Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

військо просить амнестії за повстаннє, «так щоб не споминано анї їм анї нїяким підданим (панським)», і привернені були ix давнї вільности;

військо Запорозьке з своїм гетьманом мають бути під безпосередньою властю короля і нїякої иньшої власти над собою не будуть мати;

унїя має бути скасована [1659].

В ріжних сучасних реляціях і записках сї три пункти розвивають ся ширше. Так, що до козацьких прав і вільностей пригадують ся давнї жадання, щоб козакам була вільна дорога на Запороже й на море, щоб коронні війська нїколи не стояли «в їх містах», щоб старости не мали нїякого права над козаками, і т. д. [1660].

Умови сї викликали незвичайно горячу дебату в сенатї [1661]. Стали против себе партія війни й партія згоди. Вишневецький на чолї воєнної партії доводив, що тепер сам час ударити на козацьке війско, стомлене довгою війною і взагалї до зимової війни не привичне. Партія угодова висувала всякі арґументи за згодою. Ріжні трудности викликали жадання предложені Хмельницьким. Особливо домаганнє скасовання унїї стріло ся, розумієть ся, з рішучою опозицією духовних сенаторів. Знову витягнено, як можливий вихід, стару формулу релїґійного компромісу і плян утворення спільного патріархату чи екзархату для православних і унїятів, нейтрального між обома церквами і не залежного нї від папи нї від патріарха [1662]. Що до бажання козацького війська залежати тільки від короля опозиція висувала арґумент, що в такім разї під час безкоролївя всякий звязок козацького війська з річею-посполитою буде перериватись і воно може вважати себе зовсїм незалежним. Угодовцї на се радили: не брати так траґично того всього, вказуючи на анальоґію міст, що по польскій конституції теж залежать безпосередно від короля — в таке становище можна б поставити й козаків, котрим теж важно головно те, щоб не підлягати старостинській власти; а від короля можна б узяти деклярацію, що він без відома й згоди сойму не робитиме їм нїяких уступок. Нарештї рішено сї справи відложити, а щоб не відповідати Хмельницькому на його жаданнє, післати йому грамоту «з антедатою» («заднїм числом»), нїби то ще перед приїздом його посольства, від імени вже вибраного короля, з обіцянками амнестії і потвердження прав, з тим щоб Хмельницький відправив від себе Татар і вернув ся з військом «на місця здавна призначені полкам вашим». Відти нехай вишле до короля посольство на засвідченнє свого вірного підданства, а король вишле до нього своїх комісарів, «людей великих, уважних, прихильників згоди», аби до решти вигладити отсе замішаннє [1663]. З таким листом вислано до Хмельницького піл. Станислава Олдаковского — він мав привести з собою посольство від Хмельницького.

Одначе висилка ся була властиво зайва, бо все те було вже осягнене, як виявило ся, посольством Смяровского. Приїхавши 9 (19) падолиста під Замостє він з великою честю був принятий Хмельницьким і вість про вибір Казимира королем гетман прийняв як лїквідацію війни. Оповіданнє про се прийняте настільки цїкаве ріжними своїми подробицями, що дещо з нього варто навести вповнї.

«Перед козацьким табором, пише Смяровский, став я в четвер, а з Хмельницьким бачив ся в пятницю, по всїй формі. Вислав він минї на зустріч 6 тис. комонника — військо на добрих конях, стройне, і вони мене повз мури замостьські попровадили аж до Лабунок, милю від Замостя, де став сам гетьман з арматою. Перше нїж той полк окружив мене з моїми людьми, виїхала вся старшина й стала осібним полком: зсївши з коней витали мене пішо, а я сидїв на конї. Потім окружили мене тим полком, давши місце в першім рядї, і з трубами, бубнами й сурмами повели мене до Лабунок. (Коли переїздили під той двір, де мешкав Хмельницький, полки — котрих була сила, що оком не можна було обняти, вистрілили з рушниць, аж земля греміла) [1664].

«(Перед самим двором Хмельницького) виїхав обозний Чорнота з кількома стами козаків, на гарних і гарно прибраних конях і звиняв Хмельницького, що він через слабість здоровя не міг виїхати сам, але свою особу — казав — висилає через мене, витаючи вашу милость, і сам з великою охотою чекає. Коли я вїхав на двір лабунський, вийшов сам гетьман на половину двору; я теж зсїв з коня й повитав його. Завів мене до своєї хати і на знак радости, почувши про нового пана, казав вистрілити з гармат. Тому що вже наступив вечір, функцію мою відложив на другий день.

«Тим часом [1665] розвідував я про гетьмана й иньших козаків — їх настрої й становище [1666]: що минї могло б помогти, а що пошкодити. Зрозумівши, що Кривонос з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступати ся, а кінчати сю війну, або свою фортуну, що їм послужила, аж до трактатів [1667], — дуже я був тим зажурений, бажаючи тому запобігти, посварив їх, сказавши в секретній розмові Хмельницькому: «Маєш в війську великого неприятеля, який силкуєть ся позбавити тебе слави, реґіменту твого, і самого житя. Маю про се певну відомість з кількох оповідань вязнїв з Запорозького війська, що на муках докладно то виговорили (видумав се). Хочу тебе остерігти, коли хочеш при житю і славі своїй зістати ся. Друге — прошу тебе, як давнього приятеля і доброто сусїда, аби той Кривонос не був при моїй авдієнції — бо маю на нього жаль невіджалований за те, що той зрадник пограбив в Полоннім убоге майно моє і взяв добра мого на 40 тис., а що найгірше — жінку мою і дїтей позабивав, сина мого восьмилїтнього Ордї продав — не дай минї його бачити, бо хоч би мали мене на шматки розрубати, я в нього шаблю свою встромлю». Хмельницький прийняв сю мою мову прихильно і з присягою обіцяв, що його живим не зіставить і до ради йому ходити заборонив.

Другого дня [1668] «(впроваджено гінця до хати, де чекав його Хмельницький. Був в шкарлатнім жупанї з срібними петлицями [1669], в ферезії підшитій найкращими соболями; перед ним на столї лежала булава, а коли війшов гонець, скинув її з столу на землю; при віддаванню королївського листу, коли гонець став правити посольство, наложивши шапку на голову — сам Хмельницький і старшина, скільки її могло змістити ся в хатї, слухали знявши шапки, а кождого разу як згадувалось імя королївське, всї били чолом. Коли почав відповідати Хмельницький, на сам перед витаючи короля й. м. на королївстві, пущено густу стрільбу, яка трівала півгодини. Коли перестали стріляти, ведучи далї свою мову заявив, що як би став королем не королевич Казимир, котрому він хоче служити і кров за достоєнство його проливати, то пішов би просто на Краків і взявши корону дав би тому, кому б знав. Тепер же признаючи своє підданство з усїм утихає — вертає на Запороже, щоб спокійно чекати комісарів, а в дорозї на Запороже не чинитиме нїяких бунтів) [1670].

«За кілька годин прийшла иньша трудність з тою моєю послугою. Деякі з полковників і тої старшини, що не були при авдіенції, стали бунтувати, і богато до того черни почало збирати ся: просили v гетьмана відомостей про посольство і листу королївського. Прочитавши його, розбирали кожде слово, а побачивши печать королївства шведського [1671] і підпись не короля польського, підняли великий галас, кажучи, що той посол приїхав до нас зрадливо, видно, що війська на нас наступають — затримати його до дальшої відомости, або до Терехтемирова [1672] відослати. Я в тій радї мав свого підслуха, і як він минї про те все дав знати, дуже я зажурив ся, але подумавши сам на сам [1673] пішов сміло на їх раду і ту їх непевність, з якою вони виступили перед мною, розбивав доводами своїми, твердячи під присягою, що все що я до вас привіз, все то за волею королївською. Підтримав мене і сам гетьман, котрому я передав те писаннє, взявши з їх рук сказав, що такий звичай королїв і монархів світу, що вважаєть ся не на писаннє, що служить тільки ,креденсом', але на устну мову посла — се сама річ. Так за ласкою божою уладнало ся і ту трудність: стала прихильна рада на те, щоб мене відправити.

«Потім обід козацьким звичаєм — шість страв дано і вина доброго. Кождого разу як гетьман пив здоровє й. кор. милости, завсїди бито з гармат страшенно. І потім що обіцяв, справдї виконав».

Насамперед, тогож дня рушила козацька армата з своєю службою, котрої Смяровский рахує на 20 тис. За нею Тугай-бей з Татарами, котрих по словам Смяровского було всього 4 або 5 тис. чоловіка. Потім пішли козаки, і сам Хмельницький рушив 14 (24), відправивши Смяровского. Не вважаючи на всї його запевнення льояльности, Смяровский набрав такого переконання, що без помочи війська польська сторона до згоди не дійде: козаччина хотїла затримати в своїх руках Україну, дальше Білої Церкви на Поднїпровє і на Заднїпровє польські пани щоб не потикались — «коли якийсь шляхтич, земянин, чоловік добрий, має якусь маєтність, може до неї приїхати, але на нїяку власть аби собі не претендував» [1674].

На сю ж незвичайно гостру для польських кругів тему вів з Хмельницьким переговори Олдаковский, догонивши його з звісним уже нам листом від сойму в дорозї на Україну, по відступленню від Замостя. Він проважав гетьмана до границь Київського воєводства (до Паволочи й Білополя) й мав час на розмови. Доносячи про результати сих переговорів Ад. Сєнявскому, Олдаковский каже, що умова стала на тім, аби шляхтї вільно було вертатись до своїх маєтностей, і Хмельницький післав від себе унїверсали, «аби хлопи скрізь віддавали послушенство й підданство своїм панам», тільки щоб пани не карали своїх підданих за їх вчинки під час повстання — про се Хмельницький дуже просить, і щоб коронні війська не поступали дальше Винницї й Браслава — «бо ще нам не довіряють». Радячи Сєнявскому без страху посилати своїх слуг до українских маєтностей Олдаковский дуже кладе на серце йому й иньшим панам, аби їх висланцї не спішились карати своїх підданих — бо надїя на поміч річипосполитої не велика й треба дбати про спокій. «Як дасть Біг щось з комісії, то тодї кождий зможе карати своїх зрадників», потішає він панські серця [1675].

За Олдаковским наздогін король виправив ще від себе листи до Хмельницького. Перший післаний з кс. Мокрским, датований 1 грудня н. ст. [1676]. Кілька день по тім [1677], коли прибув від Хмельницького Смяровский — привіз якийсь лист від нього й переказав устні поручення, король вислав другого листа, подібного ж змісту. Висловляв вдоволеннє з приводу того, що Хмельницький поступив по мисли його — похід залишив, Татар відправив, вертає на Україну, — і повторяв свої запевнення прихильности й ласки, висловлені вже в першім листї.

На бажання Хмельницького, переказані через Мокрского й потверджені мабуть також і послами від війська [1678], Ян-Казимир заявляв свою принціпіальну згоду. Приймав перепросини за все заподїяне і давав своє пробаченнє, годив ся на те, щоб козацьке військо було в безпосереднїй і виключній власти короля, й обіцяв задоволеннє «слушними способами» в релїґійній справі. Хмельницького потверджував на гетьманстві й обіцяв йому на знак того передати через своїх послїв традиційні інсіґнїї — булаву й корогву. Постанови що до прав і вільностей військових і иньших справ полишав війську виробити разом з комісарами, котрих обіцяв не гаючись вислати — так щоб сї постанови могли ще поспіти на затвердженнє коронаційного сойму. Хмельницькому ж «яко вірному підданому» наказував тим часом відправити орду, відїслати до домів згромаджене поспільство, «відкликати суворими унїверсалами» своєвільні купи в землях руських і литовських, відіслати на звичайні місця військо Запорозьке.

Доповненнєм до сеї королївської ласки були амнестійні унїверсали, видані разом з тим до поодиноких воєводств, «а особливо до підданих міст, місточок і сїл наших (королївщин), духовних і шляхетських». Маємо такий унїверсал адресований до людности воєводства Руського [1679]. Король в нїм згадує про дане йому від станів порученнє приложити старання «до заспокоєння сплюндрованої України» [1680], оповіщає, що для заспокоєння Руського воєводства від нього висилаєть ся на місця підчаший Остророґ і йому поручаєть ся публїкувати скрізь амнестію всїм участникам останнїх бунтів, залишеннє всяких судових справ і слїдств про участь або інїціативу в них, в інтересах відновлення загального покою — аби всї були певні повного пробачення, кидали своєвільні купи і вертались «до домів своїх і підданства свого». Хто ж би тепер не послухав того, на того грозило ся «суворістю».

З свого боку Хмельницький, одержавши запевнення королївскої ласки й згоди, теж видав унїверсали до всього шляхетського громадянства, остерігаючи його, аби сповняючи волю і наказ королївський, дало спокій своїм підданим «і нашій релїґії грецькій», не чинило їм нїякої злости, навпаки показувало всяку ласку — аби неприятелеви більш не було потїхи. А якби, боронь Боже, хтось був такий противний і злобний, що зважив ся против того розливати кров християнську або людей убогих (підданих) мордувати, — на того спаде вина розірвання згоди і всякого нещастя, яке мало б з того впасти на річ-посполиту [1681].

І так була се недвозначна погроза розірвання згоди, коли б не була додержана загальна амнестія проголошена королем, — немов скріпленнє з козацької сторони її важности й непорушности. На письмі дано було те, що чув Олдаковский устно.

Амнестія була тепер у всїх на язику, так що навіть і кн. Ярема Вишневецький вважав потрібним «подати руку козакови»... Дня 10 (20) сїчня вислав він до Хмельницького лист, де в ролї (тимчасового) «гетьмана великого військ коронних» з приємністю констатуючи миролюбні заяви козацького гетьмана, засвідчені посольствами Олдаковского й Смяровского, запевняв і свою зичливість і прихильність до війська Запорозького та готовість також і з своєї сторони впливати на короля своїми прошеннями, щоб він милостиво пробачив козацькі проступки. Висловляв своє здивованнє, що Хмельницький жалить ся на якусь неприязнь з його сторони, тим часом як предки його завсїди були прихильні до Запорозького війська та помагали йому добувати слави, так і від нього військо Запорозьке бачило тільки саму приязнь — се особливо признавають «молодцї» канївського полку. Навпаки князеви прийшло ся зазнати певної неприязни з боку війська недавнїх часів, під Константиновим, коли на нього наступили, і він мусів давати відправу, «і війна з ними мусїла бути». Але що то дїялось без відомости старших, і як він довідуєть ся — тих що на нього «неслушно наступали» навіть покарано потім, то й він зістаєть ся невідмінно «при своїм афектї до війська Запорозького» і бажає їм ласки королївської як людям рицарським — аби тільки зіставались вірними підданими тій вітчинї» [1682].