Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Висилаючи сї листи Хмельницький заповів, що він здержить ся ще через ніч, чекаючи відповіди, — хоч ледви чи сподївав ся инакшої, нїж яку одержав: відписуючи чемно, Замостяне по части проминали мовчанкою, по части рішучо відкидали зроблені ним пропозиції [1609]. Одержавши сї писання, Хмельницький мусїв приступати під Замостє — але не спішив воєнними кроками, далї пересилаючи ся з обложенцями. Замостє ж за той час старало ся приготовитись до оборони. Місто було дуже добре укріплене, повне припасів; мало постійну залогу в службі Замойских (800 вояків), а тепер її скріпили ще військові віддїли приведені Вишневецьким і Вайєром (сей привів півтори тисячі Нїмців, щоб іти з ними до Галиччини, але не поспівши на час, зістав ся в Замостю й прийняв начальство над залогою по виїздї Вишневецького). Разом рахувало ся до півчетверти тисячі війська. Додати ще мілїцію: міщанську і академічну — місцевої Замойської академії. Зібрало ся також богато шляхти з околичних повітів — на чотири тисячі рахує її місцевий історіоґраф облоги. Всякого шляхетно-рожденного втїкача набило ся сюди стільки, що людям простої кондиції, навіть замостьським передміщанам, уже не ставало в містї притулку. Передмістя і тут випалено, коли зблизило ся козацьке військо, і місто приготовило ся до рішучої оборони [1610].

Штурмованнє такої добре укріпленої й споряженої твердинї мусїло б коштувати богато жертв, тим часом було ясно, що наслїдком свого перелюднення довшої облоги вона винести не зможе; тому замість штурмовання Хмельницький за краще вважав страшити залогу, тримати її в вічній трівозї дрібною війною, а тим часом вів з Замостянами переговори, намовляючи їх не противити ся, згодити ся на окуп, потрібний йому для Татар — «для тих чужоземцїв, котрим ми звикли з тих дібр плату давати». На вимівки ж Замостян, що вони анї не мають грошей для Татар анї не обовязані на них платити, вибухнув сердитим листом з датою 8 н. ст. падолиста:

«Панове рицарі війська польського і всї обивателї замойські! Пишете до нас, викручуючи ся фіґлями: нїби то згодою, - та слова ваші не згоджують ся з вашим серцем. Про контентацію нема від вас жадної правди, що мовите: не маєте нїяких скарбів для Татар. Добре вони себе нагороджують за те — головами вашими, жінками й дїтьми. Не думайте, що ми тільки під Замостє прийшли: маємо на Бога надїю, що він всемогучий з ласки своєї за одно лїто і отсю зиму нагородить нам з ваших маєтностей те, що ви у нас десять лїт брали. Зле нам було, як ви нас давнїйше обдурили — се як ви старшину в війську Запорозькім своїми дарунками [1611] від черни відлучили: покладаючись на слово ваше вчинили були ми се. Але тепер як ми всї в одній купі, мабуть уже не поможе вам Бог більше на нас їздити. Сподїваєтесь якоїсь помочи, — але не знати, чи дочекаєтесь її! Пішло немало душок ваших аж до Висли, але й Висла нас за помічю божою на собі перенесе. Краще вам згадати Броди -як не схотїли з нами згоди, то не тільки місто з огнем пішло, але й міцний замок весь узято. Так і тут — ви собі як хочете про себе промишляйте, а ми з іменем божим, на нього покладаючись, будемо вас добувати пильно, коли не хочете вратувати собі здоровля. Бо тут не наша міць і сила, а божа справа — бо то він звичайно карає гордих, що кривдять убогих людей» [1612].

Разом з сим листом тогож дня гетьман почастував місто канонадою, а потім протягом кількох днїв страшив штурмом і ріжними атаками. В Замостю оповідали, що до того примусило Хмельницького невдоволеннє в війську. У сучасника Битомского є тільки глухі натяки на сї оповідання [1613]; пізнїйший Коховский оповідає ширше, що горячійші полковники докоряли Хмельницькому пянством і бездїльністю, і особливо різко відзивав ся на гетьмана Чорнота, що він, мовляв, придобрюючись Полякам, умисно жалує сей панський маєток. Тодї Хмельницький, щоб прохолодити сих невдоволених, дїйсно урядив штурм, на перед під ослоною деревляних щитів пустивши чернь, підохочену горілкою, а за нею козаків, і до найбільш небезпечних місць призначив тих найбільших крикунів з полковників. Скінчилось се великими втратами, що справдї прохолодили запал крикунів — в тім і Чорноту, як дістав кулю в ногу. До того ще, мовляв, прилучились якісь небесні знаки, розтолковані чарівницями козацького табору [1614] як віщування нещасливі, і козаки по сїм уже не наставали на штурмованнє.

Зайняли ся знов пустошеннєм сусїдніх країв, запускаючись далеко в глибину Польщі, а Замостє взято в тїснїйшу бльокаду, наслїдком якої в містї почав ся голод, хороби і всяка біда.

«Відомість певна», пише варшавський кореспондент 12 (22) падолиста, «що Хмельницький стратив три штурми, штурмуючи до Замостя, і тепер лежить там. З Люблина й Казимира що живо вивтїкало за Вислу. Татари й козаки палять і пустошать скрізь по саму Вислу і то певно, що Хмельницький чернь розпустив, має при собі тільки 20 тис. ,грамотника' " [1615].

«Наоколо Замостя винищили все до решти, снопа збіжа не побачиш на десять миль навколо Замостя», записує иньший на підставі вістей привезених до Варшави посольством Мокрского [1616].

Парламентарам з Замостя, буваючи в таборі Хмельницького, приходило ся з страхом і завистю дивитись на величезні запаси збіжа, худоби і всякого припасу звезені з усїх усюдів. Вони оповідали, що тим часом як у Замостю люде вже починали гинути з голоду і всякої недогоди, в козацькім таборі почали ся хороби навпаки від надмірного обжирства й пянства.

Валки тяжко наладованих возів ішли звідси на Вкраїну, відвозячи всяку здобич. Татари відсилали полонянників, яких набирали без кінця в околицях.

«21 падолиста», записує Кушевич, «син Хмельницького в шіснадцятім роцї — став під Жовквою, маючи з собою кількадесять людей і немало возів богато навантажених, і потім 23 падолиста рушив на Вкраїну. І досї ще кождого дня висилають вози з здобичею і нема кому заступити й відбити».

На місце тих що вертались, ішли нові полки з України й татарські віддїли з Криму на легку здобич. «Минали в тих днях Львів свіжі козацькі полки, йдучи до Хмельницького під Замостє, але шкоди нїякої не чинили, маючи заборону від Хмельницького; коли б то така дісціплїна в нашім короннім війську була!» записує той же Кушевич [1617].

Замостяне не довго витримали в такій атмосфері. По канонадї й приступах знову розпочали ся пересилки з Хмельницьким, — той запевняв далї в своїх миролюбних намірах, складаючи все на зрадливу поведїнку Вишневецького — «котрому і панови хорунжому (Конєцпольскому) річ-посполита того певно не похвалить», — але наставав на оплатї окупу [1618]. Якийсь «кум» Хмельницького п. Єжовский і кс. Мокрский, що наспів тим часом зі Львова до Хмельницького, служили за посередників. Відомости принесені Мокрским з козацького табору зломили останнїй завзяток облеженцїв. Між иньшим, очевидно, сильно вплинула вість про прихід Кривоноса, що прибув того дня з великим військом — оповідання Мокрского про ту ролю, яку сей «чоловік незвичайно сміливий і прославлений великими злочинами й віроломством» відограв під Львовом, могли зробити в Замостю тільки дуже сумне вражіннє. Вислані по сїм уповажнені з пунктами угоди були привітно прийняті Хмельницьким — «легкий був до нього приступ, бо до всїх був привітний і ласкавий», завважає Битомский. Для кращого вражіння показувано їм приготовання, пороблені до приступу — «драбини з цїлих деревин, на 20 ліктів довжини, а ширини на три хлопи». Але більше вражіннє, здаєть ся, зробила та безпечність, яку делєґати побачили в козацькім таборі: тут жили собі як у себе дома, не боячи ся нїякої трівоги, в усяких достатках і пянстві. «Як би під той час фортуна наслала кілька тисяч відважних людей, легко розігнали б вони все те множество, що нас облягало», завважає Битомский [1619]. Але в тім і сила, що Хмельницький власне знав добре, як неможливо було взятись звідки небудь тим кільком тисячам у польської фортуни, і через те держав своє військо так свобідно.

Покладаючись на те, що Хмельницький з огляду на велику хоробу в війську і певну неохоту серед козаків буде рад скінчити облогу, Замостяне хоробро — і не без успіху пустили ся торгуватись з ним. Хмельницький з початку жадав двістї тисяч червоних — стільки як зі Львова: Замостяне відпрошувались, давали двадцять тисяч золотих смішно маленьку цифру, яка могла мати значіннє тільки символїчне — і Хмельницький згодив ся. Для нього мабуть було важнїйше, що на сї завзяті торги пішов знов майже цїлий тиждень.

Проголошено кінець облоги, і воєнний табор під Замостєм змінив ся на велике торговище. Замостські купцї й міщане поспішили туди — міняти й купувати за безцїн всяку здобич від козаків і Татар. За злота можна було купити вола, і в тій же цїни продавали Татари невільників, котрих безконечну масу настягали з околицї.

Елєкція: підтримуваннє Хмельницьким кандидатури Яна-Казимира, кандидатура королевичів і Ракочія, звязки їx партизанів з козаками і дісідентами, заходи Немирича, Лупул і Радивил, посли Ракочія у Хмельницького.

А Хмельницький в тім часї готовив ся стрічати королївського посла. Свій плян йому вдало ся сповнити: воєнні операції без нового рішучого конфлїкту, без останнього розгрому Польщі дотягнено до того моменту, коли можна було повести переговори з новим паном Польщі, і небезпеку повного й безповоротного (як того можна було боятись) розриву з Польщею, з її правительством — козаччина обминула.

Досї зістаєть ся неясним, наскільки дїяльну участь Хмельницький й його близші товариши брали в елєкційній боротьбі. Що вони на останнїй її вислїд заважили дуже, в тім нема сумнїву; але очевидно, що не так вони самі безпосередно впливали на неї, як важили ними иньші, заграваючи сею козацькою картою. В останнїх стадіях сеї боротьби Хмельницький з козаччиною стали виразно по сторонї кандидатури Яна-Казимира, і з вибором саме його звязувались у них надїї на згідливе і користне полагодженнє конфлїкту з річею-посполитою. Се було звісне й дуже підняло шанси Яна-Казимира. Але як саме прийшло до сього союзу козаччини з будучим королем, і наскільки він відбив ся на тактицї Хмельницького, так як вона розвиваєть ся в осїннїй кампанїї 1648 р., се й тепер зістаєть ся неясним [1620].

Головними кандидатами на польську корону по смерти Володислава були його два брати: Ян-Казимир, бувший єзуїт і кардинал, що зложив сю гідність, коли у Володислава вмер його єдиний синок, і Карло-Фердинанд, біскуп плоцький, що теж заздалегідь вистарав у папи звільненнє з духовного стану на випадок вибору. Ян-Казимир, як старший з них, мусїв вважати ся першим кандидатом, а хоч мав репутацію дуже лиху, як чоловік безголовий, нї до чого нездатний, в учинках своїх необчислимий, по теперішньому кажучи — справжнїй психопат, і се давало дуже важку зброю для всяких аґітацій против нього, — то власне людей амбітних, жадних власти і впливів ся репутація вабила до нього надїєю, що іменем такого нездатного короля можна буде правити далеко лекше, нїж іменем його серіозного, дїловитого брата, що мав репутацію чоловіка дуже ощадного, рахункового і доброго господаря. Між иньшими й найбільший махер тодїшньої Польщі канцлєр Осолїньский задумував посадити на польськім престолї нездару Казимира й зробити з нього своє знарядє. Але се якраз заганяло до табору його брата всїх несчисленних ворогів канцлєра -як і загалом противники тих маґнатів, які підтримували Казимира, мусїли тим самим бути прихильниками його контр-кандидата. Завдяки сьому бували моменти, коли партія Карла здавала ся навіть значно сильнїйшою. Поруч сих двох головнїйших претендентів деякі шанси мала ще кандидатура семигородського княжича Жиґимонта, котрого висував його батько князь Юрий Ракоцій, вагаючись одначе між пляном кандидувати на польського короля самому — і кандидатурою сина. В початках елєкційного сойму ся семигородська кандидатура теж мала досить серіозний вигляд [1621].

Партизани Казимира і Ракоціїв шукали між иньших помочи і українського елєменту — головно, розумієть ся, козаччини. Осолїньский — головна спружина в партії Казимира, як уже знаємо, весь час стояв за порозуміннє з Хмельницьким. Кисїль — сей ключ до українських справ, посередник в переговорах з козаками, був правою рукою Осолїньского. Нема сумнїву, що він від самого початку вів якісь переговори з Хмельницьким в справі елєкції: вже на першу вість про смерть Володислава Хмельницький просить Кисїля зїхати ся, щоб поговорити про кандидатуру на королївство («кого річ-посполита хотїла б мати королем») [1622] — може умисно, щоб зазначити свій замір взяти участь в елєкційній боротьбі і велїти з сею участю рахуватись. Ми знаємо, що в сїй справі у козаччини були вже прецеденти і старшина хотїла й під час попереднього безкоролївя грати в нїм ролю [1623]. З свого боку партизани Казимира не залишили висунути як оден з арґументів сеї кандидатури той мотив, що вибір Казимира являєть ся ґарантією порозуміння з Хмельницьким і лїквідації козацького повстання. Донесення з Варшави з середини серпня з повним переконаннєм говорять про зносини партизанів Казимира з козаками і порозуміннє з ними, і се переконаннє підтримувала сама партія Казимира — заявляючи, що його хочуть «козаки й дісіденти» [1624].

На дісідентів ще більше рахував Ракоцій, і по старій традиції союзу дісідентів польських, і особливо литовських з православними, теж старав ся знайти через них дорогу до порозуміння з козаччиною. Семигородський хронїст-сучасник Краве оповідає, що з початку старий Ракоцій, мавши плян шукати польської корони для себе, хотїв передати Семигородське князївство молодшому синови Жиґимонтови, а для старшого Юрія здобути Україну, «козацьку землю», і шукав на те згоди й помочи султана, але султан досить холодно поставив ся до сього проєкту і се, мовляв, змусило Ракоція прикоротити свої широкі пляни [1625]. Оповідаєть ся се з джерела доброго, хоч і пізнїйшого на кілька лїт, — коли Україна виступила в ролї полїтичного фактора й державного тїла далеко виразнїйше, так що й оповідач сього епізоду міг на нього дивитись крізь прізму пізнїйших подїй. В кождїм разї се певно, що старий Ракоцій, поставивши кандидатуру свого молодшого сина на польського короля, не залишав старань, щоб знайти опору для сих плянів в українськім елєментї. Його посли ще в липнї завязали зносини поміж иньшими дісідентами з звісним потім Юрієм Немиричем, і новому аґентови семигородському, висланому в серединї с. ст. серпня, поручено було через Немирича війти в зносини з Кисїлем і Хмельницьким — представниками двох українських світів, і прихилити їх для кандидатури Жиґимонта. Так само кн. Януша Радивила, голову литовських дісідентів і головну свою надїю в сих плянах, просив старий Ракоцій, аби поміг йому завязати зносини з Кисїлем і Хмельницьким, та повідомляв про свій замір вислати спеціальне посольство до Хмельницького в сїй справі [1626]. На перешкодї сьому плянови стояли одначе деякі обставини. Найкраще було післати таке посольство через молдавського воєводу Василя Лупула, але з ним відносини у Ракоція були недобрі. Тому він пробував помогти собі через воєводу Валахії Матвія Басарабу: висилаючи свого агента з згаданими порученнями до Польщі, він в тім же часі вирядив другого до Басараби, щоб вивідати його гадки, і як що він буде до того прихильний, попросити його післати своїх людей до Хмельницького, аби привести його до тїснійших звязків з семигородським двором, мовляв в интересах оборони православної віри й спільної полїтики [1627].

Та слїдом наладились відносини й з Лупулом — за посередництвом мабуть таки Ян. Радивила, Лупулового зятя. Зявив ся проєкт оженити Жиґимонта Ракоція з молодшою Лупулівною (пізнїйшою невісткою Хмельницького), і Янушеви, очевидно, досить подобалась гадка мати на польськім престолї свого шваґра. За згодою Лупула з його столицї Ракоціїв посол Янош Кемень зараз же вислав перше безпосереднє семигородське посольство до Хмельницького, в перших днях жовтня с. ст. [1628].