ідеології поставились з повною обережністю. Але вони в повній мірі порахувалися з тими користями; які давала їм підтримка, чи союз з цією опозицією старшині — готовою на всякі поступки політичним московським планам за ціну сприяння автономному становищу Січі в Запорізькому війську. Важні були історичні прецеденти висунені Січею і признані самими послами Виговського — що попередні гетьмани вибиралися на Запоріжжі, з запорожців, мовляв і сам Хмельницький був запорожець; московський уряд мав значить підстави підтримати в певній мірі політичні претензії Січі. Але його завдання було при тім не збільшення ролі і впливу городової черні — а збільшення через неї свого впливу на старшину — можливості натиску на неї, можливості примусити старшину, з постулятами черні і Січі в руках — виконувати московські вимоги і директиви. Без сумніву під суггестією московських дяків січеві делегати прийняли або відповідно розробили і сконкретизували приємні для Москви дезідерати — не тільки про воєводів, що сам протокол зазначує як питання поставлене дяками — але й такі правила, що гетьмани мусять вибиратись не інакше як під контролем царського делегата, і не можуть інакше відставлятись як з царського відома і наказу. Що при виборі гетьмана мають піддаватись ревізії при участі делегата обов'язкові для війська постанови, конституція Малої Росії, властиво — затверджуватися ним кожний раз наново. Що особи помічені в невірності цареві, а попросту — ненаручні московському управлінню, мають арештуватись, вивозитись до Москви, або засилатися за волею і рішенням царя. Всі ці ресурси московського впливу і терору на Україні, котрими на ніщо зводилася автономія України, — безмежні права вмішування, обмеження гетьманського правління і війська тільки військовими козацькими справами; безпосередня залежність людності від московського уряду [262] утримання московської адміністрації і московських залог з українських доходів і стацій; збирання всякого роду приходів до царського скарбу і т. п. ті завдання, які ставило собі на Україні московське правительство і потім переводило й осягало тільки на протягу довгих десятиліть — все це в більше або менше розробленій формі було записано в московських актах, як побажання Січі, «столиці Запорізького війська», її делегати прийняли все на її рахунок, аби тільки запевнити їй підтримку московського центра в боротьбі против старшини, і московським політикам лишалося тільки висувати з цього арсеналу то ту то іншу машину на знищення української державності.

Українська державність була підмінована. Всі здобутки державної будови останнього десятиліття, часів Хмельницького, поставлені були під знак запитання. Против змагань організувати постійну владу, звівши до мінімуму необчислимі впливи безпосередньої демократії - неорганізованих зборів, якими була і зісталася загальна козацька рада — рада черні, як її з притиском називають січові провідники, — висувається власне ця інстанція, котрій має все належати, котра все може в один момент обміняти. Против компетенції керівних органів, в якійсь мірі уточнених працею попередніх десятиліть, висуваються хиткі і пливкі поняття «війська», «вського війська», «війська-черні», «всієї черні — городової і запорізької», котрої негативним критерієм являється її незалежність від старшини — всього того, що над сотниками, а позитивним — лояльність супроти московського уряду, а властиво — сервілізм, необмежене служальство, підпорядковання всяких інтересів українського життя планам московського бюрократизму і централізму. Безпосередня демократія, перенесена з обстанови походного табору в практику Січі, хоче заволодіти городовим життям, розірвати всяку тяглість і безпереривність влади (вимога щоб гетьмани, генеральна старшина і полковники віддавали всі державні акти, всі символи влади раді — з тим, щоб вона з своїх рук віддавала їх новим функціонаріям). Хоче вирвати владу з рук тої правлящої верстви, яка робила цю владу знарядом своєї соціальної класової сили, економічної узурпації і експлоатації трудящих, але не вміючи перевести цього в організованих формах з одної сторони пхає життя в анархічний хаос, з другої сторони хоче паралізувати впливи своєї буржуазії впливами буржуазії й бюрократії московської, ще більше небезпечної для своїх змагань — бо сильніше організованої і в своїй політиці цілком безоглядної, а для інтересів українського життя як такого — цілком байдужої. Зробивши з неї арбітра своїх суперечок з старшиною, вона легкодушно віддає в її руки інтереси українського життя — його будову і провід, замість того щоб організувати ту городову чернь, котрої інтересами вона клопоталась і дати їй змогу будувати своє життя і ним керувати.

Розуміється московський уряд мав всякі причини цінити такого услужного союзника. Не слухаючи прохання Виговського, щоб тих самовільних запорізьких посланців затримано і покарано, їх обдаровано царським жалуванням (на рівні з другорядними членами місії Виговського) і видано проїздний лист до «полковників, сотників та інших урядників, до котрих то належить» з наказом «пропускати тих посланців, Михайла з товаришами скрізь без затримок і зачіпок, щоб їм ніде не баритись» . Грамота «Нашого цар. величества войська Запорожського кошовому Якову Барабашу й всему кошевому войску в Запороги» була постилізована дуже здержливо: згадку про те, що січові посланці жалілись на обиди від Виговського вичеркнено з чорновика, так само згадки про їх зраду і усобицю. Але важно було, що цар трактував Січовий Кіш як правомочну організацію, і повідомляючи його про посилку на Україну свого чоловіка, окольничого Хитрово, пропонував йому вислати на раду своїх делегатів — від старшини і черні і взяти участь в полагодженні всіх справ війська Зап. [263]. Для престіжу і аспірації Січі це в даних обставинах було дуже багато; авторитетові гетьманського осередка і старшині удар задано незвичайно болючий і в наслідках своїх необчислимий.

Місія Хитрово, заходи Виговського проти опозиції, акція М. Стринджі, пушкар союзник запорожців, листування Пушкаря з Стринджою, заходи Виговського проти опозиції, з'їзд Виговського з воєводою Зюзіним в Константинові, відставлення Зюзіна, похід на Полтаву, Переяславська рада, посольство Пушкаря до царя, Переяславська рада і другий договір 25 лютого.

Виряджаючи січових посланців, заразом виряджали, з Миневським і Почановським, також окольничого Хитрово в його відповідальну місію. Наказ йому має дату 30 с. с. листопада; на жаль від нього заховались тільки фрагменти [264], а що і від звідомлення Хитрово лишилось (або звісно) дуже мало, то тільки в дуже загальних рисах можемо уявити собі, що йому було доручено.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том X. Роки 1657-1658» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том X. Роки 1657-1658“ на сторінці 17. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи