Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Перед тим правдоподібно дещо вже зробив в сїм напрямі Немирич. Скоро по пилявецькім погромі маємо глуху звістку про його зносини чи звязки з козаччиною — таку глуху й побіжну, що тільки знаючи семигородські інструкції можемо зміркувати її значіннє [1629]. Посольство ж вислане Кеменем ставилось перед Хмельницьким в його таборі під Львовом. Кушевич, згадуючи про се посольство, що воно добивалось від Хмельницького «промоції на королївство польське», каже, що Хмельницький дав йому відправу неприхильну, «признавши прероґативу королївській крови, а особливо королевичеви Казимирови, котрого сторону, здаєть ся, тримає дуже міцно», і при ріжних нагодях заявляв нераз, що він на першу вість про вибір Казимира «відпояше шаблю й лук відложить, і належну покору й пошану йому віддасть» [1630].

Та се говорило ся для львівських слухів. В дїйсности відповідь дана семигородському посольству зовсїм не була неприхильна. Хмельницький затримав Ракоцієвих послів при собі й відправляючи їх уже під Замостєм 7 (17) падолиста, вислав разом з ними свого посла, самого Івана Виговського, для тїснїйшого зближення з семигородським двором. В листї пересланім з послами новому володареви Семигороду Юрієви II, старшому братови претендента (батько їх умер за той час), Хмельницький заявляв повне спочутє кандидатурі Жиґимонта, під впливом світлих спогадів, які звязують ся у козаків з іменем Семигородця Баторія, і з огляду на ворожі настрої Поляків, котрі не обіцюють козаччинї нїчого доброго від польських кандидатів на корону [1631]. Заохочує його як найскорше рушити своє військо на Польщу й обіцює підтримати всїма своїми силами його воєнні операції в Польщі [1632].

Про властиве кандидованнє Жиґимонта в тій хвилї вже не могло бути мови, се Хмельницькому, розумієть ся, було зовсїм ясно, і висловлюючи згоду на те, про що просив його старий Ракоцій, він очевидно мав на метї тільки дальше зближеннє і солїдарну акцію супроти Польщі. Вибір Казимира в тім часї був уже забезпечений, тут нїчого не можна було змінити, і на адресу польських кругів Хмельницький далї підчеркував свою прихильність до Казимира, навіть свій союз і порозуміннє з ним.

Партійна боротьба на елєкційнім соймі, виводи Кисїля, справа оборони, панїка від вістей про козаків, вплив козацького арґументу на вибір Яна-Казимира, його зносини з Хмельницьким — місїя Єрмоловича, деклярації Хмельницького на користь Яна-Казимира, місія Мокрского, листи Хмельницького з 15 н. с. падолиста, вибір Яна-Казимира.

Елєкція зачала ся два тижнї по пилявецькім погромі, під вражіннєм сього страшного пониження — і козацько-татарської грози. На сойм розпочатий 26 вересня (6 жовтня) одні за другим наспівали участники пилявецької траґікомедії, просто з театру війни, з оповіданнями, скаргами, обвинуваченнями, котрими звалювали вину на других, а иньші знов користали з сих пилявецьких обвинувачень, щоб догодити своїм особистим і партийним неприятелям та використати для того головного завдання, коло котрого скупили ся в тім моментї всї особисті змагання і рахунки — вибору короля. В результатї замість відвернути увагу від нього та перенести її на орґанїзацію оборони від грізного неприятеля, що раз у раз відгрожував ся Вислою й Варшавою, — пилявецька катастрофа навпаки розпалила ще гірше елєкційну боротьбу, полїтиканство, інтриґи, серед котрих гинули всякі остороги й поклики до розваги.

Польща ще не була безборонна. Чимало наємного війська не поспіло в свій час на театр війни й могло бути ужито для формовання нової армії; цїлі ще були великі полки у ріжних маґнатів: значні сили змобілїзовані були на Литві; тисячі дрібної мазовецької шляхти назбирали ся на елєкцію й з далеко більшою користю могли бути вжиті до походу [1633]. Але все се за краще вважало пильнувати королївського вибору. Пани поприводили під Варшаву свої полки й наємні хоругви, щоб зробити вражіннє на противну партію на випадок якогось конфлїкту. Хмари дрібного шляхецтва зібрали ся підтримувати своїми голосами кандидата своїх патронів.

Досить богато стратили часу на вибір нових реґіментарів (на тимчасового коронного гетьмана вибрано Вишневецького, на польного — каштеляна бельзкого Фірлєя). Довго дебатували про те, чи збирати шляхту в загальний похід (роsроlіtе ruszenie) чи гроші на наємне військо. Але кінець кінцем всї сї розмови на теми оборони спиняли ся перед міркуваннями, що першою підставою оборонної орґанїзації таки мусить бути вибір короля: тодї, мовляв, і з козаками буде инакша мова, та й шляхта охотнїйше братиметь ся до війни, коли над нею буде «хозяйське око». Одним з найбільш горячих пропаґандистів сих ідей був Кисїль, котрому анї останнї неуспіхи анї підозріння й обвинувачення ворогів не відібрали охоти до безконечних промов. «Без Пана нема порядку і трудно його собі обіцяти, і війну трудно вести без власного вожда» — резонував він. «Як Пана виберем, як він гетьмана заіменує — всї справи лекше йдуть. Бо козаки не розуміють, які трактати можуть бути з річю-посполитою, а з королем їм буде лекша справа: Маіеstas rеірublicае у тих хлопів нїчого не значить, бо вони мовлять: «а що_ то єсть річ-посполита? і ми також річ-посполита, але король — то у нас пан». Вважайте, панове: пишуть Хмельницькому — «старшому війська річи-посполитої», а він все таки пише: «старший війська короля його милости». Не хоче мати дїла з річею-посполитою. А король то у них щось божественне. — А друга рація — кождий, і я сам охотнїйше піду при Пану — бо буде кому бачити й нагороджувати труди. Бо тепер — свобідно скажу, як годить ся в свобідній республїцї — яку вдячність маємо від річи-посполитої за страти наші? всї ви нас лаєте, тільки що не бєте!» [1634].

І під впливом таких міркувань всї наради про оборону йшли так лїниво, так анемічно, що справді можна було спитати, як питавсь оден з депутатів: «Чи то наші втїкли, чи козаки? я думаю, що козаки, - бо не боїмось їх, не думаємо про них, анї про те, як їх віддалити; як би боялись, то б рішились або на загальний похід, або на наєм жовнїра для оборони; а то ми хочемо того, а ви того — видко, що нема небезпеки» [1635]. Тиждень по сїй промові знову пройшов «у спорах dе lаnа сарrіnа — немов в найспокійнійшій хвилї, щоб провести час», як завважає автор дневника. Аж раптом місце сеї безжурности заступила безтямна панїка, коли прийшли вісти, що козаки з двох боків зближають ся до Варшави — від сходу, від Берестя зявилась уже в яких чотирнадцяти милях, а з полудня від Люблина показали ся в двадцяти. Пішли дебати, що робити — чи йти їм на зустріч, чи боронити ся в Варшаві, чи заступити переправи на Вислї. Нїяких докладних відомостей про Хмельницького в Варшаві не було тодї (се було саме тодї як його військо почало рушатись з-під Львова), — і ся невідомість збільшала панїку. Коли б Хмельницький, замість гаятись під Львовом, дійсно рушив в тім часї на Варшаву, як поривались деякі полковники, — справдї розігнав би польську шляхту на чотири вітри. І так уже поки на соймі час ішов «на непевних новинах і ріжних байках», в Варшаві все що живе почало збиратись до утечі: «пакували свої роби до скринь, шнурували свої мішки, виправляли вози, ладили шкути й дубаси; на улицях нема иньшої мови, як те, що пани готують ся в дорогу». Радивил, бувши тодї в Варшаві, записує в своєму дневнику, що якби під ту хвилю зявив ся козацький полк, розігнав би всїх — така була панїка; тим більше що ходили чутки, нїби варшавська чернь теж готує погром панам — як тільки козацькі висланцї запалять місто [1636].

Під впливом сього занепокоєння сойм ухвалив новий компут війська — скільки повинно найняти котре з воєводств, не знищених війною; вийшло того на 17 тис. війська, крім 5 тис. вибранцїв, і під вражіннєм сього втїшного вислїду всї заспокоїли ся знову [1637]. Кілька день пізнїйше принесено «авізи», що Хмельницький відступив від Львова і з 40 тис. комонника йде просто на Варшаву: за кілька день треба його сподїватись під Варшавою [1638]. Але заразом прийшла відомість, що Вишневецький облишає Замостє й їде до Варшави, ну а раз відповідальний вожд уважав можливим лишити своє військо перед лицем ворога, значить не було що й трівожитись. І маґнати й шляхта знову пірнули з головою в виборчу боротьбу, що саме доходила свого кульмінаційного пункту.

Перед елєкційним соймом з-поміж претендентів найсильнїйше стояла й мала найбільше шансів партія Карла. Більшість сойму теж була по його сторонї. Пилявецький погром і компромітацію реґіментарів - креатур Осолїньского, партизани Карла поспішили використати на знищеннє партії Осолїньского й його самого: соймова більшість виступила против сумних рицарів з-під Пилявець, домагаючи ся суду на всїх провинників і утїкачів. Та се була фатальна помилка: злякавшись бід, якими їм грозила перемога кор. Карла, пилявецькі рицарі почали шукати помочи у партизанів Казимира й підтримувати його партію. З свого боку Казимирові прихильники висунули арґумент, що з огляду на такі небезпечні обставини річи-посполитій треба короля воєнного, який міг би сам стати на чолї війська, і на се здатний Казимир, який свого часу показав себе хоробрим вояком, а не його брат. А в тій хвилї, поки не було війська, треба собі бажати помиреная з Хмельницьким, і тут єдиною ґарантією такого помирення знов був вибір Казимира, по сторонї котрого стояв Кисїль і всї прихильники компромісу, тим часом як за Карлом був Вишневецький з Конєцпольским — непримирені вороги козаччини, через котрих Хмельницький не хотїв мирити ся з Польщею. Крім того Карло мав репутацію великого клєрикала, непримиреного католика, послушника єзуїтів, і сю репутацію Осолїньский з компанїєю пильно роздмухували, щоб страшити неминучим конфлїктом з козаками і заганяти до свого табору дісідентів і прихильників релїґійної згоди. Ракоцій як кандидат дісідентів видимо тратив шанси: семигородські аґенти не вміли походити за справою, протестантських сусїдів Польщі. Швецію й Бранденбурґ Осолїньский перетягнув на сторону Казимира, і бачучи безвиглядність кандидатури Ракоція, змушені вибирати між Казимиром і Карлом дісіденти ставали по сторонї Казимира. Так стало ся вкінцї і з Янушом Радивилом, що приїхав на сойм з заміром підтримувати Ракоція, а мусів стати по сторонї Казимира.

В двадцятих числах жовтня с. ст. (перших днях падолиста) коли Хмельницький підходив під Замостє, шанси Казимира стали рішучо переважати і Карлові партизани вже почали намовляти свого патрона, аби зрік ся кандидатури. Вишневецький, що по словам одного сучасника був умисно висланий чи викликаний з Замостя до Варшави Карловою партією як її найбільша сила [1639], приїхавши до Варшави побачив, що справа Карлова властиво вже безнадїйна і треба завчасу ратувати ся з сеї пропащої позиції. Дня 30 жовтня с. ст. головнїйші Карлові партизани з Вишневецьким разом ставили ся перед Казимиром і заявили, що будуть старати ся нахилити Карла до того, аби зрік ся кандидатури, а якби він не згодив ся, то покинуть його й перейдуть до Казимира. Тим способом купували вони собі його ласку на будуче. Другого дня Карло справдї заявив свою згоду на уступленнє. Той же сучасник каже, що одним з арґументів, якими зломили Карла, було се, що Казимир, мовляв, нїяк не зречеть ся своїх претенсі до корони - готов звернути ся за помічю й до ворогів держави, себто до козаків, його прихильників, в першій лнїї [1640]; маємо в тім родї натяк і в реляціях цїсарського посла [1641]. 4 (14) падолиста соймови була предложена вже формальна деклярація Карла, що він зрікаєть ся кандидатури, і вибір Казимира був таким чином запевнений [1642].

Які в тім моментї прихильники Казимира мали деклярації Хмельницького, котрими могли побивати своїх противників, се зістаєть ся неясним. У Пасторія єсть звістка про посольство від Казимира до Хмельницького з шл. Юрієм Єрмоловичом; він не дає докладнїйшого означення його часу, каже тільки, що Єрмолович захорував і через те, запізнивсь, як видно з відповіди Хмельницького, котрої мовляв автоґраф мав він, Пасторій [1643]. Московський аґент Кунаков теж знає се посольство й каже, що Казимир через сього посла представляв Хмельницькому ворожий настрій свого брата до козаччини, а від себе на випадок вибору обіцяв козакам повну амнестію й примноженє вільностей [1644]; Пасторій же знає що иньше: що Казимир наказував Хмельницькому, аби не перебивав елєкції, себто стримав ся з воєнними операціями, або принаймнї не йшов на Варшаву. Се можуть бути дві інструкції того самого посольства, обидві реальні, тільки одна офіціальна, а друга неофіціальна.

На сї представлення Хмельницький, по словам Кунакова, відповів деклярацією, яку привіз на елєкцію Вишневецький: він запевняв, мовляв, що коли королем виберуть Казимира, то він, Хмельницький буде йому завсїди послушний, коли ж виберуть когось иньшого, то він з козаками й Татарами поведе велику війну і зруйнує польське королївство. Се деклярація в дусї тих заяв, які чули від Хмельницького Львовяне: може бути, що чутка про них дійшла кінець кінцем і до Варшави, хоч і з значним опізненнєм (бо зі Львова довго не було нїяких вістей) [1645], а може бути й таке, що була в тім дусї письменна деклярація від гетьмана, котрої тепер не маємо [1646].

Перша письменна заява його в Казимировій справі, яку маємо, містить ся в листї до Замостян з 6 н. ст. падолиста (27 жовт.): в приписцї до нього Хмельницький висловлює бажаннє скорого вибору короля і загального заспокоєння, і додає: «а власне бажали б ми собі прирожденного господаря королевича й. м. Казимира, котрому дай Боже і нам віддавати підданство, як віддавали батькови його й пок. братови Володиславови IV вірні услуги» [1647]. Виразнїйшу деклярацію він задумав зложити через спеціальне посольство до Варшави, уживши до сього новознайденого приятеля кс. Мокрского [1648]. Вислав до нього листа до Львова, просячи приїхати разом з Захаром Хмельницьким, з тим щоб бути його послом на сойм і вістником згоди. Лист про се прийшов до Львова 27 с. ст. жовтня; Мокрский з Хмельницьким зараз виїхали до Замостя [1649] і звідси гетьман вислав Мокрского до Варшави, з листами й устними інструкціями. Листи мають дату 15 н. ст. падолиста — того же самого чи другого дня посольство й поїхало. Післаний з ним лист до королевича Казимира звучав:

«Найяснїйший, милостивий королевичу, пане і добродїю наш милостивий! Бог тому свідком, що ми нїколи не бажали розлитя християнської крови, одначе мусїло воно стати ся — насамперед через наступленнє пана краківського, що зважив ся на се против волї пок. короля, брата вашого, вселаскавого пана нашого, а тепер через наступленнє кн. Вишневецького, котрого ми самі з-за пазухи своєї з Заднїпровя випустили, а він до того [1650] й иньших панів своїм неповним розумом привів, з п. хорунжим коронним. Ми для того й послів наших вислали до Варшави з найнизшою покорою й підданством, подаючи вірні услуги свої, аби вже на тім скінчилось [1651]. Але побачивши таку раду їх (хоч хотїли нас обдурити листами комісарів, визначених від річи-посполитої до війська Запорозького, але Бог нас остеріг), мусїли ми тим напастникам дати відправу і голов своїх від неприятеля боронити. І Господь обернув їх замисли в нїщо. Та найважнїйше — що ми від вязнїв з розбитого кварцяного війська [1652] довідались, що річ-посполита вашу кор. милость пана нашого дїдичного не хоче мати королем. Бачучи з військом Запорозьким, вірними слугами вашої кор. милости, що вони собі задумують иньшого короля, рушили ми навмисно на те, бажаючи, аби згідно з волею вашої кор. мил. тих ,побочних короликів' більше не було. Просимо того у Господа Бога, щоб ваша кор. милость пан наш мил. зволив бути самодержцем, як і иньші королї, а не так як покійні попередники вашої кор. милости власне в неволї були. Та щоб наша віра грецька в цїлости зіставалась, як давнїйше, — без жадної унїї, і унїатів аби нїде не було. А ми за достоєнство вашої кор. милости завсїди готові вмерати, і їй з найнизшими услугами нашими і вірним підданством віддаємо себе як найпильнїйше. Дан в Замостї 15 новембра р. 1648. Вашої кор. милости, пана нашого мил. найнизші слуги і вірні піддані Богдан Хмельницький старший на той час, з військом Запорозьким» [1653].

Се перша деклярація Хмельницького в дусї тих оповідань Кунакова й иньших, яку маємо тепер. Хмельницький, як бачимо, толкує свій похід як оружну демонстрацію в інтересах кандидатури Казимира, справдї заявляє свою готовість підтримати її збройно против всяких маґнатських інтриґ — і досить недвозначно накликає до боротьби з «короликами» в дусї свого листу до покійного короля [1654]. Одначе лист сей більш інтересний з становища полїтики гетьмана нїж його участи в елєкщї: він писав ся тодї, коли справа Казимира була вже рішена; на вислїд її могли вплинути тільки ранїйші заяви Хмельницького на користь Казимира, або оповідання й страшення замірами Хмельницького бити ся до кінця за Казимира. Не може бути сумнїву, що вони таки й відограли дуже важну ролю в капітуляції Карла й побідї Казимира [1655]. Ілюстрацією того, наскільки, в сій справі рахували ся з Хмельницьким і були певні, що вибір Казимира являєть ся першою умовою заспокоєння козаків, служить факт, що того самого дня, як від королевича Карла одержана була на соймі його заява, котрою він здіймав свою кандидатуру, і вибір Казимира був таким чином рішений, від королевича Казимира за відомістю й згодою соймовою вислано до Хмельницького посла Якуба Смяровского, щоб повідомити його про запевнений вибір Казимира і тим прихилити до уступлення «на звичайні місця».

Перемирє: грізні відомости Морского про полїтику Хмельницького, жадання його і війська, дебати над ними в сенатї, партія війни і партія згоди, реляції Смяровского про посольство під Замостє, образ гетьманського двору. Хмельницький приймає перемирє, його розмови з Олдаковским, рескрипти Яна-Казимира, амнестійні унїверсали, виправа комісарів до Хмельницького.

Формальний вибір Казимира переведено 7 (17) падолиста. Він пройшов одноголосно; про нїякі иньші кандидатури не було мови. Кілька день пройшло в нарадах над расtа соnvеntа (з котрих тепер, по виборі, все можливе спихано на коронаційний сойм), і дня 10 (20) наступило формальне проголошеннє Казимира королем. А три днї пізнїйше ставили ся в Варшаві посли Хмельницького, Мокрский з Захаром, вислані з листами до Яна-Казимира і до сенату. Свій лист (наведений вище) Ян-Казимир мав уже, трохи скорше. Старий єзуїт розхорував ся в дорозї і щоб не протягати часу, 12 (22) падолиста переслав королеви лист Хмельницького, а до нього долучив свого листа, з якого довідуємось, які відомости віз він і переказав потім королеви.

Хмельницький по словам Мокрского всю надїю полагодження своєї справи покладає тільки на короля, Яна-Казимира, котрого вибору завсїди бажав. Від заспокоєння своїх бажань він не відступить -краще згинув би з усїм військом; без того війська не роспустить і з сих країв не вийде: буде зимувати й Татар при собі тримати. Тугай-бей хоч дуже скучив за домом, але Хмельницький велить його відпровадити тільки до Днїстра й там він має чекати свіжої орди. Крім Татар рахує на поміч сусїднїх держав. При Мокрскім були посли угорський і волоський; «Волощина йому дуже чолом бє»; про Ракоція Хмельницький прохопив ся раз, «підпивши собі»: «Побратим мій Ракоцій готов рушити на мій знак». Москва, як зачувати, також готує для нього військо: сказав, що пише до Москви, аби приходила з військом під Смоленськ. Висилаючи козаків на Днїстер з Тугай-беєм, хоче дати їм порученнє взяти окуп з Камінця, за прикладом Львова і Замостя, і перебрати загонами всю околицю до Висли — сказав: «треба минї переполоскати всї волости до Висли». Палити й убивати він одначе забороняє - тільки своєвільна Русь його в тім не слухає, лише гумна охороняє де може, бо сама боїть ся голоду. Козаки запорозькі раді б вернутись до дому й служити в спокою королеви під умовою амнестії й звільнення з власти панів і переведення під безпосередню власть короля: помиривши ся з Польщею вони обернули ся б з Татарами на Турків, коли б на те була воля королївська. Доконче треба їх чимсь заспокоїти, щоб уступили ся з сих країв, бо страшно їх спустошили, і так відзивають ся, що нема надїї заспокоєння, поки війська не перейдуть за Вислу. Треба доконче написати щось і Хмельницькому (що до заспокоєння його домагань) [1656].

Сей коментар — як бачимо, не за страх, а за совість переказаний Мокрским, служив дуже ориґінальним доповненнєм до покірного й безпретенсійного листу гетьмана до короля, наведеного вище.

Лист до сенату, привезений Мокрским, роспочинав ся також як і лист до короля стільки раз повтореним виправдуваннєм з війни, що стала ся, мовляв, з вини Потоцкого й Конєцпольского за першим. Вишневецького за другим разом. Досить широко сим разом росписував ся гетьман про утиски козацтву від Конєцпольского і нелюдські екзекуції Вишневецького, докоряв за двозначне поведеннє польської сторони: «тут нас лагідними листами від пп. комісарів обсилають, запевняючи покоєм, а тут з військом наступають, змовивши ся між собою — тому ми за кн. Вишневецьким ішли аж до Замостя, маючи певну відомість, що кн. Вишневецький знову збирає військо, щоб з нами воювати». З того жаданнє: річпосполита має пробачити повстаннє козакам, а вказаних привидцїв війни скарати. «Сї два пани (Конєцпольский і Вишневецький) причина всього злого: своєю жадністю й нездержливістю вони трохи не всю землю на нїщо обернули». Посол, кс. Мокрский оповість панам (варіант: предложить свідоцтва міст), які старання коло утримання згоди робив Хмельницький, «хотячи зіставати ся вірним слугою річи посполитої, як і перед тим». Тому просить, «аби був прощений той невільний гріх, що не з їх причини став ся — свідком тому Бог, а тим панам, що були всьому причиною, аби була дана нагана; коли ж би вельможні й милостиві панове не були ласкаві до нас і мене вважали привидцею війни [1657], тодї мусїли б ми так розуміти, що ви, мил. панове, вже не хочете мати нас своїми слугами — і того б ми дуже жалували» [1658].

Иньші умови того помирення, окрім «нагани» для Конєцпольского й Вишневецького, посли Хмельницького предложили устно. Король в своїй пізнїйшій відповіди збирає їх до трох пунктів: