Розділ «Том VIII. Роки 1626-1650»

Одно маємо у Кушевича. В своїй історії козацьких війн, писаній кілька лїт по подїях і недокінченій, він оповідає, що Хмельницький, приступивши по польскій утечі під Константинів і вибивши звідти недобитків, що пробували боронитись під проводом Осїньского, опинив ся перед двома плянами на дальше. Кривонос, ранений в останнїх битвах, з иньшими полковниками був тої гадки, що тепер треба стати над Случею, подїлити здобич, і полишивши Поляків їх утечі, занятись укріпленнєм переправ по обох боках ріки, що мала стати границею козацької окупації. Навпаки Тугай-бей радив спішно наступати далї і захопити Поляків у Львові, поки вони не прийшли до сили на-ново: тим способом добудуть від Поляків користнїйші умови згоди, навпаки — як би перейшли від зачіпної війни до оборонної, поставили б себе в трудне і клопітливе становище, і упустивши хвилю одушевлення війною серед своїх і серед Татар, не змогли б рахувати на них, коли сей запал опаде. Сї гадки він підтримував так завзято, що коли Виговський почав їм перечити, то братанич Тугай-бея кинув ся на нього з погрозами, а Хмельницький не вагаючи ся довше пристав теж до пляну Тугай-бея [1553].

Инакше представляє справу Коховский. Вичисливши головнїйших і впливовійших осіб між козацькою старшиною, він каже, що коли по Пилявецькім погромі поставлено було питаннє, чи йти війною далї і викликати Поляків до нової боротьби, чи відступити і користуватись здобутим, — інїціатором нового походу вважав ся Виговський [1554]. Його, мовляв, дїлом було се, що полковники подали свої голоси за дальший похід на Поляків і серед великого, бурхливого зборища козацької черни не було нїкого, хто не, подавав би голоса за те, щоб «Ляхів» нищити до останку. «І Хмельницький, хоч сам бажав відпочинку стомленому війську, — щоб не противитись рішенню ради, пристав на те, що треба йти на Львів» [1555].

Свідоцтво Кушевича, формально беручи, розумієть ся, авторитетнїйше від пізнїйшого Коховского. Можливо навіть, що те що він говорить про Татар як головних інїціаторів нового походу, йому чи його землякам доводилось чути з козацьких уст під час облоги Львова — адже й сам Хмельницький свій окуп узятий від Львовян, толкував тим, що мусить ним нагородити Татар [1556]. Кінець кінцем одначе і Кушевич, так само як і Коховский, не мав нїякої змоги провірити правдивости сих оповідань про козацькі наради, і коли навіть Поляки щось таке чули від козаків, се ще не звільняє нас від обовязку зважити критично се представленнє. І треба признати, що воно не дуже правдоподібне, — хоч і знайшло признаннє в новійшій лїтературі. Хмельницький мав змогу вдоволити татарські апетити несчисленною здобичею, забраною під Пилявцями. Невільників, коли їх Татарам хотїло ся (всупереч деяким сучасним оповіданням), вони могли подостатком наловити з тих пилявецьких утїкачів, що без кінця тягли ся по дорогах: навіть жіночого невольника не бракувало: коли вірити сучасникам, то сила їх було в пилявецькім таборі, в ролї маркитанток і веселих потїшительок польських вояків. А всякої здобичи, срібла і золота, певно було більше, нїж скільки потім удало ся наскребти у Львові — на сїм міліонів рахували її [1557]. Було чим заплатити Татарам, і висланець Хмельницького Мужилівський кілька місяців пізнїйше так і оповідав у Москві, що головну масу Татар підправлено до дому з-під Пилявець, тільки частина пішла далї з гетьманом під Львів. Подібне чуємо і від козацьких бранцїв, про котрих говорили вище [1558]. І воно дуже можливе, судячи з того, що в дальшій кампанїї Татар з Хмельницьким бачимо небогато — більше може для вражіння, нїж для реальної послуги.

Тому влучнїйшим здасть ся мотивованнє походу дане Коховским, що чернь прагнула війни, поривала ся нищити Ляхів до останку, і Хмельницький так як зрік ся угодових переговорів, виступивши наново на театр війни, під натиском сього стихійного руху, так і тепер мусїв плисти далї, обережно кермуючи своїм кораблем на розгуканих хвилях повстання. Такий натиск, такий розмах в масї козацтва і всяких прилиплих до нього елєментів без сумнїву був: се показують оповідання бранцїв, показує ще сильнїйше вся історія дальшого походу. Хмельницький очевидно піддавав ся сьому натискови. Угамувати «чернь» було далеко тяжше, нїж задоволити татарські апетити, і треба було вичекати, поки недогоди осїнньої кампанїї прохолодять її запал [1559]. Та й формальної притоки до перервання сеї кампанїї поки що не було: польська сторона сама знищила всяку можливість трактатів, перейшовши до зачіпної війни, і обставини не давали нїякого приводу для того, щоб залишивши воєнні операції, відступити знову «на звиклі місця», або хоч спинити ся тут же на півдорозї. Доперва аж заклик нового пана ситуації — нововибраного короля, кандидата Хмельницького, дав йому такий привід.

До того часу треба було давати вражіннє руху — льоґічного, плянового, підтримувати кінетичну енерґію повстання, його динаміку — і Хмельницький робить се.

Кілька день по Пилявецькім погромі рушає він слїдами утїкачів-реґіментарів [1560]. Мета його походу - традиційна метрополїя Руси, Львів. Першою стацією на сїм шляху була недавня резиденція найбільшого козацького ворога Яреми Вишневецького — Збараж. Чудово укріплений, всякими воєнними припасами наповнений замок — сумно оспіваний Твардовским, стояв безборонний, порожнїй, — навіть армати й припасів не мав часу забрати звідси Ярема, тїкаючи з-під Пилявцїв: забрали їх козаки. Чернь погуляла в порожнїм гнїздї ненависного ворога, прославленого крівавими розправами з сею ж черню; Твардовский каже, що не дали спокою навіть мертвим: викинули з гробів тіла Кр. Збаразького і його дружини [1561]. Сам Хмельницький, коли вірити оповіданням бранця, на чолї шеститисячного кінного полку зробив екскурсію до сусїднього Вишнївця, мовляв хотїв захопити там князя [1562]. На гнїздо другого ворога, Олександра Конєцпольского — Броди, він вислав віддїл свого війська, але тутешнїй замок, теж сильно укріплений, був обсаджений і залогою — невеликою, але готовою до оборони, і козаки здаєть ся й не попробували його здобувати серіозно: спустошили тільки місто, а від залоги вдоволили ся тою сатисфакцією, що видано їм татарських бранцїв, триманих тут у неволї, на роботах, ще з часів старого гетьмана Конєцпольского, числом 80 — могли ними похвалити ся перед Тугай-беєм [1563]. Головна ж армія з Хмельницьким посувала ся тим часом серед осїннього бездоріжа простїйшою дорогою на Львів, виславши наперед Татар, і 28 с. ст. вересня, за два тижнї по пилявецькім погромі, він був уже під мурами «столицї Руси», що в панїчнім страху чекала його прибутя.

Облога Львова: національна позиція Львова, панїчні настрої підчас Хмельниччини, пилявецькі утїкачі, орґанїзація оборони, вербованнє війська під проводом Вишневецького. Вишневецький кидає Львів, Хмельницький під Львовом, проби оборони, львівські вигадки про козаків.

В сїм страху Львів жив уже кілька місяцїв — від самого корсунського погрому можна сказати. З незвичайною трівогою придивляв ся він поступам повстання і рухам його проводирів — не тільки маючи на увазї свою ґеоґрафичну близькість і приступність для нього, але й спеціальну дражливість того національного, українського питання, через яке переломлювали ся вісти про се повстаннє в свідомости місцевого польського й українського елєменту. Львів здавна був гнїздом воєвничої Польщі, Роlоnіаe mіlіtаntіs на Руси, і тут з особливою гострістю й напруженнєм відбивали ся всякі конфлїкти з гнобителькою Польщею пригнетеної Руси і всяка опозиція її. І тепер страх розширення східнього повстання у Львовян нерозривно вязав ся з страхом повстання домашнього, що могло підняти ся під повівами Хмельниччини, і ся подвійна трівога провідним мотивом переходить через листи й донесення, які йшли з львівських кругів, від самих початків повстання. Богата кореспонденція львівського синдика Кушевича, захована для нас в значній части, дає виразистий образ сих настроїв.

Доносячи, як місто затрівожило ся за свою долю й перейшло на воєнну ногу вже по перших вістях про погром гетьманів[1564], Кушевич завважає: «армати, пороху, провіянту і всяких иньших воєнних потреб маємо досить, але боїмо ся замішання й тайних інтриґ від грецької віри». І переказує при тім поголоску про «сїмдесять козаків», розісланих по ріжних краях Польщі, «щоб палити головнїйші міста». Такі трівожні вісти йдуть потім весь час. Якийсь волоцюга, взятий на муки в галицькім ґродї, розказував, що православне духовенство стоїть в орґанїзованих зносинах з східньою Україною («ми оден до другого пишемо — до самого Київа відомість доходить», -казав йому нїби то піп в Галичу), — самі владики беруть участь в повстанню: владика львівський Желиборський, мовляв, посилав козакам порох, кулї й олово, і владика луцький Атанасий Пузина також [1565]. Прояви ворожого, злорадного для шляхти настрою, «бунти» против шляхти по части прокидали ся дїйсно, по части ввижали ся по ріжних місцях, і вісти про них, розносячи ся по західнїй Українї, збільшали трівогу [1566]. Мобілїзація польських сил в серпнї й наступленнє на козаків трохи підняли польські настрої — але повстаннє за той час теж розгорало ся й зближало ся неустанно, від Поділя й полудневої Волини. В серпнї повстанці здобули Дубно, Олику, Клевань: 22 н. ст. серпня, саме під час попису волинської шляхти під Луцьком, на її. очах повстанська ватага, навіть невелика — як пише очевидець, яких 800 люда, потиху закравши ся до Луцька переполошила сю шляхту і без всякого опору з її боку захопила столицю воєводства [1567]. Повстаннє прокинуло ся в Сокалї, в околицях Камінки. З другого боку з-під Камінця, де стояли козацькі чи повстанські чати, воно захопило, як ми вже бачили, околицї Гусятина й Теребовлї [1568]. «Не стає чоловікови розуму», — завважає згаданий очевидець луцького пополоху, «які стали люде боязькі — утїкають, а те гультяйство на муках казало, що не заспокоять ся — аж по Вислу».

З новою силою прокинула ся трівога, скоро тільки рознесли ся вісти про пилявецький погром. Польські утїкачі, ширячи відомість про сю катастрофу, самою появою своєю давали початок рухам серед мас, що першим дїлом звертались на сих недобитків, а далї взагалі против усїх репрезентантів польського елєменту і польського режіму. Тим часом як вони збігали ся в страху до міст, до укріплених замків, селяне і міщане збирали ся в великі купи і з участію місцевої української шляхти, та «козацьких» банд з великої повстанської хмари, що сунула сюди разом з військом Хмельницького, займали ся розбиваннєм панських дворів по селах і містах, католицьких плєбанїй і костелів, брали в облогу панські замки, громили всїх скомпромітованих своїми звязками з польським панованнєм.

Серед сеї повстанської завірюхи, по слїдах пилявецьких утїкачів ішла татарська орда, а за нею козацька армія на безрадний в своїм переполоху Львів.

Перші вістники погрому прилетїли сюди вже на третїй день, 16 (26) вересня. Рано, скоро тільки відчиняли браму, прискочили міські стражники й донесли про катастрофу, а за ними почали зявляти ся й утїкачі, перебувши за дві з лишком доби по найбільшій негодї дорогу, яку в обставинах нормальних не вбагали б і в цїлий тиждень. Окрилені страхом самі, вони наповняли тою ж панїкою місто, віщуючи, що за кілька годин, слїдом за ними зявить ся й неприятель. Маса народу, особливо жінок, стала тїкати разом з тими втїкачами, що не попасаючи довго удавали ся далї на захід, уважаючи й самий Львів за страчений. Головний реґіментар Дом. Заславський, наспівши теж серед сього пополоху, тільки попас коней і подав ся далї, до Ряшева — «розумно зробив, завважає львівський кореспондент, бо не обійшло ся б без якогось випадку з боку розбитого війська, що волочило ся по ріжних кутах львівських». Ще скорше наспів Остророґ — «як найбіднїйший пахолок, струджений, зчорнїлий, без опончі й шапки пристойної», а трохи згодом і Вишневецький: сї два зістали cя у Львові — Остророґ як орґанїзатор тутешньої оборони, що займав ся нею лїтом, Вишневецький - як кандидат на спасителя вітчини в будущинї [1569]. До них і удала ся місцева шляхта й міські патриції, просячи не кидати міста, а зайняти ся його обороною, і заявляючи свою готовість послужити й собі, людьми й засобами. Другого дня відбула ся воєнна рада, дуже людна. По довгих церемонїях — бо Вишневецький, виливши свої жалї на реґіментарів і на сойм, на всїх і на вся, казав себе довго просити, доки дав ублагати. — проголошено його начальним вождем, а в товариші собі він взяв Остророґа — досить зручно поставив його наперед під зливу всяких гірких докорів, відступаючи йому провід, і нарештї покрив йото своєю ласкою. В ролї третього реґіментаря зістав ся неприсутний швагер Вишневецького Конєцпольский, і так зреформовано давнїйший тріумвірат.

По сїм наступили ухвали в справі контрибуцій на орґанїзацію оборони: крім того що порішено за-дурно забрати від купцїв і ремісників всякий потрібний припас, а костели й кляштори жертвували свої дорогоцїнности, ухвалено, що кожний має дати з свого майна від ста по дві копи, а перед усїм мають бути віддані на публичні потреби всї готові гроші в монетї, а также золото й срібло, — за що потім буде обрахунок. Тим способом зібрано величезні суми: в перших же днях вплинуло того всього на кілька сот тисяч, а всього збору раховано мілїон золотих в монетї й на 300 тис. срібла, що теж мало бути зараз же перебите на монету. Львовяне потїшали себе, що річ-посполита все то їм потім зверне [1570].

Коштом сього почало ся зараз вербованнє війська — в першій лінїї, очевидно, з тих же пилявецьких утїкачів: всього набрано й орґанїзовано звиш три тисячі вояків, на котрих Львовяне й рахували як на свою оборону [1571]. Та їх чекало дуже прикре розчарованнє: коли показались перші познаки, що неприятельське, військо зближаєть ся, 25 с. ст. Вишневецький з Остророґом забравши гроші й військо подали ся з Львова до Замостя, і тільки з дороги зволили повідомити про се Львовян. Оправдували вони се тим, що Львова з малим своїм військом однаково не могли б оборонити, тому за краще вважали перевести військо близше до центра, куди могла б ще наспіти поміч від Корони [1572].

Львовяне були до крайнього роздражнені такою віроломністю. «Обдерли нас чисто з усього майна, пообіцявши на сумлїннє боронити місто наше, яко добро річи-посполитої, від наступаючого неприятеля, а дня 5 жовтня покинули нас несподївано з усїм військом, потаємно зібравши відомости, що Татари вже в околицї і військо Запорозьке з арматою теж надходить, — пробили ся через орду й пішли під Замостє, а нас тільки з дороги сповістили про сю близьку небезпеку через п. Піковского, котрого з компанїєю 60 чоловіка призначили на глум до оборони міста» — записує з гнївом Кушевич на початку свого мемуару про облогу Львова. «Діставши відомість про неприятеля, дали коням остроги й попрощали ся зі Львовом, що плакав тодї в своїм сирітстві, або краще сказати — пішли всї безсоромно на втеки, з великим жалем і розчарованнєм нашим, бо зістались ми і без скарбів і без оборони» — вторує йому в своїх записках иньший львівський достойник, Чехович [1573].

Ix гнїв і огірченнє були, розумієть ся, зовсїм оправдані. Гроші панове реґіментарі в кождім разі забрали зовсїм без усякого оправдання, і дурили міщан несумлїнно. Але що вони не лишились у Львові й не боронили його, се вийшло йому тільки на здоровє — бо не провокувало воєнної енерґії Хмельницького й його війська, що мало таке завзятє саме на сподїваного провідника сеї оборони кн. Вишневецького. Та львівське міщанство сього, розумієть ся, не тямило, і боячись над усе впасти до рук Хмельницького, горячково заходилось боронитись власними силами від неприятеля, що дїйсно вже наступав. Другого дня, 26 c. ст. вересня зявилась орда під проводом Тугай-бея, а два днї пізнїйше, 28, показалась і козацька армія під проводом самого Хмельницького, і щільно, непробитим валом обложила місто — з півночи козаки, з полудня Татари [1574].

Львовяне з міста бачили, як обїздив позиції сам Хмельницький: вони думали, що він виберає місце для приступу. Куля пущена з міста вдарила під самого коня Хмельницького, як він їм потім оповідав при прощанню [1575]. Ухоплені й взяті на муки козацькі язики оповідали, що з Хмельницьким 200 тис. війська — в тім якийсь полк тутецький румелїйський (15 тис.), полк волоський, полк донських козаків — разом тридцять полковників, і несчисленна сила селянської черни, піворужної й зовсім не-оружної, що напливала з кожним днем все в більших масах з галицьких околиць. Татарів при Тугай-бею рахували сорок тисяч, але сподївались ще якогось царевича з 20-ма тисячами [1576].

Все се були баламутні звістки й прибільшені цифри. Нї Донцїв нї Турків нїяких з Хмельницьким не було, а що до козацького війська то иньший бранець казав, що з Хмельницьким прийшло 60 тис. козаків, а 3 тис. застрягли коло Буська за арматою. Але на те щоб знищити Львів, розумієть ся й сього, що було, вистало б аж занадто. Коли реґіментарі не вважали можливим боронити ся у Львові з кількома тисячами війська, то з тими мізерними кількома хоругвами, що зістались у Львові, та з міською мілїцією, котрої теж було не більше тисячі чоловіка [1577], — про се не можна було й думати. Тому на воєнній раді скликаній зараз по утечі реґіментарів, як свідчить Кушевич, було богато таких, і власне з людей у воєнній справі досвідчених, які радили від разу піддати ся на ласку козацького війська, не чекаючи приступу й бомбардовання [1578]. Та більшість міщанства не прийняла сеї ради й рішила боронитись — може під впливом надїй і поголосок, що Вишневецький таки міста не покине й прибуде скоро з військом. Вона була незвичайно пишна з свого геройства й зістала ся в тім переконанню, що то її відвага й рішучість переломили завзятє Хмельницького й привели до більш миролюбного настрою [1579]. В дійсности була се тільки ілюзія. Хмельницький, очевидно, від самого початку не мав нїяких ворожих замірів на місто, — навпаки все робив, щоб забезпечити його від усякої шкоди й мусїв хіба з іронїєю дивитись на ті дитинні «геройства», на котрі силували ся міщане, заробляючи собі славу спасителїв не тільки своєї малої «річи-посполитої львівської», але й великої польської [1580].

Самі вони признавали, що Хмельницький не позволяв своїм людям нищити передмість, узяв під свою опіку міські водопроводи, щоб їх не знищено, і стримував чернь від приступів до міста, хоч викликав тим навіть невдоволеннє серед своїх людей [1581]. Мудрі Львовяне силкували ся відгадати в усїм тім якісь укритиі замисли — що Хмельницький тому напр. не знищив їм передмість, бо хотїв зробити Львів податливійшим на угоду: мовляв аби спасти передмістя, поки ще вони стояли цїлі. Львовяне скорше підуть на його жадання [1582]. Всупереч сим здогадуваних бажанням вони попалили передмістя самі -наробили собі великої утрати, не поправивши зовсім шансів Львова супроти Хмельницького. Він міг би дуже легко запалити, місто, збомбардувати його до решти — особливо після того як козаки Кривоноса здобули Високий Замок, що панував над цїлим містом, — козаки з своїх гармат звідти могли «курей стріляти на ринку», як висловлюєть ся Твардовский [1583]. Але козацькі гармати стояли мовчки, або пострілювали злегка для памяти. Приступу не було. Дрібна війна, яка вела ся під мурами і дрібними успіхами, здобуваними в нїй залогою, наповняла гордістю Львовян, вела ся на власну руку поодинокими ватажками й полковниками, котрим Хмельницький у тім полишив до певної міри вільну руку, щоб не викликати занадто сильного невдоволення. Але він не підтримав їх нї разу всїма своїми силами [1584].

Прихильність Хмельницького до Львова, перші переговори, львівські делєґати в козацькім обозі, його образ, капітуляція Львова, уступленнє козацького війська, повстаннє в Галичинї, байдужість до нього у Хмельницького і старшини, бажання йти «до Висли».

Хмельницький явно щадив Львів — се було ясно й сучасникам [1585]. Впливав тут спеціальний піетизм для Львова як для столицї тодїшньої Руси (в сю ноту вдаряли в своїх переговорах з ним самі львівські делєґати), та ще може й місця свого виховання, або огляд на місцеву українську громаду, що й так терпіла від Поляків, а мусїла б іще більше потерпіти, коли б прийшло ся до серіозного здобування Львова, — чи ще що небудь? Загальна пасивність Хмельницького в сїй кампанїї — здержливість від усяких пустошень і руїни, велить шукати загальнїйших мотивів, що кермували ним в тих змаганнях можливо стримати й обмежити руїнну силу свого походу, всякими способами й впливами. З тих мотивів він, мабуть, не хотїв здобувати Львова воєнною силою — щоб не віддавати його на здобич козацтву й тим тисячам «черни», що з усїх сторін напливали до нього.

Переконавши ся, що Львовяне беруть його облогу незвичайно траґично — як се найкраще показувало спаленнє передмість, — Хмельницький рішив перший закликати їх до згоди, і в недїлю l c. ст. жовтня вислав з трубачем лист до Львова. Писаний по українськи, він звертав ся, очевидно, до місцевої української громади: попереджав про великий приступ козацьких сил до міста, радив Русинам замкнути ся в церквах, щоб не погинути разом з католиками, але заразом давав знати, що місто може спасти себе від сеї біди, коли видасть головних провинників у всїх бідах: кн. Вишневецького і Ол. Конєцпольского, а з ними й иньших пилявецьких утїкачів.