Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Розумієть ся, се була тільки притока до переговорів, бо про те, що Вишневецького й Конєцпольского нема в містї, Хмельницький, певно, знав дуже добре. Коли маґістрат так і відписав на се, що Вишневецького й Конєцпольского у Львові нема, а громада просить помилувати місто й не розливати християнської крови, Хмельницький прислав другого листа, вже до міської громади, по польськи. В нїм підносив заслуги козацтва для річи-посполитої, — що своєю боротьбою з Ордою давало змогу підтримувати торговельні зносини зі-Сходом (спеціальний арґумент для львівського міщанства, що жило сими зносинами), а за се терпіло наруги й кривди — вони описували ся тут, очевидно, в стилю звісних нам реєстрів козацьких кривд, і сим разом Хмельницький особливо вдаряв на Жидів, закидаючи їм між иньшим, що вони давали гроші на наєм війська, й жадав їх видачі з міста [1586]. Коли місто видати Жидів не згодило ся, Хмельницький через свого «швагра» священника Федора Радкевича прислав третїй лист, де ставив ультиматум, — щоб місто заплатило йому окуп для орди, 200 тис. червоних, инакше спіткає його те, що спіткало вже иньші міста [1587]. Вислухавши се, рада по довгих дебатах рішила піти на зустріч сим жаданням і повести серіозні переговори з Хмельницьким. Насамперед ухвалено післати до нього його знайомого ксьондза Гунцель-Мокрского, бувшого професора єзуїтської колєґії, що знав з тих часів Хмельницького як свого учня: він мав, по-перше, переконатись, чи се дїйсно Хмельницький, а не якийсь самозванний ватажок, по друге — коли се дїйсно Хмельницький, його бувший учень, то випитати ся про його заміри, прихилити до можливої ласки для міста і нарештї — добути для дальших переговорів охоронні листи для послів. Допущений до Хмельницького кс. Мокрский розмовив ся з ним і тут наступила чула сцена: Хмельницький взяв його до другого покою і кинувшись до ніг його обіймав і обсипав ласкавими словами й подяками за колишню опіку й науку. Мокрский, мовляв, почав докоряти йому за кровопролитя, Хмельницький оправдувавсь, оповідаючи історію нагінок, які загнали його до повстання, і з плачем висловляв свої жалї з приводу всїх тих бід, які з того пішли [1588]. Всї сї подробиці приходить ся зіставити на сумлїнню оповідачів, але охоронні грамоти для львівських послів в кождім разї були видані й 3 с. ст. жовтня посольство зложене з репрезентантів ріжних начальних колєґій міста поїхало на переговори до козацького табору.

Ся місія, досить широко описана по горячим слїдам одним з участників, Сам. Кушевичем [1589], подає деякі інтересні подробицї, варті того, щоб їх тут згадати.

Два осавули, стрівши послів коло міської фіртки, попровадили їх до квартири Хмельницького, що була при глинянській дорозї, коло костела св. Петра, разом з кватирою Тугай-бея. Самого Хмельницького під ту хвилю в господї не було: був коло Лисенич. Посли поїхали туди до нього і були ласкаво прийняті: посадивши з собою за стіл, частував їх горілкою й розмовляв. Посли благали його пожалувати «те руське столичне місто», і так обрабоване жовнїрством. Хмельницький на сї благання милосердя почав оповідати свої кривди всякі — в котрих нїхто його не пожалував: навіть росплакав ся при тім; особливо нарікав на Конєцпольского та на Вишневецького. Згадав знов про Жидів і вже не жадаючи їх видачі, радив особливо на них розложити окуп, — тому що вони збогатились на Українї козацькою кривдою. Від окупу й визначеної ним цифри нїяк не хотїв відступити, толкуючи тим, що бере се не для себе, а для орди, котрій мусить заплатити [1590]. Коли посли далї його благали, велїв їм поговорити про се з полковниками, й нарештї відославши до своєї кватири, казав чекати там, поки він порозумієть ся з Татарами. Зїхавши ся з Тугай-беєм, розмовляв з ним цїлі дві години, а посли за той час балакали з полковниками й иньшою старшиною про всяку всячину в господї Хмельницького.

«Оповідали нам з великою втїхою, як коронне військо під Пилявцями втїкало соромно без усякої потреби, — які великі богацтва знайшли в нашім обозі: самих скарбних возів рахували 6460. Знайшли й булаву кн. Доминика — в каретї лежала; показали нам її зараз — велика, золотиста, саджена туркусами й яспісами. Оповідали, що на будучу війну наміряють ся закликати собі в поміч цісаря турецького і рішили ся доконче добувати кн. Вишневецького, де б не був він, хоч би в самім Ґданьску, — складали на нього всю вину за те, що до трактатів не прийшло. Казали, що мають намір, дійшовши до Висли, приладити чайки і плисти ними під Варшаву, а навіть і далї, як би їх не уконтентовано».

Нарешті Хмельницький з Тугай-беєм вїхав на подвірє. Полковники всї вийшли їм на зустріч, казавши послам лишитись. Потім до господи війшли — насамперед Тугай-бей з калґою й Піріс-аґою, за ним Хмельницький з полковниками — всї мали в руках «золотисті булави, саджені каміннєм». Посїдали за стіл, на перше місце пустивши Татар. Хмельницький через військового товмача освідомив Тугай-бея про місію послів. Тугай-бей здавав усю справу на Хмельницького, але дуже сердито відзивав ся про Львовян, що богато побили йому людей. Посли запевняли, що місто нїяк не зможе зложити такої суми, й просили переконатись у тім через своїх ревізорів. На тім нарештї й стало, що відпоручники Хмельницького й Тугай-бея самі оглянуть львівські крами й маєтки та зберуть що можна буде в грошах і товарах. Се, розумієть ся, була велика полегкість: посли могли бути вдоволені з результатів своєї місії.

По сїм полковник Головацький з Піріс-аґою кілька день займали ся ревізією львівських засобів і вибираннєм контрибуції, відвозячи її до Тугай-бея. Всього, як рахували міщане, вибрано з міста грошима, металєм, товарами і припасами на півмілїона золотих, а з того властива контрибуція Татарам виносила коло 330 тис., та й то товари оцїнювали ся, мабуть, як найвище, і дїйсна вартість контрибуції не переходила правдоподібно за 50 тис. червоних, себто четвертини визначеної суми, так що Тугай-бей не раз дуже сварив ся, докладно перевіряючи вагу й цїну товарів [1591]. Крім того роздано дарунки — самому Хмельницькому, важнїйшим полковникам і старшинї — Головацькому (з його товаришом Піріс-аґою), Чорнотї, Кривоносови, своякам Хмельницького Захарови Хмельницькому й отцеви Радкевичови. Чехович оповідає, що Кривонос, «перший полковник», дуже сварив ся, коли його поминули були при тім роздаванню дарунків: «я стільки ж докажу та й доказав, як і Хмельницький, і коли б дав собі волю, то ще Львів набрав ся б страху й потерухи — тому не маю бути гіршим від иньших і порахованим в компут абияких: коли иньших обдарували, то й мене конче треба уконтентувати сотнею одною другою червоних». І Львовяне поспішили «уконтентувати» сердитого полковника, що саме нагнав їм холоду здобутєм Високого Замку. Взагалї спішили як скорше росквітати ся з козацько-татарським військом, бо тим часом дрібна, але прикра, крівава війна під Львовом вела ся далї всякими своєвільними бандами «черни», а місто все більше виголоджувало ся через бльокаду.

Нарештї 13 c. ст. жовтня відступив калґа з своєю ордою, рушивши під Камінець, другого дня Тугай-бей з своїми Татарами під Замостє. Гармати Хмельницького пустили двадцять вистрілів «нїби то на прощаннє, а на правду хотів випробувати гармати, нарихтовані на місто, як признавали самі козаки, бувши в містї»: гарматні кулї вдаривши в ріжні міські будинки, дали Львовянам зрозуміти, що спіткало б їx, коли б Хмельницький схотїв бомбардувати місто.

15 почали рушати козацькі полки, а 16 і сам Хмельницький пішов з-під Львова, зіставивши на якийсь час в містї Захара Хмельницького, свого стриєчного брата, як його називають Львовяне, з кількома старшинами для безпеки місту від козацьких ватаг, що ще довго стояли й переходили в околицях Львова.

Так скінчив ся львівський епізод війни. По за львівською облогою він не мав більше нїчого важного. Не знаючи нїяких серіозних окупаційних плянів, стараючи ся стримати в можливо тїсних межах українську воєнну енерґію, як то власне показало ся на прикладї Львова, Хмельницький під час сеї галицької кампанїї не робив нїчого її на те, щоб використати й підтримати той народнїй рух, який при нагодї його побуту прокидав ся в східнїй Галиччинї.

Тим часом як з ріжних сторін прибували до його табору ватаги місцевої людности, щоб узяти участь в війнї під козацькими корогвами, з ріжних місць приходили депутації до козацького війська з зазивом до себе на ґрунт, щоб помогти повстанню на місцї. Так напр. ще перед приходом Хмельницького під Львів Полякам трапило ся переловити висланця від міщан з місточка Гологір, післаного до Хмельницького з листом — прошеннєм помочи «проти польської тиранїї» і обіцянкою всякого припасу для війська. Під час переговорів львівських депутатів з Хмельницьким їм прийшлось бути свідками, як перед ним, в його таборі ставив ся якийсь піп з Крехова: передав Хмельницькому деревляний крестик і лист від Крехівян, запрошуючи прибути до них. «Хмельницький хрестик поцїлував, а листа при нас читати не хотїв, і попа насварив, що з такою справою так необережно поступає» [1592]. Таких закликів було, певно, богато з ріжних сторін, і вони не зіставали ся без наслїдків: і з відома й згоди Хмельницького, і ще частїйше мабуть без неї, з його табору — особливо з того місцевого елєменту, що напливав сюди, пускали ся більші й меньші ватаги, щоб помогти людям «на Ляхів». Але треба ствердити, що в досить богатім актовім (головно судовім) матеріалї про осїннї рухи 1648 р. в Галиччинї безпосередня участь в них козаків — навіть у тім широкім значінню сього слова, яке тодї практикувалось, означаючи ним не тільки орґанїзоване, полкове козацтво, а й усякі елєменти з самостійної армії повстання, — розмірно беручи зазначила ся доволї слабко. Провідниками й привидцями повстання виступають місцеві міщане, шляхтичі українські, духовні — і поруч того є тільки загальні згадки про козаків, дуже рідко — конкретні вказівки на якусь орґанїзаційну ролю козацтва (як напр. для Рогатина — що козаки настановили тут війта від себе) [1593]. Розумієть ся, судові процеси звертають ся головно против місцевих людей, а не против козаків, котрих не можна було досягнути; але все таки козацька інїціатива мусїла б сильнійше виступити і в них, якби грала реальнїйшу ролю, — а так маємо тільки загальні мотивовання рухів «надїями на козаків», «впливами їх своєволї» і т. и. [1594]. А вже зовсїм нїде не знаходимо звістки, що сї рухи підтримував Хмельницький або його штаб; не бачимо навіть яких небудь значнїйших екскурсій козацького війська на провинцію [1595].

Очевидно і ясно, що нї у гетьмана нї в близшім окруженю його не було ще нїяких плянів національного чи соціального визволення Галиччини, хоч обставини були дуже пригідні на се: польський елємент був безборонний, розпорошений, до решти збентежений, а стихійна сила народнього руху була дуже велика. Ще перед появою козаків по ріжних місцях людність орґанїзувалась по козацьки, формуючи сотнї, вибераючи старшину, зброячи ся по можности: так було напр. в Теребовлї, Хоросткові, Янові [1596]. В деяких околицях сей рух розвинув ся навіть дуже широко: на карпатськім Підгірю, в Калущинї, і ще більше на Покутю, де орґанїзовані сили повстання під проводом місцевої шляхти рахують ся на 15 тис. люда (головним провідником був шл. Семен Височан, а його штаб-кватирою Отинїя [1597]. Невеликою орґанїзаційною підмогою Хмельницький міг би дуже сильно скріпити сей рух на всїм просторі східно-полудневої Галиччини, опертої о Волинь, Подїлє, Волощину й Угорщину, й дати йому тверді підстави. Але він не зробив для сього нїчого, і по поворотї його на Поднїпровє польська шляхта за помічю військової сили досить легко задавила сей полишений власним силам рух (найдовше тримало ся власне Покутє, і тутешня українська шляхта під проводом Височана пробувала оружною рукою не пустити Поляків до себе за Днїстер, ще в груднї 1648 р.).

Не тільки Хмельницький сам і його однодумцї, а й найбільш радикально настроєні полковники, і взагалї козаччина не дбала про се, бо рвалась перед усїм довести до кінця свої рахунки з маґнатами, в котрих бачила своїх головних ворогів — причину всїх бід. Ми бачили наміри й пляни старшини під Львовом, в розмовах з львівськими делєґатами [1598]: її рішучість іти на саму Варшаву і за Варшаву, коли б козацькі жадання не були сповнені, і діставати свого ворога Вишневецького хоч би і в самім Ґданьску. Спиняючись пізнїйше над закінченнєм львівської облоги, Кушевич називає спеціально Богуна як речника такої боротьби до кінця: він, мовляв, раз у раз доказував Хмельницькому потребу йти «до Висли», роспалюючи огонь внутрішньої війни. І се в тім часї здавало ся таким не трудним, що для Кушевича се стає доказом незручности Хмельницького в використовуванню своїх побід, коли він не розвалив тодї Польщі до останку. «Всї тодї сподївали ся, що Хмельницький пройде в саму середину Польщі, розвалить її й знищить саме імя — але богато було таких що вміли побіждати, але не вміли користати з побіди» [1599].

В дїйсности Хмельницький очевидно свідомо ужив всю свою зручність і всї впливи на те, щоб сю воєнну енерґію свого війська і його найбільш радикальних проводирів після львівського епізоду уткнути в новий барієр на сїм побіднім шляху — в облогу Замостя і тут знов вигадати кілька тижнїв, як вигадав під Львовом, щоб дати Польщі змогу впорядкувати свої відносини до козаччини — себто перед усїм вибрати короля, що мало послужити першою підставою сього впорядковання.

З становища рішучої розправи з Польщею кілька тижнїв, проведених під Львовом, були, розумієть ся, страченим часом. Для Львова, щоб узяти з нього окуп, досить було й якого небудь більшого віддїлу козацького війська — хоч би того самого Кривоноса. З Замостєм теж можна було поступити як з Бродами — звязати його якимсь козацьким корпусом і мати свобідні руки для дальших операцій — як би сього було треба Хмельницькому. Але видно, сього йому не треба було: треба було чогось иньшого. І тому що Замостє стояло, так би сказати, під знаком Яреми Вишневецького, сього найбільшого з ворогів козацьких, найбільш яскравого й зненавиженого представника маґнацтва (сюди він ще з-за Днїпра вислав свою жінку з її двором, бо се була її батьківщина, і сюди ж перенїс свої сили відступаючи зі Львова) — Замостє надавалось на се. Хмельницький мав притоку звернути всї сили козацтва на сей пункт, немов концентруючи на нїм боротьбу з маґнацтвом, до котрої козацтво так палилось: не заставши Ярему у Львові, мусїло нищити його в Замостю.

Замостє: Кунктаторство Хмельницького, мотиви походу на Замостє, інформації Хмельницького, його пропозіції Замостянам, листи, бльокада Замостя і пустошеннє околицї, капітуляція Замостя.

Поволї, немов умисно протягаючи час — а може таки й справдї маючи се на метї Хмельницький, покинувши Львів 16 с. ст. жовтня, посував ся на північ, затримуючись по дорозї. Поодинокі віддїли війська, більші й меньші, розходили ся в північній Галиччині, збираючи контрибуції з тутешнїх міст. Козацький полк під проводом Капусти пройшов на Посянє, був під Перемишлем — але місцева шляхта, по словам одної записки, від нього відборонила ся [1600]. Городок узято, «уряд католицький скинено, настановлено руський», замок обсаджено козацькою залогою; подібно й иньші сусїднї місточка. Жовка окупила ся. В Наролї стала ся мала битва висланого з Замостя підїзду з передовим козацьким полком під проводом Небаби [1601]. Ріжні ватаги шастали ся в північній Волини й сусїднїй Холмщинї [1602]. Відновили ся бійки під Бродами.

По тижневім маршу з-під Львова Хмельницький прийшов під Томашів [1603], де забарив ся ще кілька день, чекаючи розісланих полків. Захоплені підїздом козаки з полку Небаби оповідали, що Хмельницький вислав їх з Тугай-беєм перед себе з-під Потилича, сам іде з лекшою арматою, лишаючи тяжкі гармати по замках; козацького війська з ним більше нїж 100 тис. [1604], і ще все нові сили прибувають з України [1605].

Кушевич оповідає, що стоячи в Томашеві Хмельницький дістав до своїх рук листи писані до Львова — до уряду й ріжних осіб, від канцлєра й ріжних осіб з Варшави, і задержавши їx у себе на три днї, відіслав по сїм до Львова розпечатані з тим же післанцем [1606]. Тим способом мав нагоду поінформувати ся про все з автентичного джерела, навіть без помочи своїх шпіонів. Довідав ся між иньшим, що Вишневецького і в Замостю вже нема — поїхав на елєкційний сойм, робити вибори. Тому зближаючись до Замостя і висилаючи перед себе, 27 c. ст. жовтня, кількатисячний козацький полк і Татар, Хмельницький вислав з ними листи до шляхти зібраної в Замостю і до Вайєра, начальника нїмецьких компанїй, що становили його залогу, — закликаючи до згоди з огляду на «утечу» Вишневецького. Запевняв своїм звичаєм про свої миролюбні заміри — свідчив ся Богом, що не бажав розливання християнської крови, і по першій, веснянїй кампанїї виславши своїх послів до короля з засвідченнєм своєї вірности, мав замір вернути ся на Запороже. Що сталось инакше, причиною тому був кн. Вишневецький — коли він «против волї річи-посполитої зрадливо на нас наступив», мусїв і Хмельницький по пилявецькім погромі, «розбивши кварцяне військо», рушити ся з усїм військом Запорозьким і Татарами, слїдом за ним, аби не дати йому вчинити «нової зради».

«Коли б його не було тут, і нас би не було. А що він з міста утїк, ми, вважаючи що ваші милости, панство й усе поспільство у всїм тім не винні, раді б, щоб ви війни з нами не хотїли, а добровільно пішли на згоду, як Львовяне — ми ж в. милостям обіцюємо зараз з усїм військом відступити, і волос з голови вам не впаде».

Таким чином ще не приступивши до Замостя, Хмельницький уже закликав покінчити дїло окупом. В другім листї, адресованім Вайєрови, він заохочував нїмецькі компанїї прилучити ся до козацького війська, в котрім було вже стільки бувших жовнїрів з польських військ (се з-під Замостя походить звістка, що в війську Хмельницького було сїм тисяч «Поляків») [1607].

«З огляду що кн. Вишневецький видав вас, запрошуємо вас до одної компанїї й одного товариства до себе: присягаємо перед всемогущим Богом, не тільки якоїсь погибели, але й найменьшої утрати від нас не сподївайтесь: хто з вас тепер реґіментарем, кождий і у нас зістанеть ся при своїм реґіментї й повазї; не будете голодні й голі або піші — будете вдоволені з нас і обопільного товариства нашого. Помиривши ся з річю-посполитою і завівши згоду, знайдемо спосіб на те, щоб і ви були з нас задоволені, як і чужоземцї-Татари. Заспокоївши свої, знайдемо чужі краї, ворожі отчинї нашій, Коронї польській, щоб там собі спільно знайти кусник хлїба» [1608].