На місце тих що вертались, ішли нові полки з України й татарські віддїли з Криму на легку здобич. «Минали в тих днях Львів свіжі козацькі полки, йдучи до Хмельницького під Замостє, але шкоди нїякої не чинили, маючи заборону від Хмельницького; коли б то така дісціплїна в нашім короннім війську була!» записує той же Кушевич [1617].
Замостяне не довго витримали в такій атмосфері. По канонадї й приступах знову розпочали ся пересилки з Хмельницьким, — той запевняв далї в своїх миролюбних намірах, складаючи все на зрадливу поведїнку Вишневецького — «котрому і панови хорунжому (Конєцпольскому) річ-посполита того певно не похвалить», — але наставав на оплатї окупу [1618]. Якийсь «кум» Хмельницького п. Єжовский і кс. Мокрский, що наспів тим часом зі Львова до Хмельницького, служили за посередників. Відомости принесені Мокрским з козацького табору зломили останнїй завзяток облеженцїв. Між иньшим, очевидно, сильно вплинула вість про прихід Кривоноса, що прибув того дня з великим військом — оповідання Мокрского про ту ролю, яку сей «чоловік незвичайно сміливий і прославлений великими злочинами й віроломством» відограв під Львовом, могли зробити в Замостю тільки дуже сумне вражіннє. Вислані по сїм уповажнені з пунктами угоди були привітно прийняті Хмельницьким — «легкий був до нього приступ, бо до всїх був привітний і ласкавий», завважає Битомский. Для кращого вражіння показувано їм приготовання, пороблені до приступу — «драбини з цїлих деревин, на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи». Але більше вражіннє, здаєть ся, зробила та безпечність, яку делєґати побачили в козацькім таборі: тут жили собі як у себе дома, не боячи ся нїякої трівоги, в усяких достатках і пянстві. «Як би під той час фортуна наслала кілька тисяч відважних людей, легко розігнали б вони все те множество, що нас облягало», завважає Битомский [1619]. Але в тім і сила, що Хмельницький власне знав добре, як неможливо було взятись звідки небудь тим кільком тисячам у польської фортуни, і через те держав своє військо так свобідно.
Покладаючись на те, що Хмельницький з огляду на велику хоробу в війську і певну неохоту серед козаків буде рад скінчити облогу, Замостяне хоробро — і не без успіху пустили ся торгуватись з ним. Хмельницький з початку жадав двістї тисяч червоних — стільки як зі Львова: Замостяне відпрошувались, давали двадцять тисяч золотих смішно маленьку цифру, яка могла мати значіннє тільки символїчне — і Хмельницький згодив ся. Для нього мабуть було важнїйше, що на сї завзяті торги пішов знов майже цїлий тиждень.
Проголошено кінець облоги, і воєнний табор під Замостєм змінив ся на велике торговище. Замостські купцї й міщане поспішили туди — міняти й купувати за безцїн всяку здобич від козаків і Татар. За злота можна було купити вола, і в тій же цїни продавали Татари невільників, котрих безконечну масу настягали з околицї.
Елєкція: підтримуваннє Хмельницьким кандидатури Яна-Казимира, кандидатура королевичів і Ракочія, звязки їx партизанів з козаками і дісідентами, заходи Немирича, Лупул і Радивил, посли Ракочія у Хмельницького.
А Хмельницький в тім часї готовив ся стрічати королївського посла. Свій плян йому вдало ся сповнити: воєнні операції без нового рішучого конфлїкту, без останнього розгрому Польщі дотягнено до того моменту, коли можна було повести переговори з новим паном Польщі, і небезпеку повного й безповоротного (як того можна було боятись) розриву з Польщею, з її правительством — козаччина обминула.
Досї зістаєть ся неясним, наскільки дїяльну участь Хмельницький й його близші товариши брали в елєкційній боротьбі. Що вони на останнїй її вислїд заважили дуже, в тім нема сумнїву; але очевидно, що не так вони самі безпосередно впливали на неї, як важили ними иньші, заграваючи сею козацькою картою. В останнїх стадіях сеї боротьби Хмельницький з козаччиною стали виразно по сторонї кандидатури Яна-Казимира, і з вибором саме його звязувались у них надїї на згідливе і користне полагодженнє конфлїкту з річею-посполитою. Се було звісне й дуже підняло шанси Яна-Казимира. Але як саме прийшло до сього союзу козаччини з будучим королем, і наскільки він відбив ся на тактицї Хмельницького, так як вона розвиваєть ся в осїннїй кампанїї 1648 р., се й тепер зістаєть ся неясним [1620].
Головними кандидатами на польську корону по смерти Володислава були його два брати: Ян-Казимир, бувший єзуїт і кардинал, що зложив сю гідність, коли у Володислава вмер його єдиний синок, і Карло-Фердинанд, біскуп плоцький, що теж заздалегідь вистарав у папи звільненнє з духовного стану на випадок вибору. Ян-Казимир, як старший з них, мусїв вважати ся першим кандидатом, а хоч мав репутацію дуже лиху, як чоловік безголовий, нї до чого нездатний, в учинках своїх необчислимий, по теперішньому кажучи — справжнїй психопат, і се давало дуже важку зброю для всяких аґітацій против нього, — то власне людей амбітних, жадних власти і впливів ся репутація вабила до нього надїєю, що іменем такого нездатного короля можна буде правити далеко лекше, нїж іменем його серіозного, дїловитого брата, що мав репутацію чоловіка дуже ощадного, рахункового і доброго господаря. Між иньшими й найбільший махер тодїшньої Польщі канцлєр Осолїньский задумував посадити на польськім престолї нездару Казимира й зробити з нього своє знарядє. Але се якраз заганяло до табору його брата всїх несчисленних ворогів канцлєра -як і загалом противники тих маґнатів, які підтримували Казимира, мусїли тим самим бути прихильниками його контр-кандидата. Завдяки сьому бували моменти, коли партія Карла здавала ся навіть значно сильнїйшою. Поруч сих двох головнїйших претендентів деякі шанси мала ще кандидатура семигородського княжича Жиґимонта, котрого висував його батько князь Юрий Ракоцій, вагаючись одначе між пляном кандидувати на польського короля самому — і кандидатурою сина. В початках елєкційного сойму ся семигородська кандидатура теж мала досить серіозний вигляд [1621].
Партизани Казимира і Ракоціїв шукали між иньших помочи і українського елєменту — головно, розумієть ся, козаччини. Осолїньский — головна спружина в партії Казимира, як уже знаємо, весь час стояв за порозуміннє з Хмельницьким. Кисїль — сей ключ до українських справ, посередник в переговорах з козаками, був правою рукою Осолїньского. Нема сумнїву, що він від самого початку вів якісь переговори з Хмельницьким в справі елєкції: вже на першу вість про смерть Володислава Хмельницький просить Кисїля зїхати ся, щоб поговорити про кандидатуру на королївство («кого річ-посполита хотїла б мати королем») [1622] — може умисно, щоб зазначити свій замір взяти участь в елєкційній боротьбі і велїти з сею участю рахуватись. Ми знаємо, що в сїй справі у козаччини були вже прецеденти і старшина хотїла й під час попереднього безкоролївя грати в нїм ролю [1623]. З свого боку партизани Казимира не залишили висунути як оден з арґументів сеї кандидатури той мотив, що вибір Казимира являєть ся ґарантією порозуміння з Хмельницьким і лїквідації козацького повстання. Донесення з Варшави з середини серпня з повним переконаннєм говорять про зносини партизанів Казимира з козаками і порозуміннє з ними, і се переконаннє підтримувала сама партія Казимира — заявляючи, що його хочуть «козаки й дісіденти» [1624].
На дісідентів ще більше рахував Ракоцій, і по старій традиції союзу дісідентів польських, і особливо литовських з православними, теж старав ся знайти через них дорогу до порозуміння з козаччиною. Семигородський хронїст-сучасник Краве оповідає, що з початку старий Ракоцій, мавши плян шукати польської корони для себе, хотїв передати Семигородське князївство молодшому синови Жиґимонтови, а для старшого Юрія здобути Україну, «козацьку землю», і шукав на те згоди й помочи султана, але султан досить холодно поставив ся до сього проєкту і се, мовляв, змусило Ракоція прикоротити свої широкі пляни [1625]. Оповідаєть ся се з джерела доброго, хоч і пізнїйшого на кілька лїт, — коли Україна виступила в ролї полїтичного фактора й державного тїла далеко виразнїйше, так що й оповідач сього епізоду міг на нього дивитись крізь прізму пізнїйших подїй. В кождїм разї се певно, що старий Ракоцій, поставивши кандидатуру свого молодшого сина на польського короля, не залишав старань, щоб знайти опору для сих плянів в українськім елєментї. Його посли ще в липнї завязали зносини поміж иньшими дісідентами з звісним потім Юрієм Немиричем, і новому аґентови семигородському, висланому в серединї с. ст. серпня, поручено було через Немирича війти в зносини з Кисїлем і Хмельницьким — представниками двох українських світів, і прихилити їх для кандидатури Жиґимонта. Так само кн. Януша Радивила, голову литовських дісідентів і головну свою надїю в сих плянах, просив старий Ракоцій, аби поміг йому завязати зносини з Кисїлем і Хмельницьким, та повідомляв про свій замір вислати спеціальне посольство до Хмельницького в сїй справі [1626]. На перешкодї сьому плянови стояли одначе деякі обставини. Найкраще було післати таке посольство через молдавського воєводу Василя Лупула, але з ним відносини у Ракоція були недобрі. Тому він пробував помогти собі через воєводу Валахії Матвія Басарабу: висилаючи свого агента з згаданими порученнями до Польщі, він в тім же часі вирядив другого до Басараби, щоб вивідати його гадки, і як що він буде до того прихильний, попросити його післати своїх людей до Хмельницького, аби привести його до тїснійших звязків з семигородським двором, мовляв в интересах оборони православної віри й спільної полїтики [1627].
Та слїдом наладились відносини й з Лупулом — за посередництвом мабуть таки Ян. Радивила, Лупулового зятя. Зявив ся проєкт оженити Жиґимонта Ракоція з молодшою Лупулівною (пізнїйшою невісткою Хмельницького), і Янушеви, очевидно, досить подобалась гадка мати на польськім престолї свого шваґра. За згодою Лупула з його столицї Ракоціїв посол Янош Кемень зараз же вислав перше безпосереднє семигородське посольство до Хмельницького, в перших днях жовтня с. ст. [1628].
Перед тим правдоподібно дещо вже зробив в сїм напрямі Немирич. Скоро по пилявецькім погромі маємо глуху звістку про його зносини чи звязки з козаччиною — таку глуху й побіжну, що тільки знаючи семигородські інструкції можемо зміркувати її значіннє [1629]. Посольство ж вислане Кеменем ставилось перед Хмельницьким в його таборі під Львовом. Кушевич, згадуючи про се посольство, що воно добивалось від Хмельницького «промоції на королївство польське», каже, що Хмельницький дав йому відправу неприхильну, «признавши прероґативу королївській крови, а особливо королевичеви Казимирови, котрого сторону, здаєть ся, тримає дуже міцно», і при ріжних нагодях заявляв нераз, що він на першу вість про вибір Казимира «відпояше шаблю й лук відложить, і належну покору й пошану йому віддасть» [1630].
Та се говорило ся для львівських слухів. В дїйсности відповідь дана семигородському посольству зовсїм не була неприхильна. Хмельницький затримав Ракоцієвих послів при собі й відправляючи їх уже під Замостєм 7 (17) падолиста, вислав разом з ними свого посла, самого Івана Виговського, для тїснїйшого зближення з семигородським двором. В листї пересланім з послами новому володареви Семигороду Юрієви II, старшому братови претендента (батько їх умер за той час), Хмельницький заявляв повне спочутє кандидатурі Жиґимонта, під впливом світлих спогадів, які звязують ся у козаків з іменем Семигородця Баторія, і з огляду на ворожі настрої Поляків, котрі не обіцюють козаччинї нїчого доброго від польських кандидатів на корону [1631]. Заохочує його як найскорше рушити своє військо на Польщу й обіцює підтримати всїма своїми силами його воєнні операції в Польщі [1632].
Про властиве кандидованнє Жиґимонта в тій хвилї вже не могло бути мови, се Хмельницькому, розумієть ся, було зовсїм ясно, і висловлюючи згоду на те, про що просив його старий Ракоцій, він очевидно мав на метї тільки дальше зближеннє і солїдарну акцію супроти Польщі. Вибір Казимира в тім часї був уже забезпечений, тут нїчого не можна було змінити, і на адресу польських кругів Хмельницький далї підчеркував свою прихильність до Казимира, навіть свій союз і порозуміннє з ним.
Партійна боротьба на елєкційнім соймі, виводи Кисїля, справа оборони, панїка від вістей про козаків, вплив козацького арґументу на вибір Яна-Казимира, його зносини з Хмельницьким — місїя Єрмоловича, деклярації Хмельницького на користь Яна-Казимира, місія Мокрского, листи Хмельницького з 15 н. с. падолиста, вибір Яна-Казимира.
Елєкція зачала ся два тижнї по пилявецькім погромі, під вражіннєм сього страшного пониження — і козацько-татарської грози. На сойм розпочатий 26 вересня (6 жовтня) одні за другим наспівали участники пилявецької траґікомедії, просто з театру війни, з оповіданнями, скаргами, обвинуваченнями, котрими звалювали вину на других, а иньші знов користали з сих пилявецьких обвинувачень, щоб догодити своїм особистим і партийним неприятелям та використати для того головного завдання, коло котрого скупили ся в тім моментї всї особисті змагання і рахунки — вибору короля. В результатї замість відвернути увагу від нього та перенести її на орґанїзацію оборони від грізного неприятеля, що раз у раз відгрожував ся Вислою й Варшавою, — пилявецька катастрофа навпаки розпалила ще гірше елєкційну боротьбу, полїтиканство, інтриґи, серед котрих гинули всякі остороги й поклики до розваги.
Польща ще не була безборонна. Чимало наємного війська не поспіло в свій час на театр війни й могло бути ужито для формовання нової армії; цїлі ще були великі полки у ріжних маґнатів: значні сили змобілїзовані були на Литві; тисячі дрібної мазовецької шляхти назбирали ся на елєкцію й з далеко більшою користю могли бути вжиті до походу [1633]. Але все се за краще вважало пильнувати королївського вибору. Пани поприводили під Варшаву свої полки й наємні хоругви, щоб зробити вражіннє на противну партію на випадок якогось конфлїкту. Хмари дрібного шляхецтва зібрали ся підтримувати своїми голосами кандидата своїх патронів.
Досить богато стратили часу на вибір нових реґіментарів (на тимчасового коронного гетьмана вибрано Вишневецького, на польного — каштеляна бельзкого Фірлєя). Довго дебатували про те, чи збирати шляхту в загальний похід (роsроlіtе ruszenie) чи гроші на наємне військо. Але кінець кінцем всї сї розмови на теми оборони спиняли ся перед міркуваннями, що першою підставою оборонної орґанїзації таки мусить бути вибір короля: тодї, мовляв, і з козаками буде инакша мова, та й шляхта охотнїйше братиметь ся до війни, коли над нею буде «хозяйське око». Одним з найбільш горячих пропаґандистів сих ідей був Кисїль, котрому анї останнї неуспіхи анї підозріння й обвинувачення ворогів не відібрали охоти до безконечних промов. «Без Пана нема порядку і трудно його собі обіцяти, і війну трудно вести без власного вожда» — резонував він. «Як Пана виберем, як він гетьмана заіменує — всї справи лекше йдуть. Бо козаки не розуміють, які трактати можуть бути з річю-посполитою, а з королем їм буде лекша справа: Маіеstas rеірublicае у тих хлопів нїчого не значить, бо вони мовлять: «а що_ то єсть річ-посполита? і ми також річ-посполита, але король — то у нас пан». Вважайте, панове: пишуть Хмельницькому — «старшому війська річи-посполитої», а він все таки пише: «старший війська короля його милости». Не хоче мати дїла з річею-посполитою. А король то у них щось божественне. — А друга рація — кождий, і я сам охотнїйше піду при Пану — бо буде кому бачити й нагороджувати труди. Бо тепер — свобідно скажу, як годить ся в свобідній республїцї — яку вдячність маємо від річи-посполитої за страти наші? всї ви нас лаєте, тільки що не бєте!» [1634].
І під впливом таких міркувань всї наради про оборону йшли так лїниво, так анемічно, що справді можна було спитати, як питавсь оден з депутатів: «Чи то наші втїкли, чи козаки? я думаю, що козаки, - бо не боїмось їх, не думаємо про них, анї про те, як їх віддалити; як би боялись, то б рішились або на загальний похід, або на наєм жовнїра для оборони; а то ми хочемо того, а ви того — видко, що нема небезпеки» [1635]. Тиждень по сїй промові знову пройшов «у спорах dе lаnа сарrіnа — немов в найспокійнійшій хвилї, щоб провести час», як завважає автор дневника. Аж раптом місце сеї безжурности заступила безтямна панїка, коли прийшли вісти, що козаки з двох боків зближають ся до Варшави — від сходу, від Берестя зявилась уже в яких чотирнадцяти милях, а з полудня від Люблина показали ся в двадцяти. Пішли дебати, що робити — чи йти їм на зустріч, чи боронити ся в Варшаві, чи заступити переправи на Вислї. Нїяких докладних відомостей про Хмельницького в Варшаві не було тодї (се було саме тодї як його військо почало рушатись з-під Львова), — і ся невідомість збільшала панїку. Коли б Хмельницький, замість гаятись під Львовом, дійсно рушив в тім часї на Варшаву, як поривались деякі полковники, — справдї розігнав би польську шляхту на чотири вітри. І так уже поки на соймі час ішов «на непевних новинах і ріжних байках», в Варшаві все що живе почало збиратись до утечі: «пакували свої роби до скринь, шнурували свої мішки, виправляли вози, ладили шкути й дубаси; на улицях нема иньшої мови, як те, що пани готують ся в дорогу». Радивил, бувши тодї в Варшаві, записує в своєму дневнику, що якби під ту хвилю зявив ся козацький полк, розігнав би всїх — така була панїка; тим більше що ходили чутки, нїби варшавська чернь теж готує погром панам — як тільки козацькі висланцї запалять місто [1636].
Під впливом сього занепокоєння сойм ухвалив новий компут війська — скільки повинно найняти котре з воєводств, не знищених війною; вийшло того на 17 тис. війська, крім 5 тис. вибранцїв, і під вражіннєм сього втїшного вислїду всї заспокоїли ся знову [1637]. Кілька день пізнїйше принесено «авізи», що Хмельницький відступив від Львова і з 40 тис. комонника йде просто на Варшаву: за кілька день треба його сподїватись під Варшавою [1638]. Але заразом прийшла відомість, що Вишневецький облишає Замостє й їде до Варшави, ну а раз відповідальний вожд уважав можливим лишити своє військо перед лицем ворога, значить не було що й трівожитись. І маґнати й шляхта знову пірнули з головою в виборчу боротьбу, що саме доходила свого кульмінаційного пункту.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 102. Приємного читання.
TextBook