Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Як про сподїваний термін повороту послів від короля говорилось про Зелені свята, — що доти буде трівати сей переходовий стан, але се не мало нїякого реального значіння, бо коли говорилось про поворот, то розумілось, очевидно, поворот з прихильною відповідю, а сього зовсїм не можна було сподїватись: не так складало інструкцію посольську. Кисїль тодї порадив королеви (що той і вчинив) писати до гетьмана, що зборівську угоду з польської сторони сповнено у всїм — щоб отже й він сповнив її, — і ставив чотири дезідерати, що дають нам понятє про характер сих переходових відносин попереднього часу: аби відкрито католицькі костели для богослуження, козаків аби виведено з-за лїнїї і понад реєстр не приймано нїкого, хлопи аби віддали панам своїм належне підданство і не боронено збирати з підданської людности ухвалений соймом податок, і нарештї — щоб головою скарано Нечая за його зраду. І так: реєстр фактично не був переведений в житє, козацькі війська не зведено з-поза лїнїї, панське право не признавало ся, і так мало бути до полагодження військових жадань.

В мартї все се мабуть говорилось не так виразно, як потім в квітнї; але й листи писані Киселем з Київа після мартівських конференцій, після всїх реверансів з козацької сторони, при всїм, звіснім уже нам оптимизмі воєводи, повні дуже трівожних рефлєксій. Лист його до короля і другий — до гетьмана Потоцького, роздїлені кількома днями, при певних характерних відмінах перейняті тими самими настроями й гадками і дуже цїнні з того боку, що дають досить докладну і навіть яскраву характеристику ситуації з становища найбільш вирозумілих прихильників згоди з козаччиною [2140]. Воєвода виступає прихильником полїтики вичікування для даного моменту: сим мотивом і подиктовані властиво його листи, особливо другий — до Потоцкого, котрого і Кисїль, очевидно, вважав прихильником аґресивної полїтики, але дане становище сам Кисїль признає незносним, особливо для українної шляхти.

«Одна, минї здаєть ся, рада,» пише він королеви — «дати час і всемогущій волї божій — чи не схоче вона утишити сю біду, і заприсяженим обіцянкам Хмельницького — як то він їх схоче дотримати, -хоч то велика кривда і властиво неволя для нас українних! Коли б я не бачив такої їх сили і готовости, яка у них тепер, коли б спілку їх з Ордою розірвано, а військо (коронне) могло війти сюди перше, нїж ріки пустили, — то я не тільки бажав, але просив би покірно в. кор. мил., аби з огляду на такі пониження в сїм покою, що пахне рабством, краще пробувати воєнного щастя, нїж маючи підданих не мати їх». Але в даних обставинах — чекати. «Вести переговори з Ордою, черни не давати оказії (до повстання) — хоч то й велика кривда для всїх нас, що тут з маєтками нашими потонули, чекати своєї пори і погоди». «Сам ваша мил. зволиш бачити замішаннє того берега (погранича) — від Днїстра, а від мене зволиш довідатись, що тут від берегів Днїпрових дїєть ся», пише він Потоцкому — «з поголосок довідаєш ся, в якій небезпецї я був, встрявши в сї розрухи — тай тепер зістаюсь під потрійною небезпекою, бо як для моєї так і для цїлої річи-посполитої безпечности треба сих трьох умов: перше щоб Хмельницький тримав ся вірности, як її присягою убезпечав, і щиро хотїв гамувати чернь, по друге — щоб воля Хмельницького була сполучена з спромогою: щоб чернь, взявши гору і через нього не переступила і під новим провідником не стала ще твердша, по третє - щоб з нашого боку не вдарили в беріг і з тої сварки не зняла ся велика буря».

Обставини можуть поправитись. «Орда не може бути з ними довго, а як її не буде, ми при божій ласцї завсїди можемо взяти гору». «І то маю на увазї, що голод у них великий: розгультяєне хлопство знов мусить узятись до рілї, або — коли їх не зачіпати, то Хмельницький - як то вже взяв собі доконче — вимислить собі якусь иньшу дорогу (війну) і тим способом те множество збройної черни могло б якось розвестись і розійтись». «Або утишить ся саме се бурливе море, і ми хоч ще рік приложимо до свого вигнання — мало що коштуючи господарства і достатків наших, але вітчина, маючи спочинок, могла б і нас ратувати, а ми б поволї запізнавались з здичілими підданими нашими, з початку вдоволені самим признаннєм панської власти навіть без доходу. Або знищить Бог махінатора (Хмельницького) і розсипле те все, що зміцнив і обєднав на кару за гріхи наші. Або — скаравши нас нашою черню дасть і нам божа справедливість помститись над нею». В такім разї річи-посполитій нїколи не забракне оказїї — аби тільки почувала себе на силах і в готовости до війни. «Оказія в тім, що хочби вони (козаки) хотїли заховати нам покій, то покій сей нїколи не буде такий, щоб не тільки нас бідних міг вдоволити, але навіть і трактатови з ними уложеному відповідав, бо тут дві важні справи не скоро могли б прийти до ладу: відновленнє відправ католицької віри і підданство панам з доходом. Бо вони або мало дуже або й зовсім не хотїли б мати податків, а бути підданими тільки по імени, — тому я в тім покою, коли його Бог і сам час не направить, не можу бачити нїякого смаку, признаюсь по щирости, тільки що тепер вважаю дуже небезпечним брати ся до війни» [2141]. А на випадок якби таки рішено почати війну зараз, Кисїль просив короля і Потоцкого, щоб його загодя покликали — аби він і сам міг безпечно вислизнути з Київа і звести шляхту, що поїхала до своїх маєтків — «аби не ретіруватись раптом серед небезпеки, котра нас в тій же хвилї обхопить, скоро тільки піде голос, що військо рушилось і йде на Україну».

Так безнадїйно представлялась справа навіть і по тім як зборівську угоду потверджено, і се потвердженнє нїби то прийняла козаччина. Конфлїкт висїв весь час у повітрі, і було тільки питаннєм часу, коли він мав упасти — коли мали вірватись ті перепони, що ще притримували його вибух.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!