Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

«Шкода о тім говорити! Бог минї то дав! Пущу їх, коли жадної зачіпки на весну [1768] не будеть з Литви і з Ляхів. Нехай почекає Потоцкий (взятий торік в Барі) брата свого, старости камінецького, що минї Бар мій, місто моє заїхав! В моїм Поділю кров християнска лєть ся. Я вже казав туди полки мої рушити і живцем його (Потоцкого) до мене привести» — казав він на авдіенції тодї. [1769]

Даремно представляли йому комісари, що будучи вірним підданим королївським годить ся йому відпустити людей, які лише з обовязку служби попали до нього. Мясковский приводив йому на взірець того навіть і султана турецького, але все те нїчого не помагало. Гетьман повторяв: «Шкода говорити! то річ завойована. Нехай король не дивуєть!» [1770]

Звертали його увагу на мордованнє, яке йшло в Київі: Ляхів одних топлять, иньших стинають, не роблячи ріжницї між чоловіками й жінками, дітьми й ксьондзами, і то все дїєть ся, мовляв, за волею гетьмана, що з тим післав туди полковника Нечая. Гетьман нїби то заявив на се:

«Невинних забивати я не казав, але котрий до нас не хоче приставати або на нашу віру хрестити ся. [1771] Вільно минї там рядити! Мій Київ! Я там воєвода київський! Дав минї Бог те і понад те — шаблею моєю. Шкода говорити!»

Відправляв того дня московського гінця В. Михайлова, що спішно приїздив, з огляду на мало конкретнї заяви Мужилівського і патр. Паісія, на се, аби розвідати ся докладнїйше, чого власне бажає собі Хмельницький і як представляє вихід з теперішнього положення. В грамотї переданій через нього московське правительство висловляло бажаннє, щоб козаки залишили війну з Польщею; в листї данім Хмельницьким у відповідь на неї він висловляв свою незрушиму постанову бороти ся з Ляхами до останку. Заявляє бажаннє Українцїв бути в підданстві царськім, просить помочи — нагадує, що вже в двох попереднїх листах, післаних з перехопленими післанцями воєводів путівльського і сївського він просив царя вдарити на Поляків від Смоленська, і тепер сього ж просить. Але як би навіть цар і відмовив своєї помочи, гетьман війни не залишить: «посвідчивши ся Богом і всїми святими (що цар не дає помочи одновірцям) і взявши Бога в поміч будемо бити ся з ними, поки нас православних стане». [1772]

Не вважаючи на ухильчиву раду Москви, гетьман з старшиною, без сумнїву, оцїнювали се як добрий симптом, що московське правительство так жваво відозвало ся на їх посольство, — і так оцїнювано сей факт взагалї в Переяславі: Мясковскому, що старав ся вивідати, з чим приїздив післанець, оповідали, що цар прислав посла довідати ся, чи Хмельницький вчинив повстаннє для самої віри? В такім разї цар готов прислати йому 40 тис. війська в заміну за відступленнє частини України. [1773] Де-що говорило ся з того, очевидно, для польських слухів: але загальне вражіннє від посольства, видно було втїшне.

Супроти такого уперто-непримиреного настрою і гетьмана і всеї старшини комісари приходили до переконання, що таки справдї нїчого їм довше сидїти, а треба виноситись, поки час. В містї чим далї ставало грізнїйше й небезпечнїйше. Ходили поголоски, що козаки збирають ся або побити комісарів, або пограбувати і на Кодак відіслати. На ніч ставала сильна варта, стережучи, аби вязнї не повтїкали з комісарами, — та й вони самі. На ґрунтї сих підозрінь виходили ріжні сумні пригоди: кого з Поляків стрічали вночи на улицях, забирали й топили; слїдили підозріливо за комісарською челядю, і хто напр. близько підходив до козацької армати, хапали й били, і т. ин. [1774]

Комісари всю свою енергію перед виїздом звернули на сї два пункти: визволити бранцїв і — запевнити бодай якесь перемирє, аби не стягнути на річ-посполиту замість всїма сподїваної, цїлком певної згоди такої наглої і грізної війни. Що до сього, Хмельницький з початку рішучо казав, що нїякого перемиря не дасть і умов нїяких ставити не буде, тільки передасть голий лист до короля. Але на усильні благання Кисїля кінець кіньцем згодив ся підписати пункти перемиря, коли вони будуть прийняті Кисїлем. Пункти Мясковский вичисляє такі:

скасувати унїю в Київськім воєводстві, признати православному митрополитови місце в сенатї, забезпечити, що воєвода й каштелян в Київськім воєводстві будуть православні;

заборонити єзуітам мешкати (в Київськім же воєводстві, очевидно) — можуть бути там костели й кляштори тільки иньших монаших чинів;

кн. Вишневецькому, як авторови другої війни, не бути коронним гетьманом;

під сими умовами бути згодї до зелених свят руських і тодї має бути нова комісія для докінчення переговорів і спорядження реєстрів: їй будуть видані бранцї, а вона має приставити Хмельницькому Чаплїньского;

за час того перемиря військам коронним і литовським не входити в границї Київського воєводства — не переходити від Волини за Горинь, від Литви за Припять, від Поділя за Камінець — і Запорозьке війско за ті ріки теж не буде переходити. [1775]

Умови в своїй так сказати — принціпіальній части дуже, як бачимо, скромні, навіть мізерні в порівнянню з попереднїми, сміливими мріями про повне визволеннє від польсько-шляхетської неволї всїх українських земель і сформованнє в вільну державу чи «князївство Руське». Від тих високолетних, бадьорих гадок вони повертають полїтичну мисль гень назад, в часи білоцерківської деклярації минулого року, і перше вражіннє від сих умов — що Хмельницький подавав їх на відчіпне, в тій певности, що вони прийняті не будуть однаково, отже нема чого серіозно застановляти ся над ними. Дїйсно, такі жадання, як видача Чаплїньского або відсуненнє від уряду Вишневецького не могли бути навіть трактовані серіозно в рамках польського конституційного житя. Зіставало ся кінець кінцем перемирє «до першої трави», з широко зачеркненою нейтральною зоною. Але — зіставало ся також вражіннє і несеріозности тих далекосяглих постулятів, так замашисто поставлених в попереднїх промовах і так марно промовчаних в перемирних умовах.

Комісари, розумієть ся, признали предложені їм умови неможливими й поставили против них свої, де гранична лїнїя підчас перемиря потягала ся на Случ, Бар, Винницю й Браслав; иньших спірних питань Мясковский в своїм дневнику не згадує, так що даєть ся вражіннє, немов би суперечка йшла тільки про сю демаркаційну лїнїю й нїчого більше; так воно мабуть не було — хоч правда, що реальне значіннє на найблизшу хвилю мало тільки се питаннє граничної лїнїї. Всякими способами намовляли комісари гетьмана, але нїчого не могли осягнути. «Перечеркнув наші пункти й велїв нам готувати ся в дорогу з самим листом тільки, з війною скорою, готовою.» [1776] Тодї щоб тільки утїкти живо і попередити річ-посполиту про небезпеку, а Хмельницького «тим перемирєм хочби й непевним» затримати над Днїпром, як поясняє по щирости Мясковский, — комісари згодили ся на предложені умови.

Прикладали ще тільки всїх старань, щоб виручити невільників. Ходили по протекцію до старшини, обіцюючи по 100 черв. важнїйшим полковникам і «писарям покойовим» гетьманським, звертали ся до обозного Чорняти, що, видно, мав славу великих впливів у гетьмана. Кисїль мав якусь секретну розмову сам на сам з гетьманом, силкуючись ублагати його. [1777] Нїчого не помогло.

Останнє побаченнє комісарів з гетьманом стало ся 16 (26) лютого. Чим світ дали вони знати гетьманови, що хотїли б попрощати ся з ним і ще раз попросити за бранцїв. Гетьман обіцяв приїхати до них, але потім перемінив — «для поваги», і сказав приїхати до нього. Старий Кисїль дуже розхорував ся на подаґру і заїхавши на санях на подвірє до Хмельницького, не злазив до хати. Остання розмова відбула ся таким чином на подвірю гетьмана, щільно замкненім, щоб не набивав ся нарід. Бранцї також були при тім, чекаючи рішення своєї долї, й прилучали свої благання до унижених прошень комісарів, аби дано їх принаймнї на викуп. Хмельницький був невблаганий, ще й погрозив Потоцкому, що всадить його на палю перед Баром, а брата його в Барі, коли правда, що він йому заїхав Бар.

Передав комісарам підписані ним умови перемиря і два листи: оден до короля, другий до канцлєра. Лист до короля містив у собі умови, на яких Хмельницький годив ся приступити до комісарських переговорів. [1778] Стилїзація його досить інтересна:

«Кріваві жалї наші до того вже нас приводять, що ми наміряли ся шукати чужих панів і крівавою війною вибивати ся з неволї, але затримали ся за наляганнєм [1779] ясновельм. воєводи браславського, і зістанемо ся в вірнім підданстві нашім, коли сповнені будуть отсї пункти:

«Насамперед просимо, аби була знесена неволя, котру терпить наш руський нарід гірше як у Турків в вірі своїй старинній грецькій через унїю — себ то аби була одна Русь старинного грецького закону. Владицтва і всї церкви скрізь в Коронї й на Литві аби при народї руськім зіставали ся і унїї аби й імени не було, а тільки римський і грецький закон, так як зєднала ся була Русь із Польщею. Котрі ї. м. владики схочуть зістати ся при римськім законї, нехай здорові зістають ся, віддавши Руси соборні церкви старинної фундації; а котрі хочуть зіставати ся при грецькім законї, нехай зістають ся при Руси. Так вернувши, що чиє, коли зістануть ся тільки два закони - римський і грецький, як давно бувало, можна буде жити в добрій згодї, не мучачи [1780] через унїю братиї своєї, людей християнських.