Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650

Українські відносини до Польщі Мужилівський мав представити московському правительству як чисто перемирні: на усильне прошеннє нововибраного короля козаки «до маслених запуст примирили» (до кінця сїчня с. ст.), і коли до того часу король не полагодить їх жадань — «не буде королем руським'», буде знову війна: гетьман розпустив військо тілько до заговин, а по заговинах козаки мають знову збирати ся до обозу [1728].

Стараючи ся так обставити будучу кампанію від московської сторони, з другого боку пильнував гетьман яко мога повнїйше зкоординувати козацький напад на Польщу з операціями Ракоція від полудневого заходу. Переговори, дуже жваво ведені потім, привели до порозуміння, що разом з тим як Хмельницький з Татарами вдарить на Поляків зі сходу, Ракоцій від Мукачева війде до Галичини, з тим щоб опанувати Краків — де його мали, мовляв, посадити на польськім престолї. В своїй грамоті, переданій з угорським посольством в половинї лютого ст. ст. [1729], висловляючи свою втїху з тої причини, що Ракоції таки не залишають своїх плянів на польську корону, не вважаючи на вибір Яна-Казимира, Хмельницький заохочував їх з свого боку до спільних воєнних операцій против Польщі. Запевняв, що з Яном-Казимиром його нїщо не звязує — на порозуміннє з ним він певної надїї не має [1730], й горить бажаннєм підтримати Ракоцїїв всїма козацькими й татарськими силами. Просить тільки завчасу повідомити, коли буде похід семигородського війска, і їх союзника Я. Радивила на Польщу.

І тут гетьманови не треба було великих фактичних сил: важно було тільки звязати польські сили від Угорщини, так як хотїв він звязати їх від московського сходу. Посол Ракоція кінець кінцем (се було. вже в маю, але відкриває нам загальну лїнїю полїтики Хмельницького) дістав від гетьмана бажаннє, щоб угорське військо зібрало ся в Мукачеві і коли дістане від нього вість про початок операцій, вступило до Польщі, бодай в числї пяти тисяч [1731].

Крім такої — розумієть ся незвичайно цїнної діверсії від полудневого заходу, Хмельницького займала гадка використати союз з Ракоціями для того, щоб забезпечити ся з боку Литви. Репресії против повстання, розпочаті на пограничу в. кн. Литовського, видко, дуже клопотали його, і тодішнїй прецедент нейтральности Литви не давав спокою, змушуючи шукати якогось способу, щоб знов звязати в. кн. Литовське на випадок нової кампанїї. В переказанім Ракоцієвими послами чи не найбільше вражіннє зробила згадка, що союзником їх против Польщі буде Януш Радивил, шеф воєнних сил в. кн. Литовського, «з усею Литвою й усїма дисідентами» [1732], і за простим повідомленнєм рушить в поміч Ракоцієви против Польщі. Відправляючи посольство назад, Хмельницький особливо просив як найскорше прислати йому заприсяжений акт союзу Ракоціїв з Ян. Радивилом, «бо тепер се стає спільною справою всїх їх на будуче». Просив післати також як найскорше лист до Радивила і дісідентів, де б Ракоції положили їм на серце помагати в будучій війні не Польщі, а козакам, і прийти їм в поміч всїми силами, в інтересах кандидатури Ракоція.

Без сумнїву, для козаччини се було навіть важнїйше від Ракоцієвої діверсії. Тільки в дїйсности впливи Ракоціїв були безсильні звязати в. кн. Литовське.

Комісія річи посполитої у гетьмана: її пляни і завдання, конференція з митрополитом, доноси на Кисїля, грізна постава України, приїзд до Переяслава, надїленнє гетьмана клейнодами, перші розмови, неохота гетьмана до комісії, проґрама укр. державности, заповідь війни з Польщею.

Серед таких ото плянів і настроїв звернули ся до Хмельницького з повідомленнєм про свій приїзд і бажаннє приступити до переговорів польські соймові комісари. Було се в половинї сїчня с. ст. Старий Кисїль рвав ся сповнити свою місію як скорше, щоб захопити гетьмана й старшину ще перед війсковою радою, яка мала, по його досвіду, відбувати ся звичайно на Водохрещі, і він бояв ся, що на тій радї козаки можуть або ухвалити похід на море(!) або потвердити свій союз з Ордою, і обидві сї можливости Кисїлеви хотїлось випередити [1733]. В основі його плянів лежало, очевидно, все те ж переконаннє, що сам Хмельницький щиро прихильний згодї, тільки може бути против того натиск з боку війська, і тому треба було якось запобігти. Та на перешкодї став звичайний брак гроша для комісарів в короннім скарбі: вони були привезені Кисїлеви тільки перед руським новим роком (7 сїчня н. ст.). По сїм позїздили ся комісари і в перших днях сїчня с. ст. пустили ся в путь. На се опізненнє складали потім комісари ті розчаровання, які їм прийшло ся дізнати у Хмельницького [1734]. В історичній же лїтературі був висловлений здогад, що комісію припізнено умисно, — аби ті далекосяглі уступки, що мали бути нею зроблені Хмельницькому по мисли короля і його дорадника канцлєра, без відомости сенату і сойму, не поспіли на коронаційний сойм (призначений на другу половину сїчня н. ст.) і не зіпсували його настрою [1735].

Сойм сей мав проходити під гаслом розірвання козацько-татарського союзу й відродження новим правительством Володиславового пляну війни з Кримом і Туреччиною, силами Польщі, козаччини й Москви [1736]. З огляду на се треба було дійти до повної й трівкої згоди з Хмельницьким, і комісари, як ми вже знаємо, дістали від короля й канцлєра відповідні інструкції що до задоволення його бажань, поданих до Варшави. Дійти до порозуміння здавало ся й нетрудним, супроти тих заяв льояльности, які дістали від Хмельницького Смяровский і Олдаковский, і комісари, не вважаючи на дуже грізну поставу української людности, — на всю фізіономію України, як вона відкривала ся їм, в міру того як вони заглубляли ся в територію повстання, — все таки доволї оптимистично уявляли собі свої завдання. Адже вони привезли чисто все, чого собі бажав Хмельницький: амнестію, дванадцяти-тисячний реєстр, скасованє унїї! Справа мусїла бути полагоджена [1737].

Здаєть ся, що аж конференція, котру комісари, а властиво їх православна половина мала з митрополитом і архимандритом печерським в Новосїлках під Київом (маєтности Кисїля), відкрила перед їх очима дїйсну ситуацію: як одмінило ся все — Хмельницький і весь стан річей від реляцій Смяровского й Олдаковского. Приїхавши на запросини Кисїля (десь коло 20 c. ст. сїчня) митрополит з архимандритом і иньші духовні в довірочних розмовах розповіли про київські наради, про «впливи патріарха» на Хмельницького (може й умисно ложучи все на нього), про теперішню поставу старшини й війська, зносини з Ордою, Волощиною, Ракоцієм, посольство до Москви, куди патріарх, мовляв, поїхав прихиляти московське правительство до антипольської лїґи: разом з Волощиною й Україною, і т. д.

Характеристично, що при тім комісари-Поляки в першу голову пошили в зрадники самого Кисїля: в своїй реляції, висланій з Новосїлок по тій конференції, Мясковский оповідав про тайну нараду, яку мали обидва Кисїлї з Бжозовським і Четвертинським — що Кисїль хвалить ся, мовляв йому пропонують князївство руське, або панство подільське, і він прийняв би котресь з них, якби річ-посполита не мала нїчого против того, і на власну руку зносить ся з Хмельницьким [1738]. Дальші факти не залишили розвіяти сї підозріння — але тим в грізнїйшім світлї поставили перед очима реальний стан річей.

Довідавши ся, що Хмельницький під ту хвилю пробуває в Чигринї, а місцем комісії призначає Богуслав [1739], комісари вислали до нього сповіщеннє про свій приїзд і просили прибути на комісію до Київа, ще торік визначеного для сих переговорів. Але від Хмельницького довго не було на се нїякої вісти [1740]. Просидївши без відповіди більше тижня в зруйнованих і пустих околицях, де не можна було навіть добути фуражу й провіанту, комісари схотїли були тим часом заїхати до Київа. Але тутешнїй маґістрат, знїсши ся з козаками, відмовив їм приступу: не схотів дати кватир, нїчого; митрополит пробував посередничити, але нїчого не вдїяв. Кн. Четвертинський, висланий до Хмельницького для устних переговорів, вернув ся з неприхильною відповідю [1741]. Вислано нових парляментарів: Кисїля молодшого з Смяровским, намовляти Хмельницького, щоб згодив ся приїхати до Київа, — тим більше, що мовляв, він сам переконав ся, що в Богуславі комісії відбути не можна, через велике виголодженнє тої околицї. Тим часом попробували дістати ся до Київа так би сказати «явочним порядком», — але мусїли дуже пожалувати тої відваги: в Ходосовцї під Київом [1742] заступили їм дорогу козаки з селянами, і комісари мусїли викупати ся з сеї несподїваної неволї. Ся пригода зробила очевидний вплив на них, і коли після сього прийшла відомість, що гетьман визначив для переговорів Переяслав, де мала відбути ся козацька рада, комісари, стиснувши серця від сеї нової наруги над маєстатом річи-посполитої, покірно подали ся туди.

Постава козацька й цїлого краю дійсно була така грізна, все так дихало близькою війною, що треба було годити ся на все, коли не хотїло ся прискорити розриву. Шляхтичі київські, що поприставали були до комісарів по дорозї, сподїваючи ся під ослоною комісїї вернути ся до своїх маєтностей, переконали ся, що анї мови не може бути про сей поворот. Самому Кисїлеви його піддані не дали нї фуражу, нї збіжа з його маєтностей, а хто необережно відлучав ся від комісарського полку, платив навіть і житєм. Особливо сильне вражіннє зробило, що кодацьку залогу, яка піддала ся козакам уже підчас замостьських переговорів, Хмельницький трактував як воєнних бранцїв, порозсилав по містах і тримав під тїсним доглядом, а армату кодацьку против умови затримав у себе.

Обминаючи Київ комісари з Фастова поїхали на Трипілє і Воронків і приїхали до Переяслава 9 (19) лютого. Гетьман був уже там і прийняв їх з гонором: виїхав їм назустріч за місто з полковниками й старшиною, «під знаком, бунчуком і червоною корогвою». Привитавши ся, всїв до саней Кисїля і вїхав з ним до міста, — при тім з двадцяти гармат дано вистріли. Але зараз же на обідї у Хмельницького прийшло ся комісарам послухати і від полковників і від самого гетьмана досить неприємних примовок «против Вишневецького, Конєцпольского, Чаплїньского і всїх Ляхів».

По сїм прийнятю комісари нараджували ся між собою що до дальшого порядку, головно — чи наперед розпочати переговори і вінчати їх передачею гетьманських знаків, котрим вони надавали страшенно велике значіннє (адже і то вважало ся великою річю, що король на свою руку, без відомости сенату і послів, ще не чекаючи затвердження постанов комісії, вперед післав Хмельницькому гетьманські клейноти). Рішили передати насамперед клейноти, — «щоб тою ласкою королївською його прихилити». Місце сїй церемонїї Хмельницький призначив перед своїм двором, на Шевській улицї, щоб ширші круги козацькі могли бути свідками сього тріумфу, і посли московський і семигородський, що мешкали в поблизьких дворах, могли теж йому приглядатись [1743]. Другого дня сю церемонїю відбуто. В процесії несено клейноти: наперед ішли музики з гетьманськими бубнами й трубами, приграваючи на них, за ними несли нову королївську корогву, червону з білим орлом і написом: Ioannes Casimirus rех, потім булаву гетьманську, саджену туркусами (бірюзою), за тим ішли комісари. Хмельницький чекав їх в кругу полковників й иньшої старшини. Мав на собі червоний алтембасовий кобеняк підбитий соболями. Над ним тримали бунчук. Воєвода Кисїль, приступивши до нього, розпочав свою орацію, переказуючи гетьманови і всьому війську ласку королївську. Але тут полковник Джалалий, при згадцї про короля, без церемонїї впав йому в мову і зачав спорити ся:

- Король як король. Але ви — королевята, князї, броїте много — і наброїли! І ти, Киселю, кость од костей наших, відщепив ся і пристаєш з Ляхами! [1744]

Хмельницький почав його гамувати, але Джалалий, махаючи булавою, хотїв говорити далї — пяний, мовляли комісари. Але що й иньші полковники зацитькували його, нарештї загнївав ся й пішов геть.

Серед сих неприємних перерв Кисїль докінчив свою промову, передав листи королївскі й повновласти комісарські - прочитано їх зараз, і по тім воєвода передав гетьманови булаву, а брат його корогву [1745]. Хмельницький прийняв, виявляючи тільки «деяку» радість, на оцїнку комісарів; подякував «по козацьки» і запросив комісарів до своєї господи на обід.

Тут на початку обіду Кисїль утяв таки красномовну промову до гетьмана, висловляючи добродїйства короля, що йому пробачив усї провини, обдарував такими великими дарами, властю над військом, потвердженнєм прав військових і вільностей реліґії грецької. Заохочував отже до вірности королеви, до щирих заходів коло утихомирення повстання, приведення селян до послушности панам, — а перед усїм до трактатів з комісарами. На се Хмельницький, очевидно — дещо подражненний надмірними вихвалюваннями королївської ласки до нього, не без іронїї подякував за неї — що король йому «і власть над військом прислав і переступи його пробачає», а потім оголомшив комісарів заявою, що комісію тепер буде трудно відправити: «Війська вкупі нема, полковники й старшина далеко, без них не можу і не смію того чинити: рискую житєм своїм» [1746]. До того піднїс іще, що йому не дано сатісфакції за Чаплїньского і Вишневецького: поки Вишневецького не скарають, а Чаплїньского не видадуть йому, нїчого не буде. Пригадав і прогрішення Потоцкого з Конєцпольским, - але, мовляв, Потоцкий, вже своє дістав, а Конєцпольский не так винен; але як з Вишневецьким і Чаплїньским не зроблять ладу, «то або йому з усїм військом Запорозьким пропасти, або землї Лядській -всїм сенаторам, дукам, католикам і шляхтї згинути». З великим роздражненнєм згадав також кровопролитя в Мозирі й Турові від литовського війська, висилку полків на Литву, свій лист до Радивила, писаний з сього приводу, і погрозив, що «за одного християнина», котрого Радивил велїв посадити на палю, потрапить те саме вчинити чотиром тисячам вязнїв лядських, котрих мав у себе [1747].

«Така перекуска перед обідом», як називає її Мясковский, задала тон усїй дальшій розмові. Полковники за сусїднїми столами теж не жалували зїдливих дотинків, а шановний полковник чигринський Вешняк навіть з булавою кинув ся на якусь замітку присутного кс. Лентовского. Всї зусилля комісарів і особливо Кисїля злагодити настрій ріжними лагідними мовами на нїщо не придали ся, і зовсім пригноблені розійшли ся вони по своїх господах — мовляв умисно призначених в ріжних кінцях міста, щоб утруднити їм порозуміннє.

Не поправив настрою й обід, визначений на другий день у Кисїля Хмельницькому. Гетьман приїхав зовсїм пізно, під вечір, на підпитку, з кількома полковниками. Даремно господар і все товариство не жалували заходів, щоб привести його до кращого гумору, і потакували йому на всї його жалї, — Богдан все жалував ся на свої кривди від Ляхів, доказував свою невинність і нарештї «Україну і всю Русь виповів Ляхам». Потім напер ся йти до осібного покою воєводи [1748] й там наставав на нього, аби вони — родина Кисїлїв — «Ляхів вирікли ся, а пристали до козаків, — бо Лядська земля згине, а Русь вся буде панувати — ще в тім роцї, дуже скоро» [1749]. Вернувши ся потім до товариства, гетьман пяний сидїв з ним до третьої години. Так оповідає Мясковский.

Другого дня післали до гетьмана Кисїля молодшого і Четвертинського, просячи визначити час на авдіенцію. Ті застали його за горілкою з товариством. Підохочений гетьман дав ім відповідь «різку і їдовиту»:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 102. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи