Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Завтра буде справа і розправа, бо тепер я пяний, і угорського посла відправляю. Скажу коротко: з тої комісії нїчого не буде, — тепер війна, війна мусить бути! В тих трох або чотирох недїлях виверну всїх васw, Ляхів, до гори ногами, і потопчу вас так, що будете під моїми ногами, а на останок вас цареви турецькому в неволю віддам!

«Король королем нехай буде, таким щоб карав і стинав шляхту і дуків і князїв [1750] — аби мав волю: згрішить князь — урізать йому шию, згрішить козак — те саме вчинити. А не схочеть король вільним королем бути — як ся йому видить! [1751]

«Скажіть то панови воєводї і п. комісарам: Грозите минї Шведами? [1752] — і ті мої будуть! а хоч би не були, хоч би їх було пятьсот, шістьсот тисяч — не зможуть руської запорозької й татарської моци!

«Правда то, що я лихий, малий чоловік, але минї то Бог дав, що я єсьм єдиновладцем і самодержцем руським! [1753]

«Ідїть же з тим! Завтра справа і одправа».

Вислухавши звідомленнє своїх делеґатів, комісари рішили, що страва безвиглядна: треба просити відправи, думати про те, як би безпечно вернутись та визволити бранцїв. Все таки, прибувши на ту третю авдієнціо, ще пробували устами Кисїля прихилити гетьмана до взгоди. Опамятував його медоточивий воєвода, аби не піддавав в руки поганству земель і з ними віри руської й церков святих; остерігав, що як Польща й Литва не можуть устояти ся перед поганством без Запорожа, так і Запороже не може устояти ся перед поганством без помочи польського війська; радив прийняти ласку королївську, вдоволити ся 12-тисячним реєстром, відступити ся від черни — «нехай хлопи орють, а козаки воюють»; нехай гетьман оберне краще зброю на поган, за границї державі, а за кривди його особисті, за вчинки Чаплїньского, за кривди військові — за все буде нагорода. Говорив до слїз, але не розжалив Хмельницького. Він, як і попереднього разу, став говорити про неможливість договорити ся до чого небудь. На пригадуваннє ріжних давнїйших жадань, справ і обіцянок відповів наведеною вже вище тірадою [1754], що тепер вже минули часи, коли його можна було заспокоювати обіцянками нагород за кривди та надїями на побільшеннє реєстра, і розвинув свою нову полїтичну проґраму — в дусї тих полїтичних плянів, які снували ся в київських кругах, в дусї своїх деклярацій Москві:

«Вибю з лядської неволї руський нарід увесь! [1755]. Перше я за свою шкоду і кривду воював — тепер буду воювати за нашу православну віру! Поможе минї в тім чернь всяя — по Люблин, по Краків, котра не відступає її [1756] — і я її [1757] не відступлю, бо то права рука наша: аби ви, знїсши хлопів, і на козаків не вдарили!»

«Буду мати двістї, триста тисяч своїх, орду всю при тім, Ногайцїв. [1758] Тугай-бей недалеко мене, на Саврани — мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світї! Готов все вчинити зараз, що я схочу; вічна наша козацька приязнь, і світ її не розірве!»

«За границю на війну не піду! Шаблї на Турків і Татар не підійму! Досить маю на Українї, Поділю і Волини тепер - досить вчасу, достатку і пожитку тепер в землї й князївстві моїм — по Львів, по Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидїть і мовчіть, Ляхи! І дуків і князїв туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно. Не зістане у мене і нога жадного князя й шляхетки у тій країні [1759]; а схоче котрий з нами хлїба їсти — нехай війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає!»

Говорив з незвичайною «фурією» — «кидав ся з лавки, волосє на собі рвав, ногами бив в землю» — сим разом навіть злобний справоздавець Мясковский не каже, аби був пяний.

Полковники також відзивали ся повними ворожнечі й зневаги словами: «Минули, мовляв, ті часи, коли нас Ляхи сїдлали! Нашими ж людьми — християнами, драґонами були нам сильні. Тепер їх не боїмо ся! Дізнали ми того під Пилявцями: не ті се Ляхи, що перед тим бували — били Турків, Москву, Нїмців і Татарів: не Жолкєвскі, Ходкевичі, Конєцпольскі, Хмелецкі — се Тхоржевскі, Зайончковскі, [1760] дїти в зелїзо повбирані! померли від страху, скоро нас побачили, і повтїкали, хоч Татар зразу, у середу не було більше тільки три тисячі; а як би були до пятницї почекали, анї оден би живий до Львова не втїк!»

Всї намови, опамятування і придобрювання комісарів нїчого не помагали. Коли вони висилювали ся в уступках і заявляли готовість, против інструкції навіть, підвисшити число реєстрового війська з 12 до 15 тис., відтяв їм Хмельницький: «По що писати: стільки й стільки? скільки нас стане, стільки й буде! не стане (не досить буде сто тисяч — буде стільки, скільки схочу»! [1761]

Взагалї вважав зовсім зайвими всї сї розмови, бо війна вже рішена — наказана і поблагословлена патріархом.

«Вже я по полкам обіслав, аби коней годували і в дорогу готові були — без возів, без армати: знайду я то у Ляхів! Хто б з козаків хоч оден віз узяв на війну, скажу йому голову стяти; не візьму і я з собою жадного, хіба юки та сакви.»

Репресії на повстаннє в в. кн. Литовськім, битви на Подїлю, гнїв гетьмана і старшини з сих приводів, надїї на Москву, проєкт перемиря вироблений комісарами, переговори, перемирє 14 (24) лютого, його умови, кінець комісії, утеча шляхти з комісарами.

Воєнну енерґію старшини й цїлого війська дражнили й підіймали, крім всього иньшого, з одного боку — вісти про кріваві конфлїкти між передовими постами козацькими й польськими на Подїлю й Волини, з другого — люті репресії на повстаннє, які дїяли ся особливо на Полїсю литовськім.

Ми бачили вже, з яким крайнїм роздраженнєм говорив Хмельницький про кріваві репресії Радивила, розпочаті по скінченню елекційного сойму, особливо про різню в Мозирі, де згинула козацька залога, проводиря Михненка вбито на палю, а місто спалено. Маємо лист Хмельницького, згаданий ним в тій мові [1762], а писаний в переддень авдіенції: цїкаво бореть ся в нїм крайнє роздражненнє з приводу сих Радивилових ексцесів і бажаннє за всяку цїну обминути небезпечний розрив. Адже лист сей писав ся тодї саме, як Хмельницький робив пробу дійти порозуміння з Радивилом через Ракоціїв, і через те не час був йому палити мостів. Шукає доріг. Споминає давню приязнь, яка вязала Запорозьке військо з родиною Радивила і висловляє здивованнє з приводу останнїх вістей, що Радивил, «взявши якийсь гнїв на військо наше, зволив розпорядити невинних людей, християн нашої віри, на палю вбивати й мордувати». «Мали б і ми кого саджати на палю», давав литовському короликови лекцію козацький гетьман, «маючи в руках до чотирох тисяч — сенаторів і шляхту, одначе знаємо, що в тих невинних не покараємо винного, тож і велїли ми випустити живцем до пяти тисяч, і нї оден взагалї не скараний з тих що до наших рук прийшли. Але коли побачимо, що ваша кн. милость і иньші панове, як перед тим покійного пана нашого не слухали, так і тепер знову против королївської волї зволите починати і на нас наступати, — взявши Бога на поміч боронити ся будемо, і королеви дамо знати. Поки ж що стримуємо ся й не пускаємо ,кожушних шапок', вичікуючи, чи ваша кн. мил. будеш наступати далї. А ми нїякої зачіпки не починаємо, аби ваша кн. мил. як і перед тим був нашим ласкавим паном». [1763]

Післанець від Радивила, що приїхав слїдом з якимись — очевидно виясненнями чи оправданнями полїських репресій, злагодив се напруженнє. Хмельницький показував йому всяку честь, підчеркуючи свою особливу приязнь до Радивила: саджав його коло себе, тим часом як сам воєвода Кисїль мусїв ставати на свої хорі ноги. Запевняв в своїх миролюбних замірах. Правда, признавав, що в тій хвилї не можна укладати згоди, бо козацтво повстало б против самого Хмельницького, але на весну він розішле козаків «по Самарах», бунтівникам постинає голови, і тодї можна буде завести спокій. [1764] Таким чином нейтральність в. кн. Литовського нїби була потверждена. Але кріваві, нелюдські репресії, які далї дїяли ся там, не могли не дражнити козаччину. Саме під час побуту Радивилового післанця у Хмельницького сам Радивил приступив до Бобруйська, і тут відограли ся сцени справдї страшні. Козацька залога, замкнувши ся в деревляній вежі, сама себе спалила, не піддаючи ся литовському війську; але декотрі, не витримавши огню, вискочили й попали на палю — між ними Піддубський, котрого кат всадив так нещасливо, що він кілька годин сидїв живий: казав дати собі води напити ся і в церкві по душі своїй звонити, аби ще своє подзвіннє послухати. [1765]

З другого боку, з польського погранича, особливо від Поділя теж ішли вісти про конфлїкти з козаками і наступленнє польських пограничних хоругов, викликаючи велике роздражненнє серед козаччини, так що для заспокоєння її Кисїль по приїздї до Переяслава першим дїлом мусїв видати унїверсали до польських хоругов, «що на становищах в воєводстві Подільськім і Браславськім», наказуючи їм королївським іменем стримати ся від усяких «підїздів і наїздів», не чинити замішання анї не зближати ся в краї київські, бо поголоски про таке зближеннє викликають великий рух в війську Запорозькім і можуть зашкодити роботї комісії, яка вже почала свою дїяльність і сподїваєть ся привести до загального заспокоєння. Згадуючи, що й гетьман з свого боку висилає унїверсали, наказуючи всїм зіставати ся в домах своїх, не зближати ся до польських хоругов і не зачіпати ся з ними. Кисїль грозив суворими карами кождому, хто б смів «порушити комісію» [1766].

Та перше нїж сї унїверсали могли дійти на місце, став ся вже досить серіозний конфлїкт на Поділю: передовий віддїл польського війська під проводом якогось Стрижевского несподївано напав на передові козацькі становища з Черкаського полку, заїхав Бар, що був у козацькім володїнню, і «стрівожив цїлу Україну і до війни побудив», як писав потім подільський полковник Богун до «реґіментаря» Лянцкоруньского. [1767]

Справдї, відомість про се, принесена до Переяслава десь 14 (24) лютого, незвичайно розгнївала старшину й самого гетьмана: він прийняв се за виповідженнє війни й не хотїв уже більше чути про які небудь чемности Полякам. Перед тим дав був згоду на видачу невільників кодацьких і барських, велів їх приставити до Переяслава — тепер відступив від обіцянки й не хотїв навіть запускати ся більше в нїякі переговори: