Спинивши ся в Луцку, Кисїль з товаришами [1488] вислали перед себе на підїзд одну з хоругов, i вона стріла ся з повстанською ватагою, добула язиків i від них комісари довідали ся про становище Хмельницького під Янушполем, про його приготовання до війни i т. и. Одержавши cї відомости, комісари вчинили в Луцьку нараду з місцевими панами, які тралились (між иньшими був тут i другий православний сенатор Корони — каштелян київський Максимілїян Бжозовський). Рішено вислати до Хмельницького листа від Koмicapiв з жалями на такі ворожі вчинки, допущені серед перемиря, i з жаданнями ґарантій безпечности для дальшої своєї подорожи, коли він хоче з ними трактувати. Разом з тим Кисїль ще звернув ся до посередництва митрополита i дістав від нього якісь обіцянки в сїй справі та навчений гірким досвідом поспішив повідомити про се оба польські табори, щоб не мали підозріння i не чинили перепон зносинам з ним митрополита [1489].
Від Хмельницького довго не було нїякої вісти нї відповіди, і комісари, покладаючи ся на свою оружну охорону, зважили ся вкінцї рушити йому на зустріч на власний ріск [1490]. Приходило ся йти пробоєм, серед крівавих бійок з повстанськими ватагами. Але вісти, які доходили до Кисїля про прихильну стрічу, що мали його післанцї y Хмельницького, відогріли на-ново весь його оптимізм: він спішить донести канцлєрови, що наслїдком самого приїзду його післанцїв Хмельницький велїв арештувати Кривоноса і пустити на волю всїх Кривоносових бранцїв-шляхтичів, а сам спинив свій похід і чекає приїзду Кисїля. Тому Кисїль благає канцлєра дати наказ польських військам, аби не зачіпали ся з Хмельницьким і залишили всякі підїзди під його війська [1491].
Офіціальна відповідь прийшла тиждень пізнїйше — принесена Кисїлевими післанцями. Хмельницький заявляв, що кріваві подїї підчас перемиря стали ся не від нього, але від своєвільника Кривоноса, з одного боку, і Яреми Вишневецького — з другого; сам він бажав спокою і чекає комісарів. Але устно висловив він післанцям своє невдоволеннє з невірної поведїнки Кисїля: по його словам, якась велика особа остерігала його, що Кисїль тут до козаків примилюєть ся, а в Варшаві заходив ся против них, а крім того удалось йому дістати Кисїлевого листа до московських властей, де той настроював Москву против козаків [1492]. Така утрата довіря у Хмельницького дуже збентежила Кисїля. Він поспішив пустити в рух всю свою красномовність, щоб заспокоїти розгнїваного гетьмана. Але тут став ся епізод, який поставив бідного вістника згоди в ще більш клопітливе і неприємне становище.
Комісари рушили з своїм полком під Константинів, де Хмельницький визначив їм зїзд, і в дорозї дістали відомість, що козаки чи повстанські купи (сї дві катеґорії не розрізняють ся, розумієть ся) напали на Острог, і там грабують. На сю вість комісари поспішили до Острога — не знати, чи на те щоб приборкати ті грабування, чи щоб проскочити скорше до Хмельницького, поки дорогу не залягли більші сили. Але під Острогом їх стріло цїле військо: коло трох тисяч козаків, піших і кінних. Бити ся з ними Кисїль не відважив ся і вислав парляментарів, жадаючи пропуску до Хмельницького. Козаки й згодили ся пустити їх, з тим щоб Кисїль їм дав заставу десять шляхтичів, а вони дадуть їм десять своїх і проведуть до Хмельницького. Але тільки що Кисїлеві закладнї приїхали до Острога, до козацького табору, аж напав на Острог підїзд з польського війська, з-під Ляховець. Козаки не розібрали, що се за військо, і думаючи, що се Кисїлеві вояки під покривкою угоди хочуть їх погромити, були тим дуже роздражнені і почали рубати голови комісарським закладням. Потім справа вияснилась і козаки заявили, що пускають їх до Хмельницького, тільки щоб вони обійшли їх у право, по-за Острог на захід. Комісари пішли, тільки вислали до Хмельницького перед себе листи з жалями на острозьких своєвільників, і заразом до польських проводирів, благаючи не зачіпати ся з козаками, аби дійти до переговорів з Хмельницьким.
Хмельницький відписав, знов складаючи все на Вишневецького та на його нелюдські і нерозважні зачіпки з козаками: ті козаки, мовляв, приходили під Острог не війною, а за «борошном» [1493], а вояки Вишневецького почали їх добувать, і сусїднє місто Межирічі в пень вирубали. Ще ширше розводив ся він над сими зачіпками Вишневецького в другім листї, писанім кілька день пізнїйше:
«Нерозважно і неоглядно пірвав ся на нас Вишневецький, не по християнськи і не по рицарськи починив над народом нашим християнським, над невинними душами: не тільки невинних християн, але й духовних наших казав на паль саджати. Не диво б, як би то якийсь простак робив — як з нашої сторони не міг собі з тим ради дати Кривонос (котрому ми нїякої шарпанини не позволяли, анї до руйновання і палення міст дозволу не давали). Але ж то двоє ріжних людей! Ми будучи тому всьому головою, хоч низші уродженнєм, більше памятаємо Господа Бога, і з тих Поляків, що до наших рук прийшли, не згинув нї оден, всі живі, кого тільки я при тих полках застав, — старі й молоді, і всїх хто хотїв би з вашими послами їхати, всїх я пускав вільно» . . .
Заявляв готовість до переговорів і згоди, просив стримати польські війська від зачіпок, на стриманнє своїх своєвільників обіцяв вислати канївського полковника пана Семена, а для трактатів просив прибувати до Константинова [1494].
З польського табору, де про Кисїля без церемонії говорили як про зрадника, а про його перемирє і переговори як про нове нещастє наслане на Польщу [1495], Кисїль дістав теж кислу відповідь, де йому робили ся закиди за проволїканнє справи, жадалось, аби вже раз довів до кінця і розвязав їм руки і т. д. [1496]. А тим часом з Табору того йшли далї підїзди на козаків, і оден з таких підїздів найшовши на обоз Кисїля, вхопив трох закладнїв чи бранцїв козацьких, що мав у себе Кисїль, і велїв їх стяти перед самим наметом воєводи.
В козацькім таборі, по всїх даних осторогах, сї факти приймано як розірваннє перемиря і переговорів. І Хмельницький, очевидно, в даних обставинах і при таких настроях сторін по щирости більше не вважав можливими нї трактатів нї перемиря, і тому нїчого не робив, щоб справдї дати змогу комісарам зїхати ся з ним. В польських кругах правдоподібно не помилялись думаючи, що в сїм моментї хоч би сам Хмельницький і хотїв згоди, настрій «черни» і війська був настільки безоглядний, що з тим не можна було рискувати. З польської сторони далї йшли не перериваючи ся ворожі виступи, і Хмельницький видимо рішив признати їх за відповідну підставу для розірвання переговорів. В 20-х днях с. ст. серпня він затримав у себе післанцїв, присланих Кисїлем, і перервав дальші зносини.
Кисїль з товаришами тим часом прибив ся до обозу Вишневецького і компанїї, що стояли в тім часї під Чолганським Каменем, яких дві милї на полудне від Ляховець, на полудневих допливах Горини [1497]. Прийняли його тут неприязно — нїхто не виїхав його привитати, ставили ся до нього з підозріннями і закидами. Домінїканин Цєклїньский, що був в обозї, каже, нїби то Вишневецький закинув Кисїлеви, що він стоїть в порозумінню з козаками — що вони з Татарами разом обіцяли помагати йому стати польським королем: зложити по таляру від коня і дати в поміч 16 тис. війська; Кисїль, мовляв, не дав на се нїяких оправдань, і тодї хто ще був з Кисїлем, покинули його хоругви, як чоловіка підозрілого, і він зістав ся тільки з кількома десятками своїх дворян [1498]. Се побільшені оповідання ріжних підпанків, але в кождім разї Кисїль з товаришами опинив ся в незвичайно прикрім положенню між двома воєнними таборами, що вели між собою безнастанну дрібну, підїздову війну, а він сам тепер нї до Хмельницького не мав відваги їхати анї до польського війська не рішав ся пристати. Коли Хмельницький не випустив від себе його післанцїв до крайнього визначеного ним терміну, 25 серпня. Кисїль запитав коронних вождів, що має робити — чи вважати вже свою місїю скінченою? Дістав порученнє ще післати Хмельницькому ультіматум — аби вернув назад послів, инакше комісари залишають свою місію [1499]. Кисїль рішив сповнити се і прочувши, що в таборі Хмельницького пробуває тепер митрополит, схотїв ще раз попробувати його посередництва: післав до нього якогось попа з листами [1500]. Але і ся проба очевидно не дала нїяких результатів, бо тим часом головне польське військо вже почало наступати на Хмельницького. Кисїль зістав ся в тім переконанню, що кінець кінцем справа розбила ся таки з вини польських вождів, і в тім дусї зложив правительству своє справозданнє по пилявецькій катастрофі, що закінчила сей перемирний період:
«Не удала ся комісія, по перше, тому що нїхто їй прияти не хотїв, а кождий пхав річ-посполиту на марсову дорогу, по друге -тому що тим часом як річ-посп. на конвокації комісію ухваляла, тут на ново підіймала ся війна, всю чернь, роздражнено, і серед неї підняло ся друге і третє військо, далеко більше нїж військо Хмельницького, так що вже не чернь у власти Хмельницького, а Хмельницький опинив ся у власти тої юрби; по третє — тому що тим часом як я з своїми колєґами запевняв його в спокою, з другого боку чинили ся й не переставали підїзди. Відновило ся повстаннє, і Хмельницький, стративши довірє, яке мав до мене, виразно сказав послам, що минї не вірить, і через те на ново звернув ся до Орди» [1501].
По словам Кисїля, він уже після того як головне військо рушило против Хмельницького, ще три рази поривав ся вислати листи до Хмельницького, щоб запобігти війнї, і богато було таких, що спочували тому, «але иньші їх мил. противили ся і не позволяли, рішивши скоро і горяче наступати на неприятеля».
Так в очах партиї згоди Хмельницький вмів заховати всякі апаранси того, що згода не дійшла до кінця не з браку його волї і бажання.
XII. Осїння війна і зимова угода 1648 р.
Пилявцї: тріумвірат Заславського, Конєцпольского і Остророґа і суперництво Вишневецького, їх обєднаннє під Чолганським Каменем, польські сили, роскіш табору, похід на Константинів, пишні настрої в польськім таборі, козацькі позиції під Пилявою, наступ Поляків, битва 13 с. с. вересня, поголоска про Татар, панїка в польськім таборі, утеча польського війська.
Поки Кисїль спорив ся й торгував ся з коронними вождями, силкуючи ся стримати їх від зачіпок з козаками, суперечки й торги йшли також між обома польськими арміями, що сформувавши ся за той час, нїяк не могли прийти до згоди. На чолї одної стояв звісний нам тріумвірат коронних комісарів — Заславський, Конєцпольский, Остророґ; серед них перед вів Заславський. Друга зорґанїзувалась наоколо Яреми Вишневецького: його далї підтримував воєвода Тишкевич і кілька иньших маґнатів з України; з ними ж була й королївська ґвардія під проводом Осїньского. Заславський орґанїзував свою армію в Галиччинї: збірним місцем визначено Глиняни і сюди на день св. Бартоломея (14 серпня с. ст.) мали прибути повітові полки. Але Вишневецький, розложивши ся по константинівських боях в полудневій Волини і не хотячи в своїй ображеній амбиції йти під реґімент Заславського, повів горячу аґітацію, доводячи стратеґичну недорічність сього формовання війська в глибинї українських земель, тим часом як «Волинь, Поділє і майже вся Русь» віддавали ся неприятелеви [1502]. Він накликав усїх збирати ся до нього, і сї наклики не зіставались без результату. Комісари мали за собою авторитет річи-посполитої, але були не популярні, не тїшились довірєм шляхти і про них з приємністю повторювано злобну характеристику, пущену нїби то самим Хмельницьким. «оден перина, другий дитина, третій латина» [1503], натякаючи на велику пещеність Заславського, молодість і недосвідність Конєцпольского і книжну мудрість Остророґа, непридатну до військового дїла. Натомість Вишневецькому, по його крівавих, хоч і безплодних боях і екзекуціях над повстанцями, його приятелї — і неприятелї Осолїньского й Заславського з усеї сили робили славу спасителя вітчини і подвижника шляхетських інтересів. І ріжні полки, минаючи коронних вождів, справдї йшли до табору Вишневецького [1504].
Се викликало ріжні жалї й нарікання. В половинї с. ст. серпня Заславський, не чекаючи повітових полків під Глинянами, рішив рушити й собі на схід, в полудневу Волинь, щоб покінчити з сею конкуренцією. Свого війська мав він з собою несповна дві тисячі, і з ними 16 с. ст. серпня йшов під Збараж, по слїдам Вишневецького, що з-під Збаража кілька день перед тим рушив проти Хмельницького на півн. захід і став на згаданій уже позиції під Чолганським Каменем. В таборі Вишневецького в тім часї рахували до пятнадцяти тисяч [1505]. До Заславського по дорозї теж наспівали повітові полки, а заразом ішли переговори між обома штабами про умови сполучення. Посередничили в тім Конєцпольский, Тишкевич, Фірлей; здаєть ся щоб зробити обі сторони податливійшими, пущено фальшиві поголоски, що Татари вже прийшли. Переговори розбивались на ріжних суперечках, се затримувало операції, і потім, «по шкодї» в тім добачали одну з причин пізнїйшої катастрофи, що військо потомилось серед тих переговорів, у безпотрібних пересуваннях, а Хмельницький мав час приготовити ся до відправи і справдї дочекав ся Татар.
Нарештї першого вересня с. ст. приведено Вишневецького з Заславським до порозуміння, «уморено всї кондиції», й обидві армії, що фактично вже й так зійшли ся до купи під Чолганським Каменем, злились нїби то в одну — «чого собі бажав весь обоз і вся республїка» [1506]. Та внутрішньої одности не осягнено таки й тепер, як то зараз показали дальші події.
Першим дїлом відбули спільну раду та стали ладитись до наступлення на Хмельницького, що в тім часі стояв з військом «на полях Пилявецьких» [1507], на полудневий схід від Константинова, де-що поступивши наперед з попереднїх позицій [1508]. Гадки польських стратеґів двоїли ся: одні вважали за потрібне яко мога спішитись, аби з свіжими силами вдарити на козаків, випередивши Татар; иньші хотїли ще почекати декотрих повітових полків, що були в дорозї й мали збільшити їх сили своїм приходом. Сї вагання стримували марш і спиняли розмах. На се потім також богато відказувано — неприхильна «реґіментарям» (себто Заславському з товаришами) записка про сю кампанію, т. зв. «дневник помилок і. м. пп. реґіментарів під Пилявцями» [1509], так описує сї проволїкання:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія України-Руси. Том VIII. Роки 1626-1650» автора Грушевський Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Том VIII. Роки 1626-1650“ на сторінці 97. Приємного читання.
TextBook