TextBook Відносини на будуче мали уставити комісари вислані до Хмельницького. Умисно вибрано кількох Українців: крім невідмінного Адама, Кисїля ще київського каштеляна Максимілїяна Бжозовського і Кисїлевого брата новгород-сїверського хорунжого Миколу, і тільки двох Поляків: підкоморія львівського Войцєха Мясковского і браславського підчашого Якуба Зєлїньского; придано їм ще двох королївських секретарів: Поляка Смяровского і Українця кн. Захара Четвертиньського. По старій традиції головним завданнєм комісії вважалось уставленнє висоти козацького реєстру і території козацького осїдку. Крім того комісари мали договорити ся з приводу козацьких бажань переказаних послами Хмельницького.
Рахувало ся так, що сї переговори будуть переведені в сїчні, так аби коронаційний сойм, скликаний на сїчень, міг іще затвердити постанови сеї комісії й таким чином злїквідувати до останку подїї крівавого 1648 року.
XIII. Нові українські пляни і рішучий розрив з Польщею. Війна 1649 р.
Хмельницький в Київі: марш з-під Замостя, приїзд патр. Паїсія, вїзд гетьмана до Київа, київські овації, конференції з патріархом, полїтична позіція київських кругів і роля патріарха як посередника, вплив на полїтику гетьмана, зміна в його настрою і плянах.
Зимового передріздвяного дня, по довгім маршу з-під Замостя вступав до Київа великий гетьман по осїнній кампанїї 1648 р.
Цїлих шість тижнїв трівав сей марш [1683] — незвичайно довго навіть на виїмкові обставини його.
По розбитих козацькою арматою дорогах ішли безконечні, многотисячні козацькі полки і ватаги ріжного воєнного люду, що занадто тісно звязав свою долю з козаччиною, аби лишати ся на аренї своїх подвигів без неї, поза межами «удїльного панства» козацького. Сунули ся останнї валки возів зі здобичею, стада худоби і коней. І серед тих безконечних караванів, що плили цїлими днями, тижнями, місяцями з заходу на схід, ішов гетьман з своїм штабом, під пильним наглядом і надслухуваннєм королївських і всяких иньших аґентів, що з припадкових розмов, в повітрі перехоплених слів силкували ся виміркувати щось з таємничої будуччини. Умисно гаяв час і проволїкав сей антракт між замкнутою сторінкою історії, дописаною останнїми декляраціями, — і новою, загадковою, повною неясних, невирішених питань, котру треба було розгорнути з кінцем сього маршу. І так само пильно ловив ухом те що дїяло ся навкруги — що могло кинути промінь світла в темну, незглубиму будуччину, дати опорні точки для визначення дальшої лїнїї.
З Варшави долїтали відгомони боротьби маґнатських партій, нового ґруповання відносин в звязку з довершеним вибором короля, скріпленим становищем Осолїньского і його полїтичними гороскопами. За демаркаційною литовською лїнїєю йшла крівава розправа з повстаннєм і козацькою окупацією, не обнятою останньою угодою; Хмельницький підтримував погляд, що сї литовські подїї не дотикають війська, бо й стали ся без його волї й бажання, — але вислїд сеї боротьби за литовським кордоном зовсїм не був для нього індіферентним. З ріжних сусїднїх держав гетьман з старшиною нетерпеливо чекали наслїдків позавязуваних в останнїх місяцях дипльоматичних зносин: кінці сих дипльоматичних плетїнь мали тепер зійти ся під час отсього зимового антракту, на котрий резіденцією вибрано Київ і Переяслав.
В Київі чекав гетьманського приїзду єрусалимський патріарх Паісій, що ще в вереснї, коли Хмельницький був під Пилявою, оповістив йому свій приїзд і просив проїзду через Україну. Гетьман вислав тодї до нього одного з своїх штабовцїв Силуяна Мужилівського, сина звісного нам богослова, протопопа Андрія, чоловіка отже обізнаного не тільки з полїтичними, але й церковними справами [1684]. Мужилівський привіз патріарха на Україну до Винницї і лишивши його там, поїхав до гетьмана — здати йому справу з того, що почув від Паісія. Очевидно, крім головного завдання своєї подорожи — побувати на Москві й випросити милостиню для св. Гробу і убогого свого патріархату (з тим він вже давнїйше їздив двічі до Москви, з поручення свого попередника, патр. Теофана), Паісій мав якесь дїло й до гетьмана — правдоподібно з круга молдавської полїтики, не чужої йому, бо недавно, перед своїм вибором на патріархію він був архимандритом в Молдавії. Відомости привезені Мужилівським очевидно зацїкавили гетьмана і він велїв справити Паісія до Київа, з тим щоб він там зачекав його приїзду [1685], і туди перед усїм удав ся гетьман з своєю старшиною. В гетьманських сферах, очевидно, виникла гадка покористувати ся подорожею до Москви такої поважної особи в інтересах козацької полїтики. В київських кругах сїй стрічі патріарха з гетьманом надавали потім велике значіннє й великі впливи на настрої й пляни гетьмана і його старшини, і в рядї иньших фактів вона справді набрала чималої ваги.
Київ і Кияне — козаки, міщане, духовенство, вся людність чекала Хмельницького, щоб привитати його як тріумфатора [1686].
«Перед самим святом руського різдва», вечірньою годиною, зблизив ся гетьманський поїзд до Київа волинським шляхом, від Білгородки [1687]. Величезні маси людей, «весь Київ» вийшов на зустріч перед місто, щоб його привитати. Патріарх виїхав разом з митрополитом, на чолї тисячного кінного поїзду, і повитав його пишною промовою, величаючи титулом «пресвітлого господаря», illustrissimus princeps, як перекладає польский оповідач. Академія приймала гетьмана «ораціями і аклямаціяма», привітними мовами й кантами, називаючи «Мойсеєм, спасителем, збавителем і свободителем народу руського з неволї лядської, Богом даним — тому то й Богданом названим». Патріарх посадив гетьмана в свої сани, по праву руку від себе, і так вїздили до міста. Коли зблизили ся до замку, бито з усїх гармат на віват, а з долїшнього міста відповідала сим стрілам міська артилєрія. «Були йому Кияне два рази, або й десять разів більше раді, нїж якому свому воєводї, і честь йому більшу показували», з гнївом записує сердитий Єрлич [1688].
На кождім місцї особу гетьмана окружали високими почестями, як нового володаря України. На банкетї данім архимандритом печерським — найбільшим маґнатом серед місцевого духовенства, Богданови дали перше місце серед духовних. В день його іменин, що припадали третього дня свят, йому зробили овацію в церкви: «стояв на першім місцї і всї його адорували, а декотрі й ноги цїлували». Патріарх служив того дня й закликав гетьмана до причастя — Хмельницький відмовляв ся, що він не готовив ся і не сповідав ся, але патріарх проголосив йому публично загальне розгрішеннє й причастив, і в той момент дано салют зі всїх гармат — на знак що «збавитель наш, господар великий гетьман причащаєть ся», як переказує сї київські настрої Мясковський [1689].
Хмельницький був дуже втїшений сими знаками особливої почести з боку патріарха і потім хвалив ся ними перед комісарами, по словах того ж Мясковского, що йому патріарх дав причастє без сповіди, з усього розгрішив і поблагословив жити з Чаплїньскою (при живім чоловіку) [1690].
Але на таких зверхнїх знаках поважання та обопільних дарунках відносини не кінчали ся. Розповідано про довгі, секретні, «сердечні» розмови патріарха з гетьманом — «по кілька днїв з ним замикав ся» [1691]. Говорено, що патріарх прирівнював Богдана до Константина Великого — протектора православного благочестя, величав його «князем Руси» [1692]. Хмельницький скромно ухиляв ся від таких блискучих титулів що до себе особисто [1693]. Але ідея української державности в тій чи иньшій формі, а навіть і певні династичні перспективи, певно, без усякої власти над ним і його близшим окруженнєм не зіставались, як і проповідь рішучого визволення від Польщі для забезпечення православного, національного житя, піднята патріархом. По словам Хмельницького, він дістав від патріарха благословеннє на нову рішучу війну з Польщею — наказ «кінчати Ляхів», і вважав се законом для себе [1694].
Всї сї припадком кинені згадки дають зрозуміти, в якім напрямі йшли ті «сердечни розмови» гетьмана з патріархом. Самі собою згадують ся відзиви иньшого східнього церковника, котрому прийшло ся познайомити ся з дїяльністю Хмельницького й боротьбою України за визволеннє: Павла архидиякона алепського — його ентузіазм для Хмельницького, для його побід над «проклятими Ляхами», для всеї сеї «благословенної країни», очищеної від усяких ріжновірцїв, Вірмен, Жидів і католиків, для всього тріумфу правовірного благочестя над чужовірним панованнєм, здобутого Хмельницьким [1695]:
«Істинно, Бог з тобою — Той що поставив тебе на визволеннє сього вибраного народу від неволї язиків, як колись Мойсей визволив Ізраіля від неволї фараонової: той потопив Єгиптян в Червонім морі, ти ж знищив своїм гострим мечем Ляхів, поганїйших від Єгиптян!» [1696].
Сї слова писали ся не для того, щоб бути заміненими на дзвінку монету, і так само комплїменти і реверанси патр. Паісія перед Хмельницьким ми не маємо права зводити до самого тільки лакімства переїзжого інтриґана, яким він представляв ся Мясковскому і компанїї. І мабуть не облесними комплїментами, а таки нотами щирого ентузіазму для ідеї визволення української Руси від лядського пановання і забезпечення її самостійности й державности в тїснім союзї з православними сусїдами: волоськими господарями й царем московським, здобули сердце і душу Богдана довгі, секретні розмови з патріархом — і певно, не з самим тільки патріархом. Можна сказати — постать патріарха і розмови з ним зістали ся тільки символом того нового окруження, в яке війшов гетьман з приїздом до Київа.
Новий світ розкривав ся перед гетьманом, в новий круг ідей вводили його промови патріарха, сї дітірамби київських лїтератів, що хотїли бачити в нїм Мойсея, Макавея, визволителя українського народу, нового Константина — фундатора нового церковно-національного житя. [1697] Досї, скільки знаємо, у Хмельницького не було близших звязків з київськими сферами: нема нїяких слїдів того. [1698] Розумієть ся, серед старшини, яка окружала його від перших стадій народньої війни, не бракувало людей більше або меньших причетних українському національному, інтелїґентському рухови. Але в тїснїйший, безпосереднїй контакт з ним Хмельницький мав нагоду, очевидно, війти тільки тепер, і се все було новим для нього. Він виріс і обертав ся в кругах єзуїтсько-шляхетських, польських або спольщених, в сфері їх ідей. Тим більше вражіннє мусїв робити на нього український церковно-національний осередок — се огнище, роздмухане тепер бурею народнього повстання, у власть котрого безпосередно перейшов і сам Київ. Ми знаємо, що Могилин кружок і такі його представники як Косів або печерський архимандрит Тризна не дуже надавали ся для ролї моральних провідників і протекторів козаччини: вони більш схильні були величати побіди шляхетських героїв над козаками, нїж визвільні подвиги козаччини. [1699] І під час попереднїх переговорів і в останню місію свою, в сїчні-лютім 1649 р. Кисїль і його товариші тїшили ся прихильністю й спочутєм обох достойників. Але ширші церковні й шкільні київські круги не могли противстояти могутньому національному поривови. Він знаходив в них созвучні тони, більше того — вони були самі частиною сього пориву. Ix орації й аклямації на тему визволення України з лядської неволї, певно, не були самими риторичними вправами — бо й тема далеко була не безпечна, з огляду на можливість привернення польського володїння в Київі: занадто було рисковно ударяти в сю ноту, водячи ся рахунками холодної розваги. Видимо, національний порив уносив сих людей і викликав у них горяче бажаннє: рішучої, доконечної розправи з Ляхами, і повного визволення України, — котрого речником прилюдно й святочно виступав перед гетьманом патріарх.
Те що міг він привезти з собою з Єрусалиму і Волощини, ледви чи стало б на довгі сердечні розмови й зробило б особливий вплив на гетьмана. Не сумнїваю ся, що властивий зміст їм дали київські інтелїґентські круги світські й духовні, — виплекані в них за останнї десятилїтя полїтичні й національні ідеї: патріарх дав їм санкцію, прийняв їх за свої й виступив їх речником перед гетьманом, як потім став адвокатом того, що вложили йому на сердце Кияне й гетьман, перед правительством московським [1700]. Я ще верну ся до сього далї, тепер нагадаю тільки, як чверть столїтя тому в київських кругах носили ся з плянами великої лїґи східнього християнства, переходу козаччини і всеї України під протекторат православного царя [1701]. Страшенно близько все се сходить ся з тим, що тепер правив у своїх розмовах з гетьманом і московськими полїтиками патріарх Паісій, і час уже з-поза його фігури, що заволодїла увагою сучасників, заглянути далї, щоб відкрити властивих авторів і інїціаторів сих плянів, речником котрих вони зробили патріарха, самі зіставши ся, умисно чи не навмисно, в такім укритю, що їх і досї не відгадувано. Для мене принаймнї нема сумнїву, що тою лябораторією, де творили ся державні ідеї й проґрами, котрих відгомони потім долїтають до нас з козацьких кругів, були в сю пору перед усїм київські інтелїґентські круги, світські й духовні, й їм посередно й безпосередно завдячав Хмельницький ту переміну в своїх настроях і плянах, що так здивувала сучасників.
Комісари однодушно стверджують велику зміну в гетьманї. «Велику відміну застали ми в Хмельницькім і в усїх козаках». «Не той він зовсїм, яким ставив ся Смяровскому та Олдаковскому». Толкували се тими великими гонорами, які роблено йому. «Запишав ся тим, бестия!» завважає Мясковский [1702]. І сам Хмельницький не заперечував сеї зміни в своїх поглядах і настроях — в своїй звісній промові до Кисїля:
«Шкода говорити много! Був час трактувати зі мною, коли мене Потоцкі шукали, гонили за Днїпром і на Днїпрі. Був час по жовтоводській і корсунській іграшцї! Був під Паплинцями [1703] і під Константиновим! Був нарештї під Замостєм, і коли я від Замостя шість тяжнїв ішов до Київа. Тепер уже часу нема! Я вже доказав, чого не думав зразу, і докажу далї, що задумав. Вибю з лядської неволї нарід руський весь! Перше я за свою шкоду і кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру!» [1704]
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 100. Приємного читання.