Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Коштом сього почало ся зараз вербованнє війська — в першій лінїї, очевидно, з тих же пилявецьких утїкачів: всього набрано й орґанїзовано звиш три тисячі вояків, на котрих Львовяне й рахували як на свою оборону [1571]. Та їх чекало дуже прикре розчарованнє: коли показались перші познаки, що неприятельське, військо зближаєть ся, 25 с. ст. Вишневецький з Остророґом забравши гроші й військо подали ся з Львова до Замостя, і тільки з дороги зволили повідомити про се Львовян. Оправдували вони се тим, що Львова з малим своїм військом однаково не могли б оборонити, тому за краще вважали перевести військо близше до центра, куди могла б ще наспіти поміч від Корони [1572].

Львовяне були до крайнього роздражнені такою віроломністю. «Обдерли нас чисто з усього майна, пообіцявши на сумлїннє боронити місто наше, яко добро річи-посполитої, від наступаючого неприятеля, а дня 5 жовтня покинули нас несподївано з усїм військом, потаємно зібравши відомости, що Татари вже в околицї і військо Запорозьке з арматою теж надходить, — пробили ся через орду й пішли під Замостє, а нас тільки з дороги сповістили про сю близьку небезпеку через п. Піковского, котрого з компанїєю 60 чоловіка призначили на глум до оборони міста» — записує з гнївом Кушевич на початку свого мемуару про облогу Львова. «Діставши відомість про неприятеля, дали коням остроги й попрощали ся зі Львовом, що плакав тодї в своїм сирітстві, або краще сказати — пішли всї безсоромно на втеки, з великим жалем і розчарованнєм нашим, бо зістались ми і без скарбів і без оборони» — вторує йому в своїх записках иньший львівський достойник, Чехович [1573].

Ix гнїв і огірченнє були, розумієть ся, зовсїм оправдані. Гроші панове реґіментарі в кождім разі забрали зовсїм без усякого оправдання, і дурили міщан несумлїнно. Але що вони не лишились у Львові й не боронили його, се вийшло йому тільки на здоровє — бо не провокувало воєнної енерґії Хмельницького й його війська, що мало таке завзятє саме на сподїваного провідника сеї оборони кн. Вишневецького. Та львівське міщанство сього, розумієть ся, не тямило, і боячись над усе впасти до рук Хмельницького, горячково заходилось боронитись власними силами від неприятеля, що дїйсно вже наступав. Другого дня, 26 c. ст. вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто — з півночи козаки, з полудня Татари [1574].

Львовяне з міста бачили, як обїздив позиції сам Хмельницький: вони думали, що він виберає місце для приступу. Куля пущена з міста вдарила під самого коня Хмельницького, як він їм потім оповідав при прощанню [1575]. Ухоплені й взяті на муки козацькі язики оповідали, що з Хмельницьким 200 тис. війська — в тім якийсь полк тутецький румелїйський (15 тис.), полк волоський, полк донських козаків — разом тридцять полковників, і несчисленна сила селянської черни, піворужної й зовсім не-оружної, що напливала з кожним днем все в більших масах з галицьких околиць. Татарів при Тугай-бею рахували сорок тисяч, але сподївались ще якогось царевича з 20-ма тисячами [1576].

Все се були баламутні звістки й прибільшені цифри. Нї Донцїв нї Турків нїяких з Хмельницьким не було, а що до козацького війська то иньший бранець казав, що з Хмельницьким прийшло 60 тис. козаків, а 3 тис. застрягли коло Буська за арматою. Але на те щоб знищити Львів, розумієть ся й сього, що було, вистало б аж занадто. Коли реґіментарі не вважали можливим боронити ся у Львові з кількома тисячами війська, то з тими мізерними кількома хоругвами, що зістались у Львові, та з міською мілїцією, котрої теж було не більше тисячі чоловіка [1577], — про се не можна було й думати. Тому на воєнній раді скликаній зараз по утечі реґіментарів, як свідчить Кушевич, було богато таких, і власне з людей у воєнній справі досвідчених, які радили від разу піддати ся на ласку козацького війська, не чекаючи приступу й бомбардовання [1578]. Та більшість міщанства не прийняла сеї ради й рішила боронитись — може під впливом надїй і поголосок, що Вишневецький таки міста не покине й прибуде скоро з військом. Вона була незвичайно пишна з свого геройства й зістала ся в тім переконанню, що то її відвага й рішучість переломили завзятє Хмельницького й привели до більш миролюбного настрою [1579]. В дійсности була се тільки ілюзія. Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав нїяких ворожих замірів на місто, — навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусїв хіба з іронїєю дивитись на ті дитинні «геройства», на котрі силували ся міщане, заробляючи собі славу спасителїв не тільки своєї малої «річи-посполитої львівської», але й великої польської [1580].

Самі вони признавали, що Хмельницький не позволяв своїм людям нищити передмість, узяв під свою опіку міські водопроводи, щоб їх не знищено, і стримував чернь від приступів до міста, хоч викликав тим навіть невдоволеннє серед своїх людей [1581]. Мудрі Львовяне силкували ся відгадати в усїм тім якісь укритиі замисли — що Хмельницький тому напр. не знищив їм передмість, бо хотїв зробити Львів податливійшим на угоду: мовляв аби спасти передмістя, поки ще вони стояли цїлі. Львовяне скорше підуть на його жадання [1582]. Всупереч сим здогадуваних бажанням вони попалили передмістя самі -наробили собі великої утрати, не поправивши зовсім шансів Львова супроти Хмельницького. Він міг би дуже легко запалити, місто, збомбардувати його до решти — особливо після того як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цїлим містом, — козаки з своїх гармат звідти могли «курей стріляти на ринку», як висловлюєть ся Твардовский [1583]. Але козацькі гармати стояли мовчки, або пострілювали злегка для памяти. Приступу не було. Дрібна війна, яка вела ся під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в нїй залогою, наповняла гордістю Львовян, вела ся на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх нї разу всїма своїми силами [1584].

Прихильність Хмельницького до Львова, перші переговори, львівські делєґати в козацькім обозі, його образ, капітуляція Львова, уступленнє козацького війська, повстаннє в Галичинї, байдужість до нього у Хмельницького і старшини, бажання йти «до Висли».

Хмельницький явно щадив Львів — се було ясно й сучасникам [1585]. Впливав тут спеціальний піетизм для Львова як для столицї тодїшньої Руси (в сю ноту вдаряли в своїх переговорах з ним самі львівські делєґати), та ще може й місця свого виховання, або огляд на місцеву українську громаду, що й так терпіла від Поляків, а мусїла б іще більше потерпіти, коли б прийшло ся до серіозного здобування Львова, — чи ще що небудь? Загальна пасивність Хмельницького в сїй кампанїї — здержливість від усяких пустошень і руїни, велить шукати загальнїйших мотивів, що кермували ним в тих змаганнях можливо стримати й обмежити руїнну силу свого походу, всякими способами й впливами. З тих мотивів він, мабуть, не хотїв здобувати Львова воєнною силою — щоб не віддавати його на здобич козацтву й тим тисячам «черни», що з усїх сторін напливали до нього.

Переконавши ся, що Львовяне беруть його облогу незвичайно траґично — як се найкраще показувало спаленнє передмість, — Хмельницький рішив перший закликати їх до згоди, і в недїлю l c. ст. жовтня вислав з трубачем лист до Львова. Писаний по українськи, він звертав ся, очевидно, до місцевої української громади: попереджав про великий приступ козацьких сил до міста, радив Русинам замкнути ся в церквах, щоб не погинути разом з католиками, але заразом давав знати, що місто може спасти себе від сеї біди, коли видасть головних провинників у всїх бідах: кн. Вишневецького і Ол. Конєцпольского, а з ними й иньших пилявецьких утїкачів.

Розумієть ся, се була тільки притока до переговорів, бо про те, що Вишневецького й Конєцпольского нема в містї, Хмельницький, певно, знав дуже добре. Коли маґістрат так і відписав на се, що Вишневецького й Конєцпольского у Львові нема, а громада просить помилувати місто й не розливати християнської крови, Хмельницький прислав другого листа, вже до міської громади, по польськи. В нїм підносив заслуги козацтва для річи-посполитої, — що своєю боротьбою з Ордою давало змогу підтримувати торговельні зносини зі-Сходом (спеціальний арґумент для львівського міщанства, що жило сими зносинами), а за се терпіло наруги й кривди — вони описували ся тут, очевидно, в стилю звісних нам реєстрів козацьких кривд, і сим разом Хмельницький особливо вдаряв на Жидів, закидаючи їм між иньшим, що вони давали гроші на наєм війська, й жадав їх видачі з міста [1586]. Коли місто видати Жидів не згодило ся, Хмельницький через свого «швагра» священника Федора Радкевича прислав третїй лист, де ставив ультиматум, — щоб місто заплатило йому окуп для орди, 200 тис. червоних, инакше спіткає його те, що спіткало вже иньші міста [1587]. Вислухавши се, рада по довгих дебатах рішила піти на зустріч сим жаданням і повести серіозні переговори з Хмельницьким. Насамперед ухвалено післати до нього його знайомого ксьондза Гунцель-Мокрского, бувшого професора єзуїтської колєґії, що знав з тих часів Хмельницького як свого учня: він мав, по-перше, переконатись, чи се дїйсно Хмельницький, а не якийсь самозванний ватажок, по друге — коли се дїйсно Хмельницький, його бувший учень, то випитати ся про його заміри, прихилити до можливої ласки для міста і нарештї — добути для дальших переговорів охоронні листи для послів. Допущений до Хмельницького кс. Мокрский розмовив ся з ним і тут наступила чула сцена: Хмельницький взяв його до другого покою і кинувшись до ніг його обіймав і обсипав ласкавими словами й подяками за колишню опіку й науку. Мокрский, мовляв, почав докоряти йому за кровопролитя, Хмельницький оправдувавсь, оповідаючи історію нагінок, які загнали його до повстання, і з плачем висловляв свої жалї з приводу всїх тих бід, які з того пішли [1588]. Всї сї подробиці приходить ся зіставити на сумлїнню оповідачів, але охоронні грамоти для львівських послів в кождім разї були видані й 3 с. ст. жовтня посольство зложене з репрезентантів ріжних начальних колєґій міста поїхало на переговори до козацького табору.

Ся місія, досить широко описана по горячим слїдам одним з участників, Сам. Кушевичем [1589], подає деякі інтересні подробицї, варті того, щоб їх тут згадати.

Два осавули, стрівши послів коло міської фіртки, попровадили їх до квартири Хмельницького, що була при глинянській дорозї, коло костела св. Петра, разом з кватирою Тугай-бея. Самого Хмельницького під ту хвилю в господї не було: був коло Лисенич. Посли поїхали туди до нього і були ласкаво прийняті: посадивши з собою за стіл, частував їх горілкою й розмовляв. Посли благали його пожалувати «те руське столичне місто», і так обрабоване жовнїрством. Хмельницький на сї благання милосердя почав оповідати свої кривди всякі — в котрих нїхто його не пожалував: навіть росплакав ся при тім; особливо нарікав на Конєцпольского та на Вишневецького. Згадав знов про Жидів і вже не жадаючи їх видачі, радив особливо на них розложити окуп, — тому що вони збогатились на Українї козацькою кривдою. Від окупу й визначеної ним цифри нїяк не хотїв відступити, толкуючи тим, що бере се не для себе, а для орди, котрій мусить заплатити [1590]. Коли посли далї його благали, велїв їм поговорити про се з полковниками, й нарештї відославши до своєї кватири, казав чекати там, поки він порозумієть ся з Татарами. Зїхавши ся з Тугай-беєм, розмовляв з ним цїлі дві години, а посли за той час балакали з полковниками й иньшою старшиною про всяку всячину в господї Хмельницького.

«Оповідали нам з великою втїхою, як коронне військо під Пилявцями втїкало соромно без усякої потреби, — які великі богацтва знайшли в нашім обозі: самих скарбних возів рахували 6460. Знайшли й булаву кн. Доминика — в каретї лежала; показали нам її зараз — велика, золотиста, саджена туркусами й яспісами. Оповідали, що на будучу війну наміряють ся закликати собі в поміч цісаря турецького і рішили ся доконче добувати кн. Вишневецького, де б не був він, хоч би в самім Ґданьску, — складали на нього всю вину за те, що до трактатів не прийшло. Казали, що мають намір, дійшовши до Висли, приладити чайки і плисти ними під Варшаву, а навіть і далї, як би їх не уконтентовано».

Нарешті Хмельницький з Тугай-беєм вїхав на подвірє. Полковники всї вийшли їм на зустріч, казавши послам лишитись. Потім до господи війшли — насамперед Тугай-бей з калґою й Піріс-аґою, за ним Хмельницький з полковниками — всї мали в руках «золотисті булави, саджені каміннєм». Посїдали за стіл, на перше місце пустивши Татар. Хмельницький через військового товмача освідомив Тугай-бея про місію послів. Тугай-бей здавав усю справу на Хмельницького, але дуже сердито відзивав ся про Львовян, що богато побили йому людей. Посли запевняли, що місто нїяк не зможе зложити такої суми, й просили переконатись у тім через своїх ревізорів. На тім нарештї й стало, що відпоручники Хмельницького й Тугай-бея самі оглянуть львівські крами й маєтки та зберуть що можна буде в грошах і товарах. Се, розумієть ся, була велика полегкість: посли могли бути вдоволені з результатів своєї місії.

По сїм полковник Головацький з Піріс-аґою кілька день займали ся ревізією львівських засобів і вибираннєм контрибуції, відвозячи її до Тугай-бея. Всього, як рахували міщане, вибрано з міста грошима, металєм, товарами і припасами на півмілїона золотих, а з того властива контрибуція Татарам виносила коло 330 тис., та й то товари оцїнювали ся, мабуть, як найвище, і дїйсна вартість контрибуції не переходила правдоподібно за 50 тис. червоних, себто четвертини визначеної суми, так що Тугай-бей не раз дуже сварив ся, докладно перевіряючи вагу й цїну товарів [1591]. Крім того роздано дарунки — самому Хмельницькому, важнїйшим полковникам і старшинї — Головацькому (з його товаришом Піріс-аґою), Чорнотї, Кривоносови, своякам Хмельницького Захарови Хмельницькому й отцеви Радкевичови. Чехович оповідає, що Кривонос, «перший полковник», дуже сварив ся, коли його поминули були при тім роздаванню дарунків: «я стільки ж докажу та й доказав, як і Хмельницький, і коли б дав собі волю, то ще Львів набрав ся б страху й потерухи — тому не маю бути гіршим від иньших і порахованим в компут абияких: коли иньших обдарували, то й мене конче треба уконтентувати сотнею одною другою червоних». І Львовяне поспішили «уконтентувати» сердитого полковника, що саме нагнав їм холоду здобутєм Високого Замку. Взагалї спішили як скорше росквітати ся з козацько-татарським військом, бо тим часом дрібна, але прикра, крівава війна під Львовом вела ся далї всякими своєвільними бандами «черни», а місто все більше виголоджувало ся через бльокаду.

Нарештї 13 c. ст. жовтня відступив калґа з своєю ордою, рушивши під Камінець, другого дня Тугай-бей з своїми Татарами під Замостє. Гармати Хмельницького пустили двадцять вистрілів «нїби то на прощаннє, а на правду хотів випробувати гармати, нарихтовані на місто, як признавали самі козаки, бувши в містї»: гарматні кулї вдаривши в ріжні міські будинки, дали Львовянам зрозуміти, що спіткало б їx, коли б Хмельницький схотїв бомбардувати місто.

15 почали рушати козацькі полки, а 16 і сам Хмельницький пішов з-під Львова, зіставивши на якийсь час в містї Захара Хмельницького, свого стриєчного брата, як його називають Львовяне, з кількома старшинами для безпеки місту від козацьких ватаг, що ще довго стояли й переходили в околицях Львова.

Так скінчив ся львівський епізод війни. По за львівською облогою він не мав більше нїчого важного. Не знаючи нїяких серіозних окупаційних плянів, стараючи ся стримати в можливо тїсних межах українську воєнну енерґію, як то власне показало ся на прикладї Львова, Хмельницький під час сеї галицької кампанїї не робив нїчого її на те, щоб використати й підтримати той народнїй рух, який при нагодї його побуту прокидав ся в східнїй Галиччинї.

Тим часом як з ріжних сторін прибували до його табору ватаги місцевої людности, щоб узяти участь в війнї під козацькими корогвами, з ріжних місць приходили депутації до козацького війська з зазивом до себе на ґрунт, щоб помогти повстанню на місцї. Так напр. ще перед приходом Хмельницького під Львів Полякам трапило ся переловити висланця від міщан з місточка Гологір, післаного до Хмельницького з листом — прошеннєм помочи «проти польської тиранїї» і обіцянкою всякого припасу для війська. Під час переговорів львівських депутатів з Хмельницьким їм прийшлось бути свідками, як перед ним, в його таборі ставив ся якийсь піп з Крехова: передав Хмельницькому деревляний крестик і лист від Крехівян, запрошуючи прибути до них. «Хмельницький хрестик поцїлував, а листа при нас читати не хотїв, і попа насварив, що з такою справою так необережно поступає» [1592]. Таких закликів було, певно, богато з ріжних сторін, і вони не зіставали ся без наслїдків: і з відома й згоди Хмельницького, і ще частїйше мабуть без неї, з його табору — особливо з того місцевого елєменту, що напливав сюди, пускали ся більші й меньші ватаги, щоб помогти людям «на Ляхів». Але треба ствердити, що в досить богатім актовім (головно судовім) матеріалї про осїннї рухи 1648 р. в Галиччинї безпосередня участь в них козаків — навіть у тім широкім значінню сього слова, яке тодї практикувалось, означаючи ним не тільки орґанїзоване, полкове козацтво, а й усякі елєменти з самостійної армії повстання, — розмірно беручи зазначила ся доволї слабко. Провідниками й привидцями повстання виступають місцеві міщане, шляхтичі українські, духовні — і поруч того є тільки загальні згадки про козаків, дуже рідко — конкретні вказівки на якусь орґанїзаційну ролю козацтва (як напр. для Рогатина — що козаки настановили тут війта від себе) [1593]. Розумієть ся, судові процеси звертають ся головно против місцевих людей, а не против козаків, котрих не можна було досягнути; але все таки козацька інїціатива мусїла б сильнійше виступити і в них, якби грала реальнїйшу ролю, — а так маємо тільки загальні мотивовання рухів «надїями на козаків», «впливами їх своєволї» і т. и. [1594]. А вже зовсїм нїде не знаходимо звістки, що сї рухи підтримував Хмельницький або його штаб; не бачимо навіть яких небудь значнїйших екскурсій козацького війська на провинцію [1595].

Очевидно і ясно, що нї у гетьмана нї в близшім окруженю його не було ще нїяких плянів національного чи соціального визволення Галиччини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика. Ще перед появою козаків по ріжних місцях людність орґанїзувалась по козацьки, формуючи сотнї, вибераючи старшину, зброячи ся по можности: так було напр. в Теребовлї, Хоросткові, Янові [1596]. В деяких околицях сей рух розвинув ся навіть дуже широко: на карпатськім Підгірю, в Калущинї, і ще більше на Покутю, де орґанїзовані сили повстання під проводом місцевої шляхти рахують ся на 15 тис. люда (головним провідником був шл. Семен Височан, а його штаб-кватирою Отинїя [1597]. Невеликою орґанїзаційною підмогою Хмельницький міг би дуже сильно скріпити сей рух на всїм просторі східно-полудневої Галиччини, опертої о Волинь, Подїлє, Волощину й Угорщину, й дати йому тверді підстави. Але він не зробив для сього нїчого, і по поворотї його на Поднїпровє польська шляхта за помічю військової сили досить легко задавила сей полишений власним силам рух (найдовше тримало ся власне Покутє, і тутешня українська шляхта під проводом Височана пробувала оружною рукою не пустити Поляків до себе за Днїстер, ще в груднї 1648 р.).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 100. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи