Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

---

Частина перша: Від Куруківщини до Кумейщини (Роки 1626-1638)

---

---

I. В атмосфері льояльности (1626-1638)

---

Шуканнє modus vivindi, компромісові течії в громадянстві, в єрархічних кругах, місїя М. Смотрицького до патріархів, справа прав брацьких, їх скасованнє патріархом

Куруківська кампанїя 1625 р., перечеркнувши рахунки козачини з польським правительством за Хотинську війну, стала на довший час вихідною точкою в українсько-польських відносинах. Кругам козацьким і тим, що стояли за ними й рахували на них, прийшло ся попрощати ся з надїями на задоволеннє своїх постулятів за цїну козацьких заслуг в Хотинській війнї. Але й кругам правительственним і польським не вдало ся сповняти своє бажаннє: тріпнути козачину так як в Солоницькій кампанїї, знищити її й наступити на горло. Прийшло ся шукати якогось modus vivendi і з сею козацькою силою і з тими елєментами, які вязали ся з нею. І в результатї війна 1625 р. стає вихідним моментом для досить довгого, десятилїтнього періоду компромісових проб — останнїх компромісів перед великим вибухом опозіційних сил. Зручнїйшим полїтикам удають ся сї компроміси краще, слабим — гірше, і опозіційні елєменти проривають ся через сї нехитрі компромісові плетення, доводячи до крівавих конфлїктів в 1630 р. і потім знову в 1635. Але «статочнїйші» елєменти загалом держали ся ще сильно, елєменти опозіційні до часу не виросли настільки, щоб перевернути їх, і компромісова течія брала загалом гору як з польського так і а українського боку протягом цїлого сього десятилїтнього періоду. Вершком її розмаху було безкоролївє 1632 р., коли українським постулятам були зроблені значні уступки новим королем, а козачина, що здавна привикла дивити ся на нього як на протектора і приятеля, змагала до того щоб увійти в державне життє річипосполитої та здобути собі голос в її управі. Та правлячі шляхетські круги не були досить розсудні, щоб підтримати сї опортунїстичні напрями, в своїх власних інтересах.

Отсї компромісові течії були тим сильнїйші, що вони не були випливом самої тільки фізичної, оружної перемоги польсько-шляхетського режіму над козацькою силою, що стала опорою й підставою для національної полїтики української в отсих десятилїтях. В самім українськім житю, в тих кругах, що взяли в свої руки провід національного житя та в його інтересах старали ся впливати і впливали дїйсно на козачину й її полїтику, — знаходили ся теж елєменти компромісові, яким були ненаручні і крайности української демократії і її безнадїйний конфлїкт з шляхетським режімом річипосполитої.

Такою була новопоставлена православна єрархія, що по всїм традиціям своєї церковно-полїтичної минувшини, і з огляду на свою гірку залежність від ласки і неласки правительства та на шкідні наслїдки сеї неласки для всього православного житя, — горячо прагнула помирення з правительством, лєґалїзації, признання, толєранції. З прикрістю зносила вона також і ріжні менше приємні для неї сторони того демократичного, республїканського житя, яке виробляло ся в православній суспільности наслїдком дезерції можних і власть імущих, і в помиренню з правительственними сферами, в лєґалїзації своєї церкви бажала знайти міцну підставу для боротьби з сими небажаними явищами внутрішнього церковного житя. А супроти тїсних звязків, які утворили ся протягом останнього десятилїтя між сими єрархічними, церковними кругами і кругами козацькими, такі течії в церковнім житю та боротьба викликана ними варті того, щоб коло них спинити ся на сїм місцї. Вони мали більше нїж саме церковне значіннє.

Я вже мав нагоду попереду зазначити, що наставлена в 1620-1621 рр. під козацькою опікою нова православна єрархія, коли пройшли перші моменти ентузіязму від сеї многоважної подїї, помітила, що їй, так гаряче бажаній, вимріяній, у Бога вимоленій єрархії не дуже то легко знайти собі місце в православній суспільности, яку сї єрархи мали ущасливити своєю появою. Православна суспільність за ту чверть столїтя, що прокинула від переходу на унїю владиків, привикла обходити ся без них. Справи церковного роспорядку, що належали по старим традиціям духовним властям, порядкували ся мирянами, братчиками. Надививши ся на факти дезерції, хитання духовних між православієм та унїєю, на їх утечі «на ситші пироги» панської ласки, брацтва і суспільність взагалї дбали як найменьше лишити в руках духовних, як найменьше давати їм спокуси, хотїли рядити всїм самі, і тим у одиниць здібнїйших, амбітнїйших з поміж духовенства не могли не викликати незадоволення такими відносинами, суперечними з практиками церкви.

Церква руська править ся contra naturam: не клир править народом, а народ клиром, завважає бувший київський ректор, пізнїйший апостат Касіян Сакович, в передмові до книжки Desiderosus, виданій під сю пору (1625). «Живучи в люблинськім брацтві, надивив ся я, як які небудь хлопи-квасники, корчмарі видають попови ризи, апарати, хрести, євангелїя, самі носять їх в олтар, своїми нечистими руками дотикаючи ся річей, на які вони й дивити ся не гідні, а коли їм робив з сього приводу вказівки, не тільки не бачив від них поправи, але ще накликав на себе їх гнїв... Дивна річ, повіряють братчики своїм духовним совість, а апаратів, хрестів, євангелїя повірити не можуть!» Розумієть ся, братчики потрапили б дуже резонно і основно витолкувати такі порядки, але по своєму правий був і Сакович і його однодумцї, коли з становища духовного, з становища канонів церковних дражнили ся такими відносинами. І помічення, роблені унїятами над братськими порядками, без сумнїву знаходили гіркий відгомін в самих православних духовних кругах. «Ви духовних і монахів держите в своїй власти, самі своєю волею їх вибіраєте й приймаєте до свого брацтва, самі судите і вигоняєте тих, які вам не в лад», закидає унїятський полєміст виленським братчикам. «Доти ви своїх духовних хвалите, поки вони вам надскакують, вихиляють ся коло вас, підлещують ся, сповняють ваші бажання, а як хто тільки з них почне розважати та перестане перед вами вислуговувати ся, нехай уже сам про себе дбає; на жалї духовних осіб ваші мирські суди не вважають; десь добре памятаєте, як старшини виленського брацтва, братчики-миряне, осудивши одну духовну особу, святили свої руки в пресвитерській бородї» [1].

Те що відчували православні духовні в своїх стрічах з братчиками, ще болючійше мусили відчувати православні владики. Традиції єпископської власти, самодержавної, автократичної, не мирили ся з новим брацьким народоправством. Розвій брацтв в останнїй четвертинї XV в. погнав православний епископат в 1590-х рр. до тїснїйшого союзу з світською властю, з католицькою церквою, щоб у них знайти опертє проти сього народовластя (пригадаймо Балабана з його боротьбою з брацтвом). За дальше чвертьстолїттє се брацьке народовластє ще більше ствердло і розширило свої компетенції коштом владичої власти, що вигасла на всїм майже просторі українських (і білоруських) земель. І по відновленню єрархії нові владики, при всїм поважанню до брацького інституту, при всїм признанню його заслуг перед церквою, не могли не відчути сильно і прикро, як тїсно і важко їм було з тим розвоєм брацького народоправства.

І от коли Мелетий Смотрицький, друга особа в відновленій єрархії, чоловік близький своїм становищем і духом митрополитови Йову, вибрав ся скоро по убийстві Кунцевича на схід, до православних патріархів, він мiж иншим дістав порученнє від м. Йова представити патріархам, а головно патріархови царгородському, зверхнику української церкви, шкідливі наслїдки тої децентралїзації, тої системи церковних імунїтетів, «ставропіґій», що так широко була розвинена патріархами за останнї десятилїття в українсько-білоруській церкві. Вона підривала єрархічну власть митрополита і епископів, вносила дезорґанїзацію й анархію в церковне житє [2]. Такі представлення, підтримані, очевидно, відповідними контрибуціями були приняті патріархами. Патріарх царгородський видав грамоту, де наказував, щоб церкви і монастирі, які тепер, недавно, і давнїйше дістали права й титули ставропіґій, надалї вже ставропіґіями не називали ся і не правили ся самі собою, а були під загальною властю своїх архієреїв [3].

Се була дуже важна постанова, і вона викликала страшенний гнїв всїх інтересованих брацтв і ставропіґіяльних монастирів, то значить головнїйших і впливовійших православних інституцій. Гнїв сей звернув ся в першій лїнїї на Смотрицького. Печерський архимандрит тодїшнїй, З. Копистинський, що не міг, розумієть ся, благодушно приняти такого замаху на ставропіґіяльні права свого монастиря, не прийняв до себе Смотрицького, коли він приїхав з тим до Київа десь зимою 1625-6 р., і иньших намовляв, аби його не приймали [4]. Митрополит Йов, що тримав ся солїдарно з Смотрицьким, та і не міг, очевидно, відрікти ся своєї участи в сїм інцідентї, прийняв Смотрицького у себе й силкував ся його оборонити; зате роздражненнє звертало ся й на нього. Прислані патріархами листи проголошено за фальсифікати. На митрополита і владиків пускано поголоски, що в підозрілім світлї виставляли їх правовірність і льояльність, підозрівали в якихсь тайних плянах, в відступництві. Почали появляти ся якісь «писання ущипливі», що владиків, а головно митрополита й Смотрицького «удавали за отступники», «в огиду і обридливость приводили» між православними [5].

Щоб збити сї поголоски, митрополит з Смотрицьким зараз же на запусти, «подъ часъ былого въ Кіе†собору, передъ многимъ духовенствомъ, паны шляхтою, войтомъ, бурмистрами, райцами, брацтвомъ церковнымъ и всЂмъ поспольствомъ православнымъ», поспішили оказати «невинности и вЂрности своєє певныє знаки», і в першу недїлю посту, під час звісної церемонїї православія, зробили якісь святочні заяви, що мали знищити всякі підозріння що до їх нахилу до унїї, до компромісу. Але все се підозрінь не убивало, і вони росли далї. В маю митрополит виступив з окружником, де згадавши про отсї попереднї заяви, запевнив всїх православних «великоименитого російського роду», що він і Смотрицький міцно стоять при православній церкві й східнїх патріархах — «ани з апостатами жадного порозуменя і здради ихъ участництва не мЂлисмо, ани противъ церкве рускоє и противъ народу своєго нЂкогда намовъ жадныхъ подступно не чинилисмо, ани чинити безъ волЂ божоє и безъ волЂ всеє церкви православнихъ не мыслили смо». Просив отже не давати віри інтриґанам, що хочуть діскредитувати новопоставлену єрархію. Се діяводьська робота: її мета — наново позбавивши церкву пастирів, до «проклятого уницкого отступства и римскоє овчарни всЂхъ безъ труда загнати» [6].

Сї намови митрополита впливали слабо, бо справа ставропіґій висїла далї. Брацтва й монастирі вишукували акти на ставропіґіяльні права. В одній виписи читаємо, що печерська братія предложила митрополитови на доказ своїх ставропіґіяльних прав грамоти патр. Максима і Рафаіла [7]. Брацтво львівське і виленське вислали своїх послів до патріарха, з грошевими дарунками, доходити своїх прав. Від патріарха винесли вони нову грамоту (датовану груднем 1626 р.), де патріарх розясняв свою попередню грамоту так, що брацтва надїлені ставропіґіяльними правами від патр. Єремії, як брацтво львівське і виленське, мають і далї зіставати ся при ставропіґіяльних правах, а інституції обдаровані титулом ставропіґій пізнїйше, особливо ж патр. Теофаном, — всї мають підлягати архієрею своєї епархії, як звичайні монастирі і парафіяльні церкви [8].

Се розясненнє, принесене послами брацтв, мусїло розвіяти всякі сумнїви що до автентичности патріаршого розпорядження про скасованнє ставропіґій, принесеного Смотрицьким. Воно було автентичне. Але відносин утихомирити се розясненнє не могло нїяк, бо довгий ряд інституцій, між ними київське брацтво, та й Печерський монастир, були далї загрожені в своїх автономних правах. І невдоволеннє на митрополита, на владиків, і підозріннє в тайних, неправославних замислах розвивало ся далї.

Депресїя серед православних, мрії про порозуміннє «Руси з Русю», «Дезідероз» Саковича і заходи Смотрицького в 1626-7 рр., його мотиви, проєкт соборного порозуміння на соймі 1626, король визначає собор, Смотрицький переходить на унїю, його лист до царгород. Патріарха 1627 р., переговори з Борецьким і Могилою, алярми І. Копинського

Historia magistra vitae прикладом попереднього поколїння владиків поучувала сучасників, що змаганнє до повноти єрархічної власти являєть ся лихим симптомом що до українського епископату і тягне його на совзьку стежку компромісів з правительством та до унїонних уступок. І справдї поруч із отсею боротьбою за повноту епископської власти против церковного партикулярізму і автономізму ми бачимо в тім же самім часї серед головнїйших репрезентантів української єрархії виразні тенденції до полагодження своїх відносин до правительства, до помирення з унїєю, до релїґійного компромісу.

Багато причин впливало на се. Передусїм тяжке становище новопоставленої єрархії, що далї мусїла «тиснути ся в маленькім кутку на Українї», не маючи можности явити ся в своїх епархіях, не тільки що сповняти свої владичі функції. Одні зіставали ся владиками без вірних, in partibus; инші, скучивши такою фальшивою позицією, йшли шукати иньших, кращих обставин, як звісний нам Єзикіїль Курцевич, що подався в Московщину і став там архіепископом суздальським. Безнадїйність соймової боротьби в інтересах православної церкви, безплідність козацьких домагань і переговорів в інтересах нової єрархії мусїли викликати сильний упадок духа. Непримирене становище правительственних кругів, неустанне ослабленнє всїх инших елєментів, на яких опирало ся православне церковне житє, з виїмком самих тільки козаків, безнастанна гроза репресій, безвиглядність боротьби — все се викликало малодушні гадки про компроміс, його неминучість і пожаданість.

Боротьба православія і унїї на живім тїлї української і білоруської суспільности також лякала своїми перспективами. Обидві сторони напружували й зуживали всї свої сили в отсїй братовбийчій боротьбі, занедбуючи для неї иньші, житєві потреби культурного і національного розвою, а їх коштом розростало ся латинство, елємент польський. Де два бють ся, користає третїй. З насїння церковної незгоди, засїяного між Русю, збирали овочі польонїзм, католицтво, і святкували свої тріумфи над Русю, що падала все глибше й глибше. Український елємент відтїсняв ся все далї на далекі пляни полїтичного і суспільного житя. Давно не стало вже православних між сенаторами, а й між земськими достойниками все рідше можна було надибати чоловіка, який ще не розірвав звязків з українською народністю. Досить було між кандидатами знайтись одному католикови, щоб ріжні ревнителї католицької віри саме йому постарали ся добути номінацію від короля [9]. Православна суспільність все більше переходила в сїру масу без скільки небудь впливових і сильних одиниць. Але ще меньше було їх між унїатами. Унїатську церкву правительство підтримувало, але серед польського громадянства її легковажено ще більше нїж православну. Вона не була нїякою силою, за нею не стояв нїхто, і ся никла, слабосила теплярняна ростина не мала тодї ще нїякої житєвої сили. Шляхтич-унїат був великою рідкістю; унїатське духовенство рекрутувало ся з попівських, міщанських і селянських дїтей, і в сю точку так злорадно били православні полємісти, підносячи, що не вважаючи на всю протекцію уряду навіть на владичій позиції не можна знайти унїатів шляхтичів (с. 447). Все, що відривало ся від українського житя з шляхетсько-панських кругів, ішло просто в латинство. Кінець кінцем між маґнатськими кругами в 1620-1630 роках не було вже сливе нїякої Руси, нї православної нї унїятської. З Київщиною, Браславщиною, навіть Волинею, повторяло ся те саме, що в попереднїх столїтях стало ся з Західньою Україною, і не треба було бути дуже пильним глядачем сього процесу, щоб розуміти, куди і до чого він веде.

Прихильникам компромісу здавало ся, що обєднаннєм церкви православної й унїятської — сих двох руських церков, можна запобігти сьому проґресивному паралїчеви руського тїла. У головних речників сеї угоди 1620-х рр., Саковича і Смотрицького, ся нота звучить досить сильно і надає спеціальний інтерес сим невдалим пробам релїґійної угоди. «Ми дїти одного отця, сини одної матери — на що розриваємо згоду, на що одні одних живих посилаємо до пекла, нащо одні одних виклинаємо», кличе Сакович в передмові до свого «Дезідероза» (1625). Поєднаннє унїтів і неунїтів для Смотрицького — се «поєднаннє Руси з Русю» [10]. Висловляючи своє здивованнє, що православні заходили ся так живо уживати руки свої від усякої участи в сих угодових заходах, Смотрицький пише Лаврентию Древинському, звісному православному парляментаристови сих часів (в осени 1628 р.): «Досить було б якъ твоїй милости самому, так і намісникови моєму отцю Йосифови, а перед усїм преосвященому нашему господинови й. милости [11], господину отцю архимандритови печерскому [12] і декому иньшому самих себе по щирости запитати, як то у нас у всїх сливе щоденна з серця до Господа Бога пісенька була: «дай нам, Господи Боже, Руси з Русю прийти до порозуміння [13], аби вже більше не йшли ми до упадку й винищення народу нашого, особливо між станом шляхетським. Часто бувала про се між вами, православними послами, приватна розмова під час соймів — які б до того знайти способи. Було се як крізь сон трактовано три роки тому в Вильнї. Публично був обговорений вашими милостями на минулім соймі, в р. 1627, спосіб зносин обох сторін через певні особи, і твоя милость обовязав в сїй справі повидати ся зі мною для устної розмови» і т. д. [14].

Розумієть ся, ми з свого становища можемо сильно сумнївати ся в корисности такого компромісу православя з унїєю в тодїшнїх умовах, коли унїя не була ще нїяким проявом народнього житя, тільки компромісом з польським католицьким режімом, компромісом нехарактерности і малодушности. Православє в тім моментї було єдиною формою відпорности українського елєменту в сфері культурно-національній, і всякий компроміс його з унїєю означав би не зміцненнє, а ослабленнє сеї відпорної сили. І всї міркування про спасенні наслїдки нового компромісу були перед усїм проявами тої ж малодушности і утомлення супроти правительственних репресій серед православних єрархічних і всяких иньших вищих кругів.

В зацитованім листї до Древинського Смотрицький своїми однодумцями називає перед усїм митрополита і нового печерського архимандрита П. Могилу (вибраного на сю позицію в 1627 р.), і далї глухо — деяких инших. Безсумнївно, було тих однодумцїв більше. Тільки й вони, і сам митрополит з архимандритом, затримали ся на небезпечній дорозї, коли з такою силою прорвала ся загальна опозиція їх плянам серед української суспільности. Смотрицький не встиг завернути ся й пройшов до кінця, з ролї миротворця попавши в ролю апостата, і се була одна з богатьох тодїшнїх траґедій, яка притягає до себе увагу тому, що сим разом спіткала найвизначнїйшу лїтературну й наукову силу тодїшньої України. Смотрицький сам оповів нам її історію [15]; тільки, на жаль, уже пізнїйше зводячи її початки до одного знаменника з тим становищем, куди він прийшов кінець кінцем, він не відкриває всїх періпетій, які приходило ся йому перейти — несподївано і незалежно від своїх початкових замірів і планів. Історія ся в кождім разї кидає ясне світло на компромісові течії, які розвинули ся були в вищих єрархічних кругах в сих роках.