Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Нема причини не вірити сьому власному посвідченню Хмельницького про зміну, яка стала ся в його намірах уже по поворотї з-під Замостя, себ то в Київі — про те що він тут замислив боротьбу за визволеннє «всього руського народу», і що на сї пляни чи їх скристалїзованнє мала вплив санкція патріарха — його благословеннє чи наказ. Оповідання про тодїшнї поведїнки гетьмана, записані Мясковским, не вважаючи на злобну свою закраску в його устах, теж дають розуміти якусь сильну внутрішню працю, якусь духову крізу, що переходила в Богданї — і в його окруженню. Богато пив, днями й ночами, з полковниками й иньшим товариством, і від сих піятик кидав ся до побожности, покут, жертв на церкви; від сердечних розмов з патріархом і київським духовенством переходив до ворожок, допитуючи ся своєї долї. В обхожденню був дуже нерівний — то дуже експансивний і ласкавий, то суворий і замкнений в собі [1705]. В сїм напруженню і нерівностях очевидно відбивала ся велика кріза полїтичної мисли, яка йшла в сих кругах.

Полїтика гетьмана, війська і громадянства: непевність згоди з Польщею, ворожий настрій мас, охота Орди до війни, ідея антитурецької православної лїґи, проєкт опертя на системі турецькій, становище київського духовенства і патріарха.

Нам, розумієть ся, невідомо, скільки значіння надавав Хмельницький своїй осїннїй угодї з річю-посполитою; на се в лїтературі висловляли ся ріжні погляди і дальше здогадів тут трудно йти. Такий оборот справи в тім моментї Хмельницький і його однодумцї вважали потрібним, се ясно; але скільки вони вірили в трівкість тої згоди й порозуміння, сього не вгадати [1706]. Дещо з їх домагань не було сповнено — напр. що до укарання Конєцпольского й Вишневецького: сатісфакції за них не дано, і на чолї коронного війська таки зістав ся Вишневецький, речник боротьби з козаччиною до останку. Він, правда, нїби то шукав тепер також згоди, але з козацької сторони не могли не бачити в такій провідній ролї князя Яреми певної суперечности з мировими настроями. З другої сторони боротьба з повстаннєм і козаччиною, що розгоріла ся в литовських землях саме з кінцем року, не вважаючи на всї силкування Хмельницького задержати лїнїю прихильної нейтральности в відносинах до в. кн. Литовського [1707], зачіпала козачество нераз дуже сильно і грозила втягнути його кінець кінцем в сю місцеву війну. Все се змушувало Хмельницького рахувати ся з можливістю нового, навіть скорого розриву.

Незалежно від того й на самій Українї ріжні симптоми на кождім кроцї остерігали, що задержати згоду на довго буде не можливо. Людність ладила ся до війни, а не до спокою. «На зиму нїчого не сїяно», завважають комісари, переїхавши через Волинь і Київщину. «Вся чернь зброїть ся, смакуючи собі свободу від робіт і податків і на віки не хочуть мати панів» [1708]. «Хоч би сам Хмельницький хотїв згоди, то хлопство не хоче того позволити і попи руські, — але щоб кінчав війну з Поляками: аби віра руська ширила ся, а панів над собою не мали», записує сї ж вражіння Ґолїньский [1709]. Так висловляв ся й сам Хмельницький: «Житєм ріскую!» казав він комісарам [1710]. «Щоб я зараз учинив покій, зараз би мене поспільство забило», поясняв він післанцеви Радивила, запевняючи в своїх миролюбних замірах [1711]. І се дїйсно не були фрази. Мара повороту назад на старі попілища роздражнених, мстивих за все заподїяне польських панів, що стояли над границею, не можучи дочекати хвилї повороту, дамоклевим мечем висїла над сим «хлопством і попами», переймаючи їх страхом від самої гадки про можливість угоди гетьмана з Польщею. Се, розумієть ся, мусїли чути і бачити і гетьман і старшина — і тямили, що вся ся розхвильована, поставлена перед такими питаннями житя й смерти маса обернеть ся зараз проти них, коли вони підуть на переріз її бажанням [1712].

З другого боку Татари, розохочені здобичею минулого лїта — незадоволені, а тільки подражені нею, рвали ся до нового походу й наставали на гетьмана, щоб поновив війну — і також становили елємент непевний, такий, що не знати, що було краще, чи вести його за собою, чи лишити власному промишленню — аби шукали собі иньшого виходу і занятя [1713]. Бо заграничні відносини насували тепер уже й ріжні иньші комбінації для активної козацької полїтики, особистих амбіцїй гетьмана й плянів полїтичного визволення України, не так як торік, коли татарська поміч здавала ся єдиною підоймою, здатною зсунути з мертвої точки українську справу.

Патр. Паісій з Мужилівським мусїли привезти з Молдави не тільки самі абстрактні ідеї боротьби за православну віру, а й дещо більш конкретне. Молдавський господар, що опікував ся Паісієм, певно, передав через них і дипльоматичні доручення й пропозиції гетьманови. З Київа патріархови дано доручення до московського правительства; повний зміст їх не звістний, але провідні мотиви ясні: Україна апелювала до Москви в інтересах православної віри, заявляла бажаннє мати царя своїм зверхником, дійти до обєднання всїх православних в боротьбі «з єретиками неприятелями православної віри» і задля здійснення сих завдань жадала московської помочи в своїй будучій війнї з Польщею. Висланий разом з патріархом той же український дипльомат Сплуян Мужилівський зазначив з усею докладністю сї провідні мотиви, включно до визволення Гроба Господнього [1714], — дарма, що самому йому була поручена дуже скромна, конкретна справа: добити ся від московського правительства оружної демонстрації на литовській границї, а в найгіршім разї — дипльоматичного заступлення за Україну перед польським правительством, — та помочи через Донцїв, що досї відтягали ся від участи в війнї.

Таких дуже конкретних і практичних справ, доста далеких від визволення Гробу Господнього, на ту ідеольоґичну нитку навязувало ся й більше, з ріжних кінцїв: і українського, і молдавського, і ще може якогось, з сфери отомансько-християнських відносин. Не входячи поки що в сї детали, я хочу спинити ся на самім сїм відрожденню старої ідеї православної лїґи на услугах української полїтики.

В часах, коли вся світова полїтика обертала ся коло таких же релїґійних союзів — католицького й антикатолицького, і в них виливали ся всякі економичні, полїтичні й иньші суперечности, ідея сформовання третього союзу — православних сил, весь час висїла в повітрі, і мусїла повертати до голов ріжних православних полїтиків при кождій нагодї. В двадцятих роках ідея такого союзу православних нїби то против османського ярма, а властиво против Польщі і католицтва, була видвигнена кружком митр. Йова з нагоди плянів Яхії. Тодї державна українська ідея істнувала хіба ще в мало помітних зародках, козацька сила далека була від державного всеукраїнського представництва, і для київських кругів центр ваги весь лежав в московській участи. Тепер було вже справжнє українське правительство, українська держава, яка виповняла прогалину між північним православним світом і православними елєментами Отоманської держави. Козацький гетьман мусїв стати в центрі нових комбінацій.

Але перед ним вирисовувалось тепер кілька варіантів системи союзів, між котрими треба було вибрати, і вся вага лежала в тім, щоб вибрати добре. Виступаючи торік против Польщі, козацтво оперло ся на Ордї й війшло в круг держав, які ґрупували ся наоколо Порти як її васалї (Волощина, Мунтяни, Семигород). Турецьке правительство, як ми вже бачили, в даний момент не могло похвалити ся нї активністю, нї престіжом, анї навіть певною позицією. Чи варто отже було тримати ся сеї системи? Одначе вона була свого рода синицею в руках. Звязки були вже. Завязавши тіснїйші зносини з Кримом, з Семигородом, з Волощиною, можна було в тім угрунтувати ся міцно. Явила ся ідея, — як зараз побачимо, заняти самому Хмельницькому трон волоського господаря і сотворити таким чином династичну опору для своєї ролї на Українї в системі Отаманської Порти. Серед ріднї Хмельницького та й серед старшини сї пляни мали, мабуть, своїх горячих прихильників.

Патріарх і київські круги, або певна частина їх, що інспірувала Паісія, хотїли замінити Орду Москвою, замість системи турецької сотворити систему антитурецьку і ввести до неї Україну. Польське правительство давало знов ще иньший антитурецький варіант: Осолїньский, посадивши Яна-Казимира на місце його брата, задумував з ним відновити в новім виданню старі Володиславові пляни — християнської лїґи против Орди й Туреччини, разом з Україною, Москвою й балканськими християнами.

Кождий з сих варіантів мав за собою дещо, опирав ся на якусь традицію, на якісь реальні інтереси; українським полїтикам приходило ся потім вертатись до них раз-у-раз. В данїм моментї Хмельницький і його однодумцї не вважали можливим звязувати себе з польським правительством — з вище вияснених причин; і вибирати їм приходило ся між двома иньшими варіантами. Вибір був дуже не легкий; бачимо ваганнє тепер і потім, протягом довгих лїт — нахили то в бік московської то турецької оріентації, по теперішньому кажучи. Коли кінець кінцем на перший плян виступила комбінація з Москвою, в сїм по при всякі иньші обставини не послїднє місце мусимо признати і впливам київських кругів, в сферу ідєй і поглядів котрих війшов тепер Богдан і його старшина.

На превеликий жаль, сей незмірно інтересний з погляду розвитку полїтичної мисли в тодїшнїй Українї, і для зрозуміння дальших подїй так важний момент — контакт Хмельницького й його старшини з українською інтелїґенцією тодїшнього Київа зістав ся вповні закритим для нас. На передний плян, заповнивши собою все, висунув ся Паісій. Але я висловив уже своє переконаннє, і ще раз вертаюсь до сього: все що Паісій робив і з чим виступав в українській справі не було результатом самих його ідей, або тої місії, яку на нього вложено на Волощинї, але далеко більше і переважно — ідей, впливів і інструкцій, одержаних від гетьмана й старшини, з одного боку, і з другого -від київських інтелїґентських кругів, ще скорше. Памятаймо, що Паісій і вїхав на Україну в товаристві Мужилівського — чоловіка близького гетьманови, але ще близшого київським кругам, котрих він був вихованцем і представником. Він мав спромогу надїлити патріарха не тільки відомостями про українські відносини в данім моментї, але і ввести в суголосний йому круг київських церковних і національних ідей. Побут Паісія в Київі серед тутешнїх духовних кругів до приїзду гетьмана (він пробув тут досить довго, два місяцї що найменьше [1715], докінчив сю духовну спільність. Перед гетьманом в момент його приїзду патріарх міг виступити речником не тільки своєї місії, і не так навіть її, як ще більше поглядів київської інтелїґенції, через прізму котрої була перепущена його місія, привезені ним звістки, ідеї й перспективи.

На те він був речник не тільки авторітетнїйший, але й свобіднїйший, меньше звязаний оглядами на польське правительство, що взяли вищих представників місцевої єрархії. Митрополит-льоялїст і другий голова місцевих духовних кругів — печерський-архимандрит, не здавали ся на керманичів сеї акції не тільки з огляду на свої полїтичнї погляди, аче й на се рахованнє з польським режімом. Меньш відповідальні члени київських кругів не могли мати потрібного авторітету у гетьмана. Ті і сї з ріжних мотивів, видима річ, за краще вважали уступити ся на другий плян, висунувши на перед патріарха, що й став через се головною, символїчною — кажу — фіґурою сього моменту, особливо в дохованих польських звістках (для польської ж сторони він і мав служити Киянам декорацією!). Але зміркувавши все сказане, ми потрапимо оцїнити, які були дїйсні чинники, що впливали на нові напрями гетьманської полїтики, і яка була їх реальна вага в тих змінах, що зайшли в поглядах і настроях гетьмана і його окруження від часу їх стрічі з київськими кругами. Потрапимо винайти ті скриті нерви, що вязали нові перспективи української полїтики з старими плянами київських кругів 1620-х рр. і залягали власне в київській інтелїґентській верстві. Потрапимо зважити й ті зміни, той полїтичний зріст, який завдячали вони останнїм подїям.

Зрештою участь київських елєментів в новій українській полїтицї не зістала ся таки повним секретом і для польських доглядачів її. Митрополит і архимандрит Тризна при всїй льояльности й обережности не вважали, очевидно, можливим вповнї усунути ся від полїтичної акції, наскільки їй надавано спасенний православний характер, і виступають участниками переговорів з волоськими воєводами — дарма, що конкретно справа обертала ся зовсїм не коло релїґійних, а династичних питань. Київські ченцї служили посередниками в зносинах Хмельницького з Волощиною і навіть Ордою, як оповідає Мясковский [1716] — на підставі київських чуток і навіть з слів самих ченцїв, коли йому вірити [1717].

Волоські пляни гетьмана, заграничні місії на початку року, місія Паїсія і Мужилівського до Москви, справа Донцїв, рахунки на Ракочія, нейтралїзованнє Литви.

По їх словам Хмельницький мав пляни на Волощину. Але господар молдавський Лупул війшов з ним в зносини, засипав дарунками, обіцяв поміч против Польщі і заохочуючи його стати князем руським, заявляв свою готовість відступити йому також і своє молдавське господарство, за поміч в його плянах — досить неясних нам взагалї (здогадують ся, що він задумував заміняти своє господарство за Валахію, а може мав ще й иньшу комбінацію, що до Семигороду [1718]. В польських кругах обертав ся лист, нїби то висланий Хмельницьким до султана ще з осени 1648 р. В нїм Хмельницький, сповіщаючи про свої успіхи — опанованнє «більшої половини Польського королївства», в тім усеї Руси «аж по Вислу», подає до відомости, що «вся грецька віра» задумує піддати ся султанови, просить його прислати своїх башів, щоб відібрати від них присягу, і заразом «повторює» своє прошеннє — нагородити його самого за службу «господарством волоським», відобравши від зрадника — теперішнього господаря [1719]. Автентичність сього листу вважаю сумнївною. Але се очевидно, що у Хмельницького були дійсно вже й тодї пляни на молдавське господарство — сю традиційну приману для шляхетсько-козацьких смільцїв, від Дмитра Вишневецького почавши, і пізнїйші Богданові заходи коло молдавського господарства для сина Тимоша були тільки одною з стадій сих плянів.

Власне з початком 1649 р. у Хмельницького збіглись посли всїх держав, на які мали вигляди українські полїтики: воєвод молдавського й мунтянського, князя семигородського, султана турецького, не кажучи про татарських післанцїв, що безнастанно бігали туди й сюди.

Польський аґент в Царгородї доносив, що хан доводив султанському диванови невідмінну потребу тїсного союзу з Хмельницьким з огляду на успіхи осягнені спілкою з ним: завойовано вже половину Польщі і в будущинї сей союз обіцює Татарам великі доходи [1720]. Султанське правительство зайняло прихильне становище супроти гетьмана, се ясно — хоч подробиць про турецьке посольство не маємо.

Ракоцїй на вислані Хмельницьким листи й заяви відповів посольством, заохочуючи гетьмана до участи в операціях, що мали на метї висадити Ракоція на польський престіл, а Хмельницькому й козакам, чи всьому українському народови — запевнити поміч і опіку сього будучого правительства [1721]. Відповідаючи на се Хмельницький перед усїм висловив своє вдоволеннє з причини сього посольства, тому що пішли були чутки, немов семигородський двір залишив свої пляни в Польщі після смерти старого Ракоція і довершенного вибору короля, а козацьке посольство навіть не добило ся до Семигороду — згинуло по дорозї туди: так довго не було про нього вістей, що сї чутки набирали правдоподібности, і тим більше гетьман утїшив ся приїздом семигородських послів [1722]. Польські комісари теж помітили, що Хмельницький дуже цінив сей союз, і поруч впливів єрусалимського патріарха, в тих перспективах, які відкривали перед гетьманом пропозиції Ракоція, добачали причину великої зміни, яка виявила ся в відносинах до Польщі і до компромісів з нею у гетьмана і старшини.

Місія патріарха була полагоджена перед виїздом гетьмана з Київа (він пробув там не довго й коло нового року, здаєть ся ще перед ним, виїхав до себе до Чигрина). В ролї провідника й охоронця патріархови додано, як уже знаємо, того ж Мужилівського. Він правдоподібно був участником переговорів ще в Волощинї, і тепер під приводом охорони патріарха мав сповнити певні дипльоматичні доручення, які доповняли й так би сказати — конкретизували місію Патріарха в Москві. Паісій мав завданнє через патріарха московського й иньше вище духовенство вплинути на царя, щоб він в інтересах православної віри не вязав ся своїм «вічним трактатом» з Польщею і прийнявши під свою протекцію Україну, взяв її в оборону проти Поляків [1723]. Мужилівському поручало ся — коли б цар показав охоту обстати за Українцями, чи то вмішати ся в їх війну з Поляками, — просити вислати свої війска на Польщу на випадок нової війни; коли б цар не хотїв виразно нарушити трактат з Польщею, — найти для того якусь укриту форму. Так Мужилівський заохочував московське правительство (коли воно вимовилось трактатом) увести війско в сїверські землї, які фактично вже вийшли з польського володїння. Мовляв, люде «живуть в тих городах собою свобідно, і то стала вже їx козацька земля, а не польська і не литовська»: приймаючи її під царську руку, цар може післати туди своє військо як у своє володїннє, не нарушуючи трактату з Польщею і Литвою. Тим часом така окупація звяже литовські війська, охоронить козаків з тилу й дасть їм змогу розгорнути всї свої сили против Поляків для визволення решти українських земель: «вони, козаки, за божою помічю будуть далї поступати в польські землї і для визволення християнської віри будуть з непріятелями своїми Поляками бороти ся всею своєю силою, щоб їм всї ті городи, де живуть люде православної християнської віри, від Поляків визволити, — аби людям в православній християнській вірі було свобідно, а Полякам аби до тих городів не було дїла» [1724].

Другий ресурс, якого цар по гадцї козацьких полїтиків міг ужити в поміч Українї без розірваня трактату з Польщею, я вже згадав — се було донська козаччина. Попереднього року Донцї відмовили помочи Запорожцям, заслонюючись мабуть волею московського правительства — як заслоняли ся потім і в 1649 р., що мовляв «без царського указу помочи дати не сміють» [1725]. З огляду що московське правительство в відповідних випадках мало звичай заявляти, ніби то донське військо поступає самовільно, і царське правительство над ним власти не має, по гадцї українських полїтиків цар міг би помогти їм через тих «вільних людей», не розриваючи згоди з Польщею — аби тільки не зборонив їм, коли Українцї до них звернуть ся знову (під сею формою, розумієть ся, лежало властиво бажаннє, щоб цар наказав Донцям не ухиляти ся) [1726].

Нарештї, коли б царське правительство побояло ся й таких виступів; Мужилівський мав в запасї — теж очевидно вперед подиктований йому в Київі постулят-mіmіmum: щоб царське правительство виступило з дипльоматичною інтервенцією: до польського правительства, панів-рад (не короля, котрого істнованнє все ще вважалось сумнївним) вислало деклярацію, «аби вони на військо Запорозьке не наступали, і в православній вірі їм насилування не чинили, бо як вони того не відстануть, і далї будуть чинити їм утиски в вірі, як перед тим — то царському величеству за православних своїх одновірцїв не вступити ся і не постояти нїяк не можна» [1727].