Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Всї ті богацтва, постягані немов умисно з цїлої Польщі, віддали тільки ту прислугу бідному рицарству, що значно ослабило охоту до погонї у побідників. Поки козаки розбирали панські скарби та паювали їх межи собою, польські утїкачі, гонені панїчним страхом, встигли позаганяти ся далеко — хіба татарська орда, прибувши вже по погромі, зривала серце на них. Скільки небудь певних звісток про масове побиваннє утїкачів властиво нема — тільки загальні фрази, в той і другий бік: одні загально кажуть про побиваннє, иньші — як то ми вже бачили, навпаки кажуть, що нїхто не гонив так дуже, навіть Татари [1547]. Наш український лїтописець, пишучи з пізнїйших оповідань, згадує, що до неволї тодї мало хто дістав ся, бо орда не брала полону, аби не обтяжатись, і кого догонила, того рубала; під Константиновим утїкачі обломили ся на мостї й не можучи переправити ся, мусїли погибати, а котрі дістали ся до Константинова, «пішли в Польщу різно» [1548]. Се ж, ще більше катеґорично кажуть деякі польські письменники: Твардовский каже, що тяжко було тільки дістати ся до Константинова, а там не було чого дуже й тїкати, бо нїхто не гонив — все було зайняте грабуваннєм табору. Темберский каже, що навіть Татари сим разом відступили від свого звичаю і не вважали на невільника, а пильнували заховати ріжну здобич, яка попала до їх рук, і хто тїкав, тих нїхто й не догоняв [1549]. Все се в кождім разі виключає яку небудь велику різню польського війська, і тільки про нїмецьку піхоту, що не могла утїкти кінно і боронила ся на переправах та в Константинові, оповідають, що вигинуло її дуже богато, майже до ноги — за те провідник її Осїньский отримав однодушні похвали за свою відвагу — в докір малодушним реґіментарям.

Вожди козацькі мали перед собою важнїйші справи, нїж нищеннє і побиваннє польських недобитків. Поки чернь займала ся роздїлом, торгами й обміном здобичи, полонянників і т. и., належало подумати, що зробити тепер з усїми сими змобілїзованими силами, коли не стало раптом противника, і тяжко замахнена пясть козацька повисла нагло в повітрі, не знайшовши, кого хотїла вдарити. На превеликий жаль, не маємо з козацької сторони нїякої авторитетної відомости, яка б обяснила нам мотиви і настрої її. За браком того можемо навести хіба оповідання двох козаків-бранцїв з полків Гладкого і Кривоноса, що впали в польські руки два тижнї по Пилявецькій катастрофі.

Оден, «козак сенчанський», що відійшов від армії Хмельницького в Константинові, оповідав, що Хмельницький іде на Львів, з 120 тисячами — не рахуючи полків Гладкого й Кривоноса, що пішли на Люблин. Татари пішли по Вислї, але козаків з ними не пішло нїчого [1550]. Хмельницький має здобувати Львів і туди мають обернутись і Татари: їх Хмельницький задержав тільки на місяць, бо сподіваєть ся трактатів. Взяти хоче тільки по Вислу, за Вислу не піде. Зимувати хоче в Польщі. Буде під Замостєм. Чернь задержує при собі й нїчого її до дому не відошле.

Другий козак, Мартин Зміна, «з полку Головацького», потвердив заміри Хмельницького що до Львова і Замостя, але про дальші пляни сказав, що їх не знає, крім того, що хоче доконче добути Вишневецького. З своїм товаришом недолї розійшов ся в тім, що Татар, по його гадцї, Хмельницький «затягнув на зиму» [1551].

До сього можна додати інтересну подробицю від бранця-Татарина, взятого в тім же часї, — що козаки не позволяють Татарам вертатись тим самим шляхом, яким пройшли (себто через Поділє), «бо називають уже ті краї своїми», — хочуть, аби вертали ся Волощиною, а Татари тудою йти боять ся, аби не мати клопоту від Порти [1552].

Не перебільшуючи значіння сих безпретенсійних зізнань, не можна все таки поминути без уваги сих переконань, що західня Україна стала вже козацькою власністю, і Хмельницький меньшим як «по Вислу» при трактатах не задовольнить ся.

Стільки поки що з української сторони. З польської маємо аж два оповідання, які мають претенсію ввести нас в самі глубини козацьких плянів, і через те мають повагу в новітній історіоґрафії.

Одно маємо у Кушевича. В своїй історії козацьких війн, писаній кілька лїт по подїях і недокінченій, він оповідає, що Хмельницький, приступивши по польскій утечі під Константинів і вибивши звідти недобитків, що пробували боронитись під проводом Осїньского, опинив ся перед двома плянами на дальше. Кривонос, ранений в останнїх битвах, з иньшими полковниками був тої гадки, що тепер треба стати над Случею, подїлити здобич, і полишивши Поляків їх утечі, занятись укріпленнєм переправ по обох боках ріки, що мала стати границею козацької окупації. Навпаки Тугай-бей радив спішно наступати далї і захопити Поляків у Львові, поки вони не прийшли до сили на-ново: тим способом добудуть від Поляків користнїйші умови згоди, навпаки — як би перейшли від зачіпної війни до оборонної, поставили б себе в трудне і клопітливе становище, і упустивши хвилю одушевлення війною серед своїх і серед Татар, не змогли б рахувати на них, коли сей запал опаде. Сї гадки він підтримував так завзято, що коли Виговський почав їм перечити, то братанич Тугай-бея кинув ся на нього з погрозами, а Хмельницький не вагаючи ся довше пристав теж до пляну Тугай-бея [1553].

Инакше представляє справу Коховский. Вичисливши головнїйших і впливовійших осіб між козацькою старшиною, він каже, що коли по Пилявецькім погромі поставлено було питаннє, чи йти війною далї і викликати Поляків до нової боротьби, чи відступити і користуватись здобутим, — інїціатором нового походу вважав ся Виговський [1554]. Його, мовляв, дїлом було се, що полковники подали свої голоси за дальший похід на Поляків і серед великого, бурхливого зборища козацької черни не було нїкого, хто не, подавав би голоса за те, щоб «Ляхів» нищити до останку. «І Хмельницький, хоч сам бажав відпочинку стомленому війську, — щоб не противитись рішенню ради, пристав на те, що треба йти на Львів» [1555].

Свідоцтво Кушевича, формально беручи, розумієть ся, авторитетнїйше від пізнїйшого Коховского. Можливо навіть, що те що він говорить про Татар як головних інїціаторів нового походу, йому чи його землякам доводилось чути з козацьких уст під час облоги Львова — адже й сам Хмельницький свій окуп узятий від Львовян, толкував тим, що мусить ним нагородити Татар [1556]. Кінець кінцем одначе і Кушевич, так само як і Коховский, не мав нїякої змоги провірити правдивости сих оповідань про козацькі наради, і коли навіть Поляки щось таке чули від козаків, се ще не звільняє нас від обовязку зважити критично се представленнє. І треба признати, що воно не дуже правдоподібне, — хоч і знайшло признаннє в новійшій лїтературі. Хмельницький мав змогу вдоволити татарські апетити несчисленною здобичею, забраною під Пилявцями. Невільників, коли їх Татарам хотїло ся (всупереч деяким сучасним оповіданням), вони могли подостатком наловити з тих пилявецьких утїкачів, що без кінця тягли ся по дорогах: навіть жіночого невольника не бракувало: коли вірити сучасникам, то сила їх було в пилявецькім таборі, в ролї маркитанток і веселих потїшительок польських вояків. А всякої здобичи, срібла і золота, певно було більше, нїж скільки потім удало ся наскребти у Львові — на сїм міліонів рахували її [1557]. Було чим заплатити Татарам, і висланець Хмельницького Мужилівський кілька місяців пізнїйше так і оповідав у Москві, що головну масу Татар підправлено до дому з-під Пилявець, тільки частина пішла далї з гетьманом під Львів. Подібне чуємо і від козацьких бранцїв, про котрих говорили вище [1558]. І воно дуже можливе, судячи з того, що в дальшій кампанїї Татар з Хмельницьким бачимо небогато — більше може для вражіння, нїж для реальної послуги.

Тому влучнїйшим здасть ся мотивованнє походу дане Коховским, що чернь прагнула війни, поривала ся нищити Ляхів до останку, і Хмельницький так як зрік ся угодових переговорів, виступивши наново на театр війни, під натиском сього стихійного руху, так і тепер мусїв плисти далї, обережно кермуючи своїм кораблем на розгуканих хвилях повстання. Такий натиск, такий розмах в масї козацтва і всяких прилиплих до нього елєментів без сумнїву був: се показують оповідання бранцїв, показує ще сильнїйше вся історія дальшого походу. Хмельницький очевидно піддавав ся сьому натискови. Угамувати «чернь» було далеко тяжше, нїж задоволити татарські апетити, і треба було вичекати, поки недогоди осїнньої кампанїї прохолодять її запал [1559]. Та й формальної притоки до перервання сеї кампанїї поки що не було: польська сторона сама знищила всяку можливість трактатів, перейшовши до зачіпної війни, і обставини не давали нїякого приводу для того, щоб залишивши воєнні операції, відступити знову «на звиклі місця», або хоч спинити ся тут же на півдорозї. Доперва аж заклик нового пана ситуації — нововибраного короля, кандидата Хмельницького, дав йому такий привід.

До того часу треба було давати вражіннє руху — льоґічного, плянового, підтримувати кінетичну енерґію повстання, його динаміку — і Хмельницький робить се.

Кілька день по Пилявецькім погромі рушає він слїдами утїкачів-реґіментарів [1560]. Мета його походу - традиційна метрополїя Руси, Львів. Першою стацією на сїм шляху була недавня резиденція найбільшого козацького ворога Яреми Вишневецького — Збараж. Чудово укріплений, всякими воєнними припасами наповнений замок — сумно оспіваний Твардовским, стояв безборонний, порожнїй, — навіть армати й припасів не мав часу забрати звідси Ярема, тїкаючи з-під Пилявцїв: забрали їх козаки. Чернь погуляла в порожнїм гнїздї ненависного ворога, прославленого крівавими розправами з сею ж черню; Твардовский каже, що не дали спокою навіть мертвим: викинули з гробів тіла Кр. Збаразького і його дружини [1561]. Сам Хмельницький, коли вірити оповіданням бранця, на чолї шеститисячного кінного полку зробив екскурсію до сусїднього Вишнївця, мовляв хотїв захопити там князя [1562]. На гнїздо другого ворога, Олександра Конєцпольского — Броди, він вислав віддїл свого війська, але тутешнїй замок, теж сильно укріплений, був обсаджений і залогою — невеликою, але готовою до оборони, і козаки здаєть ся й не попробували його здобувати серіозно: спустошили тільки місто, а від залоги вдоволили ся тою сатисфакцією, що видано їм татарських бранцїв, триманих тут у неволї, на роботах, ще з часів старого гетьмана Конєцпольского, числом 80 — могли ними похвалити ся перед Тугай-беєм [1563]. Головна ж армія з Хмельницьким посувала ся тим часом серед осїннього бездоріжа простїйшою дорогою на Львів, виславши наперед Татар, і 28 с. ст. вересня, за два тижнї по пилявецькім погромі, він був уже під мурами «столицї Руси», що в панїчнім страху чекала його прибутя.

Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.

В сїм страху Львів жив уже кілька місяцїв — від самого корсунського погрому можна сказати. З незвичайною трівогою придивляв ся він поступам повстання і рухам його проводирів — не тільки маючи на увазї свою ґеоґрафичну близькість і приступність для нього, але й спеціальну дражливість того національного, українського питання, через яке переломлювали ся вісти про се повстаннє в свідомости місцевого польського й українського елєменту. Львів здавна був гнїздом воєвничої Польщі, Роlоnіаe mіlіtаntіs на Руси, і тут з особливою гострістю й напруженнєм відбивали ся всякі конфлїкти з гнобителькою Польщею пригнетеної Руси і всяка опозиція її. І тепер страх розширення східнього повстання у Львовян нерозривно вязав ся з страхом повстання домашнього, що могло підняти ся під повівами Хмельниччини, і ся подвійна трівога провідним мотивом переходить через листи й донесення, які йшли з львівських кругів, від самих початків повстання. Богата кореспонденція львівського синдика Кушевича, захована для нас в значній части, дає виразистий образ сих настроїв.

Доносячи, як місто затрівожило ся за свою долю й перейшло на воєнну ногу вже по перших вістях про погром гетьманів[1564], Кушевич завважає: «армати, пороху, провіянту і всяких иньших воєнних потреб маємо досить, але боїмо ся замішання й тайних інтриґ від грецької віри». І переказує при тім поголоску про «сїмдесять козаків», розісланих по ріжних краях Польщі, «щоб палити головнїйші міста». Такі трівожні вісти йдуть потім весь час. Якийсь волоцюга, взятий на муки в галицькім ґродї, розказував, що православне духовенство стоїть в орґанїзованих зносинах з східньою Україною («ми оден до другого пишемо — до самого Київа відомість доходить», -казав йому нїби то піп в Галичу), — самі владики беруть участь в повстанню: владика львівський Желиборський, мовляв, посилав козакам порох, кулї й олово, і владика луцький Атанасий Пузина також [1565]. Прояви ворожого, злорадного для шляхти настрою, «бунти» против шляхти по части прокидали ся дїйсно, по части ввижали ся по ріжних місцях, і вісти про них, розносячи ся по західнїй Українї, збільшали трівогу [1566]. Мобілїзація польських сил в серпнї й наступленнє на козаків трохи підняли польські настрої — але повстаннє за той час теж розгорало ся й зближало ся неустанно, від Поділя й полудневої Волини. В серпнї повстанці здобули Дубно, Олику, Клевань: 22 н. ст. серпня, саме під час попису волинської шляхти під Луцьком, на її. очах повстанська ватага, навіть невелика — як пише очевидець, яких 800 люда, потиху закравши ся до Луцька переполошила сю шляхту і без всякого опору з її боку захопила столицю воєводства [1567]. Повстаннє прокинуло ся в Сокалї, в околицях Камінки. З другого боку з-під Камінця, де стояли козацькі чи повстанські чати, воно захопило, як ми вже бачили, околицї Гусятина й Теребовлї [1568]. «Не стає чоловікови розуму», — завважає згаданий очевидець луцького пополоху, «які стали люде боязькі — утїкають, а те гультяйство на муках казало, що не заспокоять ся — аж по Вислу».

З новою силою прокинула ся трівога, скоро тільки рознесли ся вісти про пилявецький погром. Польські утїкачі, ширячи відомість про сю катастрофу, самою появою своєю давали початок рухам серед мас, що першим дїлом звертались на сих недобитків, а далї взагалі против усїх репрезентантів польського елєменту і польського режіму. Тим часом як вони збігали ся в страху до міст, до укріплених замків, селяне і міщане збирали ся в великі купи і з участію місцевої української шляхти, та «козацьких» банд з великої повстанської хмари, що сунула сюди разом з військом Хмельницького, займали ся розбиваннєм панських дворів по селах і містах, католицьких плєбанїй і костелів, брали в облогу панські замки, громили всїх скомпромітованих своїми звязками з польським панованнєм.

Серед сеї повстанської завірюхи, по слїдах пилявецьких утїкачів ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм переполоху Львів.

Перші вістники погрому прилетїли сюди вже на третїй день, 16 (26) вересня. Рано, скоро тільки відчиняли браму, прискочили міські стражники й донесли про катастрофу, а за ними почали зявляти ся й утїкачі, перебувши за дві з лишком доби по найбільшій негодї дорогу, яку в обставинах нормальних не вбагали б і в цїлий тиждень. Окрилені страхом самі, вони наповняли тою ж панїкою місто, віщуючи, що за кілька годин, слїдом за ними зявить ся й неприятель. Маса народу, особливо жінок, стала тїкати разом з тими втїкачами, що не попасаючи довго удавали ся далї на захід, уважаючи й самий Львів за страчений. Головний реґіментар Дом. Заславський, наспівши теж серед сього пополоху, тільки попас коней і подав ся далї, до Ряшева — «розумно зробив, завважає львівський кореспондент, бо не обійшло ся б без якогось випадку з боку розбитого війська, що волочило ся по ріжних кутах львівських». Ще скорше наспів Остророґ — «як найбіднїйший пахолок, струджений, зчорнїлий, без опончі й шапки пристойної», а трохи згодом і Вишневецький: сї два зістали cя у Львові — Остророґ як орґанїзатор тутешньої оборони, що займав ся нею лїтом, Вишневецький - як кандидат на спасителя вітчини в будущинї [1569]. До них і удала ся місцева шляхта й міські патриції, просячи не кидати міста, а зайняти ся його обороною, і заявляючи свою готовість послужити й собі, людьми й засобами. Другого дня відбула ся воєнна рада, дуже людна. По довгих церемонїях — бо Вишневецький, виливши свої жалї на реґіментарів і на сойм, на всїх і на вся, казав себе довго просити, доки дав ублагати. — проголошено його начальним вождем, а в товариші собі він взяв Остророґа — досить зручно поставив його наперед під зливу всяких гірких докорів, відступаючи йому провід, і нарештї покрив йото своєю ласкою. В ролї третього реґіментаря зістав ся неприсутний швагер Вишневецького Конєцпольский, і так зреформовано давнїйший тріумвірат.

По сїм наступили ухвали в справі контрибуцій на орґанїзацію оборони: крім того що порішено за-дурно забрати від купцїв і ремісників всякий потрібний припас, а костели й кляштори жертвували свої дорогоцїнности, ухвалено, що кожний має дати з свого майна від ста по дві копи, а перед усїм мають бути віддані на публичні потреби всї готові гроші в монетї, а также золото й срібло, — за що потім буде обрахунок. Тим способом зібрано величезні суми: в перших же днях вплинуло того всього на кілька сот тисяч, а всього збору раховано мілїон золотих в монетї й на 300 тис. срібла, що теж мало бути зараз же перебите на монету. Львовяне потїшали себе, що річ-посполита все то їм потім зверне [1570].

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 99. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи